Стосунки з вчителями
Усі, хто навчався за радянських часів, знають, що історії про дружні довірливі стосунки з вчителем були або неймовірною вдачею, або ілюзією, або фантазією.
Але, зважаючи на ці обставини, я була щасливою ученицею, тому що була улюбленицею. І яка б не була школа – якщо тебе люблять вчителі – у тебе в принципі по житті йде усе непогано.
Незважаючи на досвід першої вчительки, в старших класах складалося життя більш-менш непогано.
Вперше це проявилося в п’ятому класі. Старшокласники в дворі лякали нас і готували до того, що якщо потрапиш до вчительки з англійської Вікторії Григорівни – краще вже кулю в лоба. Вона нібито страшна "мігера", дихати на уроці страшно. Я собі таке науявляла! Сіла на останню парту, дивлюся на неї, думаю: дихати чи ні.
Вона дійсно сувора була. Розумію, чому її всі боялися – у неї була своя дисципліна, тобто вона передбачала і працювала наввипередки, щоб ніхто і не подумав погано поводитись.
Не кричала, не ображала, але суворо з нами розмовляла.
І я зрозуміла, що єдиний спосіб не дратувати Вікторію Григорівну – вчитися краще, ніж я можу. З її допомогою я виявила, що її суворість поширювалася і на знання – це була багата мова, багато завдань, цікаве викладання предмету.
Я втягнулася в англійську так, що наприкінці п’ятого класу Вікторія Григорівна викликала мене до себе в кабінет на "продльонці".
Що я відчувала, коли вибиралася сходами на той четвертий поверх на ватяних ногах! Поб’є, накричить, викличе батьків і їх поб’є – вигадувала все. Не могла уявити, за що вона мене викликає. Тоді йти до неї на індивідуальну аудієнцію – це був вирок. Мене проводжали як в останню путь.
Вона закрила кабінет на гачок, посадила перед собою і сказала: "Марія, а скажіть, будь ласка, (радянські часи, 90-й рік), ви уявляєте, що у вас неймовірний дар до вивчення мов?".
Я не могла нічого вимовити, чекала найжахливішого. Щось промугикала. Вона сказала: "Те, що я скажу, повинно залишитися між нами. Я пропоную вам йти далі – розвивати вашу англійську ще краще. Пропоную займатися додаткові години. На Заході це називається репетиторство. В нас не знаю як. Але точно знаю: якщо не допоможу такій блискавичній учениці… Ви – перша у мене за багато років, хочу дати вам більше. Але якщо хтось дізнається, мене можуть звільнити. Ви сьогодні можете помститися за десятки учнів, що ненавидять мене в школі. Але я вирішила ризикнути, думала кілька ночей. Хочете зі мною займатися і оволодіти англійською так, що перед вами колись відкриється весь світ?".
Я запитала: "Отак прямо весь світ?". Тоді вона перейшла на ти: "Дитя, ти не уявляєш, який він великий. Я ніколи його вже не побачу, а ти побачиш. Йди".
Приходжу додому, питаю тата, чи знає він, що таке репетиторство. Він: "Нє". Викладаю їм усю історію. Мама каже: "Та це ж заборонено, ми за це їй гроші повинні будемо платити? А де вона з тобою буде займатися? У себе вдома? А ти не боїшся?".
Кажу: "Не знаю, але вам передаю, що вона сказала. Це моторошно, але я можу побачити світ".
Я не знала, що таке той світ. У мене була Керч, я планувала жити в ній усе життя, вийти заміж та народити дітей.
Тоді тато сказав: "Ну, добре, а скільки платити?". Я дістала папірець із її номером і кажу: "Наберіть і запитайте".
І з шостого класу моє життя перетворилося на присвячення англійській мові. Бо щонеділі замість того, щоб іти на море з друзями, на риболовлю з татом, гуляти в дворі, зранку я їхала через все місто на автобусах, аби позайматися три години англійською з нею.
В 11 класі я виграла всеукраїнську олімпіаду з англійської мови і вперше за 15 років існування олімпіади кримчанка взагалі отримала не те що щось, а перше місце. Це була така подія, що Сімферопольський національний інститут автоматично зарахував мене на будь-який курс, що забажаю.
Тоді ми дізналися, що з таким дипломом олімпіади можна вступити до Києва за співбесідою на будь-який лінгвістичний напрям будь-якого вишу. І я поїхала.