Усі, хто навчався за радянських часів, знають, що історії про дружні довірливі стосунки з вчителем були або неймовірною вдачею, або ілюзією, або фантазією.

Але, зважаючи на ці обставини, я була щасливою ученицею, тому що була улюбленицею. І яка б не була школа – якщо тебе люблять вчителі – у тебе в принципі по житті йде усе непогано.

Незважаючи на досвід першої вчительки, в старших класах складалося життя більш-менш непогано.

Вперше це проявилося в п’ятому класі. Старшокласники в дворі лякали нас і готували до того, що якщо потрапиш до вчительки з англійської Вікторії Григорівни – краще вже кулю в лоба. Вона нібито страшна "мігера", дихати на уроці страшно. Я собі таке науявляла! Сіла на останню парту, дивлюся на неї, думаю: дихати чи ні.

Вона дійсно сувора була. Розумію, чому її всі боялися – у неї була своя дисципліна, тобто вона передбачала і працювала наввипередки, щоб ніхто і не подумав погано поводитись.

Не кричала, не ображала, але суворо з нами розмовляла.

І я зрозуміла, що єдиний спосіб не дратувати Вікторію Григорівну – вчитися краще, ніж я можу. З її допомогою я виявила, що її суворість поширювалася і на знання – це була багата мова, багато завдань, цікаве викладання предмету.

Я втягнулася в англійську так, що наприкінці п’ятого класу Вікторія Григорівна викликала мене до себе в кабінет на "продльонці".

Що я відчувала, коли вибиралася сходами на той четвертий поверх на ватяних ногах! Поб’є, накричить, викличе батьків і їх поб’є – вигадувала все. Не могла уявити, за що вона мене викликає. Тоді йти до неї на індивідуальну аудієнцію – це був вирок. Мене проводжали як в останню путь.

Вона закрила кабінет на гачок, посадила перед собою і сказала: "Марія, а скажіть, будь ласка, (радянські часи, 90-й рік), ви уявляєте, що у вас неймовірний дар до вивчення мов?".

Я не могла нічого вимовити, чекала найжахливішого. Щось промугикала. Вона сказала: "Те, що я скажу, повинно залишитися між нами. Я пропоную вам йти далі – розвивати вашу англійську ще краще. Пропоную займатися додаткові години. На Заході це називається репетиторство. В нас не знаю як. Але точно знаю: якщо не допоможу такій блискавичній учениці… Ви – перша у мене за багато років, хочу дати вам більше. Але якщо хтось дізнається, мене можуть звільнити. Ви сьогодні можете помститися за десятки учнів, що ненавидять мене в школі. Але я вирішила ризикнути, думала кілька ночей. Хочете зі мною займатися і оволодіти англійською так, що перед вами колись відкриється весь світ?".

Я запитала: "Отак прямо весь світ?". Тоді вона перейшла на ти: "Дитя, ти не уявляєш, який він великий. Я ніколи його вже не побачу, а ти побачиш. Йди".

Приходжу додому, питаю тата, чи знає він, що таке репетиторство. Він: "Нє". Викладаю їм усю історію. Мама каже: "Та це ж заборонено, ми за це їй гроші повинні будемо платити? А де вона з тобою буде займатися? У себе вдома? А ти не боїшся?".

Кажу: "Не знаю, але вам передаю, що вона сказала. Це моторошно, але я можу побачити світ".

Я не знала, що таке той світ. У мене була Керч, я планувала жити в ній усе життя, вийти заміж та народити дітей.

Тоді тато сказав: "Ну, добре, а скільки платити?". Я дістала папірець із її номером і кажу: "Наберіть і запитайте".

І з шостого класу моє життя перетворилося на присвячення англійській мові. Бо щонеділі замість того, щоб іти на море з друзями, на риболовлю з татом, гуляти в дворі, зранку я їхала через все місто на автобусах, аби позайматися три години англійською з нею.

В 11 класі я виграла всеукраїнську олімпіаду з англійської мови і вперше за 15 років існування олімпіади кримчанка взагалі отримала не те що щось, а перше місце. Це була така подія, що Сімферопольський національний інститут автоматично зарахував мене на будь-який курс, що забажаю.

Тоді ми дізналися, що з таким дипломом олімпіади можна вступити до Києва за співбесідою на будь-який лінгвістичний напрям будь-якого вишу. І я поїхала.

Переконана, що перша вчителька і перший навчальний досвід загалом – це формування свідомої любові або нелюбові до навчання як такого.

Доволі часто згадую шкільні роки, тому що маю двох дітей: старша донька закінчує 11 клас, а син Сашко цього року йде в перший клас.

Лише з процесом, який ми пройшли з Наночкою зі школами, різними проблемами, досвідом, я почала по-іншому дивитися на цінність та вплив школи на дитину.
По собі не могла так сказати: всі живемо, ходимо в школу. Є нав’язана схема життя: садочок, школа, університет.

І ти собі за алгоритмом живеш, не оцінюючи. Але коли вже твої діти ходять, ти починаєш копирсатися в минулому – тобі потрібні відповіді на запитання, чому дитина не хоче йти в школу, чому біжить туди, не хоче вивчати якийсь предмет.

А ще я з категорії людей, які згадують школу із найбільшим задоволенням. Найяскравіші роки минули саме в школі. І хоча бодай пів планети вважає, що найпрекрасніше – студентське життя, буду наполягати на шкільних роках.

Переконана, що початкові класи, перша вчителька і перший навчальний досвід загалом, коли ти сів за парту і розпочався урок – це формування свідомої любові або нелюбові до навчання як такого – допитливості.

І ця цікавість і жага до знань формується не тому, що мама з татом перевірять щоденник, а тому, що тобі хочеться пізнавати світ, і саме це формується у початковій школі.

Тому вважаю недооціненою роботу вчителів початкових класів. Так само як і недослідженою до кінця. Мій досвід і досвід моєї старшої дитини був негативний. Я взагалі з радянської школи, де могли і вдарити і накричати – це сильно травмує і формує бажання чи небажання вчитися у житті.

Мені цікаво, чи усвідомлюють вчителі самі, як вони можуть змінити людське життя.

Не знаю, чи розуміють вчителі у потоці дітей щороку і проблем з ними, їхніми батьками, наскільки велику роль вони можуть відіграти в житті учнів.

Одна фраза "побачити світ" змінила моє життя, запустила сили відмовитися від усіх вихідних на найближчі п’ять років заради цілі, яку я навіть контурувати собі не могла. Ця ціль була примарною.

Водночас вчитель може щось пропустити, образити, зламати в людині, що ніхто потім не зможе зібрати – ні батьки, ні психотерапевт.

Робота вчителя – одна з найважчих на планеті, як і лікарів. Це – людьми, які мають справу з людською свідомістю.

І завжди, коли про це думаю, виникає запитання: чи усвідомлюють вони це?

Чи бувають у них моменти, коли залишаються сам на сам із собою і думають: "От би мені трішки більше сил, терпіння, щоб розгледіти в тій чи іншій дитині той чи інший талант! Чи не пропустив(-ла) чогось?". Чи вони просто несуться, бо треба виконувати плани і встигати за цією системою.

Якби не мала того диплому з олімпіади – ніколи не вступила б до Києва, бо з українською було по нулях. Ми її майже не вивчали. І скласти будь-які іспити українською не вийшло б. Тому цей диплом був моїм єдиним шансом зробити спробу підкорити столицю.

Для мене досі загадка, чому Вікторія Григорівна саме зі мною пішла на такі ризики, але, можливо, не хочу цього знати. Якщо дізнаюся, що це були лише гроші… Не хотіла б. У мене є моя історія, моя правда і мої дитячі відчуття.

Перші кілька років я писала їй листи, розповідала, як навчаюся. Вона відповідала рідко, але я отримала у відповідь, що вона пишається і чекає на мої нові звершення.