"Ми могли добу залягати в кущах з біноклем": Євген Дикий про своїх вчителів, гуртки, школи
Авторки: Катерина Амеліна, Ірина Андрейців
"Ми могли добу залягати в кущах з біноклем": Євген Дикий про своїх вчителів, гуртки, школи
Авторки: Катерина Амеліна, Ірина Андрейців
47-річний ветеран війни на Донбасі та науковець Євген Дикий ріс і розвивався у переламні для СРСР та України роки.
Ще юнаком Дикий став членом Української Гельсінської спілки, був учасником Революції на граніті, а потім — ще двох ключових періодів в історії України: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Після нападу Росії на Україну пішов добровольцем на війну і керував ротою батальйону "Айдар".
Зараз очолює Національний антарктичний центр, який управляє українською науковою станцією "Академік Вернадський" в Антарктиді.
Тим, ким він є і чого досяг, Євген завдячує в хорошому і не дуже сенсах радянській освіті і педагогам, особливо — гурткам у Києві та Москві.
Про "пролетарську" і "мажорну" школи, фантастичні експедиції та вчителів, які були Людьми, Євген розповів в інтерв’ю LIGA.Life.
Ще юнаком Дикий став членом Української Гельсінської спілки, був учасником Революції на граніті, а потім — ще двох ключових періодів в історії України: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Після нападу Росії на Україну пішов добровольцем на війну і керував ротою батальйону "Айдар".
Зараз очолює Національний антарктичний центр, який управляє українською науковою станцією "Академік Вернадський" в Антарктиді.
Тим, ким він є і чого досяг, Євген завдячує в хорошому і не дуже сенсах радянській освіті і педагогам, особливо — гурткам у Києві та Москві.
Про "пролетарську" і "мажорну" школи, фантастичні експедиції та вчителів, які були Людьми, Євген розповів в інтерв’ю LIGA.Life.
Це інтерв’ю виходить в рамках інформаційного партнерства LIGA.Life та премії Global Teacher Prize Ukraine до 30 років незалежності України. Через історії відомих героїв, які формують сучасну Україну, ми хочемо показати, який вплив мали вчителі на формування їхніх цінностей і сильних сторін.
Про перші "пролетарські" класи
Про молодші класи спогади дуже погані. Я їх провів у 19-й школі, зараз там гімназія. Але в роки мого дитинства — у перший клас я пішов у 1980 році — це була, як писав класик Лесь Подерв’янський: "Хата Свирида Опанасовича, забацане мєсто, куди рєдко ступа культура". 19 школа мого дитинства була капець забичена, не підбиратиму інших формулювань (сміється).
Основним контингентом були діти з робітничих гуртожитків заводу "Ленінська кузня" на Рибальському півострові. Вже в першому класі серед однокласників були такі, в яких старші брати встигли відсидіти по кілька разів. І ці семи-восьмирічні були впевнені, що підуть шляхом старших братиків і так себе в школі й поводили.
Весь перший клас я приходив додому зі школи заюшеним. У нас була ще тоді дурнувата радянська форма, на яку треба було нашивати одноразові комірці. Вони в мене були червоні від крові реально через день. Мама замахалася їх прати.
Встигнеш отримати п’ятірку, а поруч сидить однокласник, який не зробив домашки, з двійкою. Виходиш на перерву — на тебе нападають троє-четверо двієчників і зганяють злість за принципом "Якби весь клас не вчився, може, б і нас пронесло". Вчителька нічого не могла з цим зробити.
Моя початкова школа дала тільки одну важливу для життя річ, без якої я теж міг би обійтися: розуміння, що є люди, які не розуміють слів, і є ситуації, коли треба вміти постояти за себе лише фізично.
Я був типовим ботаном-відмінником, тому щоразу було дуже складно переходити цю межу, тільки коли дуже діставали. Інакше я би ті три роки не вижив.
Основним контингентом були діти з робітничих гуртожитків заводу "Ленінська кузня" на Рибальському півострові. Вже в першому класі серед однокласників були такі, в яких старші брати встигли відсидіти по кілька разів. І ці семи-восьмирічні були впевнені, що підуть шляхом старших братиків і так себе в школі й поводили.
Весь перший клас я приходив додому зі школи заюшеним. У нас була ще тоді дурнувата радянська форма, на яку треба було нашивати одноразові комірці. Вони в мене були червоні від крові реально через день. Мама замахалася їх прати.
Встигнеш отримати п’ятірку, а поруч сидить однокласник, який не зробив домашки, з двійкою. Виходиш на перерву — на тебе нападають троє-четверо двієчників і зганяють злість за принципом "Якби весь клас не вчився, може, б і нас пронесло". Вчителька нічого не могла з цим зробити.
Моя початкова школа дала тільки одну важливу для життя річ, без якої я теж міг би обійтися: розуміння, що є люди, які не розуміють слів, і є ситуації, коли треба вміти постояти за себе лише фізично.
Я був типовим ботаном-відмінником, тому щоразу було дуже складно переходити цю межу, тільки коли дуже діставали. Інакше я би ті три роки не вижив.
Чому не став таким, як однокласники
Ще у шість-сім років я визначився, що хочу бути біологом. Природу полюбив ще до школи.
Покійний дідусь був затятим грибником і постійно брав мене з собою з трьох-чотирьох років. А оскільки він був льотчиком у Другу світову, то вмів робити карти. Робив карти грибних місць і в лісах знав місця, де які. На жаль, він помер, коли мені було дев’ять.
Насамперед я хотів потрапити в пустелю Гобі і розкопувати там динозаврів, стати палеонтологом. А ідея про морську біологію з’явилася у вісім років, коли на канікулах після першого класу мене вперше повезли на море, в Севастополь.
Там в Інституті біології південних морів є Севастопольський акваріум. Крім акваріуму з морськими мешканцями, там стояли великі стенди з фотографіями наукових суден інституту з маршрутами Атлантикою, Індійським океаном, знімками екзотичних тварин та коралових рифів. Тоді я мамі заявив: коли виросту, на таких кораблях в океані досліджуватиму морських мешканців.
Мама не вважала, що це дурниця, навпаки — всіляко це бажання підтримувала. Хоча вона сама філолог і доволі далека від природничих наук. Але якщо вже дитина захопилась… (сміється). Дала повне зелене світло.
Мама не дивувалася, коли я в другому класі скуповував підручники для другого курсу університету з зоології (сміється).
Покійний дідусь був затятим грибником і постійно брав мене з собою з трьох-чотирьох років. А оскільки він був льотчиком у Другу світову, то вмів робити карти. Робив карти грибних місць і в лісах знав місця, де які. На жаль, він помер, коли мені було дев’ять.
Насамперед я хотів потрапити в пустелю Гобі і розкопувати там динозаврів, стати палеонтологом. А ідея про морську біологію з’явилася у вісім років, коли на канікулах після першого класу мене вперше повезли на море, в Севастополь.
Там в Інституті біології південних морів є Севастопольський акваріум. Крім акваріуму з морськими мешканцями, там стояли великі стенди з фотографіями наукових суден інституту з маршрутами Атлантикою, Індійським океаном, знімками екзотичних тварин та коралових рифів. Тоді я мамі заявив: коли виросту, на таких кораблях в океані досліджуватиму морських мешканців.
Мама не вважала, що це дурниця, навпаки — всіляко це бажання підтримувала. Хоча вона сама філолог і доволі далека від природничих наук. Але якщо вже дитина захопилась… (сміється). Дала повне зелене світло.
Мама не дивувалася, коли я в другому класі скуповував підручники для другого курсу університету з зоології (сміється).
Чому не став таким, як однокласники
Ще у шість-сім років я визначився, що хочу бути біологом. Природу полюбив ще до школи.
Покійний дідусь був затятим грибником і постійно брав мене з собою з трьох-чотирьох років. А оскільки він був льотчиком у Другу світову, то вмів робити карти. Робив карти грибних місць і в лісах знав місця, де які. На жаль, він помер, коли мені було дев’ять.
Насамперед я хотів потрапити в пустелю Гобі і розкопувати там динозаврів, стати палеонтологом. А ідея про морську біологію з’явилася у вісім років, коли на канікулах після першого класу мене вперше повезли на море, в Севастополь.
Там в Інституті біології південних морів є Севастопольський акваріум. Крім акваріуму з морськими мешканцями, там стояли великі стенди з фотографіями наукових суден інституту з маршрутами Атлантикою, Індійським океаном, знімками екзотичних тварин та коралових рифів. Тоді я мамі заявив: коли виросту, на таких кораблях в океані досліджуватиму морських мешканців.
Мама не вважала, що це дурниця, навпаки — всіляко це бажання підтримувала. Хоча вона сама філолог і доволі далека від природничих наук. Але якщо вже дитина захопилась… (сміється). Дала повне зелене світло.
Мама не дивувалася, коли я в другому класі скуповував підручники для другого курсу університету з зоології (сміється).
Покійний дідусь був затятим грибником і постійно брав мене з собою з трьох-чотирьох років. А оскільки він був льотчиком у Другу світову, то вмів робити карти. Робив карти грибних місць і в лісах знав місця, де які. На жаль, він помер, коли мені було дев’ять.
Насамперед я хотів потрапити в пустелю Гобі і розкопувати там динозаврів, стати палеонтологом. А ідея про морську біологію з’явилася у вісім років, коли на канікулах після першого класу мене вперше повезли на море, в Севастополь.
Там в Інституті біології південних морів є Севастопольський акваріум. Крім акваріуму з морськими мешканцями, там стояли великі стенди з фотографіями наукових суден інституту з маршрутами Атлантикою, Індійським океаном, знімками екзотичних тварин та коралових рифів. Тоді я мамі заявив: коли виросту, на таких кораблях в океані досліджуватиму морських мешканців.
Мама не вважала, що це дурниця, навпаки — всіляко це бажання підтримувала. Хоча вона сама філолог і доволі далека від природничих наук. Але якщо вже дитина захопилась… (сміється). Дала повне зелене світло.
Мама не дивувалася, коли я в другому класі скуповував підручники для другого курсу університету з зоології (сміється).
Про середню "мажорну" школу
Після третього класу мама вирішила, що я вже достатньо великий, щоб самому щоранку бігати на гору Андріївським узвозом до школи.
За великим "блатом", через знайомих знайомих, мене влаштували у 25 школу.
Так я змінив дві крайнощі: 19 школа була геть пролетарською за совковими мірками, а 25 була "мажорською", де реально вчили. Там, де нині МЗС, раніше був міський комітет комуністичної партії (25 школа розташована поруч з міністерством. — Ред.).
У 25-й більшість вчителів намагалися помітити в дітях їхні захоплення та особливості. Моя доля визначилася саме тим, що класна керівничка зрозуміла, що має справу з абсолютно схибленим юним натуралістом (сміється).
Саме вона у 4 класі дала спрямування у Київський палац піонерів, зараз Палац дітей та юнацтва. Порекомендувала відомого керівника гуртка юних натуралістів Геннадія Труфанова.
Так дитяча мрія не розчинилася і не загубилася впродовж шкільних років і переросла спочатку в мрію юнацьку, а потім — у реальну професію.
За великим "блатом", через знайомих знайомих, мене влаштували у 25 школу.
Так я змінив дві крайнощі: 19 школа була геть пролетарською за совковими мірками, а 25 була "мажорською", де реально вчили. Там, де нині МЗС, раніше був міський комітет комуністичної партії (25 школа розташована поруч з міністерством. — Ред.).
У 25-й більшість вчителів намагалися помітити в дітях їхні захоплення та особливості. Моя доля визначилася саме тим, що класна керівничка зрозуміла, що має справу з абсолютно схибленим юним натуралістом (сміється).
Саме вона у 4 класі дала спрямування у Київський палац піонерів, зараз Палац дітей та юнацтва. Порекомендувала відомого керівника гуртка юних натуралістів Геннадія Труфанова.
Так дитяча мрія не розчинилася і не загубилася впродовж шкільних років і переросла спочатку в мрію юнацьку, а потім — у реальну професію.
Гурток божевільних юннатів
Труфанівський гурток — один з унікальних педагогічних експериментів. Він показує, що педагогіка — це не конвеєр, все тримається на конкретному вчителеві.
Найважливішою частиною цього гуртка були літні польові практики. На усіх канікулах ми кудись виїжджали. Влітку проводили близько місяця десь в заповіднику або мисливському господарстві. Це була дитяча подоба наукової експедиції. Ми щодня робили маршрутні екскурсії, вивчали сліди тварин, пір’я птахів і їхні співи.
Могли добу залягати в кущах з біноклем, спостерігати за пташкою і щодня писати подобу наукового звіту, що за день бачили і чим це цікаво. Це фантастичний тренінг та вивчення природи, набуття дослідницьких базових навичок.
У гуртку я пробув до 11 класу включно. Геннадій Олексійович був вчителем з величезної "В". Його гурток проіснував десь 35 років. Деякі з його перших гуртківців були моїми професорами в університеті, а деяких із останніх я вчив як студентів Могилянки.
Гурток був заточений на божевільних схиблених юннатів.
Багато з нього йшли далі в професію. Коли я захищав кандидатську, був 18-м чи 19-м (гуртківцем, який захищав кандидатську. — Ред.), і після мене ще були. Вже тепер моя співпрацівниця Оксана Савенко теж вчилася в цьому гуртку. До речі, буде прецедент — Оксана захищатиме кандидатську зі станції "Академік Вернадський".
Найважливішою частиною цього гуртка були літні польові практики. На усіх канікулах ми кудись виїжджали. Влітку проводили близько місяця десь в заповіднику або мисливському господарстві. Це була дитяча подоба наукової експедиції. Ми щодня робили маршрутні екскурсії, вивчали сліди тварин, пір’я птахів і їхні співи.
Могли добу залягати в кущах з біноклем, спостерігати за пташкою і щодня писати подобу наукового звіту, що за день бачили і чим це цікаво. Це фантастичний тренінг та вивчення природи, набуття дослідницьких базових навичок.
У гуртку я пробув до 11 класу включно. Геннадій Олексійович був вчителем з величезної "В". Його гурток проіснував десь 35 років. Деякі з його перших гуртківців були моїми професорами в університеті, а деяких із останніх я вчив як студентів Могилянки.
Гурток був заточений на божевільних схиблених юннатів.
Багато з нього йшли далі в професію. Коли я захищав кандидатську, був 18-м чи 19-м (гуртківцем, який захищав кандидатську. — Ред.), і після мене ще були. Вже тепер моя співпрацівниця Оксана Савенко теж вчилася в цьому гуртку. До речі, буде прецедент — Оксана захищатиме кандидатську зі станції "Академік Вернадський".
Гурток божевільних юннатів
Труфанівський гурток — один з унікальних педагогічних експериментів. Він показує, що педагогіка — це не конвеєр, все тримається на конкретному вчителеві.
Найважливішою частиною цього гуртка були літні польові практики. На усіх канікулах ми кудись виїжджали. Влітку проводили близько місяця десь в заповіднику або мисливському господарстві. Це була дитяча подоба наукової експедиції. Ми щодня робили маршрутні екскурсії, вивчали сліди тварин, пір’я птахів і їхні співи.
Могли добу залягати в кущах з біноклем, спостерігати за пташкою і щодня писати подобу наукового звіту, що за день бачили і чим це цікаво. Це фантастичний тренінг та вивчення природи, набуття дослідницьких базових навичок.
У гуртку я пробув до 11 класу включно. Геннадій Олексійович був вчителем з величезної "В". Його гурток проіснував десь 35 років. Деякі з його перших гуртківців були моїми професорами в університеті, а деяких із останніх я вчив як студентів Могилянки.
Гурток був заточений на божевільних схиблених юннатів.
Багато з нього йшли далі в професію. Коли я захищав кандидатську, був 18-м чи 19-м (гуртківцем, який захищав кандидатську. — Ред.), і після мене ще були. Вже тепер моя співпрацівниця Оксана Савенко теж вчилася в цьому гуртку. До речі, буде прецедент — Оксана захищатиме кандидатську зі станції "Академік Вернадський".
Найважливішою частиною цього гуртка були літні польові практики. На усіх канікулах ми кудись виїжджали. Влітку проводили близько місяця десь в заповіднику або мисливському господарстві. Це була дитяча подоба наукової експедиції. Ми щодня робили маршрутні екскурсії, вивчали сліди тварин, пір’я птахів і їхні співи.
Могли добу залягати в кущах з біноклем, спостерігати за пташкою і щодня писати подобу наукового звіту, що за день бачили і чим це цікаво. Це фантастичний тренінг та вивчення природи, набуття дослідницьких базових навичок.
У гуртку я пробув до 11 класу включно. Геннадій Олексійович був вчителем з величезної "В". Його гурток проіснував десь 35 років. Деякі з його перших гуртківців були моїми професорами в університеті, а деяких із останніх я вчив як студентів Могилянки.
Гурток був заточений на божевільних схиблених юннатів.
Багато з нього йшли далі в професію. Коли я захищав кандидатську, був 18-м чи 19-м (гуртківцем, який захищав кандидатську. — Ред.), і після мене ще були. Вже тепер моя співпрацівниця Оксана Савенко теж вчилася в цьому гуртку. До речі, буде прецедент — Оксана захищатиме кандидатську зі станції "Академік Вернадський".
Московська заочна школа
На фоні труфанівського гуртка шкільна біологія була для мене давно пройденим етапом. Я мав чудові стосунки з біологічкою, але вона нічого дати мені не могла — була зайнята всіма іншими в класі. Тому мене просто морально підтримувала. А в старших класах прямо казала, що мені тут все одно робити нічого, можу навіть уроки прогулювати.
Потім ця вчителька відіграла ще одну важливу роль у моєму житті — принесла журнал "Наука и жизнь". І показала оголошення, що існує всесоюзна заочна біологічна школа при Московському державному університеті (МГУ). Сказала, що вважає, що це мій рівень і варто туди спробувати вступити.
Ми разом працювали над вступними завданнями. Це тоді було стандартною практикою. Завдання так і були сформульовані, що це (допомога сторонніх. — Ред.) не проблема. Задачі були дуже креативні — не на знання шкільного курсу і не на те, що можна піти і прочитати.
Наприклад, одна з них: в африканському озері крокодили захворіли двоголовістю, постійно народжуються двоголовими. Сплануйте експеримент, як з’ясувати, чи це передається бактеріями, чи вірусами, чи це генетичне. Це восьмий клас! (усміхається)
Конкурс був понад вісім дітей на місце, набирали 200 дітей з усього Союзу. Я пройшов. За це шалено вдячний нашій біологічці, сам би і не знав про цю школу. А вона зробила свій внесок.
Мої студентські роки минули у невдалі для науки часи — початок 90-х. І тим, що я залишився в науці, можна завдячувати тому, що я отримав у цій школі. Будемо відвертими, рівень Київського університету від МГУ значно відрізнявся.
У цій заочній школі я був два роки. Там була дуже цікава форма навчання. Мабуть, краще мене не навчали ні до, ні після за все життя.
Ідея була в тому, що кожного місяця ти отримував якийсь посібничок, вони були експериментально написані викладачами цієї школи. Це не мало нічого спільного ні зі шкільною програмою, ні з університетською. З яких напрямків МГУ-шні професори знаходили час попрацювати з нами, з таких ми й отримували знання.
Наприклад, у 9 класі ми проходили молекулярну генетику, чого ще не було в університеті в Києві.
Приходить тобі саморобна брошурка, маєш її проштудіювати і виконати завдання наприкінці. І надіслати їх до школи. А через місяць твоє завдання приходить назад із рецензією, докладним розбором, де ти маєш рацію, а де — ні. Ці рецензії розробили студенти старших курсів МГУ, так само на волонтерських засадах.
Були в цій школі ще очні сесії — це був уже відбір еліти з еліти. Туди відбирали з двохсот 25-30 найкращих. Їм оплачували навчання повністю. Я потрапив туди. Перше оплачуване за дорослими мірками відрядження було в 10 класі. Досі пам’ятаю — 3,50 радянських рублів добових.
Крім науки, я багато там отримав. Наприклад, у совковій школі до учня завжди вчителі зверталися на ти, бо ти малий. А в МГУ солідний бородатий професор звертається на ви і ім’я по батькові. І ти розумієш, що потрапив в інший світ і що є інша культура. Практичні заняття в справжніх дорослих лабораторіях — взагалі кришу рвало.
Це навчання — у 1988-90 роках — припало на цікаві роки, коли Москва кипіла більше, ніж будь-яка периферія. Як тільки закінчувалося навчання в МГУ, ми летіли на Арбат, там були перші мітинги, роздавали листівки і ми у весь цей вир поринули. І з викладачами на перервах ми дискутували далеко не лише про біохімію.
Труфанівський гурток і біошкола мені дали набагато більше, ніж вся середня школа загалом. Там я отримав такі знання, що перші два курси київського університету міг майже не навчатися. Вивільнялося добіса вільного часу на громадську активність. Я два перші курси більше пробігав мітингами, ніж аудиторіями.
Потім ця вчителька відіграла ще одну важливу роль у моєму житті — принесла журнал "Наука и жизнь". І показала оголошення, що існує всесоюзна заочна біологічна школа при Московському державному університеті (МГУ). Сказала, що вважає, що це мій рівень і варто туди спробувати вступити.
Ми разом працювали над вступними завданнями. Це тоді було стандартною практикою. Завдання так і були сформульовані, що це (допомога сторонніх. — Ред.) не проблема. Задачі були дуже креативні — не на знання шкільного курсу і не на те, що можна піти і прочитати.
Наприклад, одна з них: в африканському озері крокодили захворіли двоголовістю, постійно народжуються двоголовими. Сплануйте експеримент, як з’ясувати, чи це передається бактеріями, чи вірусами, чи це генетичне. Це восьмий клас! (усміхається)
Конкурс був понад вісім дітей на місце, набирали 200 дітей з усього Союзу. Я пройшов. За це шалено вдячний нашій біологічці, сам би і не знав про цю школу. А вона зробила свій внесок.
Мої студентські роки минули у невдалі для науки часи — початок 90-х. І тим, що я залишився в науці, можна завдячувати тому, що я отримав у цій школі. Будемо відвертими, рівень Київського університету від МГУ значно відрізнявся.
У цій заочній школі я був два роки. Там була дуже цікава форма навчання. Мабуть, краще мене не навчали ні до, ні після за все життя.
Ідея була в тому, що кожного місяця ти отримував якийсь посібничок, вони були експериментально написані викладачами цієї школи. Це не мало нічого спільного ні зі шкільною програмою, ні з університетською. З яких напрямків МГУ-шні професори знаходили час попрацювати з нами, з таких ми й отримували знання.
Наприклад, у 9 класі ми проходили молекулярну генетику, чого ще не було в університеті в Києві.
Приходить тобі саморобна брошурка, маєш її проштудіювати і виконати завдання наприкінці. І надіслати їх до школи. А через місяць твоє завдання приходить назад із рецензією, докладним розбором, де ти маєш рацію, а де — ні. Ці рецензії розробили студенти старших курсів МГУ, так само на волонтерських засадах.
Були в цій школі ще очні сесії — це був уже відбір еліти з еліти. Туди відбирали з двохсот 25-30 найкращих. Їм оплачували навчання повністю. Я потрапив туди. Перше оплачуване за дорослими мірками відрядження було в 10 класі. Досі пам’ятаю — 3,50 радянських рублів добових.
Крім науки, я багато там отримав. Наприклад, у совковій школі до учня завжди вчителі зверталися на ти, бо ти малий. А в МГУ солідний бородатий професор звертається на ви і ім’я по батькові. І ти розумієш, що потрапив в інший світ і що є інша культура. Практичні заняття в справжніх дорослих лабораторіях — взагалі кришу рвало.
Це навчання — у 1988-90 роках — припало на цікаві роки, коли Москва кипіла більше, ніж будь-яка периферія. Як тільки закінчувалося навчання в МГУ, ми летіли на Арбат, там були перші мітинги, роздавали листівки і ми у весь цей вир поринули. І з викладачами на перервах ми дискутували далеко не лише про біохімію.
Труфанівський гурток і біошкола мені дали набагато більше, ніж вся середня школа загалом. Там я отримав такі знання, що перші два курси київського університету міг майже не навчатися. Вивільнялося добіса вільного часу на громадську активність. Я два перші курси більше пробігав мітингами, ніж аудиторіями.
Про брехню в "совку"
Я не з тих, хто поділяє думку, що радянська освіта була хорошою. До вчителів претензій не маю, навпаки їм завдячую, але система…
У ній були окремі родзинки, про які радісно розповідаю, але це окремі родзинки у величезному торті з лайна.
Критичне мислення програмою радянської школи відбивали старанно, але були вчителі, які поза програмою і навіть певною мірою всупереч допомагали.
Згадую вчителя математики — Леоніда Фінкельштейна —, який став згодом видавцем. Крім математики, ми від нього і на уроках і поза ними чули багато крамольних речей.
Байки про те, що ми втратили таку освіту, базуються на пропаганді, що всі були рівні і був колективізм. Але це брехня. Як людина з бідної за радянськими мірками родини, яка вчилася в "мажорній" школі, чудово знаю, що жодної рівності в совку і близько не було.
Навіть у формі ми ходили не завжди однаковій. Люди знайдуть можливість вирізнятися, як би їх не рівняли. Ми ходили в звичайних срср-івських формах, а комусь привозили з Москви і дозволяли ходити в московських, а комусь взагалі — з ГДР (соціалістична німецька держава, утворена на території, підконтрольній СРСР, проіснувала до Возз'єднання Німеччини у 1990 році. — Ред.). Ця форма відрізнялася, у ній ти на людину був схожим.
Після уроків діти знімали форму і різниця між мішкуватими штанями і привезеними джинсами була дуже разюча.
Нюанси були і в тому, хто де влітку відпочивав, хто де лікувався. І всі ж це знали, але вважалося, що цього немає.
Я точно сформулював для себе, що став антирадянщиком, у 13 років, коли гахнув Чорнобиль.
Нам оголошують, що ми йдемо на демонстрацію першотравневу, а всі чутки — брехня, радіації немає. А батьків, які не приведуть дітей до школи, виганятимуть з роботи та з партії.
Зі мною за партою сидить син другого секретаря міськкому партії і на вухо шепоче: "Нас завтра утром всех вывозят". І такі як я наступного ранку приходять на уроки, а обкомівських дітей немає.
Ще був момент, коли до школи прийшов один із випускників, повернувся з Афгану. Вчителі тоді робили все можливе, щоб він зі школярами не контактував. Але ефект був протилежним: після уроків на спортмайданчику зібралося пів школи. І так ми дізналися, що в Афганістані наші солдати аж ніяк не будують дитсадки. Що їх туди ніхто не кликав, а до них ставлення як в радянських фільмах до німців. Що там повноцінна війна і купа трупів. Коли таке дізнаєшся, вражає не сам факт, а те, як це старанно від тебе намагалися приховати.
У Ленінграді я бачив інтелігентного вигляду бабусю, яка зі смітника діставала недоїдений пиріжок, щоб з’їсти — її в баченні системи не існувало. Пам’ятаю, як ходив до вчителів з цим питанням і як вони ховали очі.
Моя основна претензія була, що ця країна мені бреше, а якщо вона мені бреше — це не моя країна.
У ній були окремі родзинки, про які радісно розповідаю, але це окремі родзинки у величезному торті з лайна.
Критичне мислення програмою радянської школи відбивали старанно, але були вчителі, які поза програмою і навіть певною мірою всупереч допомагали.
Згадую вчителя математики — Леоніда Фінкельштейна —, який став згодом видавцем. Крім математики, ми від нього і на уроках і поза ними чули багато крамольних речей.
Байки про те, що ми втратили таку освіту, базуються на пропаганді, що всі були рівні і був колективізм. Але це брехня. Як людина з бідної за радянськими мірками родини, яка вчилася в "мажорній" школі, чудово знаю, що жодної рівності в совку і близько не було.
Навіть у формі ми ходили не завжди однаковій. Люди знайдуть можливість вирізнятися, як би їх не рівняли. Ми ходили в звичайних срср-івських формах, а комусь привозили з Москви і дозволяли ходити в московських, а комусь взагалі — з ГДР (соціалістична німецька держава, утворена на території, підконтрольній СРСР, проіснувала до Возз'єднання Німеччини у 1990 році. — Ред.). Ця форма відрізнялася, у ній ти на людину був схожим.
Після уроків діти знімали форму і різниця між мішкуватими штанями і привезеними джинсами була дуже разюча.
Нюанси були і в тому, хто де влітку відпочивав, хто де лікувався. І всі ж це знали, але вважалося, що цього немає.
Я точно сформулював для себе, що став антирадянщиком, у 13 років, коли гахнув Чорнобиль.
Нам оголошують, що ми йдемо на демонстрацію першотравневу, а всі чутки — брехня, радіації немає. А батьків, які не приведуть дітей до школи, виганятимуть з роботи та з партії.
Зі мною за партою сидить син другого секретаря міськкому партії і на вухо шепоче: "Нас завтра утром всех вывозят". І такі як я наступного ранку приходять на уроки, а обкомівських дітей немає.
Ще був момент, коли до школи прийшов один із випускників, повернувся з Афгану. Вчителі тоді робили все можливе, щоб він зі школярами не контактував. Але ефект був протилежним: після уроків на спортмайданчику зібралося пів школи. І так ми дізналися, що в Афганістані наші солдати аж ніяк не будують дитсадки. Що їх туди ніхто не кликав, а до них ставлення як в радянських фільмах до німців. Що там повноцінна війна і купа трупів. Коли таке дізнаєшся, вражає не сам факт, а те, як це старанно від тебе намагалися приховати.
У Ленінграді я бачив інтелігентного вигляду бабусю, яка зі смітника діставала недоїдений пиріжок, щоб з’їсти — її в баченні системи не існувало. Пам’ятаю, як ходив до вчителів з цим питанням і як вони ховали очі.
Моя основна претензія була, що ця країна мені бреше, а якщо вона мені бреше — це не моя країна.
Про брехню в "совку"
Я не з тих, хто поділяє думку, що радянська освіта була хорошою. До вчителів претензій не маю, навпаки їм завдячую, але система…
У ній були окремі родзинки, про які радісно розповідаю, але це окремі родзинки у величезному торті з лайна.
Критичне мислення програмою радянської школи відбивали старанно, але були вчителі, які поза програмою і навіть певною мірою всупереч допомагали.
Згадую вчителя математики — Леоніда Фінкельштейна —, який став згодом видавцем. Крім математики, ми від нього і на уроках і поза ними чули багато крамольних речей.
Байки про те, що ми втратили таку освіту, базуються на пропаганді, що всі були рівні і був колективізм. Але це брехня. Як людина з бідної за радянськими мірками родини, яка вчилася в "мажорній" школі, чудово знаю, що жодної рівності в совку і близько не було.
Навіть у формі ми ходили не завжди однаковій. Люди знайдуть можливість вирізнятися, як би їх не рівняли. Ми ходили в звичайних срср-івських формах, а комусь привозили з Москви і дозволяли ходити в московських, а комусь взагалі — з ГДР (соціалістична німецька держава, утворена на території, підконтрольній СРСР, проіснувала до Возз'єднання Німеччини у 1990 році. — Ред.). Ця форма відрізнялася, у ній ти на людину був схожим.
Після уроків діти знімали форму і різниця між мішкуватими штанями і привезеними джинсами була дуже разюча.
Нюанси були і в тому, хто де влітку відпочивав, хто де лікувався. І всі ж це знали, але вважалося, що цього немає.
Я точно сформулював для себе, що став антирадянщиком, у 13 років, коли гахнув Чорнобиль.
Нам оголошують, що ми йдемо на демонстрацію першотравневу, а всі чутки — брехня, радіації немає. А батьків, які не приведуть дітей до школи, виганятимуть з роботи та з партії.
Зі мною за партою сидить син другого секретаря міськкому партії і на вухо шепоче: "Нас завтра утром всех вывозят". І такі як я наступного ранку приходять на уроки, а обкомівських дітей немає.
Ще був момент, коли до школи прийшов один із випускників, повернувся з Афгану. Вчителі тоді робили все можливе, щоб він зі школярами не контактував. Але ефект був протилежним: після уроків на спортмайданчику зібралося пів школи. І так ми дізналися, що в Афганістані наші солдати аж ніяк не будують дитсадки. Що їх туди ніхто не кликав, а до них ставлення як в радянських фільмах до німців. Що там повноцінна війна і купа трупів. Коли таке дізнаєшся, вражає не сам факт, а те, як це старанно від тебе намагалися приховати.
У Ленінграді я бачив інтелігентного вигляду бабусю, яка зі смітника діставала недоїдений пиріжок, щоб з’їсти — її в баченні системи не існувало. Пам’ятаю, як ходив до вчителів з цим питанням і як вони ховали очі.
Моя основна претензія була, що ця країна мені бреше, а якщо вона мені бреше — це не моя країна.
У ній були окремі родзинки, про які радісно розповідаю, але це окремі родзинки у величезному торті з лайна.
Критичне мислення програмою радянської школи відбивали старанно, але були вчителі, які поза програмою і навіть певною мірою всупереч допомагали.
Згадую вчителя математики — Леоніда Фінкельштейна —, який став згодом видавцем. Крім математики, ми від нього і на уроках і поза ними чули багато крамольних речей.
Байки про те, що ми втратили таку освіту, базуються на пропаганді, що всі були рівні і був колективізм. Але це брехня. Як людина з бідної за радянськими мірками родини, яка вчилася в "мажорній" школі, чудово знаю, що жодної рівності в совку і близько не було.
Навіть у формі ми ходили не завжди однаковій. Люди знайдуть можливість вирізнятися, як би їх не рівняли. Ми ходили в звичайних срср-івських формах, а комусь привозили з Москви і дозволяли ходити в московських, а комусь взагалі — з ГДР (соціалістична німецька держава, утворена на території, підконтрольній СРСР, проіснувала до Возз'єднання Німеччини у 1990 році. — Ред.). Ця форма відрізнялася, у ній ти на людину був схожим.
Після уроків діти знімали форму і різниця між мішкуватими штанями і привезеними джинсами була дуже разюча.
Нюанси були і в тому, хто де влітку відпочивав, хто де лікувався. І всі ж це знали, але вважалося, що цього немає.
Я точно сформулював для себе, що став антирадянщиком, у 13 років, коли гахнув Чорнобиль.
Нам оголошують, що ми йдемо на демонстрацію першотравневу, а всі чутки — брехня, радіації немає. А батьків, які не приведуть дітей до школи, виганятимуть з роботи та з партії.
Зі мною за партою сидить син другого секретаря міськкому партії і на вухо шепоче: "Нас завтра утром всех вывозят". І такі як я наступного ранку приходять на уроки, а обкомівських дітей немає.
Ще був момент, коли до школи прийшов один із випускників, повернувся з Афгану. Вчителі тоді робили все можливе, щоб він зі школярами не контактував. Але ефект був протилежним: після уроків на спортмайданчику зібралося пів школи. І так ми дізналися, що в Афганістані наші солдати аж ніяк не будують дитсадки. Що їх туди ніхто не кликав, а до них ставлення як в радянських фільмах до німців. Що там повноцінна війна і купа трупів. Коли таке дізнаєшся, вражає не сам факт, а те, як це старанно від тебе намагалися приховати.
У Ленінграді я бачив інтелігентного вигляду бабусю, яка зі смітника діставала недоїдений пиріжок, щоб з’їсти — її в баченні системи не існувало. Пам’ятаю, як ходив до вчителів з цим питанням і як вони ховали очі.
Моя основна претензія була, що ця країна мені бреше, а якщо вона мені бреше — це не моя країна.
Конфлікти з "колективізмом" і вчителями
Через мої погляди у школі виникали конфлікти. Я був дуже не колективістською дитиною.
Радянська педагогіка передбачала, що ти найперше — частина колективу, а десь там, може, у вільний час, трішки індивід. І то — небажано. Навіть у хороших школах більшість вчителів дотримувалися цих правил.
Пам’ятаю конфлікти, коли мені треба було на улюблений гурток готуватися, а тут — дурнуватий "утрєнік" до якоїсь річниці. Тоді жартували "Смех без причины — признак годовщины".
Школа не завжди підтримувала цей "надмірний індивідуалізм". Усі конфлікти були пов’язані з тим, що "чого ти замало уваги приділяєш колективу і заходам?".
Вони хотіли мого часу і сил на нікому не потрібні колективні заходи.
При тому я відчував і підтримку вчителів. У різних питаннях.
Мої 9-11 класи — роки, коли я по повній програмі вліз у політичну активність. Це мало привести до серйозних проблем. І тут я свою 25-у побачив з дуже хорошої сторони.
У випускному класі мене затримали за синьо-жовтий прапор під час несанкціонованого мітингу. Про це в школу з мєнтовки прийшла "тєлєга".
Я був переконаний, що мене за стандартними практиками відрахують зі школи. Навіть домовився з інститутом зоології, що мене візьмуть лаборантом.
Викликає мене директорка, царство їй небесне, яка була ідейною комуністкою, таких у Союзі на той час вже майже не лишилося. Вона жила за тим, що декларувала. Мала крихітну квартирку, попри те, що була директоркою "мажорної" школи. А з крутих батьків витискала все на розвиток школи і нічого собі.
Викликає мене і каже: "На, читай". Читаю, киваю головою: "Так, було таке". Потім директорка дає мені свою відповідь написану, а там: "Згідно з вашим протоколом, затриманий о 20:00 вечора, а заняття в школі закінчуються о 14:00. 16 років йому уже виповнилося, тому з усіма питаннями звертайтеся до батьків".
І каже мені: "Розумієш, що після такого я тобі золоту медаль дати не можу? Буде срібна. Тобі з чого четвірку ставити — з фізкультури чи воєнки?". Я був у шоці. Обрав фізкультуру. І далі була шикарна фраза: "Пів року нікуди не вляпуйся, а як атестат отримаєш — хоч в тюрму сідай, це вже будуть не мої проблеми".
Але я таки вляпався — і саме в кримінальну справу. Ми в 1990-му поклали колючий вінок до пам’ятника Леніну із написом "Від вдячного українського народу". Нам світило до п’яти років.
Тут показовим було те, наскільки вже валився совок, бо я того ж літа без проблем вступив в університет. За два роки до цього з такою історією мені жоден інститут не світив би.
Радянська педагогіка передбачала, що ти найперше — частина колективу, а десь там, може, у вільний час, трішки індивід. І то — небажано. Навіть у хороших школах більшість вчителів дотримувалися цих правил.
Пам’ятаю конфлікти, коли мені треба було на улюблений гурток готуватися, а тут — дурнуватий "утрєнік" до якоїсь річниці. Тоді жартували "Смех без причины — признак годовщины".
Школа не завжди підтримувала цей "надмірний індивідуалізм". Усі конфлікти були пов’язані з тим, що "чого ти замало уваги приділяєш колективу і заходам?".
Вони хотіли мого часу і сил на нікому не потрібні колективні заходи.
При тому я відчував і підтримку вчителів. У різних питаннях.
Мої 9-11 класи — роки, коли я по повній програмі вліз у політичну активність. Це мало привести до серйозних проблем. І тут я свою 25-у побачив з дуже хорошої сторони.
У випускному класі мене затримали за синьо-жовтий прапор під час несанкціонованого мітингу. Про це в школу з мєнтовки прийшла "тєлєга".
Я був переконаний, що мене за стандартними практиками відрахують зі школи. Навіть домовився з інститутом зоології, що мене візьмуть лаборантом.
Викликає мене директорка, царство їй небесне, яка була ідейною комуністкою, таких у Союзі на той час вже майже не лишилося. Вона жила за тим, що декларувала. Мала крихітну квартирку, попри те, що була директоркою "мажорної" школи. А з крутих батьків витискала все на розвиток школи і нічого собі.
Викликає мене і каже: "На, читай". Читаю, киваю головою: "Так, було таке". Потім директорка дає мені свою відповідь написану, а там: "Згідно з вашим протоколом, затриманий о 20:00 вечора, а заняття в школі закінчуються о 14:00. 16 років йому уже виповнилося, тому з усіма питаннями звертайтеся до батьків".
І каже мені: "Розумієш, що після такого я тобі золоту медаль дати не можу? Буде срібна. Тобі з чого четвірку ставити — з фізкультури чи воєнки?". Я був у шоці. Обрав фізкультуру. І далі була шикарна фраза: "Пів року нікуди не вляпуйся, а як атестат отримаєш — хоч в тюрму сідай, це вже будуть не мої проблеми".
Але я таки вляпався — і саме в кримінальну справу. Ми в 1990-му поклали колючий вінок до пам’ятника Леніну із написом "Від вдячного українського народу". Нам світило до п’яти років.
Затримали двох, які несли вінок, їх на декілька місяців в Лук’янівське СІЗО відправили. А з решти — 16 чоловік — взяли підписку про невиїзд, лякали повістками. Це сталося наприкінці квітня. І поки коліщатка тієї машини прокрутилися і мене вперше викликали на допит, я атестат вже отримав.
Тут показовим було те, наскільки вже валився совок, бо я того ж літа без проблем вступив в університет. За два роки до цього з такою історією мені жоден інститут не світив би.
Українська освіта за 30 років незалежності
Не знаю про молодші класи НУШ, яка там ситуація, але підручники, які приносить моя донька, яка вчиться ще не за НУШ, — страхіття. Є відверті ляпи, але головне не це, це можна повиправляти. Питання в тому, що досі зберігається проблема радянської освіти.
Окрім того, що вона була тоталітарна і колективістська, її базою була старовинна гімназійна система, за якою освіту отримував невеликий відсоток населення. Для цієї еліти мудрі вчителі чітко визначали набір знань, без якого ти не можеш належати до цього прошарку. На 18-19 століття цих знань було не так багато, їх можна було виокремити і зазубрити. Тобто система була адекватною до вимог того часу.
Радянський Союз взяв гімназійну систему і поширив її на все населення, абсолютно не змінивши по суті. Це одразу призвело до профанації. Бо для 5% учнів набрати достатньо вчителів — одна задача, а для 100% — інша.
Світ почав змінюватися, знання накопичуватися, і зараз неможливо визначити, що є мінімальною базою, яку вивчиш і вважатимешся освіченим. Більше того, виявиться, що ця база настільки велика, що в жодну голову не влізе.
Колись базова гімназійна програма включала основні знання, отримані наукою на той час. Але відтоді наукові знання виросли в приблизно 10 000 разів, а обсяг програми залишився таким, як і був, і просто "на выпуклый морской глаз" кожен автор підручника брав і обрізав те, що йому не лягало. У результаті в програму напхано чорт зна що і збоку бантик.
До того ж, уся класична гімназійна і радянська школа базувалися на тому, що ти маєш засвоїти певний об’єм інформації, а не навчитися працювати з нею, розуміти, де її добувати, як сприймати критично, чому вірити, чому — ні. У цьому сенсі радянська середня школа вже в радянський час категорично відстала від західної. А за 30 років, оскільки ми цей підхід не змінювали, розрив став прірвою.
База якихось спільних знань все одно має бути, але вона, мабуть, уже повинна бути набагато меншою, ніж шкільна програма. Треба раціонально підійти до визначення, що у цю базу має входити. Абсолютно інше значення повинно мати набуття навиків роботи з інформацією. Це те, що насамперед треба міняти. Критичному мисленню не вчать, система така, що знання треба засвоювати, не ставлячи питань, звідки вони взялися.
Ви колись бачили американські шкільні підручники з біології? Наш підручник з біології — це набір знань, а в американському підручнику набір знань складає третину, ще третину — інформація про те, як ці знання отримували і чому їм можна довіряти, і ще третина — практичні завдання. Ти сам відтворюєш процес здобуття цих знань. Я на таке потрапив лише в біошколі МГУшній.
З вчителями є дві великі проблеми:
1
Загальна в усьому світі: коли маєш щороку одне і те саме повторювати дітям, виникає потужна спокуса перестати розвиватися і стати папугою, який завчив програму і шпарить її щоразу, не слідкуючи за змінами у світі. На жаль, більшість вчителів від тієї спокуси не може утриматися, система їх не спонукає, і треба мати внутрішню мотивацію, щоб і через 20 років був цікавий предмет, на який ти йшов вчитися студентом.
2
І суто наша: престиж вчителя, коли оплата праці вчителів впала нижче прожиткового мінімуму, а в суспільстві став загальноприйнятим примітивно-прагматичний підхід, де єдиним мірилом успіху вважається матеріальний достаток.
Ми нібито копіювали ринкову економіку Заходу, але там матеріальний достаток не є єдиним мірилом успіху. Ми фактично скопіювали не реальний Захід, а радянські пропагандистські уявлення про нього.
У такому світі виходить, що людина, яка погоджується працювати вчителем — лузер. Склалась парадигма, що суспільство практично переконане, що у вчителі пішли і ними залишилися лише ті, кого більше нікуди не візьмуть працювати.
Найстрашніше, що частково це ще й правда. Багато здібних вчителів йшли зі школи, бо треба нормально годувати родину. Залишилися окремі ентузіасти, які вірять, що вчителі — найважливіша професія у світі, а це насправді так і є.
Вчитель — це єдина професія, орієнтована на майбутнє, а не на сьогодні.
Крім ентузіастів, решта — ті, кому нікуди більше податися і вони тримаються за мінімалку. Те саме і в науці у нас насправді: фанати і ті, кому краще в порожніх інститутах сьорбати чайок за мінімалку, бо навіть мінімалку треба десь заробити.
Ламається сама основа педагогіки загалом. І це питання не до вчителів, а до суспільства. Для початку треба почати інакше платити за вчительську працю. Без цього все інше не працює.
Має бути медійна комунікація, хтось має виступити медійними адвокатами вчителів. І закликати молодь, що вчительська кар’єра — це не обов’язково глухий кут. А навпаки це може бути цікавий шлях саморозвитку.
Одна людина в Данії, коли я вперше після розвалу Союзу зміг виїжджати за кордон, сказала: "Розумієш, радянська школа побудована так, ніби з вас усіх готують космонавтів. В результаті, з мільйона один стане космонавтом, а всі інші будуть нещасними. А данська система побудована так, що не важливо, чи космонавт ти, чи прибиральник, важливо, щоб ти був хорошим космонавтом і хорошим прибиральником, тоді тебе однаково поважатимуть".
У такому світі виходить, що людина, яка погоджується працювати вчителем — лузер. Склалась парадигма, що суспільство практично переконане, що у вчителі пішли і ними залишилися лише ті, кого більше нікуди не візьмуть працювати.
Найстрашніше, що частково це ще й правда. Багато здібних вчителів йшли зі школи, бо треба нормально годувати родину. Залишилися окремі ентузіасти, які вірять, що вчителі — найважливіша професія у світі, а це насправді так і є.
Вчитель — це єдина професія, орієнтована на майбутнє, а не на сьогодні.
Крім ентузіастів, решта — ті, кому нікуди більше податися і вони тримаються за мінімалку. Те саме і в науці у нас насправді: фанати і ті, кому краще в порожніх інститутах сьорбати чайок за мінімалку, бо навіть мінімалку треба десь заробити.
Ламається сама основа педагогіки загалом. І це питання не до вчителів, а до суспільства. Для початку треба почати інакше платити за вчительську працю. Без цього все інше не працює.
Має бути медійна комунікація, хтось має виступити медійними адвокатами вчителів. І закликати молодь, що вчительська кар’єра — це не обов’язково глухий кут. А навпаки це може бути цікавий шлях саморозвитку.
Одна людина в Данії, коли я вперше після розвалу Союзу зміг виїжджати за кордон, сказала: "Розумієш, радянська школа побудована так, ніби з вас усіх готують космонавтів. В результаті, з мільйона один стане космонавтом, а всі інші будуть нещасними. А данська система побудована так, що не важливо, чи космонавт ти, чи прибиральник, важливо, щоб ти був хорошим космонавтом і хорошим прибиральником, тоді тебе однаково поважатимуть".
Українська освіта за 30 років незалежності
Не знаю за молодші класи НУШ, яка там ситуація, але підручники, які приносить моя донька додому, — страхіття. Є відверті ляпи, але головне не це, це можна повиправляти. Питання в тому, що досі зберігається проблема радянської освіти.
Окрім того, що вона була тоталітарна і колективістська, її базою була старовинна гімназійна система, за якою освіту отримував невеликий відсоток населення. Для цієї еліти мудрі вчителі чітко визначали набір знань, без якого ти не можеш належати до цього прошарку. На 18-19 століття цих знань було не так багато, їх можна було виокремити і зазубрити. Тобто система була адекватною до вимог того часу.
Радянський Союз взяв гімназійну систему і поширив її на все населення, абсолютно не змінивши по суті. Це одразу призвело до профанації. Бо для 5% учнів набрати достатньо вчителів — одна задача, а для 100% — інша.
Світ почав змінюватися, знання накопичуватися, і зараз неможливо визначити, що є мінімальною базою, яку вивчиш і вважатимешся освіченим. Більше того, виявиться, що ця база настільки велика, що в жодну голову не влізе.
Колись базова гімназійна програма включала основні знання, отримані наукою на той час. Але відтоді наукові знання виросли в приблизно 10 000 разів, а обсяг програми залишився таким, як і був, і просто "на выпуклый морской глаз" кожен автор підручника брав і обрізав те, що йому не лягало. У результаті в програму напхано чорт зна що і збоку бантик.
До того ж, уся класична гімназійна і радянська школа базувалися на тому, що ти маєш засвоїти певний об’єм інформації, а не навчитися працювати з нею, розуміти, де її добувати, як сприймати критично, чому вірити, чому — ні. У цьому сенсі радянська середня школа вже в радянський час категорично відстала від західної. А за 30 років, оскільки ми цей підхід не змінювали, розрив став прірвою.
База якихось спільних знань все одно має бути, але вона, мабуть, уже повинна бути набагато меншою, ніж шкільна програма. Треба раціонально підійти до визначення, що у цю базу має входити. Абсолютно інше значення повинно мати набуття навиків роботи з інформацією. Це те, що насамперед треба міняти. Критичному мисленню не вчать, система така, що знання треба засвоювати, не ставлячи питань, звідки вони взялися.
Ви колись бачили американські шкільні підручники з біології? Наш підручник з біології — це набір знань, а в американському підручнику набір знань складає третину, ще третину — інформація про те, як ці знання отримували і чому їм можна довіряти, і ще третина — практичні завдання. Ти сам відтворюєш процес здобуття цих знань. Я на таке потрапив лише в біошколі МГУшній.
З вчителями є дві великі проблеми:
Окрім того, що вона була тоталітарна і колективістська, її базою була старовинна гімназійна система, за якою освіту отримував невеликий відсоток населення. Для цієї еліти мудрі вчителі чітко визначали набір знань, без якого ти не можеш належати до цього прошарку. На 18-19 століття цих знань було не так багато, їх можна було виокремити і зазубрити. Тобто система була адекватною до вимог того часу.
Радянський Союз взяв гімназійну систему і поширив її на все населення, абсолютно не змінивши по суті. Це одразу призвело до профанації. Бо для 5% учнів набрати достатньо вчителів — одна задача, а для 100% — інша.
Світ почав змінюватися, знання накопичуватися, і зараз неможливо визначити, що є мінімальною базою, яку вивчиш і вважатимешся освіченим. Більше того, виявиться, що ця база настільки велика, що в жодну голову не влізе.
Колись базова гімназійна програма включала основні знання, отримані наукою на той час. Але відтоді наукові знання виросли в приблизно 10 000 разів, а обсяг програми залишився таким, як і був, і просто "на выпуклый морской глаз" кожен автор підручника брав і обрізав те, що йому не лягало. У результаті в програму напхано чорт зна що і збоку бантик.
До того ж, уся класична гімназійна і радянська школа базувалися на тому, що ти маєш засвоїти певний об’єм інформації, а не навчитися працювати з нею, розуміти, де її добувати, як сприймати критично, чому вірити, чому — ні. У цьому сенсі радянська середня школа вже в радянський час категорично відстала від західної. А за 30 років, оскільки ми цей підхід не змінювали, розрив став прірвою.
База якихось спільних знань все одно має бути, але вона, мабуть, уже повинна бути набагато меншою, ніж шкільна програма. Треба раціонально підійти до визначення, що у цю базу має входити. Абсолютно інше значення повинно мати набуття навиків роботи з інформацією. Це те, що насамперед треба міняти. Критичному мисленню не вчать, система така, що знання треба засвоювати, не ставлячи питань, звідки вони взялися.
Ви колись бачили американські шкільні підручники з біології? Наш підручник з біології — це набір знань, а в американському підручнику набір знань складає третину, ще третину — інформація про те, як ці знання отримували і чому їм можна довіряти, і ще третина — практичні завдання. Ти сам відтворюєш процес здобуття цих знань. Я на таке потрапив лише в біошколі МГУшній.
З вчителями є дві великі проблеми:
1
Загальна в усьому світі: коли маєш щороку одне і те саме повторювати дітям, виникає потужна спокуса перестати розвиватися і стати папугою, який завчив програму і шпарить її щоразу, не слідкуючи за змінами у світі. На жаль, більшість вчителів від тієї спокуси не може утриматися, система їх не спонукає, і треба мати внутрішню мотивацію, щоб і через 20 років був цікавий предмет, на який ти йшов вчитися студентом.
2
І суто наша: престиж вчителя, коли оплата праці вчителів впала нижче прожиткового мінімуму, а в суспільстві став загальноприйнятим примітивно-прагматичний підхід, де єдиним мірилом успіху вважається матеріальний достаток.
Ми нібито копіювали ринкову економіку Заходу, але там матеріальний достаток не є єдиним мірилом успіху. Ми фактично скопіювали не реальний Захід, а радянські пропагандистські уявлення про нього.
У такому світі виходить, що людина, яка погоджується працювати вчителем — лузер. Склалась парадигма, що суспільство практично переконане, що у вчителі пішли і ними залишилися лише ті, кого більше нікуди не візьмуть працювати.
Найстрашніше, що частково це ще й правда. Багато здібних вчителів йшли зі школи, бо треба нормально годувати родину. Залишилися окремі ентузіасти, які вірять, що вчителі — найважливіша професія у світі, а це насправді так і є.
Вчитель — це єдина професія, орієнтована на майбутнє, а не на сьогодні.
Крім ентузіастів, решта — ті, кому нікуди більше податися і вони тримаються за мінімалку. Те саме і в науці у нас насправді: фанати і ті, кому краще в порожніх інститутах сьорбати чайок за мінімалку, бо навіть мінімалку треба десь заробити.
Ламається сама основа педагогіки загалом. І це питання не до вчителів, а до суспільства. Для початку треба почати інакше платити за вчительську працю. Без цього все інше не працює.
Має бути медійна комунікація, хтось має виступити медійними адвокатами вчителів. І закликати молодь, що вчительська кар’єра — це не обов’язково глухий кут. А навпаки це може бути цікавий шлях саморозвитку.
Одна людина в Данії, коли я вперше після розвалу Союзу зміг виїжджати за кордон, сказала: "Розумієш, радянська школа побудована так, ніби з вас усіх готують космонавтів. В результаті, з мільйона один стане космонавтом, а всі інші будуть нещасними. А данська система побудована так, що не важливо, чи космонавт ти, чи прибиральник, важливо, щоб ти був хорошим космонавтом і хорошим прибиральником, тоді тебе однаково поважатимуть".
У такому світі виходить, що людина, яка погоджується працювати вчителем — лузер. Склалась парадигма, що суспільство практично переконане, що у вчителі пішли і ними залишилися лише ті, кого більше нікуди не візьмуть працювати.
Найстрашніше, що частково це ще й правда. Багато здібних вчителів йшли зі школи, бо треба нормально годувати родину. Залишилися окремі ентузіасти, які вірять, що вчителі — найважливіша професія у світі, а це насправді так і є.
Вчитель — це єдина професія, орієнтована на майбутнє, а не на сьогодні.
Крім ентузіастів, решта — ті, кому нікуди більше податися і вони тримаються за мінімалку. Те саме і в науці у нас насправді: фанати і ті, кому краще в порожніх інститутах сьорбати чайок за мінімалку, бо навіть мінімалку треба десь заробити.
Ламається сама основа педагогіки загалом. І це питання не до вчителів, а до суспільства. Для початку треба почати інакше платити за вчительську працю. Без цього все інше не працює.
Має бути медійна комунікація, хтось має виступити медійними адвокатами вчителів. І закликати молодь, що вчительська кар’єра — це не обов’язково глухий кут. А навпаки це може бути цікавий шлях саморозвитку.
Одна людина в Данії, коли я вперше після розвалу Союзу зміг виїжджати за кордон, сказала: "Розумієш, радянська школа побудована так, ніби з вас усіх готують космонавтів. В результаті, з мільйона один стане космонавтом, а всі інші будуть нещасними. А данська система побудована так, що не важливо, чи космонавт ти, чи прибиральник, важливо, щоб ти був хорошим космонавтом і хорошим прибиральником, тоді тебе однаково поважатимуть".
Сучасні гуртки
Труфанівського гуртка вже немає, бо Геннадію Олексійовичу вже 84 роки. Але є купа інших гуртків, на деяких я й сам час від часу викладав. Є у тому ж Палаці дітей на юнацтва, є Національний еколого-натуралістичний центр. Там є природничий ліцей, чудова програма, яка зайняла ту нішу, яку для мене відіграла біошкола МГУ. Це платформа, яку веде заслужений вчитель України Віктор Адріанов. Але він не сам веде ці заняття, а запрошує таких як я — активно працюючих науковців — і ми працюємо зі старшокласниками.
Кожна така освітня програма зав’язана на особистості людини. Ту роль, яку для мене відіграв Труфанов, для багатьох уже відіграв Андріанов.
Кожна така освітня програма зав’язана на особистості людини. Ту роль, яку для мене відіграв Труфанов, для багатьох уже відіграв Андріанов.
Сучасні гуртки
Труфанівського гуртка вже немає, бо Геннадію Олексійовичу вже 84 роки. Але є купа інших гуртків, на деяких я й сам час від часу викладав. Є у тому ж Палаці дітей на юнацтва, є Національний еколого-натуралістичний центр. Там є природничий ліцей, чудова програма, яка зайняла ту нішу, яку для мене відіграла біошкола МГУ. Це платформа, яку веде заслужений вчитель України Віктор Адріанов. Але він не сам веде ці заняття, а запрошує таких як я — активно працюючих науковців — і ми працюємо зі старшокласниками.
Кожна така освітня програма зав’язана на особистості людини. Ту роль, яку для мене відіграв Труфанов, для багатьох уже відіграв Андріанов.
Кожна така освітня програма зав’язана на особистості людини. Ту роль, яку для мене відіграв Труфанов, для багатьох уже відіграв Андріанов.
Дата: 03.08.2021
Фото: Катерина Лащикова
Верстка: Юлія Виноградська
Фото: Катерина Лащикова
Верстка: Юлія Виноградська