Шкільні історії ONUKA Нати Жижченко: "Я кайфувала від своєї інакшості"
Авторка: Катерина Амеліна
Шкільні історії ONUKA Нати Жижченко: "Я кайфувала від своєї інакшості"
Авторка: Катерина Амеліна
Як це – відчувати свою інакшість у школі, щодня зіштовхуватися зі стресом впродовж десяти років і водночас сумлінно вчитися на відмінно, знає Ната Жижченко.
Українська музикантка, фронтвумен гурту ONUKA розповідає, що школа іноді досі сниться в жахах. Але Ната точно знає, за що вдячна своїм учителям.
Українська музикантка, фронтвумен гурту ONUKA розповідає, що школа іноді досі сниться в жахах. Але Ната точно знає, за що вдячна своїм учителям.
Це інтерв’ю виходить в рамках інформаційного партнерства LIGA.Life та премії Global Teacher Prize Ukraine до 30 років незалежності України. Через історії відомих героїв, які формують сучасну Україну, ми хочемо показати, який вплив мали вчителі на формування їхніх цінностей і сильних сторін.
Номінуватися або номітувати свого улюбленого вчителя на цьогорічну премію можна до 1 серпня на сайті премії.
Моя школа чимось нагадувала армію
Мені вже 36 років і шкільні роки – найбільший стрес за все життя. Якщо порівняти з будь-чим: туром, сольником, виступом чи пологами, похід до школи – це зашкал емоцій.
Я багато хворіла, а потім і їздила з гастролями, тож приходила складати все за всю чверть, визубривши усе вдома з мамою, татом, знаючи на всі запитання відповіді. І це деяких вчителів обурювало, як таке може бути.
Моя школа чимось нагадувала армію. У нас була форма – зелений піджак. Це рагульна річ з величезними квадратними плечима з якоюсь золотою вишивкою, яка ні до чого не пасувала. Директорка школи щодня перевіряла всіх на вході. І без цього піджака тебе просто розвертали додому. Так розпочинався кожен навчальний день.
Мені часто досі сниться, що я на алгебрі, що в мене всі Н-ки в журналі і що зараз запитають мене, а нічого не готово. А я на першій парті.
Цікаво, як підсвідомість грає з нами в ці страхи. Водночас це не те, що на мене хтось кричав або гримав. Лише раз було таке, що мені ледь не швидку викликали.
Я була домашньою, слухняною, емоційною дитиною. Для таких класно-урочна система з таким навантаженням, як у нас було, думаю, не підходить.
Водночас я добре вчилася, маю золоту медаль, хоча навчання в 98-ій школі Києва дуже складне. Щось типу гімназії, з шестиденним навчанням по 7-8 уроків, інколи нульові були на 7:15, а тим, хто не прийшов – два в журнал.
Я зустрічала незнайомців, які знали, що я навчалася в тій школі, вони запитували: "Ти реально там вижила?". Але і рівень завзяття кожного вчителя зашкалював. Відповідно, рівень знань крутий.
У 92-му році ця школа уже була україномовною. Тоді це було не модно, не було такої тенденції. Все навчання довкола було лише російськомовним. Але школа була просякнута любов’ю до України, до українського слова, письма.
Я багато хворіла, а потім і їздила з гастролями, тож приходила складати все за всю чверть, визубривши усе вдома з мамою, татом, знаючи на всі запитання відповіді. І це деяких вчителів обурювало, як таке може бути.
Моя школа чимось нагадувала армію. У нас була форма – зелений піджак. Це рагульна річ з величезними квадратними плечима з якоюсь золотою вишивкою, яка ні до чого не пасувала. Директорка школи щодня перевіряла всіх на вході. І без цього піджака тебе просто розвертали додому. Так розпочинався кожен навчальний день.
Мені часто досі сниться, що я на алгебрі, що в мене всі Н-ки в журналі і що зараз запитають мене, а нічого не готово. А я на першій парті.
Цікаво, як підсвідомість грає з нами в ці страхи. Водночас це не те, що на мене хтось кричав або гримав. Лише раз було таке, що мені ледь не швидку викликали.
Я була домашньою, слухняною, емоційною дитиною. Для таких класно-урочна система з таким навантаженням, як у нас було, думаю, не підходить.
Водночас я добре вчилася, маю золоту медаль, хоча навчання в 98-ій школі Києва дуже складне. Щось типу гімназії, з шестиденним навчанням по 7-8 уроків, інколи нульові були на 7:15, а тим, хто не прийшов – два в журнал.
Я зустрічала незнайомців, які знали, що я навчалася в тій школі, вони запитували: "Ти реально там вижила?". Але і рівень завзяття кожного вчителя зашкалював. Відповідно, рівень знань крутий.
У 92-му році ця школа уже була україномовною. Тоді це було не модно, не було такої тенденції. Все навчання довкола було лише російськомовним. Але школа була просякнута любов’ю до України, до українського слова, письма.
Стосунки з вчителями
Це завжди було: "Наталочка, Наталочка, зіграєш нам на сопілочці, а тут можеш заспівати". Всі знали, що я займаюсь музикою, бувала на гастролях і через це пропускала. Пам’ятаю, як вчителька з української мови диктувала мені диктант телефоном. І я його здавала потім. Це і була форма зарахування.
Всі вчителі йшли назустріч. У них була на канікулах практика і в ці дні ми домовлялися, я приходила і складала предмет. Але поблажок не було. Це було навчання екстерном.
Загалом мене любили і я любила вчителів. Подобався і процес навчання, і зараз люблю процес пізнання. Багато бенефітів у цій школі було.
Але якби мене запитали, чи хотіла б я, щоб моя дитина пройшла таке – ніколи в житті. Нехай він краще не вміє читати, але щоб ніколи не пережив цей нервовий стрес впродовж 10 років.
Син, звісно, по-іншому реагував би. Але є діти дуже домашні, затишні й емоційно вразливі, на яких не можна кричати. На них вдома ніхто не кричить.
Завдяки школі в інституті я практично нічому не навчилася, окрім того, як складати іспити за іншою моделлю. У школі такий підготовчий процес був як в аспірантурі. І якщо порівняти потім все моє навчання за життя – то все лафа була.
Я уроки робила, бувало, до другої ночі. Я ще людина дуже сумлінна, це у мене від батька. Пам’ятаю, батьки навіть казали: "Досить робити уроки".
За все життя я отримала одну двійку і три трійки, бо неправильно оформила роботу.
Батьки купували торт за цю оцінку, бо це було свято, що Наталочка отримала таку оцінку. І коли я про це розповідала в школі – всі були шоковані.
Всі вчителі йшли назустріч. У них була на канікулах практика і в ці дні ми домовлялися, я приходила і складала предмет. Але поблажок не було. Це було навчання екстерном.
Загалом мене любили і я любила вчителів. Подобався і процес навчання, і зараз люблю процес пізнання. Багато бенефітів у цій школі було.
Але якби мене запитали, чи хотіла б я, щоб моя дитина пройшла таке – ніколи в житті. Нехай він краще не вміє читати, але щоб ніколи не пережив цей нервовий стрес впродовж 10 років.
Син, звісно, по-іншому реагував би. Але є діти дуже домашні, затишні й емоційно вразливі, на яких не можна кричати. На них вдома ніхто не кричить.
Завдяки школі в інституті я практично нічому не навчилася, окрім того, як складати іспити за іншою моделлю. У школі такий підготовчий процес був як в аспірантурі. І якщо порівняти потім все моє навчання за життя – то все лафа була.
Я уроки робила, бувало, до другої ночі. Я ще людина дуже сумлінна, це у мене від батька. Пам’ятаю, батьки навіть казали: "Досить робити уроки".
За все життя я отримала одну двійку і три трійки, бо неправильно оформила роботу.
Батьки купували торт за цю оцінку, бо це було свято, що Наталочка отримала таку оцінку. І коли я про це розповідала в школі – всі були шоковані.
Стосунки з вчителями
Це завжди було: "Наталочка, Наталочка, зіграєш нам на сопілочці, а тут можеш заспівати". Всі знали, що я займаюсь музикою, бувала на гастролях і через це пропускала. Пам’ятаю, як вчителька з української мови диктувала мені диктант телефоном. І я його здавала потім. Це і була форма зарахування.
Всі вчителі йшли назустріч. У них була на канікулах практика і в ці дні ми домовлялися, я приходила і складала предмет. Але поблажок не було. Це було навчання екстерном.
Загалом мене любили і я любила вчителів. Подобався і процес навчання, і зараз люблю процес пізнання. Багато бенефітів у цій школі було.
Але якби мене запитали, чи хотіла б я, щоб моя дитина пройшла таке – ніколи в житті. Нехай він краще не вміє читати, але щоб ніколи не пережив цей нервовий стрес впродовж 10 років.
Син, звісно, по-іншому реагував би. Але є діти дуже домашні, затишні й емоційно вразливі, на яких не можна кричати. На них вдома ніхто не кричить.
Завдяки школі в інституті я практично нічому не навчилася, окрім того, як складати іспити за іншою моделлю. У школі такий підготовчий процес був як в аспірантурі. І якщо порівняти потім все моє навчання за життя – то все лафа була.
Я уроки робила, бувало, до другої ночі. Я ще людина дуже сумлінна, це у мене від батька. Пам’ятаю, батьки навіть казали: "Досить робити уроки".
За все життя я отримала одну двійку і три трійки, бо неправильно оформила роботу.
Батьки купували торт за цю оцінку, бо це було свято, що Наталочка отримала таку оцінку. І коли я про це розповідала в школі – всі були шоковані.
Всі вчителі йшли назустріч. У них була на канікулах практика і в ці дні ми домовлялися, я приходила і складала предмет. Але поблажок не було. Це було навчання екстерном.
Загалом мене любили і я любила вчителів. Подобався і процес навчання, і зараз люблю процес пізнання. Багато бенефітів у цій школі було.
Але якби мене запитали, чи хотіла б я, щоб моя дитина пройшла таке – ніколи в житті. Нехай він краще не вміє читати, але щоб ніколи не пережив цей нервовий стрес впродовж 10 років.
Син, звісно, по-іншому реагував би. Але є діти дуже домашні, затишні й емоційно вразливі, на яких не можна кричати. На них вдома ніхто не кричить.
Завдяки школі в інституті я практично нічому не навчилася, окрім того, як складати іспити за іншою моделлю. У школі такий підготовчий процес був як в аспірантурі. І якщо порівняти потім все моє навчання за життя – то все лафа була.
Я уроки робила, бувало, до другої ночі. Я ще людина дуже сумлінна, це у мене від батька. Пам’ятаю, батьки навіть казали: "Досить робити уроки".
За все життя я отримала одну двійку і три трійки, бо неправильно оформила роботу.
Батьки купували торт за цю оцінку, бо це було свято, що Наталочка отримала таку оцінку. І коли я про це розповідала в школі – всі були шоковані.
Моєю віддушиною була музична школа
Це був гурток цікавості. Дуже розслаблений режим. І саме ставлення.
Плюс музична школа – це індивідуальне заняття віч-на-віч з педагогом. І діти, які займаються музикою – інакші. Я в це вірю. Навіть якщо в них немає хисту. По своєму дитинству суджу. Здається, усі, хто торкається такої класичної академічної музики і занурюється в цю атмосферу, стає інакшим.
Плюс музична школа – це індивідуальне заняття віч-на-віч з педагогом. І діти, які займаються музикою – інакші. Я в це вірю. Навіть якщо в них немає хисту. По своєму дитинству суджу. Здається, усі, хто торкається такої класичної академічної музики і занурюється в цю атмосферу, стає інакшим.
Я кайфувала від своєї інакшості
Моя інакшість і мої думки про неї були завжди з дитинства. У мені плекали це дорослі. Бо я завжди була маленькою дівчинкою, яка серйозно з 4-х років займалася музикою.
Тому в школі в мене не те що була зіркова хвороба, ні, я була скромною дитиною, тихою, мовчазною. З кимось з вчителів розпочати розмову – рівень хвилювання зашкалював. Але я відчувала, що у мене є музика, що це– моя особистість, особливість.
Тому в школі в мене не те що була зіркова хвороба, ні, я була скромною дитиною, тихою, мовчазною. З кимось з вчителів розпочати розмову – рівень хвилювання зашкалював. Але я відчувала, що у мене є музика, що це– моя особистість, особливість.
Я кайфувала від своєї інакшості
Моя інакшість і мої думки про неї були завжди з дитинства. У мені плекали це дорослі. Бо я завжди була маленькою дівчинкою, яка серйозно з 4-х років займалася музикою.
Тому в школі в мене не те що була зіркова хвороба, ні, я була скромною дитиною, тихою, мовчазною. З кимось з вчителів розпочати розмову – рівень хвилювання зашкалював. Але я відчувала, що у мене є музика, що це– моя особистість, особливість.
Тому в школі в мене не те що була зіркова хвороба, ні, я була скромною дитиною, тихою, мовчазною. З кимось з вчителів розпочати розмову – рівень хвилювання зашкалював. Але я відчувала, що у мене є музика, що це– моя особистість, особливість.
Нормально сприймати все я почала тільки в старших класах
Подорослішала, перестала стільки хворіти й пропускати, і наприкінці школи хороші стосунки були вже з усіма вчителями.
З молодших класів було поглиблене вивчення англійської мови. Вчительку – Тамару Михайлівну – спочатку дуже боялася, але їй вдячна. Англійською в 10 класі я володіла майже вільно з ідеальним граматичним підґрунтям. У неї була своя система викладання, це був професійний університетський підхід.
І всюди, де я далі навчалася, рівень викладання англійської був смішним у порівнянні з тим, який був у мене в 16 років. Класно, що такі кадри є. Англійську я знала лише завдяки цьому педагогу.
А класна керівничка – Фріда Мусіївна – викладала російську мову, але оскільки у нас не було російської – вона влаштовувала факультативи – нульові уроки. І всім треба було ходити.
Вона обожнювала етимологію. І починався урок з того, що ми розбирали етимологію слів, наприклад "солдат" від слова "сольдо" – монети, якою їм платили, "тетрадь" – тетра – чотири. "Впечатление" – печать. І це треба було знати. І я це все пам’ятаю і навіть зараз обожнюю етимологію. Коли знаходжу якесь слово цікаве – стараюся сама його розібрати.
Педагог з української мови і літератури – Віра Дмитрівна, була закохана в свій предмет. І теж дуже вимоглива. Можливо, це і є панацея: коли в тебе 31 людина в класі, по-іншому не можна.
Добре пам’ятаю її фразу: "До дев’ятого класу ти працюєш на репутацію, з 9-го класу репутація працює на тебе". Це було її гасло і це реально було так.
Думаю, вчитель все одно має бути суворим. Він може бути м’яким, емпатичним обов’язково, але має бути вимогливим. І гнучким, бо інколи в дитини нестабільний стан, буває, щось сталося. А школа – не армія.
Вчитель – це не про теорію, не про сухі знання, а про власний досвід. Про точку зору з ракурсу віку і досвіду. І жоден Гугл з масою даних не може замінити педагога, живої зустрічі з ним.
Легко розповідати, якими класними мають бути вчителі. Уявляю, які зараз учні і яке це може бути нахабство, невігластво.
А в плані предмету, як на мене, краще засвоюється матеріал тоді, коли ти дуже поважаєш вчителя, у якого є своя система, свої правила, певна ієрархія і субординація. І це, мені здається, важливо. Бо коли ти з педагогом на "ти", думаю, це так не засвоюється.
З молодших класів було поглиблене вивчення англійської мови. Вчительку – Тамару Михайлівну – спочатку дуже боялася, але їй вдячна. Англійською в 10 класі я володіла майже вільно з ідеальним граматичним підґрунтям. У неї була своя система викладання, це був професійний університетський підхід.
І всюди, де я далі навчалася, рівень викладання англійської був смішним у порівнянні з тим, який був у мене в 16 років. Класно, що такі кадри є. Англійську я знала лише завдяки цьому педагогу.
А класна керівничка – Фріда Мусіївна – викладала російську мову, але оскільки у нас не було російської – вона влаштовувала факультативи – нульові уроки. І всім треба було ходити.
Вона обожнювала етимологію. І починався урок з того, що ми розбирали етимологію слів, наприклад "солдат" від слова "сольдо" – монети, якою їм платили, "тетрадь" – тетра – чотири. "Впечатление" – печать. І це треба було знати. І я це все пам’ятаю і навіть зараз обожнюю етимологію. Коли знаходжу якесь слово цікаве – стараюся сама його розібрати.
Педагог з української мови і літератури – Віра Дмитрівна, була закохана в свій предмет. І теж дуже вимоглива. Можливо, це і є панацея: коли в тебе 31 людина в класі, по-іншому не можна.
Добре пам’ятаю її фразу: "До дев’ятого класу ти працюєш на репутацію, з 9-го класу репутація працює на тебе". Це було її гасло і це реально було так.
Думаю, вчитель все одно має бути суворим. Він може бути м’яким, емпатичним обов’язково, але має бути вимогливим. І гнучким, бо інколи в дитини нестабільний стан, буває, щось сталося. А школа – не армія.
Вчитель – це не про теорію, не про сухі знання, а про власний досвід. Про точку зору з ракурсу віку і досвіду. І жоден Гугл з масою даних не може замінити педагога, живої зустрічі з ним.
Легко розповідати, якими класними мають бути вчителі. Уявляю, які зараз учні і яке це може бути нахабство, невігластво.
А в плані предмету, як на мене, краще засвоюється матеріал тоді, коли ти дуже поважаєш вчителя, у якого є своя система, свої правила, певна ієрархія і субординація. І це, мені здається, важливо. Бо коли ти з педагогом на "ти", думаю, це так не засвоюється.
Я вдячна тому, що школа мене загартувала так, що інститут здався фігнею
Коли я закінчила школу, сказала мамі, що так вчитися більше не буду, бо в мене вже невроз.
У школі в мене сформувалося вміння швидко опанувати багато вхідних даних, систематизувати все в голові і добувати відповідь на будь-яке питання, навіть якщо ти конкретно не знаєш, виходячи з тих даних, що маєш. Це не про викрутитися, а про аналіз інформації. Вміння працювати з матеріалом, який в тебе є. Також навчилася справлятися з максимальним стресом. І виходити у підсумку переможцем.
У школі в мене сформувалося вміння швидко опанувати багато вхідних даних, систематизувати все в голові і добувати відповідь на будь-яке питання, навіть якщо ти конкретно не знаєш, виходячи з тих даних, що маєш. Це не про викрутитися, а про аналіз інформації. Вміння працювати з матеріалом, який в тебе є. Також навчилася справлятися з максимальним стресом. І виходити у підсумку переможцем.
Я вдячна тому, що школа мене загартувала так, що інститут здався фігнею
Коли я закінчила школу, сказала мамі, що так вчитися більше не буду, бо в мене вже невроз.
У школі в мене сформувалося вміння швидко опанувати багато вхідних даних, систематизувати все в голові і добувати відповідь на будь-яке питання, навіть якщо ти конкретно не знаєш, виходячи з тих даних, що маєш. Це не про викрутитися, а про аналіз інформації. Вміння працювати з матеріалом, який в тебе є. Також навчилася справлятися з максимальним стресом. І виходити у підсумку переможцем.
У школі в мене сформувалося вміння швидко опанувати багато вхідних даних, систематизувати все в голові і добувати відповідь на будь-яке питання, навіть якщо ти конкретно не знаєш, виходячи з тих даних, що маєш. Це не про викрутитися, а про аналіз інформації. Вміння працювати з матеріалом, який в тебе є. Також навчилася справлятися з максимальним стресом. І виходити у підсумку переможцем.
Дата: 24.07.2021
Фото: Катерина Лащикова та з особистого архіву Нати Жижченко
Верстка: Анна Андреєва
Фото: Катерина Лащикова та з особистого архіву Нати Жижченко
Верстка: Анна Андреєва