Припустімо, ви у великому місті, повному життя і можливостей. Мільйонник. Мурашник. Погляньте на всі ці фонтани, на зоряне небо з гірлянд на центральних вулицях. Місто просто кричить про свою заможність та радіє святам.

Уявити себе безпритульним посеред цього свята життя набагато легше, ніж здається на перший погляд. Перш ніж хитати головою, мовляв, з вами нічого подібного ніколи не трапиться, переконайтеся, що ви не належите до груп ризику. Їх кілька, ви можете переглянути перелік в законі про соцзахист бездомних.

У ньому, зокрема, йдеться: якщо у вас немає приватного житла і ви його орендуєте, то, потенційно, ви вже в небезпеці. Передумов тут безліч – втратити роботу, здоров’я, документи, заощадження, підтримку легше, ніж потім все це повернути. Також переконайтеся, що у вас не буде проблем з ментальним здоров'ям, ви не провалитеся в депресію, втративши соціальні зв'язки та здатність працювати.

Ще трохи фантазії. Війна може забрати житло і плани на майбутнє. Вам пощастило втекти і ваш будинок не став вашою могилою під час обстрілів? Тепер ви переселенець і невідомо коли зможете повернутися. Люди, які зазнали цього досвіду раніше, розкажуть, що на новому місці до вас подекуди ставитимуться з підозрою, подекуди рієлтори (вони, звісно, перепросять) переселенцям житло не здадуть.

Безпритульними не народжуються, але безпритульними, помирають. Помирають доволі швидко. Рік без домівки ваш організм, перемкнувшись в режим виживання, сприйме за десять. Він постійно потребуватиме тепла і сну, і вам варто знати, де їх можна знайти. І то якнайшвидше.

Коли ви підійдете до першого зустрічного безпритульного з питанням, де можна заночувати, то цілком ймовірно, що вам скажуть про нічну електричку. Це дешевий, вічний і відносно безпечний варіант. І що головне – тут сухо і тепло.

А як же – мільйонник, мурашник, гірлянди? Ну як тут пропасти? В бюджеті напевно виділили трохи грошей на якусь нещасну нічліжку. А в ній вже напевно для вас буде куток і миска теплого супу. Згодом порозпитуєте, де вона, а поки йдемо на харківський вокзал. Часу обмаль. Холодно.

Ретельно вивчивши розклад приміських потягів, ви, ймовірно, оберете електричку до Краснограда. Вона ідеальна – чотири години повільного руху на край області, потім тамтешня зала очікування і три години назад. Повернетесь на ранок. Сім годин руху, тобто – життя. Ця нічліжка не перший рік на цих рейках, зазвичай тут багато мешканців.

Всередині: голоси подорожніх, оголошення про терористів, диверсії, чистоту та порядок з динаміків, скрегіт та гуркіт зношених вагонів. Ритмічне погойдування ніби змішує всі ці звуки докупи, перетворюючи їх у залізничну колискову. Безпритульні влягаються на дерев’яних лавках, їхнє хропіння та раптові викрики крізь сон приєднуються до навколишнього шуму.

Квитки до цієї нічліжки коштують 60 гривень. Але за кілька таких поїздок вас почнуть впізнавати і не будитимуть. Як ось зараз: кремезний контролер підходить до чоловіка, що лежить на лавці, нахиляється, щоб поглянути, хто це.

– А-г-а, – махне рукою контролер і піде далі.

– А що з мене взяти?! – виправдовуватиметься чоловік. Важко сказати, скільки йому років насправді, але, у порівнянні з безпритульними з сусідніх лавок, він доволі молодий.

– Мене звати Віталік. А що ти мене питаєш – я маю де жити, я не бомж! Ти шо? Та я просто на одну ніч в Красноград. В мене під Харковом будинок є, – переконує хлопець. За коротку розмову він кілька разів наголошує на тому, що має де жити, але постійно називає все нові населені пункти.

Під час розмови Віталік хрипить і оглушливо кашляє. Після чого дістає з кишені довідку про те, що має закриту форму туберкульозу. В тубдиспансері йому оформили інвалідність, і тепер щомісяця, шостого числа, Віталіку “капає трохи грошей”. Тоді він йде до супермаркету, нагрібає продуктів і кілька днів їсть, а тоді знову чекає шостого числа.

По приїзді до Краснограда електричка стоятиме тут кілька годин, поки не відправиться у зворотний рейс. Було б зручно залишатися у вагоні, але безпритульних проганяють, щоб не позамерзали – на час кількагодинної зупинки у потязі вимикають опалення.

Красноград – це вузлова станція для безпритульних, рівновіддалена від трьох обласних центрів. Спершу, біля восьмої вечора, приїздить електричка з Полтави, ближче до опівночі підтягуються харківські, а ще за пів години до зали очікування підсідають люди з Дніпра. Наступні кілька годин вони проводять на незручних стільцях в очікуванні зворотних ранкових рейсів.

Зала очікування вміщує до пів сотні пасажирів. На вікнах ошатні штори, зі стелі звисає величезна люстра. В побляклому світлі від двох ламп по краях мерехтить яскраво-червоний циферблат електронного годинника.

Хоч ця транзитна територія вокзалу повна людей, в ній доволі простору, пасажири не мають жодних валіз. Весь одяг на собі, вся власність у кишенях. Щоночі цей зал очікування, повний безпритульними, виглядає ніби вирок суспільству, який ніхто не може оскаржити. Але на залу, звісно, скаржаться, наприклад, у відгуках на гугл-картах керівництво вокзалу “просять вирішити питання з бомжами”.

На кілька десятків безпритульних, що сонно соваються у дерев’яних кріслах, всього три жінки. Одна з них похилого віку, і їй боляче нерухомо сидіти стільки часу. Щопівгодини вона підводиться і повільно обходить залу за периметром, щоб розім’яти ноги. Потім вмощується в крісло і застигає до наступного проходу.

В кутку попід вікном куняє Кім. Він вже кілька років живе на вулиці, влітку їздить збирати врожай на херсонські поля. Здебільшого Кім ночує в приміських потягах, але минулої зими він пішов до лісу. В гущавині на околиці Харкова намостив гілок замість стін і натягнув клейонку замість даху. В цьому притулку він ночував впродовж двох місяців, поки не застудив легені.

З лісу Кім приходив до церкви, де за різну дрібну роботу йому давали їжу і прихисток. Це був добрий та світлий період у його вуличній біографії. Далі розпочалися конфлікти зі священником, через які його прогнали. Напевно, тоді він був схожий на перших людей, яких Бог вигнав із раю.

За пів години до електрички на Харків прокидається один з чоловіків і оголошує на всю залу: “Пора тяпнуть!”. До цього будильника сонно й ліниво тягнуться кілька пом’ятих облич. Щоб усім вистачило тари, розрізають пластикову пляшку надвоє. Вони галасливі, піднімають алкоголь, закидають голови, вітають початок нового дня.

– Ти звідки?

– Шо?

– Де твій дім?

– Тюрма – мій дім.

Під їхні гучні розмови прокидаються решта пасажирів і рушають до приміських потягів на Харків та Полтаву. Попереду ще кілька годин сну під залізничну колискову.

Якщо ви не знайшли зручного залізничного маршруту і залишилися посеред вокзалу, то тут є кілька засторог. Щойно ви де-небудь ляжете, до вас підійдуть поліцейські й проженуть. Якщо ж ви мирно спатимете сидячи, то вас не чіпатимуть. У багатьох безпритульних від постійного спання сидячи в ногах доволі швидко починає накопичуватися рідина, що перетворює ноги в колоди. Їх важко переставляти під час ходьби. З часом ця рідина накопичується в набряках, згодом вони тріскаються. І тоді вже, скажімо так, далеко не зайдеш.

Окрім цього – остерігайтеся поліцейських. Оскільки вони добре усвідомлюють усю вашу беззахисність. Та й лічильник статистики розкритих злочинів сам себе не накрутить.

– Головне – не бухати! – застерігає п’ятдесятирічний Віталій. Раніше він працював у швейному цеху і жив з рідними. Розповідає, що через вік втратив роботу, через сімейний конфлікт – родину й житло. Тепер він часто ночує на вокзалі:

– Буває, сплю, а мене будять і пропонують роботу якусь. Ніч, я сплю на вокзалі, а вони кажуть: “Поїхали в центр, побухаємо”. А по них видно, що це не алкоголіки. Знаю я таких: самі приводять “закладчиків”, а потім їх затримують. Але я не п’ю, мене таким не візьмеш.

У безпритульних завжди купа історій про взаємодію з правоохоронцями. Ось пан Анатолій, який потрапив на вулицю з сиротинця, знайшов собі зручну лавку в закутку старого міського парку. Він приходив до неї щоночі.

– І щоночі до мене чіплявся один і той самий коп. Підніме мене о третій ночі і давай обшукувати. Вивертає кишені, примовляючи: “Наркотікі? Оружиє?”. Знущався, одним словом.

Зі своєї біографії пан Анатолій витягує ще один важливий варіант ночівлі – сон на робочому місці. Кілька років він охороняв територію дитячого табору, де й жив у каптьорці на кілька квадратних метрів.

Але з вулиці роботу знайти важко. Як каже безпритульний Костя родом з Сєвєродонецька:

– Нема звідки вийти і нема куди прийти.

Позаминулу зиму він прожив на будівництві. Весь день безпритульний Костя будував житло для інших – зводив багатоповерхівку. А на ніч залишався в одній з квартир. Це вираховували з його зарплати – “платили копійки, але був дах над головою”. Згодом, коли об'єкт вже завершили і у свіжих квартирах святкували новосілля, Костя приходив сюди знову.

– Пробирався туди ночами. Я знав, що одні двері, де пожежна драбина, повністю не зачиняються. Всередині був технічний поверх, я намостив собі там і ночував.

Окрім пожежних драбин, є ще один надійний спосіб потрапити до теплих будинків, де ви зможете заночувати в підвалах і на горищах. Здебільшого тепер на них висять замки, але є винятки.

Як навчає Олексій, мій знайомий безпритульний, в теплі пори року вам потрібно прочесати місто в пошуках незамкнених підвалів. До морозів їх треба знайти кілька, бо звідусюди вас можуть прогнати хоч посеред ночі.

Для цих пошуків вам спершу потрібно здолати вхідні двері на магнітному замку до багатоповерхівки. Магнітні ключі від під'їзду передають з рук в руки, як цінні артефакти, здатні відкрити сотні дверей (ви ж знали, що звичайний магнітний ключ підходить до багатьох-багатьох під'їздів). З таким ключем ваші шанси вижити посеред зими значно зростуть.

Якщо ж ви захворіли, відморозили ноги і вас із тротуару підібрали небайдужі громадяни, щоб відвезти до лікарні, то не поспішайте радіти. Ви дуже незручний пацієнт – у вас немає грошей і, найімовірніше, сімейного лікаря. До загальної палати вас покладуть неохоче – решта пацієнтів обурюватиметься. Тому часто ще в реєстратурі безпритульні “добровільно” підписують відмову від госпіталізації і опиняються там, звідки їх і привезли.

Таку історію мені розповів пан Іван, якого благодійники привезли до однієї з харківських лікарень. Коли благодійники поїхали, він одразу ж опинився на вулиці:

– Дівчина з кіоску оплатила мені таксі до Центрального ринку. Там я тинявся два дні, поки мене знайшли. Одну з ночей я провів біля крамниці, коло якої було багато величезних сміттєвих пакетів. Я заліз в цю кучугуру з головою і там спав. Підійшли двоє бродяг і давай ритися в цих пакетах. Я їм кажу: “Та тут порпалися недавно – вже повибирали всі пляшки та банки”. А вони такі застигли, насторожилися, думають: “Звідки голос?”. А я різко відкидаю пакет, під яким лежав, і кажу: “Добрий вечір!”


Пан Іван заливається щирим сміхом, згадуючи, як налякав “бродяг”. Сміється він так легко й безтурботно, ніби вперше за багато років, ніби забувши про занімілу ногу і милиці під боком. Ніби вперше за довгий час йому по-справжньому, по-дитячому добре і він знайшов у кучугурі своїх проблем трохи розради.

Також ви можете спробувати потрапити до Міського центру реінтеграції бездомних осіб. Не лякайтеся того, що безпритульні, які там побували, називають цей заклад “концтабором”, вони, напевно, так жартують чи перебільшують.

Центр реінтеграції розташований на околиці Харкова, що є значною перепоною для його клієнтів. Здебільшого, безпритульні тягнуться до середмістя, де найбільше можливостей прохарчуватися. Натомість до центру реінтеграції треба довго їхати на метро, а згодом ще маршруткою. Це за умови, що у вас є гроші на дорогу. Та й без чистого одягу та охайного вигляду до транспорту вас можуть не впустити.

Тим не менш, за словами директора центру Олексія Сорокіна, впродовж року сюди звертаються тисячі людей. Натомість єдина міська нічліжка може прийняти всього 70 безпритульних. Решта залишається на вулицях. Коли надворі починаються суворі та затяжні морози, держслужба з надзвичайних ситуацій розгортає в місті пункти обігріву. Там немає ліжок, щоб переночувати, але можна спробувати пересидіти до сприятливіших погодних умов.

За час пандемії були періоди, коли закривали і метро, і сам центр реінтеграції. Громадські та благодійні організації, які опікуються проблемою безпритульності, кажуть, що одного центру реінтеграції на місто-мільйонник замало. Але тут наївно очікувати змін, поки головна чиновниця міста, яка опікується соцзахистом населення, називає безпритульних “наші друзі, бомжики”. Вона, вочевидь, лукавить – ніякі ви їй не друзі.

Впоратися з проблемою безпритульності в місті допомагають різноманітні громадські, релігійні та благодійні організації. Вони роздають їжу та одяг, допомагають з ліками та документами. Деякі з них мають свої нічліжки.

Едуард живе в одній із них вже понад рік. Щоб потрапити сюди, він кинув пити – це було головною вимогою.

– Чесно, це було важко. Особливо коли тобі цей алкоголь пропонують, якщо не маєш грошей – пригощають. На вулиці багато п’ють – так легше.

Едуард родом з Харкова. Ще за Радянського Союзу він отримав спеціальність помічника машиніста електропоїзда. Після цього навіть встиг попрацювати за фахом – в електричці. Через багато років він знову сюди повернувся, але вже як постійний пасажир.

– Коли у вагоні збирається багато бездомних, то запах неможливий – хоч сокиру вішай. Вікна відкривали і в мороз. Але, якщо чесно, то до цього запаху звикаєш, – розповідає Едуард, ніби доповнює загальновідомий вислів – гроші не пахнуть, пахне їхня відсутність.

Едуард сидить внизу двоярусного ліжка, роззирається кімнатою і перераховує тепер доступні йому речі, які роблять його щасливим: чайник, телевізор, холодильник. Днями він береться за всіляку дрібну роботу – розклеює оголошення, роздає рекламні листівки.

– На вулиці я зустрів дуже багато пристойних людей, які опинилися у важких обставинах. Так, є скажені, але їх мало. Я від таких тримався якнайдалі, бо там алкоголь, а потім одразу бійки, ножі, поліція. А я за все життя жодного разу ні з ким не бився. Як-то кажуть – поганий мир кращий, ніж хороша війна.

Під час нашої розмови він постійно згадує нічні потяги й інших пасажирів:

– Ось люди їдуть собі з роботи чи на роботу. Їм незручно, що ми є. Хтось кричить, хтось просить – перейдіть в інший вагон. Нам теж незручно – ми переходимо. А там кричать – іди назад! А куди йти? Куди мені подітися?

У пошуках відповідей Едуард забрідав до підвалів, недобудов, вокзалів, переходів метро та інших шпарин великого міста. Після тривалих марних пошуків він повертався до приміських потягів, щоб знову опинитися сам на сам із цим питанням.

Зрештою він натрапив на нічліжку від благодійників. Це місце не давало остаточних відповідей на його питання, але давало підказки – де і як їх шукати. Потроху в Едуарда з’явилися підробітки та плани. А головне – можливість заощадити трохи грошей, щоб згодом орендувати житло.

І ніч перед наступним Різдвом зустріти вже вдома.