Одного разу, на ранковому шикуванні, Вуйко доповів генералові Кульчицькому, що не миритиметься з «ментівським бєспрєдєлом» і забрав своїх бійців назад, на Майдан, що вже почав розвалюватися. Після цього Вуйко кілька місяців воював у батальйоні «Шахтарськ», а згодом за станом здоров'я вийшов на «гражданку».

Там він теж боровся «проти несправедливості» й навіть просив мене якось написати «про бєспрєдєл у госпіталях, де з людей знущаються, наче з бидла». Однак жодних переконливих фактів тих чи інших порушень не навів. Позаминулої осені Вуйко несподівано зателефонував мені й сказав, що тяжко хворий.

Тепер голос Вуйка звучить набагато бадьоріше:

– Поки що не здох! – хрипить він у слухавку. – Зараз у Богданівці, на лінії розмежування. Вже півроку служу у 128-й «горно-копитній» бригаді, часто ходжу у розвідку на сєпарський бік. Доба там, дві вдома. Ти ж знаєш, Вуйко завжди шукає собі приключки! І як Бог поможе здоровлям, буду на Сході, доки война си не кінчить. Бо вдома годі й всидіти, дивлячись на цей бардак. Тож я вирішив, що краще сидітиму в окопі й дивитимуся в очі відвертим ворогам, ніж на брехливі пики у телевізорі.

За словами Вуйка, службою він задоволений: зброя нормальна, боєприпасів достатньо і годують добре. Життя у землянках, звичайно, не цукор, але мінімальний комфорт бійці мають. Шкода тільки, що снігу всюди багато. Настільки багато, що навіть «бехи» у ньому застрягають…

– І мобільний зв'язок у нас поганенький, хоча на сєпарському боці мережі всіх українських операторів ідеально працюють! – знову шукає справедливості Вуйко. – Якби не це й не нічні обстріли, тут можна було би жити. Але стріляють, падли, щоночі. Ідіотів що з тої, що з нашої сторони вистачає, тож я думаю, нічого із тим розведенням не вийде. Боєприпаси ж дармові, а руки чешуться, от воно й стріляє… Слухай, вибачай, машина зараз трохи небезпечне місце проїжджає… Бувай!

Хлопці, які намагалися врятувати його, згодом розповідали, що Тигр до останньої секунди не вірив, що може померти. Він просто не визнавав смерть. Наступного року разом з його бойовими побратимами я їздив до села Білозір'я Черкаської області, де Вітю й поховали. Його могила на найвиднішому місці сільського кладовища. За нею доглядають старшокласники місцевої школи.

Рідних у Віті не залишилося. Була бабуся, але тепер вона теж померла. Компенсацію від держави за загибель бійця, 600 тис. грн, ніхто так і не отримав: Вітін батько помер у тюрмі, а мати багато років тому позбавили батьківських прав, через що хлопець виріс у дитбудинку. Зате одна з вулиць Білозір'я тепер носить ім'я рядового Єрьоменка.

Після війни, яка, на переконання Віті, мала ось-ось закінчитися, він хотів піти працювати до СБУ. Навіть просив мене написати у якійсь зі своїх статей про це його бажання. Мовляв, спецслужби завжди моніторять пресу. Раптом його таким чином зауважить якийсь начальник.

Хрест на мріях хлопця про роботу у спецслужбах поставив випадок, що трапився у наметовому містечку міста Ізюм Харківської області, де тоді знаходився штаб АТО. Одного дня у Віті та у його ротного вкрали табельні пістолети. У наметах Нацгвардії завжди було багато гостей з інших підрозділів: десантники, бійці мехбригад та спецпризначенці з «Альфи». А зброї було стільки, що ніхто не міг весь час носити її із собою і просто скидав на купу коло свого ліжка.

На Вітю тоді завели кримінальну справу, заборонивши йому їхати на фронт. Завдяки наполегливим проханням побратимів хлопцеві через деякий час дозволили повернутися. За кілька днів він загинув.

За плечами Володі вже тоді була дворічна строкова служба на мінному тральщику «Черкаси». На тому самому, який під час захоплення півострова росіянами найдовше протистояв «зеленим чоловічкам» і про який нещодавно зняли художній фільм «Черкаси. Останній корабель Криму».

Наприкінці 2013-го Олійник мав летіти на заробітки до Тюмені, де давно жила його тітка, але дізнавшись про побиття студентів на Майдані, здав квиток і вирушив до Києва. Під час протистояння з «Беркутом» у Кріпосному провулку 18 лютого 2014 року отримав вогнепальне поранення у ногу. Дівчина, яка допомагала 22-й Сотні як волонтер, за кілька місяців після поранення стала Володиною дружиною.

Згодом пішов добровольцем до батальйону ім.С.Кульчицького. Наприкінці 2017-го у Попасній під час бійки між місцевими, яку Володя намагався припинити, отримав удар ножем в область правої легені, дивом не помер. Потім пережив струс мозку від удару кастетом у рідній Долині: якийсь перехожий, побачивши його військову форму, запитав, чи він «атошник». І отримавши схвальну відповідь, несподівано вдарив.

По закінченню контракту всередині 2018-го Олійник вирішив піти до СБУ:

– Мою кандидатуру розглядали цілий рік, але таки відхилили, – із сумом розповідає Володя. – Коли люди, з якими я спілкувався, вже втомилися годувати мене різноманітними відмовками, то сказали напряму: «Ну, які майданівці в СБУ! Ну це ж смішно!» Я так і не забрав звідти документи, бо навіть соромно йти за ними після такого. Мені ж Порошенко у 2018-му особисто орден «За заслуги» ІІІ ступеня вручав! Але виходить, що для роботи в СБУ заслуг замало…

Півроку тому Володі Олійнику запропонували посаду головного сержанта – начальника радіостанції у військовій частині Генерального штабу у Києві. А оскільки він незабаром має закінчити юридичний факультет Івано-Франківського університету права ім. Данила Галицького, то може розраховувати на звання молодшого лейтенанта після спеціальних тримісячних курсів.

– Службою я задоволений, принаймні, можу сказати, що майданівців на ній не притісняють, – розповідає Володя. – І зараз в армії на керівних постах дедалі більше ветеранів. Мій командир батальйону, наприклад, воював у ДАПі. Такі люди вже не дозволять занапастити армію, якщо навіть хтось нагорі цього і захоче.

Від розмов про політику Володя ухиляється. Адже тепер він військовий, представник державної силової структури.

– Я не готовий ані пробачати росіян, ані давати їм воду до Криму, – тільки й каже він. – Надто багато зла від них ми бачили протягом цих шести років.

Питаю, що Володя чув про інших бійців 22-ї Сотні.

– Пам'ятаєте Стьопу Андрійчука? – каже він. – У 2014-му пройшов учебку у Нових Петрівцях. Наступного року до нього причепилися якісь хлопці на метро «Арсенальній», ну, і він їм врізав. Так-от, його посадили за перевищення умов самозахисту, зараз у в'язниці. А пригадуєте Валентина із псевдо Пожарник? Він в «Айдарі» воював. Наприкінці 2014-го Пожарник, надто рано захопившись декомунізацією, пальнув з РПГ по пам'ятнику Ватутіну десь на Сході. Йому дали три роки «за вандалізм та наругу над історичною спадщиною». Це максимальний термін, який можна давати за цією статтею. Я особисто просив за Пожарника Андрія Парубія, який був на той час головою Верховної Ради, та він сказав, що нічого не може вдіяти. Тож кілька нагород за свій героїзм в «Айдарі» Пожарник отримував у в'язниці. Але під амністію його не підписали, й він відсидів всі три роки – від дзвінка до дзвінка…

Ми прощаємося, та Володя раптом згадує, що у нього досі лежать нагороди для Віті Єрьоменко та Віталіка Чеховського: медалі від Філарета «За жертовність та любов до України», а також грамота для Чеха від Верховної Ради, підписана тим же Парубієм.

– Як будете їхати до Вітіного села чи бачитися десь із Віталіком, дайте знати. Хоча Чех якось казав мені, що йому «весь цей маскарад ні до чого». Та ви все ж таки передайте…

По-перше, він був наймолодшим з усіх бійців 22-ї Сотні, йому заледве виповнилося 18. По-друге, походив Чех з Одеси, одного з найнебезпечніших з огляду на сепаратизм регіону, і говорив виключно російською. Та незважаючи на це, на Майдані важко було знайти більш патріотичнішого бійця. По-третє, хлопець був студентом-архітектором, і саме у 2013-му вступив до якогось одеського вишу. Цей виш, природно, відрахував його згодом через пропуски занять, але ректор, дізнавшись, що Чех прогулюв пари на Сході з автоматом, поновив його, надавши академічну відпустку.

Та архітектором Чех так і не став. З батальйону ім. Сергія Кульчицького наприкінці 2016 року він перейшов до Правого сектору. Сказав, що не хоче підписувати контракт з будь-якими державними силовими структурами, «щоб не перетворюватися на раба», який за наказами згори мусить потурати злочинам на кшталт пропуску контрабандних вантажів.

Нині Чех командир взводу 1-ї штурмової роти ДУК «Правий сектор». Навчає молодих бійців, як поводитися зі зброєю, минати розтяжки та міни й взагалі – виживати у світі, повітря якого гірчить від порохового диму. Говорить Віталій і далі російською, кажучи, що на передовій головне – розуміти одне одного.

– Не боїшся, що тебе заарештують за причетність до незаконних збройних угрупувань? – питаю я. – Або звинуватять у вбивстві якогось італійського журналіста і посадять на 25 років, як іншого бійця батальйону ім.С.Кульчицького – Ігоря Марківа?

– Нехай спробують, – усміхається Чех. – З іншого боку, а що незаконного я роблю? ДУК «Правий сектор» – офіційно зареєстрована громадська організація, зброя наша вся облікована, ми маємо на неї повний пакет документів. Існуємо ми виключно на добровільні пожертвування, в італійських журналістів не стріляємо. То які можуть бути до нас претензії?

– А якщо тебе вб'ють чи поранять? – не вгамовуюся я. – Жодної допомоги від держави твоя родина не отримає…

– Я розумію це, і готовий платити за свободу, яку відчуваю у Правому секторі. Вона, повір, того вартує. Навіть враховуючи, що наші бійці у полон не здаються, бо живими їх не залишають.

Віталій здобув фах парамедика, тобто фахівця, який може кваліфіковано надавати першу медичну допомогу. Тепер ветеран хоче просуватися «по цій частині».

У тилу Чех буває рідко. А коли приїжджає у відпустку до Києва на кілька тижнів, то одразу ж влаштовується на якусь роботу, переважно на будівництво, щоб заробити трохи грошей на власні потреби. Адже у Правому секторі зарплат не платять.

– На «гражданку» не хочу, бо не зможу вже прожити без того адреналіну, який дає війна, – зізнається Чех. – Посиджу пару тижнів у тилу, а потім відчуваю шалений потяг до окопів, до зброї, до фронтового братства. Від цього я точно не втомлюся.

А потім війна стала для нього буденністю. З небуденного був бурхливий роман із львів'янкою, з якою Грицько познайомився на Майдані. Заради неї мало не став працівником Львівського військового інституту при Національному університеті «Львівська політехніка». Але – минулося. Тепер чоловік – капітан Збройних сил, командир одного з підрозділів, що виконують «службово-бойові завдання на першій лінії оборони».

За шість років грицькове світосприйняття та ставлення до війни змінювалися кілька разів. Спершу він пишався своєю участю у бойових діях, згодом дедалі більше намагався не акцентувати уваги на професії військового.

Певний час був навіть готовий до того, що розділить долю української лікарки та військовослужбовця Аміни Окуєвої й інших бійців, вбитих кілерами. Грицька також до глибини душі вразив арешт Віталія Марківа та несправедливий вирок йому. Чоловік щиро побоювався, що після зміни влади чимало військових-патріотів можуть опинитися «у подібному становищі», будуть звинувачені у вбивствах «італійських журналістів» та «мирних жителів Донбасу».

Та після цього була «відлига» – зрада, що звідусіль оточувала колишніх майданівців, перестала дивувати Григорія.

– Посвідчення учасника бойових дій я давно викинув, – зізнається Грицько, коли я набираю його номер. – Цей статус знівельовано безконтрольним роздаванням десятків тисяч посвідчень. Багато суддів, прокурорів і «просто хороших людей» отримали УБД аби запобігти люстрації, просунутися кар'єрними сходами, безкоштовно здобути ділянку землі чи «про всяк випадок». Особисто для мене посвідчення давно перетворилося на проїзний квиток у громадському транспорті, яким я тепер майже не користуюся. Тому і викинув його…

Григорій і надалі виступає проти несправедливостей, але тільки проти тих, з якими може дати раду особисто чи за допомогою друзів. А негаразди державного рівня він залишив державі.

– Ти краще не пиши про мене, – просить чоловік. – Користі з того не буде, а шкоду я можу нажити. Навіщо це мені? На війні краще залишатися непомітним…

Я прошу про можливість таки написати цей життєпис, змінивши ім'я офіцера і за жодних умов не публікуючи його фото. Погоджується.

У середині літа 2014-го Іван змінив батальйон ім.С.Кульчицького на батальйон «Шахтарськ», де почувався вільніше. З часом підписав контракт зі Збройними силами. Два роки Сивий входив до розрахунку «саушки», тобто самохідної артилерійської установки. Не раз потрапляв у засідки та під обстріли, але завжди залишався неушкодженим. Це при тому, що бронежилет ніколи не одягав, вважаючи, що той заважає швидко рухатися у бою.

– Щоб відрізнятися від власних фото на сєпарських сайтах, я, коли збираюся на передову, відрощую бороду, – розповідав Сивий. – Моя онучка вже знає: якщо у діда з'являється борода, значить, він скоро йтиме на війну. Нещодавно побачила мене у формі, закричала: «Діду! Не їдьте! Лишіться!» А це я до Франківська вирушав на зустріч ветеранів…

Весь минулий рік Сивий допомагав дітям по господарству і вперше за весь час війни відсвяткував день народження вдома: 40 років чоловік відзначав під Іловайськом, 41 – у Станиці Луганській, 42 – у Мар'їнці, 43 – у Краснгорівці, і лише 44 – вдома. Каже, що йому аж якось ніяково було через це. Перша дружина весь час дорікала: «Дурний ти, Йване! Всі люди від війни тікають, а ти, навпаки, туди преш!» Іван же тільки стенав плечима у відповідь: «Що поробиш! Такий вже я є!»

Тепер телефон Сивого мовчить, а його мама, номер якої він мені дав колись, каже, що Іван вже давно у Польщі, «працює там на будовах та робить ремонти». Наступного дня Сивий сам набирає мене.

– Так, я у Польщі, під Варшавою, у місті, назву якого ніяк не запам'ятаю, – сміється він. – У січні цього року ветеранів позбавили пільг на оплату «комуналки», тож такі рахунки почали приходити, що зрозумів: треба влаштовуватися на якусь роботу. Хотів, було, знову податися до війська, та друзі не дали. Сказали: «Ти, Йване, своє вже відвоював, нехай тепер інші так спробують!» І домовилися за роботу у Польщі для мене. Я й не став відмовлятися. Як кажуть, всьому свій час: час руйнувати і час будувати. Шкода тільки, що руйнував я в Україні, а будую у Польщі.

Згодом Павло поїхав на заробітки до Польщі. Працював на ковбасній фабриці у Познані, на заводі упаковки у Варшаві, водієм у Кутно. А коли приїхав до Кракова, його депортували на півроку, бо за умовами своєї робочої візи, працювати у Кракові хлопець права не мав. Тому певний час Паша підробляв у парку атракціонів у Чехії. Згодом у рідному Барі продавав на ринку сільськогосподарську техніку та працював водієм-охоронцем.

Ані до армії, ані до інших державних структур він іти не хоче, бо «не може спокійно дивитися на несправедливість...»

Ані до армії, ані до інших державних структур він іти не хоче, бо «не може спокійно дивитися на несправедливість...»

Тепер Павло Степанкевич планує «зав'язати із заробітками за кордоном», осісти в Україні, одружитися і, «якщо вийде, відкрити власну справу». Часи Майдана Павло намагається не згадувати – надто болюча це для нього тема.

– З того, що ми хотіли здобути, нічого не отримали, – каже він.

Протягом двох років Микола працював кухарем Харківського центру реабілітації, що існував на кошти Фонду «Сестра милосердя» під керівництвом волонтерки Ярини Чаговець. У цьому ж фонді Коля познайомився з громадянкою Росії Іриною Скляр, яка приїхала допомагати українським пораненим, вражена зухвалістю російського воєнного керівництва, що «роздмухало війну з братнім народом».

Коли остаточно розпалася перша сім'я Миколи, він обвінчався з Іриною й оселився із нею у Центрі реабілітації, де подружжя жило на Миколину військову пенсію. Ірина Скляр отримала дві українських нагороди: відзнаку президента України «За гуманітарну допомогу в АТО» та орден «Патріот України» Всеукраїнської Спілки учасників АТО і волонтерів.

- Центру нашому – кришка! – розповідає Микола Байкер, коли я набираю його. – Восени минулого року його закрила нова влада. Розумієш, ми базувалися на території старого піонерського табору, що належав одному із заводів «Укроборонпрому». Тепер цей табір, швидше за все, продадуть як надлишкове майно. А у цьому «майні» у нас деколи жили до 30 ветеранів одночасно. Переважно це були ті, які не мали куди їхати у відпустку. Де вони тепер подінуться?

Миколина дружина влаштувалася на хлібзавод, а сам він каже, що працювати не може, бо час від часу втрачає свідомість. Тим не менше, подружжя і далі допомагає Харківському шпиталю, працюючи у так званому «Куточку волонтерів».

Ветеран розповідає, що його дружина досі не може оформити українське громадянство, бо для цього потрібна довідка з російського посольства. А жінка не хоче йти туди, боячись, що її можуть заарештувати. Адже посольство де-юре є територією Росії.

- Чув щось про наших? – з надією питає мене Микола. – Я чув небагато. Пам'ятаєш Сашка з нашої сотні? Високого такого хлопця? Він, бідака, зовсім спився. Бачив його якось у Києві, і навіть розповідати про це мені тепер соромно. А Стьопу? Стьопу пам'ятаєш? Він у тюрмі. Не знаю, за що. Кожен сам будує власну долю… Про себе можу сказати лише одне: я до кінця боротимусь за Україну.

20-го лютого, на річницю трагічного розстрілу, який він сам пережив, Микола планує бути разом з іншими майданівцями у Києві.