Вибори в Білорусі
«Ми вже народ, а не народішка»
Як протестували в Білорусі останні три місяці

Автор: Оксана Русалова
ВИБОРИ В БІЛОРУСІ
«Ми вже народ, а не народішка»
Як протестували в Білорусі останні три місяці


Автор: Оксана Русалова
Фото: Tatyana Zenkovich / ЕРА
9 серпня у Білорусі ― вибори президента. Чинний президент Олександр Лукашенко також балотується. Він уже перемагав на виборах п'ять разів поспіль, тож керує Білоруссю 26 років. Ніхто з європейських лідерів не був при владі довше.

Лише перші вибори, на яких переміг Лукашенко, визнали демократичними і Європа, і США, і пострадянські країни. Надалі обрання голови держави супроводжувалося фальсифікаціями, протестами і падінням рейтингу Лукашенка. Та саме перед цьогорічними виборами невдоволення ним досягло найвищого рівня.

У травні в Білорусі затримали кількох опозиційних кандидатів у президенти, центральна виборча комісія відмовляла їм у реєстрації. Тож люди вишиковувалися в черги, щоб поставити підпис для висування кандидата, що врешті перетворилося в стихійні акції. Більш ніж два місяці по всій країні тривають протести, сотні учасників і учасниць затримують, штрафують, звільняють з роботи. Об'єднала опозицію в єдиний штаб дружина ув'язненого кандидата Сергія Тіхановського ― Світлана Тіхановська. Тож наразі лідерками протестів є Світлана Тіхановська, Марія Колеснікова і Вероніка Цепкало. Організовані ними мітинги є найбільшими у Білорусі з 1996 року.

Особливість теперішніх протестів у залученості людей різного віку, професії та соціального стану. На вулиці виходять ті, хто раніше називали себе аполітичними, а провладні журналісти відкрито говорять про потребу змін. Тож Liga.net розповідає чотири історії людей, що беруть участь у протестах на вулицях Мінську.
Олександр Драгавоз: «На вулиці виходять ті, хто називали себе аполітичними»
Проєктний менеджер у Білоруському союзі дизайнерів, волонтер правозахисного центру «Вясна»
― Ми з дружиною вісім років прожили в Санкт-Петербурзі, і повернулися до Білорусі тільки взимку. У травні я змінив роботу ― до цього працював у громадській організації, що допомагала людям з аутизмом знайти роботу. Переїхавши, я долучився до «Вясни» у січні, під час акцій протесту проти інтеграції з Росією. Ще восени, під час парламентських виборів, я побачив у соцмережах пораду: найкраще, що можна зараз зробити, ― стати спостерігачем на виборах і фіксувати порушення, адже влада завжди вдає, що все добре і чесно. У січні я був спостерігачем на перших мітингах ― того місяця був на п'яти, а потім перестав рахувати.

Щоб стати спостерігачем, я пройшов навчання. Наше основне завдання ― слідкувати, чи можуть громадяни реалізувати право на мирні зібрання. Тому ми рахуємо кількість учасників, міліціянтів, слідкуємо, чи не тиснуть правоохоронці, яка символіка є на мітингу, чи є заклики до насильства з обох сторін. Але учасники порушують правила рідко: взимку був кумедний випадок, коли колона протестувальників спинилася на червоне світло ― жартували, що білоруси аж настільки дисципліновані.

За останні кілька місяців я спостерігав за агітаційними мітингами, стихійними пікетами, їздив на мітинги в регіони. Раніше затримували і спостерігачів, але тепер на легальних мітингах міліціянти часто підходять до нас і питають, скільки ми нарахували, хлопці намагаються з дівчатами знайомитися. Іноді обшукують учасників, чи немає зброї, встановлюють пункти пропуску. Але законодавство Білорусі суперечить міжнародним нормам і на мітинг треба отримати дозвіл. Тож на несанкціонованих усе інакше. Особливо вражають «тіхари» ― міліціянти без розпізнавальних знаків: чотири чоловіки в спортивних костюмах хапають людину за руки і ноги, і тягнуть в автозак. Це як грабіж.

До роботи спостерігачем я думав, що в регіонах більше провладних людей. Але на пікети їх у відсотковому співвідношенні їх приходить на мітинги навіть більше, ніж у Мінську. Наприклад, у Барановичах зібралося 4,5% жителів міста, а в Мінську на найбільшому пікеті їх було 3%. Також у регіонах інакше працює міліція ― ми майже не зустрічали «тіхарів», міліція запитувала у нас, скількох учасників ми нарахували, до нас звертався прес-представник від МВС. Порівняно з мінською міліцією ― це круто і чесно.

Я був спостерігачем на найбільшому мітингу з 90-их ― саме ми нарахували ті 63 тисячі людей 30 липня. Ми три години без упину рахували: бачиш людину ― тиснеш на клікер. Передавали покази кожні 15 хвилин з 13 пропускних пунктів. Клікаючи, ти не рахуєш, бо працювати треба швидко, тому тільки коли я передав дані про першу тисячу в перші ж 15 хвилин, зрозумів, що ніколи не бачив так багато людей. Минула година, а хвиля натовпу не меншала.
На вибори я акредитувався від ініціативи «Правозахисники за чесні вибори». Дострокове голосування почалося 4 серпня, і вже зараз є багато порушень ― спостерігачів затримують, не пускають на дільниці. Був випадок, коли спостерігачці сказали, нібито на її дільниці працювала людина з COVID-19, тому вона повинна бути на самоізоляції 14 днів ― тобто пропустити вибори. Насправді ніхто не хворів.

Всього по країні до підрахункових комісій потрапили семеро незалежних членів, троє з яких будуть у посольствах, ― натомість подавали свої кандидатури 2 тисячі людей. Я теж спробував, але мою заявку навіть не розглянули. Тобто під час цих виборів голоси рахуватимуть і фальсифікуватимуть ті ж люди, що робили це останні 26 років.

Коли Лукашенко прийшов до влади, мені було 5 років. До 20 років я розмежовував своє життя і політичне життя країни. Але в 2011 році сталася економічна криза. Добре пам'ятаю, як хотів спекти пиріг і пішов у магазин по цукор і какао ― а їх не було. Ціни на продукти підскочили в рази. Мене це налякало, бо було відчуття, ніби ситуація виходить з-під контролю. Тоді ми з дружиною поїхали до Росії. У 2017 році на протести проти податку на неробство вийшло багато старших людей ― і це відкрило мені очі. Я дивився стріми і мріяв бути в Мінську. Коли почалися розмови про інтеграцію з Росією, ми продали квартиру і повернулися ― я хотів бути корисним тут.

Раніше Лукашенко говорив, що на протести приходять «майдануті», а всі нормальні люди працюють на заводах. Тепер же на мітингах збирається не тільки стара опозиція й активісти, а й звичайні працівники, пенсіонери, приходять жінки з візочками. Настрої в країні змінилися ― на вулиці виходять ті, хто називав себе аполітичними.
Даша Бялькевіч: «Мистецтво має свою силу»
Поетка, координаторка проєктів Білоруського PEN-клубу, спостерігачка на виборах-2020
― Моя історія протестів доволі легальна. Найбільш масштабні протести 2006 і 2010 років я пропустила, бо ще була школяркою. Я жила у невеличкому містечку, мій тато викладав історію в місцевому коледжі і ми багато говорили про політику. У 2010 році я переїхала до Мінську, і з того часу ходила на всі легальні протести, на мітинги в Дні волі. Пощастило, що мене жодного разу не затримали.

Моїми першими нелегальними протестами були зимові проти інтеграції з Росією. Тоді ми два дні збиралися на центральній площі Мінська, говорили про мову й історію, писали звернення до Посольства РФ. Міліція нас не зачіпала.

А потім почалися літні протести. Я ходила на мітинги Світлани Тіхановської, була на стихійних автопікетах ― люди збиралися і сигналили в центрі міста. Ми їздили в авто дві години. Через 40 хвилин безперервного сигналу в нас зламався гудок. Тоді ми просто відчинили вікна й увімкнули білоруську пісню: «Свободу не стримати, свободу не спинити» ― такі там слова. Інші вмикали «Перемен» Віктора Цоя, білоруський переклад польської пісні «Разбуры турмы муры». Міліція виписує штрафи, але $6 ― не велика сума за можливість висловити власну позицію. Ці акції стихійно повторюються, щодня о 19 люди піднімають догори руки з білими стрічками («Руки змін»).

30 липня в Білорусі пройшов найбільший мітинг з 90-их ― Світлана Тіхановська зібрала понад 63 тисячі людей. Найкращим було бачити так багато незнайомців ― бо ж зазвичай на протестах ті самі обличчя, а тут були люди різного віку, професій, багато пенсіонерів на стільчиках і мам з малими дітьми. Два моменти в той день мене вразили до сліз. Перший ― коли весь натовп співав «Разбуры турмы муры». Відчувалося, що в нас одна мета. А другий ― розповідь Вероніки Цепкало про те, як проти її мами сфальшували справу і, хвору на рак, замкнули у в'язниці. Коли Вероніка прийшла на побачення до неї, мама лежала на підлозі, прикута до батареї кайданками за обгорілу від хіміотерапії руку. І я не хочу жити в країні, де таке відбувається.

Зараз мітинги організовує об'єднаний штаб Світлани Тіхановської, Вероніки Цепкало і Марії Колеснікової. Вони стали символом усіх жінок, що несуть на своїх плечах частину роботи, лаври за яку отримують чоловіки. Лукашенко сказав, що всі жінки «бідолаги», а від дебатів з Тіхановською відмовився, бо «вона може тільки котлети смажити і дітей виховувати». Але цікаво, що, з моїх спостережень, люди більше довіряють цим жінкам, ніж чоловікам, яких вони представляють.

Влада так боїться опозиційних мітингів, що організовує якісь безглузді заходи по всьому місту. Наприклад, оголосили святкування неіснуючих Дня залізничних військ, і зайняли всі площі й сквери. Опозиціонерки вирішили запросити всіх на це «свято» у Київський сквер. Кілька тисяч людей зібралися біля малої сцени, де виступали провладні артисти. Коли Віталій Воронко збирався виконувати пісню про Лукашенка «Батька», діджеї зупинили музику й увімкнули пісню «Перемен» Віктора Цоя. Районні чиновники, що були на «святі», запанікували і почали виривати шнури з колонок, але пісня дозвучала. Хлопців, що працювали у державній установі, забрав АМАП. (Обох арештували на 10 діб. Для них за день зібрали $30 тисяч допомоги ― Liga.net.)
Велику роль в об'єднанні людей зіграло те, що арештовані опозиційні кандидати не були активістами. Наприклад, Віктор Бабарика ― філантроп і меценат, Валерій Цепкало ― бізнесмен, який працює з ІТ. По-перше, вони зацікавили політикою тих, хто раніше не мав до неї стосунку, але підтримував саме їх. По-друге, якщо ув'язнення опозиційних поетів сприймалося як щось звичне, то коли за ґратами опинилися Цепкало і Бабарико, люди зрозуміли, що посадити можуть будь-кого взагалі ні за що. Також важливо, що з'явилися організації, що пояснили бюрократію простими словами. Старі методи опозиції ― лозунги, промови ― не подіяли б.

Кажуть, що білоруси ― терплячий народ. Але у кожного терпіння є межа. І зараз ми дійшли до неї. Я вірю в краще, і навіть якщо цього разу нічого не вийде ― вдасться наступного. Люди почали розуміти, що їх обманюють ― і велику роль у цьому відіграв коронавірус. Держава «забула» про медиків і хворих. Людям довелося місяцями волонтерити, шукати ліки й апарати, збирати гроші і шити маски, бо держава нічого не робила для порятунку своїх громадян.

На мітинги ми ходимо в масках, з антисептиками, я намагаюся тримати дистанцію від решти. Але Лукашенко провів парад 9 Травня, проводить концерти в регіонах і зібрання ― у таких випадках державі байдуже, що люди захворіють після заходу. Натомість ми виходимо, щоб такого ставлення до нас більше не було ― навіть якщо це небезпечно.

Зараз у нас виник рух Культпротест. Це спільнота режисерів, письменників, акторів, музикантів і поетів, які записують протестні треки, звернення, організовують протестні читання віршів. На одному з читань «Віршів солідарності» з України долучилися Олена Степаненко і Сергій Жадан. У PEN-клубі ми записували серію відеозвернень білоруською й англійською, нас підтримали американські колеги. Пишуть вірусні смішні пісні, вірші, кавери. Зрештою, мистецтво має свою силу.

Це показала і ситуація з безкоштовними концертами в «день тиші». По всій країні хотіли організувати концерти в підтримку Лукашенка з білоруськими, російськими й українськими зірками. З України, наприклад, запрошували Тіну Кароль і Олега Винника. Йому сказали, що виступ запланований до тисячоліття Бресту, хоча цю дату святкували минулоріч ― навіть пам'ятник поставили. Багатьом не пояснювали, чому їх запрошують. Ми з активістами і митцями відразу почали писати українським і російським артистам, пояснювати, чому не варто приїжджати, у соцмережах їх просили відмовитися від концерту. Врешті від цих концертів відмовилися, але жодної офіційної інформації про скасування не було. А ці концерти теж могли б бути ціною нашої свободи й солідарності.

Я знаю людей, що голосуватимуть за Лукашенка, бо хочуть миру. Вони кажуть: «Ти що, хочеш, щоб було, як в Україні?!». А я хочу. І я знаю, що нам не треба боятися, бо замість нас ніхто нічого не змінить ― Лукашенко сам у відставку не піде.

Уже після розмови з Дашею стало відомо, що міліція затримала її хлопця, що був спостерігачем на виборах. Адвоката до нього не пускають.
Ганна Комар: «До літа я вважала себе аполітичною»
Поетка, секретарка Білоруського PEN-клубу, спостерігачка на виборах-2020
― До цього літа я вважала себе аполітичною. «Опозиція» було лайливим словом. Я навіть не пам'ятаю, чи колись голосувала на виборах. Казала, що маю соціальну і культурну позицію, хочу розвивати білоруську літературу і мову, але політика ― це щось брудне і шкідливе. Взимку я почала працювати в PEN-клубі секретаркою, а це ― осередок активізму. І хоч я працюю на півставки, по чотири години на день, роботу не можна просто залишити в офісі. Я не планувала займатися правозахистом чи активізмом, але мене затягнуло.

У травні-червні почалися суди над затриманими на мітингах. Я побачила пост друга із закликом прийти під суд підтримати мітингувальників ― і вперше пішла до людей, яких ще й не знала. Потім ще раз, і ще ― і зрозуміла, що це треба робити. Бо в Білорусі ми почуваємося безправними, нас гноблять, карають ні за що, ніби малих невдячних дітей. Будь-яка вахтерка скаже тобі, що ти ― ніхто. І коли я була під судом, куди мене протиправно не впустили, я вперше в житті відчула, що більше не хочу такого ставлення до себе. Я відчула, як у мені прокидається свідома громадянка, яка може не тільки пости у Facebook писати. І тоді я написала першу в житті скаргу в РУВД на те, що порушили моє право потрапити всередину суду.

На цих виборах я буду спостерігачкою на мінській дільниці від організації «Чесні люди» ― нам надав скерування Білоруський гельсінський комітет. Я пройшла онлайн-курс, послухала кілька лекцій, завантажила посібник і маю допомогу в наших спільних чатах. Незважаючи на акредитацію, на місце голосування мене не допускають. Я сиджу в коридорі і рахую, скільки людей зайшли до кабінету проголосувати ― у нас почалися дострокові голосування 4 серпня. Моє завдання ― порівнювати наприкінці дня, скільки людей зайшли і скільки проголосували, щоб не підкидали зайвих бюлетенів. Поки що два дні цифри співпадають. Крім мене на дільниці є провладні спостерігачі. Всього на ці вибори зареєструвалися тисячі незалежних спостерігачів ― влада вже не знає, що з нами робити, тому просто не впускає на територію дільниць. Але насправді мені пощастило, адже інших спостерігачів затримує міліція, їх можуть побити і вигнати працівниці виборчих дільниць. А на сам підрахунок голосів впускають тільки провладних спостерігачів. Я піду спостерігати за виборами в основний день голосування, хоч і розумію, що це не має сенсу.

Майже всі, хто приходить на дострокові голосування ― пенсіонери. Вони не обізнані, що голосувати треба тільки в основний день, щоб ускладнити фальсифікації. Наприклад, уже бували випадки, коли на дільниці було 30 людей, а у протокол комісія записала, що 120. Зазвичай на виборах у Білорусі низька явка, але цього року я бачу, як голосувати хочуть ті, кого раніше це не цікавило.
Я почала ходити на протести, коли арештувати кандидата Віктора Бабарику. Нас розганяв АМАП ― тисячі людей тікали хто куди. Бо знали: головне ― бути на свободі до виборів, щоб проголосувати і спостерігати. Але який сенс тікати ― куди вже далі? Коли я вперше побачила кілометрові черги на пунктах підписів за висування опозиційних кандидатів, я зрозуміла, що поруч з цими людьми мені не страшно.

Я переїхала з квартири, яку орендувала зі знайомими. Коли я прийшла з чергового протесту, дівчата сказали, що не підтримують мене і «революцію». Але ж це не революція ― це боротьба за самоповагу. Мені стало страшно жити з людьми, які в разі чого не захистять мене. Рідні політикою не цікавилися, але я обережно надсилала їм цікаві інтерв'ю, без фанатизму пояснювала, у чому проблема, намагалася не тиснути. Тепер вони мене підтримують.

Я й сама тільки цього літа зрозуміла, що політики можуть ставитися до нас як до людей. Спершу я була настороженою до опозиційних кандидатів, бо навіть серед активістів не всі чесні ― нікому не можна довіряти. Але коли я почула інтерв'ю Віктора Бабарико, зрозуміла: це перший випадок, коли про людей говорять з повагою і гідністю. Він говорив так, ніби ми вже народ, а не «народішко», як нас назвав Лукашенко.

Зараз я намагаюся відкинути емоції і не думати про майбутнє. Побудова громадянського суспільства не буває швидкою. Я пообіцяла собі йти до кінця. І я щодня почуваюся сильнішою: уже не радію, що хоча б впустили в коридор дільниці, а сміливо пишу заяву в прокуратуру. Тепер мені не можна сказати, що я ― ніхто.

Відчуття, ніби я живу в іншій країні. Люди виходять на протести, збирають кошти, щоб оплатити штрафи затриманим, привозять спостерігачам на дільниці їжу, організовують попутки для тих, хто хоче проголосувати, роздають білі браслети як символ акції «Руки змін», пропонують роботу звільненим, беруть відпустку, щоб виходити на мітинги ― мене це торкає до сліз. Мій знайомий каже: ми вже перемогли. Хоч і боїмося дня виборів, чи не будуть застосовувати силу. Ми не маємо ілюзій. Але розуміємо, що протести треба продовжувати. Треба битися далі. Але так, ми вже перемогли, вже живемо в новій Білорусі.
Павло Белавус: «Нас не зачіпали, поки ми не випустили футболки ПСІХО3%»
Засновник магазину symbal.by, співзасновник незалежної мистецької платформи Арт Сядзіба
― Влітку нашому магазину виповнилося шість років. Ми починали як онлайн-крамниця, першими в країні почали продавати біло-червоно-білий стяг, з яким Білорусь у 1991 році здобула незалежність і що є символом свободи для нас. Ми завжди реагували на гострі теми, робили політичні заяви, але нас ніколи не переслідували. Та все змінилося, коли ми випустили футболки з принтом «ПСІХО3%». 3% ― бо Лукашенко в онлайн-опитуваннях отримував саме такий рейтинг, а «псіхоз» ― бо саме так він зневажливо назвав ситуацію з коронавірусом. Його рейтинг зараз дійсно найнижчий за весь час при владі, не перевищує 10-20%.

Отож ми отримали багато передзамовлень цієї футболки ПСІХО3%. Перший тираж ― 419 футболок ― до магазину так і не довезли. Кур'єра спинила ДАІ через те, що він їхав на автомобілі, який нібито нагадував машину в ДТП в іншому районі. Більше про цей привід не згадували. Футболки конфіскували ― і почалися перевірки. До магазину приходили податкова, відділ по боротьбі з економічними злочинами, санстанція, пожежники. Кілька днів зникала електрика. Зрештою нас оштрафували на $400 за неправильне перевезення футболок і зобов'язали оновити документи з пожежної безпеки. Місяць ми працюємо тільки онлайн. Усім поліграфічним центрам у країні міліція заборонила друкувати наш принт «ПСІХО3%», тож він є у вільному доступі для використання з будь-якою метою.

Але як тільки ми зрозуміли, що нас збираються закрити, написали про це і закликали приходити до магазину й розкуповувати товар, щоб його не конфіскували. Відразу перед магазином вишикувалася черга. Ми запустили стрім у соцмережах, люди дивилися і приходили, щоб висловити солідарність. Коли зібралося кількадесят людей, приїхав АМАП ― людей не дивлячись хапали і тягнули в автозак. Це обурило багатьох, і наступного дня до нас уже прийшли 500 людей. До кінця тижня черги не меншали, за ті дні ми продали товар, який зазвичай купують за чотири місяці.

На нашу підтримку виступили провладні музиканти і телеведучі ― почалися звільнення. Близько 10 ведучих втратили роботу ― їхні проєкти, попри відомість, закрили, з сайтів видалили інформацію про них. Провладних артистів викинули зі списків усіх державних концертів. Тож ми закликали людей виявити солідарність і запросити ведучих чи артистів на свої свята й проєкти. Тиск тільки спричинив нову хвилю підтримки.
Аудиторія на сторінках нашого магазину виросла вдвічі. Ми продовжуємо розповідати про політичну ситуацію і протести. Нам пишуть колишні міліціонери, пожежники, працівники санстанції ― пропонують допомогу. Ми випустили «стікери солідарності», і за отримані кошти оплачуємо штрафи затриманих у черзі до нашого магазину ― їх звинуватили у непокорі міліції та проведенні несанкціонованого мітингу. Часто стікери замовляють з-за кордону і просять просто роздати їх. Так само з-за кордону замовляють «біло-червоно-білий». Надсилаємо стяги по всьому світу. І якщо їх купують, значить, люди до чогось готуються.

Коли Лукашенко став президентом, мені було сім років. Тобто все свідоме життя я прожив при ньому. Але через музику я прийшов до опозиційності ― у школі почав слухати Лявона Вольського і гурт НРМ. Так я потрапив до середовища активістів. У 2011 році, після розчарування в чергових виборах, ми створили незалежний освітній і мистецький майданчик «Арт Сядзіба». Окрім іншого, ми проводили кампанію з надання «біло-червоно-білому» історико-культурної цінності. Звісно, нічого з того не вийшло, але тоді я побачив, якій великій кількості людей не байдужий цей стяг. «Біло-червоно-білий» не заборонений, але людей з цим символом свободи затримують нібито за матюки, супротив міліції і шкоду моральному стану їхніх сусідів.

У Білорусі наче існує два паралельних світи. Наприклад, маємо офіційний державний Союз письменників Білорусі ― і незалежний. Всього до пари. На противагу державній пропаганді ми маємо сильний громадський сектор. І ці вибори показують, що суспільства у нас теж два: одне буде йти на все, щоб тримати владу, а інше ― боротиметься, збиратиме кошти на підтримку і самотужки протистоятиме COVID-19.

І я ніколи не бачив такого сплеску громадянської активності ― ми виросли в рази.
Дата: 09.08.2020
Верстка: Анна Андреєва
У матеріалі використані фото Tatyana Zenkovich / ЕРА та Ірини Громоцької
© 2020 Усі права захищено.
Інформаційна агенція ЛІГАБізнесІнформ
lenta@liga.net
Made on
Tilda