У фургоні «труповозці» прибуває хазяїн закладу. У вільний від основного бізнесу час він підробляє перевозкою «клієнтів». З місця останньої в житті людини події – безпосередньо на цвинтар. Його 14-річна дочка стоїть «на барі», в просмаленій цигарками та чоловічим потом кімнатці на два столика. Продає пиво підліткам, вимірює, розливає, розносить.

Бізнесмен втручається у нашу розмову, розповідає про пенсію своєї неньки, жінку, дітей, гірське повітря та місцеву красу. На середньому пальці блищить здоровенна золота печатка з розп'яттям. Самогон діє.

Намагаюсь з'ясувати ставлення Мідянки до його репутації модерного поета. Мовчить. Нарешті лунає щось схоже на коментар до моїх сенсаційно-алкогольних вражень: «Тут якщо хтось до мене добре й ставиться, то не за це. Питають, за що я гроші отримую. Не можуть зрозуміти: як це – за вірші?»

Останніми роками поет з Закарпаттям остаточно з'ясували відносини: Мідянка зі своїм селом, баром «Опришок» та його мешканцями, одне ціле. Усі разом вони створюють унікальний поетичний стартап. Мета цього стартапу не гроші, а намагання зробити кращим сучасний світ.

Майже все, що написано про Широкий Луг в цьому тексті і майже все, що в ньому не написано, зафіксовано в поетичних рядках Мідянки. Його поезії не тільки вишукана гра в шпатьорки, а й добротний краєзнавчий доробок.

Уважний до брошур, книжечок і реліктових бабусь, котрі після гулаґів зберегли в пам'яті те, що спливало потім у текстах, поет береже та відтворює власне Закарпаття. Одна з бабусь – Одосія Плитка-Сорохан з Криворівні, якось розповіла йому про красу полярного сяйва на Колимі та досвід виживання за рахунок творчості на уранових рудниках.

Одосія вишивала, перевізши до табору голку під шкірою відморожених і тому нечутливих ніг. З чутливістю у Мідянки все, слава Богу, гаразд, з радянською владою він мав непорозуміння виключно літературного характеру, а от щодо голки як методу культурної експансії, то тут спорідненість очевидна.

Поет ловить нас біля траси, на стежці, що веде до їх з Людмилою будинку. Худий, згорблений, насуплений. В непідвладній уяві зеленій футболці і курортних шортах-капрі. Через все село тягнемо здоровенну червону валізу. Її доречність тут приблизно дорівнює нашій захопленості.

Навколо казковий Шир. Хобітон до загарбництва назґулів.

Ми з семирічною донькою не витримуємо тиску навколишньої флори, репетуємо від захвату. Газоподібний коктейль із трав, який тут називають повітрям, б'є в голову не гірше плодово-ягідного на чистому спирті. Смак кримської юності легко згадується в Закарпатті.

«Ага, – Мідянка прокладає шлях через густий кущ, що росте на слизькому як каток ґрунті. – В цій дупі я відбувся як поет».

Сенс поетичного висловлювання в повній мірі засвоюється по дорозі. Питань нема. Можна і без метафор.

Доволі швидко з'ясовується, що без метафор в Широкому Лузі не можна. Сидимо як приклеєні до плетених крісел на веранді затишного маєточку хазяїв. Вслуховуємось в переливи місцевого діалекту. Дивимось на гори, що постійно міняють колір і обриси. Їмо божественну (без гіпербол в Широкому Лузі також не можна) їжу, по чотири-п'ять страв за один прийом. Людмила, віртуозна господиня, будівельниця побуту і місцевих характерів, терпіти не може пустих і напівпустих тарілок.

Нервово включаю і виключаю диктофон – в розмовному жанрі Людмилі також не має рівних. Не знаю, навіщо, але списую блокнот рецептами сиру та правилами життя пастухів на гуцульських полонинах. Пишу так, що ламається ручка.

Ліворуч від Мідянок живе чоловік, що робить ін'єкції знайомим жабам і безперервно страждає від дитячої психотравми. Праворуч – хижа (хата) жінки, що повісилася від туги по чоловіку-заробітчанину. Після цього на заробітчанина в Чехії впав будівельний блок. Знесло півчерепу. Відкачали, але з головою не дуже. На обрії видно хату баби Бунді, професійної прокльонщиці, починала ще при чехах.

80-річний дід, хазяїн-перфекціоніст. Пам'ятає, як Мідянка народився. Легко кидає в горло стопарики з міцною наливкою одразу після візиту сексапільної медсестри, що зробила йому укол від, здається, мікроінфаркту. Перфекціоніст швидко досягає грайливого стану і бажає продовження свого видатного роду. Без образ переключається на небожа, що у нас на очах широкими рухами викосив здоровенну луку.

«Еще есть такие уникальные личности как я», – перпендикулярно сільським діонісіям і чомусь російською каже Мідянка.

Звісно, я не перша, хто ламає перо об цю унікальну особистість. В вітчизняному літературознавстві факт існування поета найчастіше висвітлюється питаннями. Русин чи хохол? Екзотика чи традиція? Локальний феномен чи феномен світового рівня? Культурний інтернаціоналіст чи літературний сєпар? Чесно кажучи, не бачу обґрунтувань для жодного визначення в якості питання. Пересмішник і гравець. В свої ігри.

Наступний важливий момент творення світу – рішення Мідянки із Широкого Лугу, прямого нащадка Мідянки-бандита, майбутнього батька Мідянки-поета, одружитись. На молодій жінці з високогірного села. Наречена мала сина, бажання спуститися з гір та зажити звичайною родиною. Наречений мав шістдесят с гаком, досвід мандрів Європою, хижу з пітваром (різновид веранди), знав декілька європейських мов. В цьому красивому пітварі з дерев'яними балюстрадами, фігурними віконцями і пустотливим балкончиком молода жона дивилась на гори, що міняють колір та обриси, і багато курила. «Як мольфарка», піпу (трубку) з табаком, змішаним з ароматом різнотрав'я.

Спільний син народився 14 травня 1959 року. Немовля з'явилось на світ Божий «в сорочці» і мовчки. В перші часи життя подібна оригінальність не обіцяла нічого доброго. Дивлячись на обвитого пуповиною хлопчика, батьки та баби-повитухи, поміж яких була й прокльонщиця Бундя, роздумували, як саме вбити незрозуміле явище.

В вирішальний, за свідченнями очевидців, момент, Мідянка закричав. Виявив таким чином волю і ставлення до того, що відбувалось навколо.

Поворотних подій в житті поета було декілька. Рішення залишитись в рідному селі, коли доля не дозволила змінити себе в бік улюблених міст і гідного інтелектуальним прагненням середовища. Вчителювання, яке в нього досі, здається, не вийшло полюбити. Пізнє одруження: факт і спосіб життя, що заважає поезії і репутації представника «чистого» місцевого роду.

Сама поезія, що в процесі ризиків та випробувань витончилась до прозорої сонетної форми і сягнула через Східну Європу та її цінності до Нью-Йорку.

Мідянка вирішив жити в світі, де Широкий Луг хизується не новими парканами за ненормальні гроші, а ендеміками та давніми таємницями. Його Ужгород завжди в будиночках з ліпленням, в цвітінні молоденьких сакур. Обожнюваний художник Адальберт Ерделі живий і здоровий, в ідеально випрасуваному костюмі та фасонистому пальті, з ароматною сигарою в зубах перевертає мистецький світ. Європа безперервно кує культурні коди і не згадує Шпенглера проти ночі. Америка підкидає до неба Андрія Варголу, русина, земляка, свого, в сутності, хлопця.

«Я мало опікувався матеріальним становищем. Після смерті мами сусіди думали, що я пропаду зі своєї непрактичності, або зіп'юся. Вийшло інакше», - відповідає на моє чергове здивування.

З моменту народження і до сьогодення, пропозиції долі Мідянка приймає на власних умовах.

Це треба просто запам'ятати.

Вчора розмовляли про літературну богему, Бу-Ба-Бу, Андруховича в трусах на балконі своєї квартири, який в такому вигляді зустрічав поета, і час від часу, вже в одязі, вів його презентації, про київських митців. Згадували юність. Зараз одягнений в червоні джинси і хіпстерську майку Мідянка годує курей. Розкішним, глибоким, дзвоновим тенором страшенно кричить: «Часу на вірші не маю! Тре оце все робити!». Сердито зиркає з-під густих, як два куща моху, бровей. Проходить повз мене так, наче тут нікого нема. А якщо й є, то краще б не було.

Подумки левитирую. Уявляю, як заверстаю в Макондо цей скажений Луг, а з Мідянки зроблю закарпатського Маркеса. Буде йому і шляхетне розбійниче походження, і локальний міф, і сонет під каву з підпарканного цикорію.

Поет виниряє зовсім не з того місця, в яке пірнав. Ніжно, наче дитину, несе до холодильнику щойно народжене тепле куряче яйце. Задоволений, але вигляду не подає. Виходить в сад, до квітів та кролів.

Макондо, атмєна. Це святий Франциск, що проповідує рослинам. Новий Вергілій в сільському раю з ненависною тачкою для дрів. Діоклетіан без капусти. Мідянка ловить жваві вібрації мого мозку, знову зиркає.

Підіймаюсь з веранди на другий поверх, до бібліотеки, спілкуватись з глосарієм в збірці «40 сонетів та гербарій». З різних боків вдивляюсь в лексеми, намагаюсь домовитись з топонімами і зрозуміти діалектизми без перекладу. Замість цього уява транслює розповідь Мідянки про його дитяче пограбування шкільної бібліотеки та книжки, що горіли в домашній печі: батьки намагались протидіяти надмірному споживанню некорисних в побуті знань.

«Все це фігня, – бурчить, підіймаючись по сходах дерев'яної, вкритої «попоною» з веселеньким автентичним орнаментом, драбини. – Я читаю ботанічні енциклопедії та на їх базі складаю вірші. Спочатку не виходило, потім стало виходить. Так більше ніхто з поетів не робить».

Миттєво пригадую ще одну розповідь Мідянки про його перший урок в школі в якості вчителя. Він натхненно читав вірш «Партія веде», а одна учениця сиділа і ржала. Тоді він запустив в неї енциклопедією. Не влучив. Зараз дружать в Facebook. Якщо не перейматись її нескінченними фотками самої себе, вона йому не заважає.

Цікавлюсь, чи підтримує вчитель зв'язки з випускниками. Так, підтримує. Один з них став священником. Подарував наставникові на день народження селфі-палицю і кросівки Columbia.

В будинку Винара – зелений оксамит;
Його подвір'я мощено докладно…
Як виноградник восени принадний.
Бібліотека в домі чимала,
Та й ґазда сам – тямущий із тямущих.
Його минуле – водяна пила,
Стара Угорщина, війна, столиці, пущі…

Обіцяю Мідянці купити антологію української поезії, а собі – знайти енциклопедію-джерело процитованих рядків сонету.

З новин – кавоавтомат і кіт Пуша. Обидва під патронатом Петра Миколайовича. Хіти нового сезону – тришаровий лате з пінкою на домашньому молоці в скляних чашках та батли Пуши з сусідським котом-варваром. Мідянка уважно слідкує за розвитком бойових дій. Після поразок годує тварину з рук котлетами, голубцями і солодощами. Щовечора особисто вкладає спати. Людмила називає інтимний процес оргіями і запевняє, що менше години вони не займають.

В будинку, сумліннями Людмили розбудованому із згасаючої хижи холостяка на його Шевченківську премію, з'явилась нова кімната. Світла й простора, де зручно читати, класно прокидатися вранці від прямого сонячного проміння і пташиного співу.

Задовбавшись від численних коментарів у текстах «Стовпа в центрі Європи», складаю власний словник діалектизмів. Невпевнено йду з ним до Мідянки і несподівано виграю джекпот: чи не перший за історію знайомства зацікавлений погляд (згодом з'ясується, що саме так, з власним словником, Мідянка рекомендує підходити до свого творчого доробку). Легко здобуваю необхідні пояснення і те, що весь час шукала в текстах: ключ до опанування хтонічності об'єктивної реальності, з якою Мідянка зустрічається щоденно, залишається притомним і, судячи з віршів, натхненним.

Все просто і складно водночас: головні ключі в християнстві і збереженні первісних сенсів релігійних містерій. Сердечний та ментальний скарб, з яким в Закарпатті нелегко: давнє православ'я конфліктує з більш молодими католицькими і греко-католицькими церквами, життям селян керує місцевий пуп (піп), поліетнічність краю пропонує спонтанні клерикальні компроміси, часто неможливі в духовному житті та побуті поета-традиціоналіста: модерновий маркер йому не подобається.

Вирішення конфліктів в художній площині дозволяє вилучити спокійну інтонацію спостерігача. Створити власний епос на основі будь-яких подій. Залишитися при своєму, вперто здобуваючи український характер в барвистих місцевих коктейлях. Закидати віршованим черешневим цвітом те, що заважає і не є надважливим.

Мідянка-людина – не про особливість і не про екзотику. Він про камінь і духовну нерухомість.

Останній із давнього марморошського роду в автоматі готує каву. Бурмоче щось про свої мрії, яких в його віці вже можна й не мати. А він має. Хоче подорожувати. Відвідати країни, де блукав його батько. Цілиться в Трансильванію: родитель мандрував там охоче й довго. Мідянці є що сказати як поету. Хоч взагалі сказати все ще ні в кого не вийшло.

Людмила заставляє стіл на веранді новими стравами. Мухи і оси шаленіють, намагаючись атакувати щось солодке, щойно з духовки, з райським ароматом і виглядом. Питаю, чи не бентежать їхню відкриту кухню мурахи. «Вони намагались, – відповідає. – Завернули з півдороги. Не сміють».