У 22-ї сотні було кілька офіційних сотників. Перший, який був ще на самому початку Майдану, втік, вкравши велику суму грошей. Майданівці згодом шукали його, але так і не знайшли.

Крадія замінив Володя Олійник на прізвисько Папарацці. А коли він після лютневого розстрілу поїхав додому відновлювати сили, його місце заступив Володя Шварцман, який, жартуючи зі свого єврейського походження, обрав псевдо Мойша.

Навесні 2014-го він також керував так званим Оперативним відділом самооборони Майдану – виїжджав туди, де під виглядом майданівців діяли тітушки.

До Майдану Володя Шварцман працював у Державній службі охорони, якийсь час підробляв водієм. У війні брав участь як волонтер, забезпечуючи ті підрозділи, у яких були бійці з 22-ї сотні: переважно батальйон ім. С.Кульчицького, "Айдар" та "Київська Русь".

Тепер Мойша працює у Муніципальній охороні столиці. Вільний час віддає політичній силі "Рух опору капітуляції". Організовує мітинги та протести й хоче "все міняти". Щоправда, не дуже розуміє, як саме.

– На Майдані ми всі прокинулися, показавши себе нацією, а не стадом баранів, – каже Володимир Шварцман. – Щоб зберегти надбання революції, майданівцям треба об’єднуватися. Не у партію, а так, як це було на Майдані. Бо триває повзучий наступ Росії, і невдоволення в народі велике. Народ просить рішучих дій. І щоб ці дії стали можливими, нам треба розібратися із зовнішнім ворогом…

У Нових Петрівцях бійцями 22-ї сотні керував колоритний галичанин, колишній офіцер міліції на прізвисько Вуйко. Вічний революціонер, він спершу нищівно критикував порядки, запроваджені Януковичем, а згодом із тою ж завзятістю почав критикувати і порядки нові, шукаючи "зраду" де треба і не треба.

Одного разу, на ранковому шикуванні, Вуйко доповів генералові Кульчицькому, що не миритиметься з "ментівським бєспрєдєлом" і забрав своїх бійців назад, на Майдан, що вже почав розвалюватися. Частина з тих бійців згодом так і не потрапила на фронт. Але сам Вуйко не став ховатися від куль.

Кілька місяців він воював у батальйоні "Шахтарськ", згодом за станом здоров’я вийшов на "гражданку". Там він теж боровся "проти несправедливості" й навіть просив мене якось написати "про бєспрєдєл у госпіталях, де з людей знущаються, наче з бидла". Проте жодних переконливих фактів щодо будь-яких порушень так і не навів. Потім Вуйко несподівано підписав контракт зі Збройними силами і пішов служити до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади – рядовим.

– Я тепер, як той дід, сиджу на припічку і дітей вчу, – сміється він. – Міг би, звичайно, пройти переатестацію і вдіти офіцерські погони, але ж то така морока! Та й ні до чого мені тепер ті погони. Нехай молоді кар’єри роблять!.. Слухай, я зараз у лікарні, у мене знову підтвердився "ковід", тому давай зв’яжемося пізніше...

Минулого року центр закрили, і Микола з дружиною перебралися до невеличкого будиночку на околиці Харкова. Ірина пішла працювати – спершу на хлібозавод, а потім на кухню ресторану.

Микола працювати не міг, бо після кількох контузій на фронті почав втрачати свідомість.

"Я зараз не можу розмовляти, бо лежу у шпиталі після мікроінсульту, – відповів він у Messenger на пропозицію поспілкуватися. – Та, слава Богу, все обійшлося легким переляком. Зараз найгірше позаду. Якби не Іра, не знаю, як би я із цим справився. Ще повоюємо, нас голими руками не візьмеш…"

За кілька днів він набирає мене. Розмовляє важко. Каже, що рік був у тяжкому стані: він двічі перехворів на ковід і "ледве вишкрябався". Просить написати про те, що його дружина досі не може оформити українське громадянство, бо для цього потрібна довідка про несудимість з російського посольства. А жінка не хоче йти туди, боячись, що її можуть заарештувати. Адже посольство де-юре є територією Росії…

Розповідає також про те, що "начистив морду одному ватнику", сусіду по палаті, який колись воював в Афганістані. Той почав звинувачувати Миколу у вбивствах "братів-росіян", забувши, що сам колись без проблем вбивав "братів-афганців". Тепер медики ретельно стежать за тим, щоб у Миколи були правильні сусіди.

Коли ми починаємо говорити про політику, чоловік помітно жвавішає.

– Я думаю, з тією владою щось треба робити, бо нічого доброго від неї не буде, – рубає з плеча ветеран. – В армії погіршується харчування та фінансування. Хлопцям вперше за роки війни не підвищили зарплату, і тепер вони, як колись, знову просять теплі речі. Їх же з підготовлених позицій відвели просто у поле... Я навіть з Томашем посварився через Зеленського, ще під час виборів...

Андрійчукові, за його ж словами, пропонували сім років, якщо він визнає власну провину. Він відмовився і отримав дев’ять. Однак не припинив відстоювати власну невинуватість й подавав одну касаційну скаргу за іншою. Тому після 11 місяців у таборі його знову повернули до СІЗО.

– Вони нічого на мене не мають! – запевняє Степан у слухавку. – Моя справа – суцільна фальсифікація, яку мені гидко навіть читати. А поліція – це бандити, які працюють офіційно, з погонами та корочками!

Степан Андрійчук переконаний, що невдовзі вийде на волю – якщо не за рішенням суду, то, принаймні, за так званим "законом Савченко", коли день у СІЗО прирівнюється до двох днів у таборі. Цей закон вже скасовано, але він діяв саме тоді, коли Стьопа сидів в ізоляторі, де його "стаж" склав аж чотири роки і чотири місяці.

Також чоловік планує добиватися компенсацій за втрачене в ув’язненні здоров’я і каже, що коли його відпустять, він все одно судитиметься, аби відновити своє чесне ім’я.

На жаль, долі багатьох майданівців склалися драматично й навіть трагічно. Дехто з них знайшов у численних битвах свою смерть.

Тепер, через сім років, Вітіна смерть здається такою давньою. Зрештою, у його рідному селі Білозір’ї Черкаської області вона вже є частиною історії. Голова сільської ради ініціював встановлення місцевими школярами шефства за Вітіною могилою на чільному місці кладовища. Його ім’ям також названо одну з вулиць села. Однак мені здається, що тепер загиблий рядовий Єрьоменко зовсім не подібний на правдивого Вітю, якого я колись знав.

Йому не було, що втрачати "на гражданці": Вітіну мати позбавили батьківських прав, а батько, якого хлопець майже не знав, помер у тюрмі, й він виріс в інтернаті. Революція відкрила для Єрьоменка певні перспективи. Він загорівся бажанням піти на роботу до СБУ, навіть просив мене написати у якійсь зі своїх статей про це. Мовляв, спецслужби завжди моніторять пресу, раптом його таким чином зауважить якийсь начальник.

Спочатку здавалося, що Вітя мав власного ангела-хоронителя. Який перед самим Іловайськом зробив усе, щоб не пустити Єрьоменка на війну. В Ізюмі Харківської області, де тоді знаходився штаб АТО, у Віті та у його ротного вкрали табельні пістолети. У наметах Нацгвардії завжди було багато гостей з інших підрозділів: десантники, бійці мехбригад та спецпризначенці з "Альфи". А зброї було стільки, що ніхто не міг весь час носити її із собою і просто скидав на купу біля свого ліжка.

На Вітю тоді завели кримінальну справу й заборонили їхати на фронт. Та він не заспокоївся, обривав трубки своїх побратимів, і вони врешті-решт виклопотали для нього "помилування". Вітя був таким щасливим, що повернувся до рідного батальйону. А за кілька днів загинув.

Це трапилося під час атаки батальйону ім. С.Кульчицького на позиції бойовиків під Дебальцевим 11 вересня 2014 року. Вітя сидів на броні БМП. Автоматна куля потрапила йому у плече, та, зіткнувшись із пластиною бронежилета, змінила траєкторію й пройшла крізь усе тіло. Шансів вижити Вітя не мав.

Хлопці, які намагалися врятувати його, згодом розповідали, що Тигр – таке псевдо обрав собі Вітя – до останньої секунди не вірив, що може померти. Він просто не визнавав смерть.

Про війну Сивий згадує часто і, щоб втамувати ностальгію, слухає військових пісень. Особливо йому подобається "Он выходил из-под Иловайска". В одному з кліпів, які зробили на цю пісню з кадрів військової хроніки, на кілька секунд з’являється він сам.

– Коли у 2018-му я востаннє був на фронті з "Правим сектором", то лазив до сепарських окопів і забирав у сепарів автомати, – згадує Сивий. – Хіба б мені таке у Збройних силах дозволили? У Збройних силах кажуть: "Сидіть і чекайте!" А на що чекати? На кого? Тож якщо повернуся на війну, то тільки з "Правим сектором". Коли у 2014-му я йшов на Схід, то не думав, що матиму замість перемоги цілу колекцію залізних побрякушок на грудях, майже як у Брежнєва. Я ж не за гроші йшов і тепер не хочу йти туди за гроші. А тягне мене на війну, ой, як тягне! Але не пускають онуки…

В Івана їх троє: семирічна Злата-Анна-Марія, чотирирічний Давидик та дворічний Василько. Дивлячись на них, він відкладає плани повернення на Схід і починає планувати поїздки на Захід – на заробітки.

– Діти тепер знаєш, які вибагливі! – сміється Іван. – "Діду, купіть кросівки на коліщатках!", "Діду, купіть гіроскутер!". Я їм кажу: "Дзвоніть бабусі до Італії, нехай і вона вам щось подарує!". А малі на те: "Діду, бабуся нам точно це не купить, а ви, ми знаємо, купите!"

Прощаючись, я запрошую Івана до Києва. А він відповідає, що коли вже приїде до столиці…

Якщо переказувати його відповідь, це може бути сприйняте як заклик до повалення існуючого ладу.