історії

Історія одної сотні. Посттравматичний синдром як нагорода за все

Автор: Дмитро Синяк




ВІД РЕДАКТОРА


2014 року журналіст Дмитро Синяк зробив низку репортажів з Майдану, задружився з бійцями Самооборони. Потім працював над матеріалом про навчання добровольців у Нових Петрівцях. Ця стаття – продовження журналістського дослідження довжиною у кілька років. Ми стежимо, як змінюються долі та світогляд майданівців.

історії
Історія одної сотні.
Посттравматичний синдром як нагорода за все
Автор: Дмитро Синяк
Фото: Дмитро Синяк

ВІД РЕДАКТОРА


2014 року журналіст Дмитро Синяк зробив низку репортажів з Майдану, задружився з бійцями Самооборони. Потім працював над матеріалом про навчання добровольців у Нових Петрівцях. Ця стаття – продовження журналістського дослідження довжиною у кілька років. Ми стежимо, як змінюються долі та світогляд майданівців.

Ми познайомилися у середині березня 2014-го, у наметі полігону Національної гвардії, що у селі Нові Петрівці Київської області. Їх було тільки 15. Лише стільки бійців 22-ї сотні Самооборони Майдану відгукнулися на заклик Андрія Парубія "захистити Батьківщину у скрутні часи зі зброєю в руках".

У той час якраз зав’язувався російський зашморг довкола Криму. Бійці 22-ї сотні прагнули потрапити саме туди. Але їм судилося захищати не Крим, а Донбас – у складі Першого резервного батальйону Нацгвардії, який згодом отримав ім’я загиблого генерала Сергія Кульчицького.
Тепер, через сім років життя цих бійців неначе віддзеркалило загальну картину того, що відбулося з воїнами Майдану. Хтось з них загинув, хтось зневірився, хтось давно за кордоном на заробітках, а хтось досі захищає Батьківщину на Сході.

Деталь: всі ті, хто 2014-го розмовляли російською, тепер говорять виключно українською. Для них українська мова стала маркером, за яким вони визначають свого і чужого.
Фото: Дмитро Синяк
Сотники
Сотники
У 22-ї сотні було кілька офіційних сотників. Перший, який був ще на самому початку Майдану, втік, вкравши велику суму грошей. Майданівці згодом шукали його, але так і не знайшли.

Крадія замінив Володя Олійник на прізвисько Папарацці. А коли він після лютневого розстрілу поїхав додому відновлювати сили, його місце заступив Володя Шварцман, який, жартуючи зі свого єврейського походження, обрав псевдо Мойша.

Навесні 2014-го він також керував так званим Оперативним відділом самооборони Майдану – виїжджав туди, де під виглядом майданівців діяли тітушки.

До Майдану Володя Шварцман працював у Державній службі охорони, якийсь час підробляв водієм. У війні брав участь як волонтер, забезпечуючи ті підрозділи, у яких були бійці з 22-ї сотні: переважно батальйон ім. С.Кульчицького, "Айдар" та "Київська Русь".

Тепер Мойша працює у Муніципальній охороні столиці. Вільний час віддає політичній силі "Рух опору капітуляції". Організовує мітинги та протести й хоче "все міняти". Щоправда, не дуже розуміє, як саме.

– На Майдані ми всі прокинулися, показавши себе нацією, а не стадом баранів, – каже Володимир Шварцман. – Щоб зберегти надбання революції, майданівцям треба об’єднуватися. Не у партію, а так, як це було на Майдані. Бо триває повзучий наступ Росії, і невдоволення в народі велике. Народ просить рішучих дій. І щоб ці дії стали можливими, нам треба розібратися із зовнішнім ворогом…

У Нових Петрівцях бійцями 22-ї сотні керував колоритний галичанин, колишній офіцер міліції на прізвисько Вуйко. Вічний революціонер, він спершу нищівно критикував порядки, запроваджені Януковичем, а згодом із тою ж завзятістю почав критикувати і порядки нові, шукаючи "зраду" де треба і не треба.
Володя Олійник
(Папарацці)
Володя Шварцман
(Мойша)
Ігор Андрійчук
(Вуйко)
Одного разу, на ранковому шикуванні, Вуйко доповів генералові Кульчицькому, що не миритиметься з "ментівським бєспрєдєлом" і забрав своїх бійців назад, на Майдан, що вже почав розвалюватися. Частина з тих бійців згодом так і не потрапила на фронт. Але сам Вуйко не став ховатися від куль.

Кілька місяців він воював у батальйоні "Шахтарськ", згодом за станом здоров’я вийшов на "гражданку". Там він теж боровся "проти несправедливості" й навіть просив мене якось написати "про бєспрєдєл у госпіталях, де з людей знущаються, наче з бидла". Проте жодних переконливих фактів щодо будь-яких порушень так і не навів. Потім Вуйко несподівано підписав контракт зі Збройними силами і пішов служити до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади – рядовим.

– Я тепер, як той дід, сиджу на припічку і дітей вчу, – сміється він. – Міг би, звичайно, пройти переатестацію і вдіти офіцерські погони, але ж то така морока! Та й ні до чого мені тепер ті погони. Нехай молоді кар’єри роблять!.. Слухай, я зараз у лікарні, у мене знову підтвердився "ковід", тому давай зв’яжемося пізніше...
Фото: Facebook Миколи Куцака (Байкера)
Коля Байкер
Коля Байкер
Гасло у миколиному профілі у Facebook багато говорить про нього: "ЗА УКРАЇНУ ПОТРІБНО НЕ ВМИРАТИ, ЗА УКРАЇНУ ПОТРІБНО ВБИВАТИ !!!" Над ним фото Миколи з червоно-чорною стрічкою у куті. На стрічці напис: "Учасник державного перевороту". В руках у Миколи – автомат.

Микола Куцак із псевдо Байкер до останнього залишався на Майдані, беручи активну участь в усіх його акціях. Потім рік прослужив в "Айдарі", щоправда, так і не оформився там офіційно. Після "Айдару" кілька місяців опановував фах снайпера в учебці 3-го Кіровоградського полку спецназу.

Але на службу пішов до 24-ї Яворівської бригади, звідки звільнився за станом здоров'я у листопаді 2017 року. Далися взнаки контузії та ушкодження хребта під час служби.

Протягом двох років Микола працював кухарем Харківського центру реабілітації, що існував на кошти фонду "Сестра милосердя", що ним керувала волонтерка Ярина Чаговець. У цьому ж фонді Коля познайомився з громадянкою Росії Іриною Скляр, яка приїхала допомагати українським пораненим.

Коли остаточно розпалася перша сім'я Миколи, він обвінчався з Іриною й оселився з нею у Центрі реабілітації, де подружжя жило на Миколину військову пенсію. Ірина Скляр отримала дві українських нагороди: відзнаку президента України "За гуманітарну допомогу в АТО" та орден "Патріот України" Всеукраїнської спілки учасників АТО і волонтерів.
"Я думаю, з тією владою щось треба робити, бо нічого доброго від неї не буде"

Коля Байкер та його дружина Ірина Скляр. Фото: Facebook Миколи Куцака
Минулого року центр закрили, і Микола з дружиною перебралися до невеличкого будиночку на околиці Харкова. Ірина пішла працювати – спершу на хлібозавод, а потім на кухню ресторану.

Микола працювати не міг, бо після кількох контузій на фронті почав втрачати свідомість.

"Я зараз не можу розмовляти, бо лежу у шпиталі після мікроінсульту, – відповів він у Messenger на пропозицію поспілкуватися. – Та, слава Богу, все обійшлося легким переляком. Зараз найгірше позаду. Якби не Іра, не знаю, як би я із цим справився. Ще повоюємо, нас голими руками не візьмеш…"

За кілька днів він набирає мене. Розмовляє важко. Каже, що рік був у тяжкому стані: він двічі перехворів на ковід і "ледве вишкрябався". Просить написати про те, що його дружина досі не може оформити українське громадянство, бо для цього потрібна довідка про несудимість з російського посольства. А жінка не хоче йти туди, боячись, що її можуть заарештувати. Адже посольство де-юре є територією Росії…

Розповідає також про те, що "начистив морду одному ватнику", сусіду по палаті, який колись воював в Афганістані. Той почав звинувачувати Миколу у вбивствах "братів-росіян", забувши, що сам колись без проблем вбивав "братів-афганців". Тепер медики ретельно стежать за тим, щоб у Миколи були правильні сусіди.

Коли ми починаємо говорити про політику, чоловік помітно жвавішає.

– Я думаю, з тією владою щось треба робити, бо нічого доброго від неї не буде, – рубає з плеча ветеран. – В армії погіршується харчування та фінансування. Хлопцям вперше за роки війни не підвищили зарплату, і тепер вони, як колись, знову просять теплі речі. Їх же з підготовлених позицій відвели просто у поле... Я навіть з Томашем посварився через Зеленського, ще під час виборів...
Фото: Facebook Томаша Пацьори (Тома)
Томаш і Степан
Томаш і Степан
Телефоную Томашеві. У 2014 році Том дуже хотів влаштуватися до батальйону "Айдар", але посади там для нього не знайшлося. Тому він цілий рік волонтерив, збираючи в селах сало і м'ясо та роблячи з них ковбасу для бійців.

Потім пів року працював у Польщі, де живе його батько. Згодом влаштувався до м’ясокомбінату. Одружився. А минулого року у Томаша народилася донька. Раніше хлопець активно відвідував усі мітинги, які влаштовували майданівці, але тепер каже, що йому не до цього: він має піклуватися про дружину і доньку.

Коли я питаю у Томаша про сварку з Миколою, він щиро дивується:

– Не сварився я з Колєю. На президентських виборах я взагалі не голосував, бо якраз змінював місце реєстрації. Чесно кажучи, я тепер проти революцій. Навіть не так. Я зрозумів, що революції треба робити не проти президентів, а проти олігархів, які стоять за ними. І з хлопцями з нашої сотні я вже не спілкуюся. Хіба що зі Стьопою Адрійчуком. Для нього там, у тюрмі, кожне добре слово на вагу золота…

Степан з Івано-Франківщини навесні 2014-го відбув навчання у Нових Петрівцях, але відмовився йти на контракт, "бо не довіряв мусорським організаціям". Натомість записався до батальйону "Айдар". Воював під Хрещуватим, Новосвітловкою, бився за Луганський аеропорт.

Завжди був переконаний у тому, що оточений "зрадою", розповідав і про "дружній вогонь", який начебто час від часу відкривали по його батальйону, і про цілеспрямовано погане забезпечення.

За словами Степана, під час Майдану він випадково став свідком розкрадання чималих коштів і, повернувшись до Києва, дорікнув фігурантам справи... Побився з ними. А наступного дня його заарештували за вбивство людини, якої він "в очі не бачив".

Через брак доказів справа почала розсипатися. Тоді адвокат виклопотала для Андрійчука заміну ув’язнення домашнім арештом. Але Степан не зміг всидіти вдома й одразу ж поїхав на Схід, вступивши там до батальйону "ОУН". А коли повернувся до Києва, то знову опинився у СІЗО, тепер вже без надії вийти на волю до суду.
Степан Андрійчук переконаний, що невдовзі вийде на волю – якщо не за рішенням суду, то, принаймні, за так званим "законом Савченко"

Степан Андрійчук у 2014-му, під час служби у батальйоні "Айдар". Фото: Facebook Андрійчука
Андрійчукові, за його ж словами, пропонували сім років, якщо він визнає власну провину. Він відмовився і отримав дев’ять. Однак не припинив відстоювати власну невинуватість й подавав одну касаційну скаргу за іншою. Тому після 11 місяців у таборі його знову повернули до СІЗО.

– Вони нічого на мене не мають! – запевняє Степан у слухавку. – Моя справа – суцільна фальсифікація, яку мені гидко навіть читати. А поліція – це бандити, які працюють офіційно, з погонами та корочками!

Степан Андрійчук переконаний, що невдовзі вийде на волю – якщо не за рішенням суду, то, принаймні, за так званим "законом Савченко", коли день у СІЗО прирівнюється до двох днів у таборі. Цей закон вже скасовано, але він діяв саме тоді, коли Стьопа сидів в ізоляторі, де його "стаж" склав аж чотири роки і чотири місяці.

Також чоловік планує добиватися компенсацій за втрачене в ув’язненні здоров’я і каже, що коли його відпустять, він все одно судитиметься, аби відновити своє чесне ім’я.

На жаль, долі багатьох майданівців склалися драматично й навіть трагічно. Дехто з них знайшов у численних битвах свою смерть.
Вітя Єрьоменко (Тигр) тоді навіть уявити не міг, що жити йому лишилося менше трьох місяців. Фото: з архіву Єрьоменка
Білозірський Тигр
Білозірський Тигр
Тепер, через сім років, Вітіна смерть здається такою давньою. Зрештою, у його рідному селі Білозір’ї Черкаської області вона вже є частиною історії. Голова сільської ради ініціював встановлення місцевими школярами шефства за Вітіною могилою на чільному місці кладовища. Його ім’ям також названо одну з вулиць села. Однак мені здається, що тепер загиблий рядовий Єрьоменко зовсім не подібний на правдивого Вітю, якого я колись знав.

Йому не було, що втрачати "на гражданці": Вітіну мати позбавили батьківських прав, а батько, якого хлопець майже не знав, помер у тюрмі, й він виріс в інтернаті. Революція відкрила для Єрьоменка певні перспективи. Він загорівся бажанням піти на роботу до СБУ, навіть просив мене написати у якійсь зі своїх статей про це. Мовляв, спецслужби завжди моніторять пресу, раптом його таким чином зауважить якийсь начальник.

Спочатку здавалося, що Вітя мав власного ангела-хоронителя. Який перед самим Іловайськом зробив усе, щоб не пустити Єрьоменка на війну. В Ізюмі Харківської області, де тоді знаходився штаб АТО, у Віті та у його ротного вкрали табельні пістолети. У наметах Нацгвардії завжди було багато гостей з інших підрозділів: десантники, бійці мехбригад та спецпризначенці з "Альфи". А зброї було стільки, що ніхто не міг весь час носити її із собою і просто скидав на купу біля свого ліжка.

На Вітю тоді завели кримінальну справу й заборонили їхати на фронт. Та він не заспокоївся, обривав трубки своїх побратимів, і вони врешті-решт виклопотали для нього "помилування". Вітя був таким щасливим, що повернувся до рідного батальйону. А за кілька днів загинув.

Це трапилося під час атаки батальйону ім. С.Кульчицького на позиції бойовиків під Дебальцевим 11 вересня 2014 року. Вітя сидів на броні БМП. Автоматна куля потрапила йому у плече, та, зіткнувшись із пластиною бронежилета, змінила траєкторію й пройшла крізь усе тіло. Шансів вижити Вітя не мав.

Хлопці, які намагалися врятувати його, згодом розповідали, що Тигр – таке псевдо обрав собі Вітя – до останньої секунди не вірив, що може померти. Він просто не визнавав смерть.
Фото: Facebook Івана Дяченка (Сивого)
Сивий
Сивий
Іван Сивий – худорлявий, але міцний чоловік з кучмою білого волосся. Проходив строкову службу у спецназі Придністров’я, де тоді вже вирувала війна. До Майдану працював на військовому заводі у Росії. Та щойно почув про революцію, звільнився й поспішив до Києва.

На Майдані прославився тим, що в одного офіцера МВС, якого зумів витягнути зі щільного строю беркутівців, відібрав шолом та щит, в іншого – ремінь, кийок, газовий балончик та наручники.

У березні 2014-го Іван пішов добровольцем до батальйону ім. С.Кульчицького. За кілька місяців перевівся до батальйону "Шахтарськ", де почувався вільніше. Згодом деякий час воював разом з добровольцями "Чорної сотні" та "Правого сектора", а потім підписав контракт зі Збройними силами.

Два роки Сивий входив до розрахунку "саушки", тобто самохідної артилерійської установки. Не раз потрапляв у засідки та під обстріли, але завжди залишався неушкодженим. Бронежилет ніколи не одягав, вважаючи, що він заважає рухатися у бою.

У той час на Сивого в Києві чекала жінка, з якою він познайомився на Майдані і яка згодом багато зробила для того, щоб він вцілів у полоні...

– Моя Юля має кілька квиткових магазинів у Києві, – з явним задоволенням розповідає Сивий. – І коли я пішов служити на контракт, то часто казав, що ми з нею обоє працюємо з гвоздиками, тільки у неї так називаються квіти, а у мене – самохідні установки.

Врешті-решт киянка поставила Сивому умову: або війна, або я. Він обрав війну. Свої 40 років чоловік відзначав під Іловайськом, 41 – у Станиці Луганській, 42 – у Мар’їнці, 43 – у Красногорівці, і лише 44 – вдома, на Західній Україні.

Перша дружина весь час дорікала йому: "Дурний ти, Йване! Всі люди від війни тікають, а ти, навпаки, туди преш!" Тепер вона в Італії на заробітках. Іван теж останні пів року утеплював фасади будинків у Словаччині. Та приїхавши на Різдво додому, Сивий навмисне затримався на місяць, щоб взяти участь у військових зборах. А коли дізнався, що збори перенесли, розсердився, що змарнував стільки часу.
Перша дружина весь час дорікала йому: "Дурний ти, Йване! Всі люди від війни тікають, а ти, навпаки, туди преш!"

Текстовка к фото. Фото: Facebook Івана Дяченка (Сивого)
Про війну Сивий згадує часто і, щоб втамувати ностальгію, слухає військових пісень. Особливо йому подобається "Он выходил из-под Иловайска". В одному з кліпів, які зробили на цю пісню з кадрів військової хроніки, на кілька секунд з’являється він сам.

– Коли у 2018-му я востаннє був на фронті з "Правим сектором", то лазив до сепарських окопів і забирав у сепарів автомати, – згадує Сивий. – Хіба б мені таке у Збройних силах дозволили? У Збройних силах кажуть: "Сидіть і чекайте!" А на що чекати? На кого? Тож якщо повернуся на війну, то тільки з "Правим сектором". Коли у 2014-му я йшов на Схід, то не думав, що матиму замість перемоги цілу колекцію залізних побрякушок на грудях, майже як у Брежнєва. Я ж не за гроші йшов і тепер не хочу йти туди за гроші. А тягне мене на війну, ой, як тягне! Але не пускають онуки…

В Івана їх троє: семирічна Злата-Анна-Марія, чотирирічний Давидик та дворічний Василько. Дивлячись на них, він відкладає плани повернення на Схід і починає планувати поїздки на Захід – на заробітки.

– Діти тепер знаєш, які вибагливі! – сміється Іван. – "Діду, купіть кросівки на коліщатках!", "Діду, купіть гіроскутер!". Я їм кажу: "Дзвоніть бабусі до Італії, нехай і вона вам щось подарує!". А малі на те: "Діду, бабуся нам точно це не купить, а ви, ми знаємо, купите!"

Прощаючись, я запрошую Івана до Києва. А він відповідає, що коли вже приїде до столиці…

Якщо переказувати його відповідь, це може бути сприйняте як заклик до повалення існуючого ладу.
 
 
 
 
Навчання у Нових Петрівцях (2014 рік). Фото: Дмитро Синяк
 
 
 
 
На Майдані у 2014-му
Перший ліворуч – Володя Олійник (Папарацці), третій ліворуч – Володя Шварцман (Мойша), п'ятий – Степан Андрійчук, шостий – Томаш Пацьора (Том), сьомий - Паша Степанкевич (Отаман), дев'ятий - Коля Куцак (Байкер), сидить – Ігор Андрійчук (Вуйко). Фото: Facebook Володимира Шварцмана
 
 
 
 
Навчання у Нових Петрівцях. Фото: Дмитро Синяк
Навчання у Нових Петрівцях (2014 рік)
Фото: Дмитро Синяк
На Майдані у 2014-му
Перший ліворуч – Володя Олійник (Папарацці), третій ліворуч – Володя Шварцман (Мойша), п'ятий – Степан Андрійчук, шостий – Томаш Пацьора (Том), сьомий - Паша Степанкевич (Отаман), дев'ятий - Коля Куцак (Байкер), сидить – Ігор Андрійчук (Вуйко).
Фото: Facebook Володимира Шварцмана
Навчання у Нових Петрівцях
Фото: Дмитро Синяк
Left
Right
Усі інші
Усі інші
Багато бійців 22-ї сотні змінили номери телефонів і втратили зв’язок з колишніми побратимами. Життя, у якому весь час треба боротися за місце під сонцем, розкидало їх у всіх усюдах.

Дещо відомо про Віталіка Чеха, який з 2014-го воює у складі "Правого сектора" і про якого наприкінці позаминулого року вийшла окрема стаття. Про Пашу Отамана, який так і не зміг знайти себе в армії і, здається, у цивільному житті також. Про Ярослава Бумера із Запоріжжя, який давно зневірився в ідеалах революції й тепер воліє не згадувати про те, що колись воював на Майдані та пройшов вишкіл у Нових Петрівцях. Про студента історичного факультету Данила Писаря з Маріуполя, який через Майдан посварився зі своєю проросійською родиною і втік до Києва. Про Дюху, який воював в "Айдарі", а потім закохався у дівчину з Донбасу і залишився там. Про Сашка із псевдо Пушкін, якого не могли перемогти беркутівці, але якого час від часу перемагає алкоголь...

Є й щасливі "життєві кейси". Наприклад, Грицько з Херсона. Він пройшов надзвичайно цікавий бойовий шлях, отримав кілька офіцерських звань, зробив непогану кар’єру. Шкода, що я не можу докладніше розповісти про нього. Враховуючи те, чим він займається зараз, – його історія є військовою таємницею.

Люди різні, долі різні. Проте, якими б різними вони не були, одне у них залишається непорушним: вони завжди і всюди воюють за правду – так, як вони розуміють і цю правду, і саму боротьбу.

Post Scriptum


Коли цей матеріал вже був написаний, несподівано зателефонував по WhatsApp Іван Сивий. Вигляд у нього був урочистий і щасливий, наче сьогодні – Різдво. На Сивому була десантська тельняшка, а обличчя заросло густою бородою, яку він завжди відпускав перед тим, як вирушити на Схід. Щоб бути не подібним до власних фото на сепаратистських сайтах.

– Я, брате, прийняв рішення: підписую контракт зі Збройними силами і знову повертаюся на фронт! – проголосив ветеран. – Але тепер вже не в артилерію, а у піхоту. Вмовили мене побратими. Так що рано списувати нас, бійців Майдану, брате! Повір мені: ми ще повоюємо!
Дата: 19.02.2021
Верстка: Анна Андреєва
© 2021 Усі права захищено.
Інформаційнне агентство ЛІГАБізнесІнформ
[email protected]
Made on
Tilda