ІСТОРії
Укол милосердя. Легалізація евтаназії в Україні: за і проти
Автор: Тамара Балаєва
Ілюстрації: Анастасія Левицька
Ілюстрації: Анастасія Левицька
ІсторІЇ
Укол милосердя. Легалізація евтаназії в Україні: за і проти
Автор: Тамара Балаєва
Ілюстрації: Анастасія Левицька
Ілюстрації: Анастасія Левицька
В Україні живуть 324 000 паліативних пацієнтів. Паліативних – значить тих, у кого немає надії на одужання, а прогноз життя обмежений. Скільки з них щодня кажуть або думають: "Я не можу так більше жити і хочу померти" – невідомо. Скільки вдаються до суїциду від болю та безвиході – невідомо й поготів. Але точно кажуть, думають і вчиняють.
Виходом для одних пацієнтів може стати гідна паліативна допомога, для інших – евтаназія. Перше у нас поки далеко від ідеалу, друге – під забороною. Щоправда, в кабінетах Верховної Ради припадає пилом законопроєкт про евтаназію. Але подавати його автори не наважуються – кажуть, що суспільство не готове.
Liga.net спробувала розібратися, чи потрібна в Україні евтаназія, чому законопроєкт про неї відкладено у довгий ящик і чи може людина вирішувати, коли їй жити, а коли помирати.
Виходом для одних пацієнтів може стати гідна паліативна допомога, для інших – евтаназія. Перше у нас поки далеко від ідеалу, друге – під забороною. Щоправда, в кабінетах Верховної Ради припадає пилом законопроєкт про евтаназію. Але подавати його автори не наважуються – кажуть, що суспільство не готове.
Liga.net спробувала розібратися, чи потрібна в Україні евтаназія, чому законопроєкт про неї відкладено у довгий ящик і чи може людина вирішувати, коли їй жити, а коли помирати.
Взимку 1991 року Олі було 15 років. Вона тусувалася на вечірці у когось із друзів. Задзвонив стаціонарний телефон, і Олю покликали. У трубці почувся мамин голос: "Тато захворів. Третя стадія раку, метастази в кишківнику". В Олиній голові пролунав переклад: "Значить, він скоро помре". Це був не перший випадок онкології в їхній родині. Навіть не так: мало хто помирав від чогось іншого.
Батькові Олі, коли він захворів, було 38 років. Синьоокий високий красень, математик, який займався новою технологією з вирощування штучних алмазів. З мамою Олі вони давно розлучилися, але з дочкою були близькі – часто бачилися, ходили в походи і багато розмовляли.
Батькові Олі, коли він захворів, було 38 років. Синьоокий високий красень, математик, який займався новою технологією з вирощування штучних алмазів. З мамою Олі вони давно розлучилися, але з дочкою були близькі – часто бачилися, ходили в походи і багато розмовляли.
зимку 1991 року Олі було 15 років. Вона тусувалася на вечірці у когось із друзів. Задзвонив стаціонарний телефон, і Олю покликали. У трубці почувся мамин голос: "Тато захворів. Третя стадія раку, метастази в кишківнику". В Олиній голові пролунав переклад: "Значить, він скоро помре". Це був не перший випадок онкології в їхній родині. Навіть не так: мало хто помирав від чогось іншого.
Батькові Олі, коли він захворів, було 38 років. Синьоокий високий красень, математик, який займався новою технологією з вирощування штучних алмазів. З мамою Олі вони давно розлучилися, але з дочкою були близькі – часто бачилися, ходили в походи і багато розмовляли.
Батькові Олі, коли він захворів, було 38 років. Синьоокий високий красень, математик, який займався новою технологією з вирощування штучних алмазів. З мамою Олі вони давно розлучилися, але з дочкою були близькі – часто бачилися, ходили в походи і багато розмовляли.
В
– Мене відразу попередили, що батькові про діагноз казати неможна, – згадує Оля. – Так вирішили його батьки. Вони говорили: "Толік так любить життя, це його вб'є". Наче його вже не вбивав рак. Збрехали, що у нього поліпи і потрібна операція. Поклали в Інститут Шалімова. Шансів не було, але йому намагалися вирізати метастази, видалили майже весь кишківник. Від метастазів це, звичайно, не врятувало.
Батько Олі лежав у лікарні близько року. За цей час вона бачила його двічі. Вперше – на самому початку. Вдруге – майже за рік, коли він раптом вирішив охреститися.
– Батько тоді вже не вставав і давно був з калоприймачем. Я зайшла в палату і побачила не тата, а скелет з величезним роздутим животом, як на фотографіях дітей з концтаборів. Тонкі ручки, воскова шкіра. Потрібно було удавати, ніби все гаразд, але я розридалася.
Батько Олі лежав у лікарні близько року. За цей час вона бачила його двічі. Вперше – на самому початку. Вдруге – майже за рік, коли він раптом вирішив охреститися.
– Батько тоді вже не вставав і давно був з калоприймачем. Я зайшла в палату і побачила не тата, а скелет з величезним роздутим животом, як на фотографіях дітей з концтаборів. Тонкі ручки, воскова шкіра. Потрібно було удавати, ніби все гаразд, але я розридалася.
Батьки Толика вирішили не говорити йому, що у нього рак – це його вб'є. Наче його вже не вбивала хвороба
Зараз Оля впевнена, що батько знав або, принаймні, здогадувався про свій діагноз. А можливо, її сльози підтвердили його припущення. Уже кілька місяців у нього були нестерпні болі, від яких він кричав так, що скаржилися медсестри. Морфін йому не давали – на цьому наполягали батьки. Логіка та сама: якщо Толику будуть колоти знеболювальне, він зрозуміє, що у нього рак. І це його вб'є.
На хрестини покликали тільки Олю, її маму і священика. Колишня дружина не могла бути хрещеною матір'ю, тому нею стала Оля. Після обряду він сказав: "Я 38 років прожив і один рік промучився. Я не можу терпіти ці болі, це – не життя".
Через кілька днів Толик попросився додому, і його виписали. Тиждень він побув удома, відпочив і начебто трохи розслабився. Потім запросив у гості батьків, випив з ними вина, поговорив ні про що. Оля думає, що щиро він не розмовляв за той рік ні з ким – всі, хто міг прийти в лікарню, брали участь у брехні про поліпи. Коли батьки пішли і Толик залишився в кімнаті наодинці, він доповз до вікна і викинувся. Але не розбився і ще добу прожив у реанімації.
– Він вистрибнув з вікна, щоб позбутися болю, але йому стало ще болючіше, – Оля нервово гасить сигарету. – Він мучився ще добу, і ця доба завжди не давала мені спокою.
На хрестини покликали тільки Олю, її маму і священика. Колишня дружина не могла бути хрещеною матір'ю, тому нею стала Оля. Після обряду він сказав: "Я 38 років прожив і один рік промучився. Я не можу терпіти ці болі, це – не життя".
Через кілька днів Толик попросився додому, і його виписали. Тиждень він побув удома, відпочив і начебто трохи розслабився. Потім запросив у гості батьків, випив з ними вина, поговорив ні про що. Оля думає, що щиро він не розмовляв за той рік ні з ким – всі, хто міг прийти в лікарню, брали участь у брехні про поліпи. Коли батьки пішли і Толик залишився в кімнаті наодинці, він доповз до вікна і викинувся. Але не розбився і ще добу прожив у реанімації.
– Він вистрибнув з вікна, щоб позбутися болю, але йому стало ще болючіше, – Оля нервово гасить сигарету. – Він мучився ще добу, і ця доба завжди не давала мені спокою.
Де дозволена евтаназія
Від моменту смерті Олиного батька минуло 30 років. Відтоді українське законодавство з обороту опіоїдних анальгетиків (до них належить морфін) стало одним з найлояльніших в Європі, а медицина зробила крок уперед. Але випадки суїцидів онкопацієнтів все ще є, хоча навіть приблизна статистика щодо них не ведеться.
Одне з таких самогубств сталося в жовтні 2019 року в Києві. Хвора на рак жінка викинулася з вікна на очах у сина. До цього вона не раз говорила, що страждає від сильного болю і хоче вкоротити собі віку. Ця новина так вразила депутата тоді ще від фракції "Слуга народу" Гео Лероса, що він заявив про намір у найближчий рік внести в Раду законопроєкт про евтаназію – право невиліковно хворого не терпіти страждання і піти з життя.
Евтаназія дозволена в Данії, Бельгії, Новій Зеландії, Франції, у понад 20 штатах Америки, в Австралії, Швейцарії, Нідерландах. У березні 2021 року її дозволили в Іспанії. Умови здебільшого такі: евтаназію може зробити тільки невиліковно хвора людина, хвороба якої прогресує і завдає їй фізичних та (або) моральних страждань, а за прогнозами лікарів, жити їй залишається не більш, ніж пів року.
Єдина країна в світі, де евтаназію може зробити не її громадянин, – Швейцарія. Там заборонена комерційна евтаназія, тому діє така схема: добровільно перервати своє життя можна через спеціальну громадську організацію. Для цього потрібно внести членський внесок – приблизно 6000-10 000 євро. Ціна залежить від того, один пацієнт приїде чи з сім'єю, скільки він хоче побути в Швейцарії до процедури, який влаштувати похорон і як переправляти прах на батьківщину.
В Україні мляві розмови про легалізацію точаться давно, проте широкої суспільної дискусії все ще немає. Правда, в 1922 році в Кримінальному кодексі УРСР була примітка, за якою вбивство, скоєне на прохання жертви зі співчуття, не передбачало покарання. Але проіснувала вона всього кілька місяців – її прибрали через те, що "прохань" було забагато.
Одне з таких самогубств сталося в жовтні 2019 року в Києві. Хвора на рак жінка викинулася з вікна на очах у сина. До цього вона не раз говорила, що страждає від сильного болю і хоче вкоротити собі віку. Ця новина так вразила депутата тоді ще від фракції "Слуга народу" Гео Лероса, що він заявив про намір у найближчий рік внести в Раду законопроєкт про евтаназію – право невиліковно хворого не терпіти страждання і піти з життя.
Евтаназія дозволена в Данії, Бельгії, Новій Зеландії, Франції, у понад 20 штатах Америки, в Австралії, Швейцарії, Нідерландах. У березні 2021 року її дозволили в Іспанії. Умови здебільшого такі: евтаназію може зробити тільки невиліковно хвора людина, хвороба якої прогресує і завдає їй фізичних та (або) моральних страждань, а за прогнозами лікарів, жити їй залишається не більш, ніж пів року.
Єдина країна в світі, де евтаназію може зробити не її громадянин, – Швейцарія. Там заборонена комерційна евтаназія, тому діє така схема: добровільно перервати своє життя можна через спеціальну громадську організацію. Для цього потрібно внести членський внесок – приблизно 6000-10 000 євро. Ціна залежить від того, один пацієнт приїде чи з сім'єю, скільки він хоче побути в Швейцарії до процедури, який влаштувати похорон і як переправляти прах на батьківщину.
В Україні мляві розмови про легалізацію точаться давно, проте широкої суспільної дискусії все ще немає. Правда, в 1922 році в Кримінальному кодексі УРСР була примітка, за якою вбивство, скоєне на прохання жертви зі співчуття, не передбачало покарання. Але проіснувала вона всього кілька місяців – її прибрали через те, що "прохань" було забагато.
Український законопроєкт
Після заяви Гео Лероса минуло майже два роки, але свій законопроєкт він так і не представив. Зате близько року тому проєкт закону про евтаназію розробили депутатка від "Слуги народу", глава комітету Верховної Ради з питань соцполітики Галина Третьякова та її помічник, юрист Станіслав Новіков. Законопроєкт називається "Про право на гідну смерть (евтаназію)". Він лежить в столі Третьякової, і подавати його в Раду вона поки не збирається.
– Не тільки суспільство не дозріло до цього законопроєкту, але навіть депутати з фракції СН не готові його підтримати, – розповідає Третьякова. – Я кілька разів говорила про нього на наших круглих столах і зустрічах, але інтересу не зустріла. Один колега навіть сказав, що якщо я внесу цей проєкт, він вийде з партії.
Водночас на початку 2021 року віцеспікер Верховної Ради Руслан Стефанчук представив Концепцію поновлення Цивільного кодексу, в якій пропонується "розглянути питання про можливість легалізації пасивної евтаназії (відключення від приладів життєзабезпечення) і асистованого самогубства (коли лікар тільки дає пацієнтові смертельний препарат або виписує рецепт на нього, а не робить ін'єкцію)".
– Не тільки суспільство не дозріло до цього законопроєкту, але навіть депутати з фракції СН не готові його підтримати, – розповідає Третьякова. – Я кілька разів говорила про нього на наших круглих столах і зустрічах, але інтересу не зустріла. Один колега навіть сказав, що якщо я внесу цей проєкт, він вийде з партії.
Водночас на початку 2021 року віцеспікер Верховної Ради Руслан Стефанчук представив Концепцію поновлення Цивільного кодексу, в якій пропонується "розглянути питання про можливість легалізації пасивної евтаназії (відключення від приладів життєзабезпечення) і асистованого самогубства (коли лікар тільки дає пацієнтові смертельний препарат або виписує рецепт на нього, а не робить ін'єкцію)".
До легалізації евтаназії не готове ані суспільство, ані депутати
Законопроєкт Третьякової – документ на 13 сторінках. У ньому дається шість визначень евтаназії та її видів, прописано, що евтаназію можна використовувати за рішенням паліативного пацієнта або його законного представника – коли хворий перебуває в незворотній комі.
Законопроєкт пропонує механізм: хворий (або його представник) звертається до лікаря з проханням про евтаназію. Той протягом двох днів повідомляє про це лікаря-консультанта – щоб він оглянув хворого і підтвердив діагноз. Вже наступного дня хворий (або його представник) може у присутності двох свідків написати запит на проведення процедури евтаназії. Керівник медзакладу видає дозвіл, і воно діє 30 днів.
Галина Третьякова не показувала свій законопроєкт нікому з українських медиків ("не було часу"), але, за її словами, показувала німецьким – і вони схвалили.
Законопроєкт пропонує механізм: хворий (або його представник) звертається до лікаря з проханням про евтаназію. Той протягом двох днів повідомляє про це лікаря-консультанта – щоб він оглянув хворого і підтвердив діагноз. Вже наступного дня хворий (або його представник) може у присутності двох свідків написати запит на проведення процедури евтаназії. Керівник медзакладу видає дозвіл, і воно діє 30 днів.
Галина Третьякова не показувала свій законопроєкт нікому з українських медиків ("не було часу"), але, за її словами, показувала німецьким – і вони схвалили.
Небезпека корупції
Юристка Яна Триньова займається темою легалізації евтаназії в Україні понад 20 років. Мотивація спочатку була особистою – обидва її дідусі майже одночасно вмирали від раку. Тоді Яна розпочала вивчати все, що пов'язано з евтаназією, а згодом присвятила їй дисертацію і зареєструвала громадську організацію "Регіональна організація на підтрімку права людини на гідну смерть".
Ще 2008 року Триньова розробила свій законопроєкт про евтаназію, його зареєстрували в Раді, але так і не розглянули. Від законопроєкту Третьякової у юристки не найкращі враження. Претензії є і до використання термінів, і до концепції, і до самого механізму отримання дозволу на евтаназію:
– За цим законопроєктом, в ухваленні рішення про проведення процедури задіяні щонайбільше три лікарі – куратор, консультант і головлікар. Я в своєму проєкті закону передбачила консиліум із щонайменше десяти лікарів. Гіпотетично підкупити десятьох лікарів складніше, ніж трьох, – каже Триньова.
– Крім того, в цьому законопроєкті, на відміну від мого, немає чітких термінів проведення процедури. Дозвіл на евтаназію діє 30 днів, але перед тим, як пацієнт його отримає, може минути місяць або рік. А коли дозвіл дадуть, в лікарні можуть ще рік шукати технічну можливість.
Серед інших мінусів: в законопроєкті не зазначено, які медичні документи хворого потрібно зібрати, немає механізму, як пацієнт міг би передумати, незрозуміло, чи може лікар відмовитися від проведення процедури, немає гарантій безпеки для лікарів, немає органу контролю. Все це, на думку Триньової, може призвести до зловживань. Та й використовувати закон буде складно: в ньому немає приміток про гармонізацію з іншими документами, а, наприклад, одна зі статей закону "Про охорону здоров'я" прямо забороняє евтаназію, і її потрібно скасувати.
– Не слід приймати закон у такому вигляді, – каже Яна Триньова. – Сяк-так він, звичайно, буде працювати і, напевно, це краще, ніж нічого. Але я не розумію, чому автори не звернулися до професіоналів, які довго досліджують цю тему і знаються на ній. Таке відчуття, що автори законопроєкту просто взяли побутове визначення евтаназії та її видів з інтернету.
Ще 2008 року Триньова розробила свій законопроєкт про евтаназію, його зареєстрували в Раді, але так і не розглянули. Від законопроєкту Третьякової у юристки не найкращі враження. Претензії є і до використання термінів, і до концепції, і до самого механізму отримання дозволу на евтаназію:
– За цим законопроєктом, в ухваленні рішення про проведення процедури задіяні щонайбільше три лікарі – куратор, консультант і головлікар. Я в своєму проєкті закону передбачила консиліум із щонайменше десяти лікарів. Гіпотетично підкупити десятьох лікарів складніше, ніж трьох, – каже Триньова.
– Крім того, в цьому законопроєкті, на відміну від мого, немає чітких термінів проведення процедури. Дозвіл на евтаназію діє 30 днів, але перед тим, як пацієнт його отримає, може минути місяць або рік. А коли дозвіл дадуть, в лікарні можуть ще рік шукати технічну можливість.
Серед інших мінусів: в законопроєкті не зазначено, які медичні документи хворого потрібно зібрати, немає механізму, як пацієнт міг би передумати, незрозуміло, чи може лікар відмовитися від проведення процедури, немає гарантій безпеки для лікарів, немає органу контролю. Все це, на думку Триньової, може призвести до зловживань. Та й використовувати закон буде складно: в ньому немає приміток про гармонізацію з іншими документами, а, наприклад, одна зі статей закону "Про охорону здоров'я" прямо забороняє евтаназію, і її потрібно скасувати.
– Не слід приймати закон у такому вигляді, – каже Яна Триньова. – Сяк-так він, звичайно, буде працювати і, напевно, це краще, ніж нічого. Але я не розумію, чому автори не звернулися до професіоналів, які довго досліджують цю тему і знаються на ній. Таке відчуття, що автори законопроєкту просто взяли побутове визначення евтаназії та її видів з інтернету.
"ЛЮДИ ВДАЮТЬ, ЩО СМЕРТІ НЕ ІСНУЄ"
"Люди роблять вигляд, що смерті не існує"
Розмови про смерть викликають у більшості страх і відторгнення. Приблизно це на самому початку нашої зустрічі говорить засновниця фонду паліативної допомоги "ЛаВіта" Марина Лободіна. Ми зустрічаємося в розпал робочого дня в хіпстерському кафе в центрі Києва. Місця зайняті, майже всі відвідувачі стукають пальцями по клавіатурі ноутбуків і проводять робочі зуми. Під час розмов лунають слова "дедлайни", "кейс", "проєкти" і "я задовбався". Здається, цих людей ніщо не змусить зупинитися. І вже точно їм ніколи думати про смерть.
– Розпочати в суспільстві розмову навіть не про евтаназію, а просто про смерть – це вже круто, – Марина вимовляє слово "смерть" трохи тихіше, ніж інші. – Пару тижнів тому ми записували для сторінки фонду відео з психологом і юристом. Тема була – "Смерть і похорон". Ми запустили анонс і отримали досить багато негативу та неприйняття. Учасники одної зі спільнот онкопацієнтів писали: "Та як ви можете? Ми всі думаємо про одужання, а ви – таке! ". Схожі відгуки були на тему про заповіт. Мене це вражає. Смерть рано чи пізно торкнеться всіх, але люди ніби цього не розуміють.
Фонд "ЛаВіта" з'явився два роки тому, але сама Марина займається паліативом вже близько десяти років. І весь цей час бачить, як люди намагаються удавати, що смерті не існує.
– Часто лікарі вважають, що визнати пацієнта паліативним – означає розписатися у власному непрофесіоналізмі, – каже Марина. – Навіть коли виписують пацієнта додому "вмирати", у виписці пишуть: "Відправлений на симптоматичну терапію між прийомами хімії". І не говорять ні пацієнтові, ні родичам, що це означає насправді.
Якщо родичі знають смертельний діагноз, часто просять лікаря не говорити про нього пацієнтові. Виходить замкнене коло мовчання, в якому страждають усі.
Марина впевнена: пацієнт завжди розуміє, що з ним коїться. А брехня, яку родичі позиціонують як "на благо", насправді, забирає у нього право ухвалювати рішення про своє життя – шукати нові методи лікування або відмовитися від нього, поїхати на море, піти на концерт, щиро поговорити з тими, хто важливий. Зрештою, написати заповіт. Замість цього розпочинаються місяці напруження, недомовок і сварок. Атмосфера, в якій і жити, і вмирати стає нестерпно.
– Розпочати в суспільстві розмову навіть не про евтаназію, а просто про смерть – це вже круто, – Марина вимовляє слово "смерть" трохи тихіше, ніж інші. – Пару тижнів тому ми записували для сторінки фонду відео з психологом і юристом. Тема була – "Смерть і похорон". Ми запустили анонс і отримали досить багато негативу та неприйняття. Учасники одної зі спільнот онкопацієнтів писали: "Та як ви можете? Ми всі думаємо про одужання, а ви – таке! ". Схожі відгуки були на тему про заповіт. Мене це вражає. Смерть рано чи пізно торкнеться всіх, але люди ніби цього не розуміють.
Фонд "ЛаВіта" з'явився два роки тому, але сама Марина займається паліативом вже близько десяти років. І весь цей час бачить, як люди намагаються удавати, що смерті не існує.
– Часто лікарі вважають, що визнати пацієнта паліативним – означає розписатися у власному непрофесіоналізмі, – каже Марина. – Навіть коли виписують пацієнта додому "вмирати", у виписці пишуть: "Відправлений на симптоматичну терапію між прийомами хімії". І не говорять ні пацієнтові, ні родичам, що це означає насправді.
Якщо родичі знають смертельний діагноз, часто просять лікаря не говорити про нього пацієнтові. Виходить замкнене коло мовчання, в якому страждають усі.
Марина впевнена: пацієнт завжди розуміє, що з ним коїться. А брехня, яку родичі позиціонують як "на благо", насправді, забирає у нього право ухвалювати рішення про своє життя – шукати нові методи лікування або відмовитися від нього, поїхати на море, піти на концерт, щиро поговорити з тими, хто важливий. Зрештою, написати заповіт. Замість цього розпочинаються місяці напруження, недомовок і сварок. Атмосфера, в якій і жити, і вмирати стає нестерпно.
Що таке гідна смерть
З 2010 року міжнародна соціально-екологічна організація The Lien Foundation періодично проводить дослідження "Індекс якості смерті". Враховують такі показники: обсяги державного фінансування паліативної допомоги, її умови, доступність, кількість та оснащеність лікарень і хоспісів, скільки лікарів і медсестер працюють в них, який рівень їхньої підготовки, наскільки вони відверті в розмовах з пацієнтами тощо. Востаннє дослідження проводили в 2015 році, в рейтинг увійшли 80 країн. На першому місці опинилася Велика Британія, Україна – на 69-му.
– А що таке гідна смерть? – запитую у Марини Лободіной. Запитання не стає для неї несподіваним.
– Проводилися опитування на тему "Як би ви хотіли померти?". У більшості відповідей є три складові: без болю, в чистоті та не на самоті.
Складнощі виникають з кожним пунктом. Розпочнімо з болю. До 2013 року наркотичні та психотропні знеболювальні могла призначати тільки комісія лікарів, а рецепт виписували максимум на два-три дні. Потім все змінилося. З 2013 року сімейний лікар може підібрати дозування і виписати будь-яке знеболювальне терміном до 15 днів. У разі з наркотичними речовинами, для рецепта потрібен спеціальний рожевий бланк, і такі бланки є у сімейних лікарів або, принаймні, – в їхніх амбулаторіях. Проблем не мало б бути. Але виникають.
– Лікарі мають оцінювати характеристики болю пацієнта та добирати лікування, зокрема, наркотичними знеболювальними – вчасно і в потрібному дозуванні. Але: не знають, не хочуть зв'язуватися, все ще чогось бояться і часто не виписують ці знеболювальні. Наприклад, дехто думає, що зробить з пацієнта наркомана, – розповідає головна спеціалістка з паліативної допомоги в Івано-Франківській області Людмила Андріїшин. Вона працює в паліативом з 1997 року, коли в Івано-Франківську відкрився другий в Україні хоспіс.
– Якось до мене звернулася сім'я онкопацієнтки з сильними болями. Я оглянула її, вислухала скарги та визначила необхідне дозування морфіну. Рецепт порекомендувала виписати у сімейного лікаря, – згадує Андріїшин. – За кілька днів дочка пацієнтки повідомила, що лікар погоджується виписати тільки дозування в два рази менше. Але це дуже мало! Мені довелося самій розмовляти з лікарем. А скільки випадків, де я не можу поговорити?
– А що таке гідна смерть? – запитую у Марини Лободіной. Запитання не стає для неї несподіваним.
– Проводилися опитування на тему "Як би ви хотіли померти?". У більшості відповідей є три складові: без болю, в чистоті та не на самоті.
Складнощі виникають з кожним пунктом. Розпочнімо з болю. До 2013 року наркотичні та психотропні знеболювальні могла призначати тільки комісія лікарів, а рецепт виписували максимум на два-три дні. Потім все змінилося. З 2013 року сімейний лікар може підібрати дозування і виписати будь-яке знеболювальне терміном до 15 днів. У разі з наркотичними речовинами, для рецепта потрібен спеціальний рожевий бланк, і такі бланки є у сімейних лікарів або, принаймні, – в їхніх амбулаторіях. Проблем не мало б бути. Але виникають.
– Лікарі мають оцінювати характеристики болю пацієнта та добирати лікування, зокрема, наркотичними знеболювальними – вчасно і в потрібному дозуванні. Але: не знають, не хочуть зв'язуватися, все ще чогось бояться і часто не виписують ці знеболювальні. Наприклад, дехто думає, що зробить з пацієнта наркомана, – розповідає головна спеціалістка з паліативної допомоги в Івано-Франківській області Людмила Андріїшин. Вона працює в паліативом з 1997 року, коли в Івано-Франківську відкрився другий в Україні хоспіс.
– Якось до мене звернулася сім'я онкопацієнтки з сильними болями. Я оглянула її, вислухала скарги та визначила необхідне дозування морфіну. Рецепт порекомендувала виписати у сімейного лікаря, – згадує Андріїшин. – За кілька днів дочка пацієнтки повідомила, що лікар погоджується виписати тільки дозування в два рази менше. Але це дуже мало! Мені довелося самій розмовляти з лікарем. А скільки випадків, де я не можу поговорити?
Усі вважають, що якщо людина лежить у хоспісі, їй нормально бути з брудним волоссям
З чистотою все теж складно. Це питання впирається в гроші (догляд за лежачим хворим, за словами Марини Лободіної, коштує родичам від 20 000 грн на місяць і до безкінечності), а ще – часу і сил. Навіть помити голову лежачій людині – завдання не з простих.
– Для паліативного пацієнта важливо те саме, що і для будь-якої людини – підстрижені нігті, чисте тіло і простирадла, – каже Марина. – Чомусь усі вважають, що якщо людина лежить у хоспісі або вдома, їй нормально бути з брудним волоссям. Наче яка різниця? Але нехай ті, хто так вважає, спробують два-три тижні не мити голову. Як вони почуватимуться?
Людмила Андріїшин згадує, як в паліативному відділенні однієї з лікарень бачила важку онкопацієнтку. Поруч з ліжком в її палаті стояла табуретка з вирізаним і обмотаним брудним бинтом сидінням. Під табуреткою – на чверть заповнене калом і сечею незакрите відро.
– Медперсонал робив якісь маніпуляції, працівники хизувалися, яке у них відкрилося красиве відділення. Але ніхто не звертав уваги на це відро. Як тут говорити про людську гідність? – запитує Андріїшин.
– Для паліативного пацієнта важливо те саме, що і для будь-якої людини – підстрижені нігті, чисте тіло і простирадла, – каже Марина. – Чомусь усі вважають, що якщо людина лежить у хоспісі або вдома, їй нормально бути з брудним волоссям. Наче яка різниця? Але нехай ті, хто так вважає, спробують два-три тижні не мити голову. Як вони почуватимуться?
Людмила Андріїшин згадує, як в паліативному відділенні однієї з лікарень бачила важку онкопацієнтку. Поруч з ліжком в її палаті стояла табуретка з вирізаним і обмотаним брудним бинтом сидінням. Під табуреткою – на чверть заповнене калом і сечею незакрите відро.
– Медперсонал робив якісь маніпуляції, працівники хизувалися, яке у них відкрилося красиве відділення. Але ніхто не звертав уваги на це відро. Як тут говорити про людську гідність? – запитує Андріїшин.
Пацієнт перестає відчувати себе людиною іноді непомітно для себе, після менш очевидних речей: коли лікар говорить про нього з родичами в третій особі, коли хворому не розповідають, які маніпуляції з ним проводять і навіщо. Коли поводяться як із тілом. Коли з ним перестають спілкуватися друзі. Коли він не виходить на вулицю, тому що сім'я не може купити інвалідне крісло. Коли йому брешуть про діагноз. Коли нема з ким поговорити. І коли вікно виявляється єдиним виходом – теж.
Пацієнт перестає відчувати себе людиною іноді непомітно для себе, після менш очевидних речей: коли лікар говорить про нього з родичами в третій особі, коли хворому не розповідають, які маніпуляції з ним проводять і навіщо. Коли поводяться як із тілом. Коли з ним перестають спілкуватися друзі. Коли він не виходить на вулицю, тому що сім'я не може купити інвалідне крісло. Коли йому брешуть про діагноз. Коли нема з ким поговорити. І коли вікно виявляється єдиним виходом – теж.
"Знайдіть сенс життя"
"Чи дозволена у нас евтаназія? Я хочу померти". Лікар паліативної мобільної бригади Зоя Максимова каже, що часто пацієнти з порога запитують саме це. А під час опитування з’ясовується, що хворий страждає від нестерпних симптомів – у нього сильні болі, постійно нудить або нічим дихати.
– У мене був онкопацієнт, лише 39 років. Коли я прийшла до нього вперше, він лежав пластом, стогнав і казав, що не хоче жити, – пригадує Зоя. – Ми добрали схему знеболення, за тиждень я прийшла, а він сидить за ноутбуком, вирішує робочі питання. І таких випадків багато.
Зоя, як і всі лікарі, з якими ми розмовляли, – проти легалізації евтаназії. Вона впевнена: спочатку потрібно прибрати всі симптоми у конкретного пацієнта, вилікувати його депресію, поліпшити паліативну допомогу в країні загалом, а потім вже думати про евтаназію. Наприкінці списку аргументів Зоя додає: "Я вірю в Бога і вважаю, що самогубство – великий гріх".
У Людмили Андріїшин – ті самі доводи проти і ще один: евтаназією в Україні можуть торгувати – підробляти документи заради спадщини і вирішення особистих питань.
Людмила Іванівна нервує на тому кінці дроту десь в Івано-Франківську. Паліатив – справа її життя, і під час розмови з нею, здається, що всі лікарі так ставляться до своєї роботи:
– Завжди можна знайти можливості допомогти пацієнтові, потрібно тільки захотіти. У нього сильні болі? Якщо і не прибрати до кінця, то їх можна полегшити. Пацієнт лежачий і не бачить сенсу життя? Знайти сенс для нього. Людині важливо відчувати себе потрібною. Почніть радитися з нею – і сенс з'явиться.
– У мене був онкопацієнт, лише 39 років. Коли я прийшла до нього вперше, він лежав пластом, стогнав і казав, що не хоче жити, – пригадує Зоя. – Ми добрали схему знеболення, за тиждень я прийшла, а він сидить за ноутбуком, вирішує робочі питання. І таких випадків багато.
Зоя, як і всі лікарі, з якими ми розмовляли, – проти легалізації евтаназії. Вона впевнена: спочатку потрібно прибрати всі симптоми у конкретного пацієнта, вилікувати його депресію, поліпшити паліативну допомогу в країні загалом, а потім вже думати про евтаназію. Наприкінці списку аргументів Зоя додає: "Я вірю в Бога і вважаю, що самогубство – великий гріх".
У Людмили Андріїшин – ті самі доводи проти і ще один: евтаназією в Україні можуть торгувати – підробляти документи заради спадщини і вирішення особистих питань.
Людмила Іванівна нервує на тому кінці дроту десь в Івано-Франківську. Паліатив – справа її життя, і під час розмови з нею, здається, що всі лікарі так ставляться до своєї роботи:
– Завжди можна знайти можливості допомогти пацієнтові, потрібно тільки захотіти. У нього сильні болі? Якщо і не прибрати до кінця, то їх можна полегшити. Пацієнт лежачий і не бачить сенсу життя? Знайти сенс для нього. Людині важливо відчувати себе потрібною. Почніть радитися з нею – і сенс з'явиться.
Якщо полешити симптоми та вилікувати депресію, пацієнт захоче жити
Важливо бачити в пацієнті людину. Тоді, впевнена Андріїшин, він захоче жити:
– Я пам'ятаю випадок, коли медсестра не зробила пацієнтці процедури, тому що думала, що та весь день спала, відвернувшись до стіни, – розповідає лікар. – Але жінка не спала. Вона плакала. Нормальна паліативна допомога – коли медики помічають, що пацієнтка плаче, розмовляють, дізнаються причину і разом її вирішують. Потрібно шукати вирішення, а не казати: "Діагноз невиліковний, нічого не вдієш". І як взагалі буде називатися фахівець, який допомагає піти з життя? Хто він за професією? Лікар? Але лікар – той, хто лікує.
Максим Босенко десять років був головним дитячим анестезіологом Черкаської області, а з 2018 року завідує центром паліативної допомоги Черкаського обласного онкодиспансеру. Максим впевнений: прогнозувати, кому скільки залишилося жити, – занадто самовпевнено.
– Я знав лікаря, який любив розповідати: вам залишилося жити рік, місяць, тиждень. А потім виявилося, що цього лікаря вже немає, а деякі пацієнти живуть, – каже Босенко. – Є й інші приклади, коли людина думала, що може контролювати весь світ, а потім не контролює навіть свої випорожнення. Загадувати щось в цьому питанні – ілюзія.
Босенко розповідає історію. В їхній хоспіс щодня приходить капелан. Чотири роки тому йому поставили діагноз "четверта стадія раку", він пройшов усі етапи лікування, але воно виявилося неефективним. Відтоді лікування немає, а капелан живе.
– Я пам'ятаю випадок, коли медсестра не зробила пацієнтці процедури, тому що думала, що та весь день спала, відвернувшись до стіни, – розповідає лікар. – Але жінка не спала. Вона плакала. Нормальна паліативна допомога – коли медики помічають, що пацієнтка плаче, розмовляють, дізнаються причину і разом її вирішують. Потрібно шукати вирішення, а не казати: "Діагноз невиліковний, нічого не вдієш". І як взагалі буде називатися фахівець, який допомагає піти з життя? Хто він за професією? Лікар? Але лікар – той, хто лікує.
Максим Босенко десять років був головним дитячим анестезіологом Черкаської області, а з 2018 року завідує центром паліативної допомоги Черкаського обласного онкодиспансеру. Максим впевнений: прогнозувати, кому скільки залишилося жити, – занадто самовпевнено.
– Я знав лікаря, який любив розповідати: вам залишилося жити рік, місяць, тиждень. А потім виявилося, що цього лікаря вже немає, а деякі пацієнти живуть, – каже Босенко. – Є й інші приклади, коли людина думала, що може контролювати весь світ, а потім не контролює навіть свої випорожнення. Загадувати щось в цьому питанні – ілюзія.
Босенко розповідає історію. В їхній хоспіс щодня приходить капелан. Чотири роки тому йому поставили діагноз "четверта стадія раку", він пройшов усі етапи лікування, але воно виявилося неефективним. Відтоді лікування немає, а капелан живе.
– Чому він живе – ніхто не знає. І ось він приходить щодня і розмовляє з нашими пацієнтами про те, як варто жити і для чого, – каже Босенко. – Один хворий мені цікаво сказав про цього капелана: "Він не вмирає, бо не хоче вмирати. Він хоче жити". Ця штука працює. У що ви вірите, то і буде. Але потрібно допомагати пацієнтам вірити.
Максим категорично проти евтаназії. Він наводить той самий аргумент про лікування симптомів і говорить, що після цього ніхто з пацієнтів не каже про бажання померти. Босенко наводить і особисті аргументи:
– Я вважаю, що у кожного є свій шлях і він має його пройти. Це – урок, який дається душі. Але головне: не потрібно підмінювати поняття. Людина, яка робить евтаназію, – вбивця. Якби у мене був вибір, робити це чи ні, я б однозначно відповів "ні". І потрібно ще пошукати лікаря, який погодиться.
– Я вважаю, що у кожного є свій шлях і він має його пройти. Це – урок, який дається душі. Але головне: не потрібно підмінювати поняття. Людина, яка робить евтаназію, – вбивця. Якби у мене був вибір, робити це чи ні, я б однозначно відповів "ні". І потрібно ще пошукати лікаря, який погодиться.
– Чому він живе – ніхто не знає. І ось він приходить щодня і розмовляє з нашими пацієнтами про те, як варто жити і для чого, – каже Босенко. – Один хворий мені цікаво сказав про цього капелана: "Він не вмирає, бо не хоче вмирати. Він хоче жити". Ця штука працює. У що ви вірите, то і буде. Але потрібно допомагати пацієнтам вірити.
Максим категорично проти евтаназії. Він наводить той самий аргумент про лікування симптомів і говорить, що після цього ніхто з пацієнтів не каже про бажання померти. Босенко наводить і особисті аргументи:
– Я вважаю, що у кожного є свій шлях і він має його пройти. Це – урок, який дається душі. Але головне: не потрібно підмінювати поняття. Людина, яка робить евтаназію, – вбивця. Якби у мене був вибір, робити це чи ні, я б однозначно відповів "ні". І потрібно ще пошукати лікаря, який погодиться.
Максим категорично проти евтаназії. Він наводить той самий аргумент про лікування симптомів і говорить, що після цього ніхто з пацієнтів не каже про бажання померти. Босенко наводить і особисті аргументи:
– Я вважаю, що у кожного є свій шлях і він має його пройти. Це – урок, який дається душі. Але головне: не потрібно підмінювати поняття. Людина, яка робить евтаназію, – вбивця. Якби у мене був вибір, робити це чи ні, я б однозначно відповів "ні". І потрібно ще пошукати лікаря, який погодиться.
20 років у пошуках відповідей
Олі було 16 років, коли її батька не стало. Їй здається, вона не впала в депресію і трималася гідно – закінчила школу, вступила до університету, навчалася. Але мама каже, що вона тоді перестала сміятися.
У наступні років 20 фоном в Олиній голові лунало запитання: якщо вона захворіє, як батько, що зробити, щоб не мучитися і не померти так жахливо, як він? Як не дати обдурити себе найближчим? І чи можна довіряти хоч комусь?
– Подруги будували плани – хотіли заміж і дітей. А я дивилася на них, як на ідіоток, – згадує Оля. – Не розуміла, як вони взагалі можуть щось планувати, якщо з великою ймовірністю прийдуть до такого результату? І як можна любити когось і виходити заміж, якщо потім ця людина отримає владу вирішувати, давати чи не давати мені морфій?
Інтернету тоді не було, і Оля шукала відповідь у книжках. Її цікавив кращий спосіб самогубства – щоб за необхідності піти з гідністю, менше травмувати рідних і, бажано, щоб було не дуже боляче. Оля читала і весь час думала: пістолета, щоб застрелитися, немає, повішання – не естетично, та й взагалі не те. А потім подивилася "Сатирикон" Фелліні, побачила, як красиво римляни ріжуть вени на екрані, і подумала: "О, ось це нормально".
У наступні років 20 фоном в Олиній голові лунало запитання: якщо вона захворіє, як батько, що зробити, щоб не мучитися і не померти так жахливо, як він? Як не дати обдурити себе найближчим? І чи можна довіряти хоч комусь?
– Подруги будували плани – хотіли заміж і дітей. А я дивилася на них, як на ідіоток, – згадує Оля. – Не розуміла, як вони взагалі можуть щось планувати, якщо з великою ймовірністю прийдуть до такого результату? І як можна любити когось і виходити заміж, якщо потім ця людина отримає владу вирішувати, давати чи не давати мені морфій?
Інтернету тоді не було, і Оля шукала відповідь у книжках. Її цікавив кращий спосіб самогубства – щоб за необхідності піти з гідністю, менше травмувати рідних і, бажано, щоб було не дуже боляче. Оля читала і весь час думала: пістолета, щоб застрелитися, немає, повішання – не естетично, та й взагалі не те. А потім подивилася "Сатирикон" Фелліні, побачила, як красиво римляни ріжуть вени на екрані, і подумала: "О, ось це нормально".
Оля простягає вперед руку, на внутрішній стороні – порізи на венах на всій довжині. Короткі та довгі, поздовжні та поперечні, одиночні та кілька поруч.
– Коли я вибрала цей спосіб, потрібно було перевірити, чи зможу я? – пояснює Оля і посміхається, як іноді посміхаються люди, яким погано, але вони хочуть себе добити. – Всьому потрібно вчитися – говорити, їздити на велосипеді та різати вени – теж. Зробити поріз на шкірі – психологічно складно, ще й боляче. Але якщо наважишся, потрібно діяти швидко.
Порізи на Олиній руці не були спробою самогубства. Але збігалися з моментами депресії. Зараз їх назвали б селфхармом, а тоді не називали ніяк.
Оля давно домовилася з мамою: якщо комусь із них поставлять смертельний діагноз, друга це не приховає. А якщо життя стане існуванням, не змушуватиме продовжувати його. Такі ж домовленості Оля укладала з усіма людьми, з якими у неї були стосунки. Зокрема, з колишнім чоловіком.
Ще одне запитання, яке не давало Олі спокою 20 років після смерті батька: де він зараз? Вона ніколи не була особливо віруючою, але ще тоді, в 90-х, запитувала про це у кількох священиків. Відповідь отримувала завжди одну: "В пеклі". Відтоді дівчина не ходила до церкви.
– Через 20 років, коли жила з колишнім чоловіком в Австралії, раптом відчула, що хочу повернутися, – розповідає Оля. – Я пішла в православну церкву і зустріла священика, з яким мені подобалося розмовляти. Коли я запитала його, де мій батько, він відповів: "На думку церкви, в пеклі". Але пізніше сказав, що вирішує Бог, а не людина, і людям судити божий промисел не годиться. І мені стало легше. Я подумала: вовк їсть зайця, і зайцю навряд чи це приємно. Біль – частина життя. Але Бог, в якого я вірю, милосердний. Він не карає за непотрібні страждання.
Приблизно тоді ж до Олі прийшла відповідь на друге запитання – про те, що робити, якщо вона захворіє. Оля вирішила: немає сенсу заглядати далеко в майбутнє і готуватися заздалегідь. Коли проблема виникне – вона знайде спосіб її вирішити.
– Не треба пробувати вішатися, щоб повіситися, – Оля сміється майже весело.
Усі ці запитання відступили приблизно в один момент. А нещодавно Оля зрозуміла: це сталося, коли вона пережила вік смерті батька.
– Коли я вибрала цей спосіб, потрібно було перевірити, чи зможу я? – пояснює Оля і посміхається, як іноді посміхаються люди, яким погано, але вони хочуть себе добити. – Всьому потрібно вчитися – говорити, їздити на велосипеді та різати вени – теж. Зробити поріз на шкірі – психологічно складно, ще й боляче. Але якщо наважишся, потрібно діяти швидко.
Порізи на Олиній руці не були спробою самогубства. Але збігалися з моментами депресії. Зараз їх назвали б селфхармом, а тоді не називали ніяк.
Оля давно домовилася з мамою: якщо комусь із них поставлять смертельний діагноз, друга це не приховає. А якщо життя стане існуванням, не змушуватиме продовжувати його. Такі ж домовленості Оля укладала з усіма людьми, з якими у неї були стосунки. Зокрема, з колишнім чоловіком.
Ще одне запитання, яке не давало Олі спокою 20 років після смерті батька: де він зараз? Вона ніколи не була особливо віруючою, але ще тоді, в 90-х, запитувала про це у кількох священиків. Відповідь отримувала завжди одну: "В пеклі". Відтоді дівчина не ходила до церкви.
– Через 20 років, коли жила з колишнім чоловіком в Австралії, раптом відчула, що хочу повернутися, – розповідає Оля. – Я пішла в православну церкву і зустріла священика, з яким мені подобалося розмовляти. Коли я запитала його, де мій батько, він відповів: "На думку церкви, в пеклі". Але пізніше сказав, що вирішує Бог, а не людина, і людям судити божий промисел не годиться. І мені стало легше. Я подумала: вовк їсть зайця, і зайцю навряд чи це приємно. Біль – частина життя. Але Бог, в якого я вірю, милосердний. Він не карає за непотрібні страждання.
Приблизно тоді ж до Олі прийшла відповідь на друге запитання – про те, що робити, якщо вона захворіє. Оля вирішила: немає сенсу заглядати далеко в майбутнє і готуватися заздалегідь. Коли проблема виникне – вона знайде спосіб її вирішити.
– Не треба пробувати вішатися, щоб повіситися, – Оля сміється майже весело.
Усі ці запитання відступили приблизно в один момент. А нещодавно Оля зрозуміла: це сталося, коли вона пережила вік смерті батька.
Ходити, курити, сміятися
Максим Босенко намагається фокусуватися на житті, а не смерті. Він каже, що зберегти гідність – значить до кінця залишатися собою, не дозволяти хворобі головним, що є у людини. Ходити, курити, сміятися. Або лежати і сміятися.
– І прийняти, що смерть неминуча. Але ми не знаємо, коли вона настане, – розповідає Босенко. – А тут, до речі, і відбувається головний парадокс. Люди часто розуміють, що не жили, біля порогу. Людина постійно хвилюється про те, що було вчора, пережовує позавчора, тривожиться про завтра – іноді до паніки. Коли люди потрапляють до нас, вони розуміють, що, по суті, і не жили. І потрібно вчитися зараз.
– І виходить?
– На щастя, у більшості так. У мене була пацієнтка з важким раком. Одного разу в літній день, теж у червні, я побачив, як вона сидить на ганку і дивиться в небо. Наше відділення розташоване в красивому місці – тут сосни, ліс, тиша. Я підійшов, дивлюся, а у неї обличчя ніби закам'яніло, і в очах щось таке – просто фантастика. Кажу: "Вибачте, чи все гаразд?". Вона замотала головою: "Не заважайте, не заважайте, будь ласка. Я живу". У неї в очах було щастя від того, що цю секунду, цю мить вона проживає. Це мистецтво іноді дається тільки на порозі.
– І прийняти, що смерть неминуча. Але ми не знаємо, коли вона настане, – розповідає Босенко. – А тут, до речі, і відбувається головний парадокс. Люди часто розуміють, що не жили, біля порогу. Людина постійно хвилюється про те, що було вчора, пережовує позавчора, тривожиться про завтра – іноді до паніки. Коли люди потрапляють до нас, вони розуміють, що, по суті, і не жили. І потрібно вчитися зараз.
– І виходить?
– На щастя, у більшості так. У мене була пацієнтка з важким раком. Одного разу в літній день, теж у червні, я побачив, як вона сидить на ганку і дивиться в небо. Наше відділення розташоване в красивому місці – тут сосни, ліс, тиша. Я підійшов, дивлюся, а у неї обличчя ніби закам'яніло, і в очах щось таке – просто фантастика. Кажу: "Вибачте, чи все гаразд?". Вона замотала головою: "Не заважайте, не заважайте, будь ласка. Я живу". У неї в очах було щастя від того, що цю секунду, цю мить вона проживає. Це мистецтво іноді дається тільки на порозі.
Коли люди потрапляють у хоспіс, вони розуміють, що, по суті, вони і не жили
Все це звучить натхненно, але все ж залишаються два запитання. Перше таке: в країнах, де дозволена евтаназія, рівень паліативної допомоги набагато вище, ніж в Україні. І в рейтингу індексу якості смерті вони посідають верхні рядки. Чому тоді тисячі людей в них погоджуються на евтаназію?
– Я не готова відповісти на це запитання, – каже Людмила Андріїшин. – Може, ці люди вважають продовження життя марною тратою грошей. Я не знаю чому так.
Друге запитання: чого б кожен хотів для себе, коли життя стане болісним існуванням, а сподіватися залишиться тільки на диво?
– Не знаю, чого б я хотів для себе, – Максим Босенко відповідає після паузи. – Брехати не хочу, фантазувати теж. Але, найвірогідніше, я обрав би життя.
Оля вже давно перестала плакати щоразу, коли згадує батька. Питання, пов'язані з ним і його смертю, більше не мучать її щодня. Але не приміряти цей досвід на себе все одно неможливо, і Оля міркує:
– Так, завжди можна вчинити самогубство, і для цього не обов'язково виходити у вікно. Але у поліції виникнуть запитання – де були родичі в цей час, чи ніхто не допоміг. Потрібно забезпечити їм алібі. А потім вмирати одному. Я не зможу покликати близьких і попросити посидіти зі мною. Так я зроблю їх співучасниками. А у разі евтаназії можна поговорити з ними, пояснити, чому так. Піти з гідністю, в чистоті та не ховаючись. Залишаючись собою.
– Я не готова відповісти на це запитання, – каже Людмила Андріїшин. – Може, ці люди вважають продовження життя марною тратою грошей. Я не знаю чому так.
Друге запитання: чого б кожен хотів для себе, коли життя стане болісним існуванням, а сподіватися залишиться тільки на диво?
– Не знаю, чого б я хотів для себе, – Максим Босенко відповідає після паузи. – Брехати не хочу, фантазувати теж. Але, найвірогідніше, я обрав би життя.
Оля вже давно перестала плакати щоразу, коли згадує батька. Питання, пов'язані з ним і його смертю, більше не мучать її щодня. Але не приміряти цей досвід на себе все одно неможливо, і Оля міркує:
– Так, завжди можна вчинити самогубство, і для цього не обов'язково виходити у вікно. Але у поліції виникнуть запитання – де були родичі в цей час, чи ніхто не допоміг. Потрібно забезпечити їм алібі. А потім вмирати одному. Я не зможу покликати близьких і попросити посидіти зі мною. Так я зроблю їх співучасниками. А у разі евтаназії можна поговорити з ними, пояснити, чому так. Піти з гідністю, в чистоті та не ховаючись. Залишаючись собою.
Дата: 26.06.2021
Верстка: Анна Андреєва
Верстка: Анна Андреєва