Ми зустрічаємось в одному з київських кафе, розташованих у кінотеатрі. Катерина щойно дала чергове інтерв'ю. Вона не виглядає ні роздратованою, ні втомленою. На обличчі нема косметики. Одягнена у просту чорну сукню. Лоб прикриває чубчик, який робить її трохи схожою на студентку з фільмів французької нової хвилі.

Горностай народилася у Луцьку у сім'ї психологів. Виросла у Києві, на Нивках. У кіно прийшла із науки. Після школи навчалася на біолога у Києво-Могилянській академії, одночасно працювала лаборантом в Інституті генетичної та регенеративної медицини. Три роки. Розпитую про роботу в лабораторії.

– Це дуже крутий інститут, який спеціалізується на клітинній біології, – пояснює вона. – Наприклад, ми там займалися штучним заплідненням мишей для того, щоб вивести "зелених" гризунів.

Катерина пояснює, яким саме чином вирощувалися зелені миші, яким певним способом уживлявся ген медузи. Я розумію лише соту частку з того, що вона каже про експеримент. У підсумку запитую по суті:

– Зелена миша народилася?

– Звичайно, – киває Катя. – Тільки вона не зелена за кольором, але під ультрафіолетовою лампою можна побачити перелив зеленого в очах. Сенс у тому, щоб після трансплантації стовбурових клітин "зеленої" мишки, ці клітини, що реагують на UV-світло, стали маркерами в тілі звичайної мишки і ми бачили, як вони поширилися в організмі.

– А як цю мишу звали?

Зітхання та пауза.

– Ніяк. З мишами важка історія.

– Загинули?

Кивок головою:

– Для мене це була окрема травма. Ти їх ніяк не називаєш, щоби не прив'язуватися.

Після закінчення біологічного факультету Катерина Горностай вступила до тієї самої Могилянки на магістратуру журналістики. Під час навчання зрозуміла, що цікавиться кіно. Знайшла в інтернеті Школу документального кіно та театру Марини Розбєжкіної та Михайла Угарова у Москві. Вступила. Навчалася у 2012-2013 роках.

Під час навчання працювала монтажеркою на проєкті "Реальність" Павла Костомарова та Олександра Расторгуєва. Деяких її вчителів вже немає в живих. 2018-го помер ідеолог руху "Нова драма" Михайло Угаров. Того самого року був убитий російський режисер-документаліст Олександр Расторгуєв. Він загинув разом із колегами в Центральноафриканській республіці, де знімав фільм про діяльність "Групи Вагнера".

Коли розпочалася Революція гідності, Горностай повернулася до Києва і почала знімати Майдан. У 2014 році в мережі було опубліковано її "Листи з площі", які під час революції вона писала подрузі. Листи – як свідчення подій. Її вчитель Марина Розбєжкіна про таку кореспонденцію говорила: "Знайдена під час зйомок пачка листів з фронту пояснила мені про війну набагато більше, ніж усі книги про неї ж". Листи Каті теж можуть пояснити про Майдан більше, ніж книги.

В одному з листів було про те, що важко сказати словами, бо будь-які слова будуть неточними. А у неї вийшло, коли вона розповіла про рідного діда: "І коли я лягла назад у ліжко – відчула на мить дивну штуку. Але таку страшну. Я відчула діда. Як він сидить там. Бачить темряву, слухає радіо "Ера" чи " Промінь". І як страшно йому, коли нікого в квартирі немає і ввімкнене радіо. Коли мама на роботі, Максим у школі, а ми з Дімою невідомо де (чоловік Катерини Горностай. – Ред.). А може й там, де кореспондент радіопередачі зараз і де цей залізний гуркіт. І це безсилля. Ще глибше, ніж те, в якому я.

Я розпитую про діда. З'ясовується, що він був агрономом. Помер у 2019 році, не доживши до 91 року. Виріс на Житомирщині, пережив голод, війну.

– Він застав Майдан уже майже сліпим, – каже Катя. – Якраз одразу після Майдану, у 2014 році, ми разом із ним переїхали до будинку під Києвом, якого він ніколи не бачив. Нове місце, яке дід освоював лише на дотик. Там само він переживав війну (йдеться про війну на Донбасі. – Ред.). Я дуже добре пам'ятаю момент, як він сидить на дивані і слухає по радіо новини. Було 27 лютого, коли йшло засідання ради у Москві, де щось вирішувалося щодо введення військ у Крим. 1 березня ввели війська. То був страшний момент. Пам'ятаю, як дід сидів і слухав, обличчя в нього ставало абсолютно розгубленим і зосереджено-агресивним. Коли був Майдан, він дуже переживав через нас і прямо не міг лягти спати, поки ми з Дімою не повернемось додому. Іноді це було допізна. Іноді зовсім допізна. І для нього це було психологічно дуже тяжко. Я знаю, як це – бо коли ти сидиш, дивишся стрим і знаєш, що там твої близькі люди, ти місця собі не знаходиш.

Одним із викладачів Катерини був, як уже йшлося, російський режисер та драматург Михайло Угаров – ідеолог руху "Нової драми" та творець Театру.doc (опозиційний російський театр. – Ред.). У сучасній "Новій драмі" працює негласне правило – для того, щоб написати вартісну п'єсу, треба не побоятися зняти з себе труси (у метафоричному сенсі). Не побоятися розповісти про себе правду собі ж – навіть якщо вона потворна і сочиться гноєм. І найважче: треба не боятися виставити те, що вийшло, на загал. Саме цього можна навчитися на лекціях Угарова.

– Небіжчик Михайло Угаров був специфічною людиною. Він вас не бісив?

– Не те щоб бісив... Він мене дратував тим, що я відчайдушно намагалася йому сподобатися. І цей процес тривав пів року, мабуть. Він відчайдушно не помічав мене. У нього сформувався пул із десятьох людей, які завжди читали свої твори. А на його предметі ми писали дуже автобіографічні тексти. Дуже душевивертальні. То був важливий момент. Написати текст на власному дуже болісному матеріалі. І на цьому ти міг відчути причинно-наслідкові зв'язки, які є важливими для вивчення драматургії. Ми ж потім обговорювали ці тексти з суто драматургічного погляду. У цьому й була вся краса. Ти міг написати найгірше про себе, але водночас розбирали драматургію, а не тебе.

– Що це дає?

– По-перше, вчить не засуджувати себе, не засуджувати іншого, котрий теж мерзенні речі робив. По-друге, не засуджувати твого майбутнього героя документального фільму, який може виявитися будь-ким. Вправи Угарова згуртували нашу групу. Ти ж слухав усі ці історії. Ти всім співпереживав. Ти розумів, що ти зі своїм жахливим досвідом, що травмував тебе, не один. І якщо раніше ти був суперодиноким, то тепер зрозумів, що всі самотні. І ось ти вже співчутливо це сприймаєш, але спокійніше. Вирощується внутрішній спостерігач – субособистість, яка відокремлюється від тебе і каже: "Це дуже боляче, співчуваю, але як гарно в плані драматургії".

Під час навчання Горностай зняла документальну роботу "Між нами". Це дуже особиста історія кохання. В якій камера так близько наближається до героїв, що можна відчути биття серця автора. І почути крізь повсякдення і миготіння кадрів глухий крик людини, яка опинилася на роздоріжжі. У цьому кіно стільки потаємного, що про Катю розумієш головне – вона людина настільки смілива, що не бреше собі.

Зізнаюся, що мені таке кіно про себе глядачам було б показувати страшно. Запитую, чи боялася прем'єри Катя. Вона відповідає одразу, без паузи:

– Страшно та травматично. Тому "Між нами" немає у мережі. Я так і не змогла – як авторка – відокремитися від себе – як від персонажа. Ситуація у мене була важка, через неї я в Москву і поїхала вчитися. Мені цей фільм і зараз важко навіть на комп'ютері переглядати.

Одна з тем фільму "Стоп-Земля" – нерозділене кохання. Вічне питання:

– Нерозділене кохання це добре чи погано?

– Добре для становлення особистості. У фільмі мені і про це теж хотілося сказати – що ти можеш із цим щось зробити. Можеш його (нерозділене кохання) трансформувати в нову для себе енергію. Вступити до університету на цій енергії, зняти фільм. Іноді люди мучаться через це – ось трапилося нерозділене кохання, що робити? Нічого не робити, це найпрекрасніше, що може статися з людиною. Навіть якщо без відповіді. Це енергія такої сили – як термоядерна реакція. У підлітковому віці й поготів. Це може навчити людину фотографувати, малювати, писати оповідання, поезію. Відкриває багато чого.

– Майже всі покоління підлітків робили порізи на руках. У мій час у 90-ті це робили. У вас у кіно це відбувається. Ви можете мені пояснити, навіщо підлітки ріжуть вени?

Тоді Катя показує мені свою ліву руку, на якій залишився старий шрам від порізу. Пауза. Я показую їй праву руку, на якій теж залишився ще старіший шрам. У цей момент ми сміємось. І в її, і в моєму випадку це було зроблено у підлітковому віці. І точно не від нещасного кохання чи бажання накласти на себе руки.

– Коли ти підліток, тебе накриває безліч почуттів, – розмірковує Катя. – Це може бути просто душевний біль, спричинений незрозуміло чим. Ти відчуваєш його і незрозуміло, що з цим робити. Тоді є якісь прості способи його подолання. У моєму випадку в дитинстві я проколювала собі вуха голкою. Ти робиш новий прокол у вусі і в цей момент почуваєшся набагато спокійнішим, бо фізичним способом прибираєш ментальну тривогу. Я думаю, що такий self-harm – не стільки потреба собі нашкодити, скільки бажання спробувати себе та своє тіло. Взагалі, я маю теорію, чому так відбувається у підлітків.

– Що за теорія?

– Дитина, коли народжується, отримує сильний заряд життєвої енергії від матері, сім'ї. Коли стає підлітком, відокремлюється від сім'ї. Середовище там перестає бути поживним. Не тому, що сім'я погана, а тому що інтереси вже в іншій площині. Підлітку треба шукати інші джерела енергії – друзів, які подобаються. Знайти це можна не одразу, а можна взагалі не знайти. У пубертатний період ти найближче стоїш до іншої частини життя – до смерті. Тому що життєвий запас витончився від цих пошуків. Тобі начебто знову треба все вибудовувати наново, але вже на своїй енергії.

За словами Каті, зазвичай на знімальному майданчику вона сидить тихо, спокійно, більше слухає звук (як вимовляють репліки актори), а не стежить за зйомкою. У плані камери вона повністю довіряє оператору Олександру Рощину. Керує всім форматом другий режисер (у "Стоп-Землі" на цій посаді працював Денис Воронцов). Іноді його всі вважали за головного режисера. Катя каже, що командувати їй неприємно та уточнює: "У тому сенсі, щоб кричати: "Почали!"

Уточнюю щодо звуку – як на цьому можна будувати режисуру?

– Це трохи шизофренічна робота, – усміхається вона, – і це дуже цікаво. Здається, для мене в цьому полягає режисура. Ми довго і старанно готуємося ще до знімального процесу: разом з оператором, художником, акторами. Але вже під час зйомок начебто все працює само собою. У мене є сцена, і в цій сцені є розмова трьох друзів, наприклад. І, припустімо, якусь частину дублів ми витрачаємо на те, щоб актори заговорили природно, щоб фальш пішла, щоб вони нарешті звикли і розслабилися.

Матеріалу набагато більше накопичується, ніж входить у фільм. Там багато усіляких спроб є, багато тієї самої фальші у репліках у різних персонажів. Щоб потім правильно все змонтувати, необхідно уважно слухати на майданчику та розуміти, що в тебе є хоч один дубль, де ця репліка вийшла добре, а цю поки що "не взяли", бо працюємо далі. І так з кожною реплікою діалогу, але ж знімаємо ми не репліками, а цілком. Тому я слухаю більше, ніж дивлюсь.

Вміння режисерки слухати та чути робить фільм "Стоп-Земля" окремим явищем. Тому що уважно вслухаючись в інших, ти вслухаєшся в себе, і відкриваєш усі ті чудові, невимовні та важливі речі, що ховаються за повсякденними справами. Чути – особливе мистецтво. Складне.

Взагалі, життя людині, що рефлексує, дається складно. Почасти фільм "Стоп-Земля" також і про це. В які умови таких людей не помісти, вони знайдуть, за що зачепитися і заморочитися. Ця схильність – зворотний бік таланту, який дано людині чи як вантаж, чи як подарунок.

Катерині Горностай вдалося зробити кіно, в якому ніби нічого не відбувається, але відбувається те головне, що ледь відчутне, що впливає на становлення особистості. Це історія, за допомогою якої можна повернутись у свій власний період дорослішання. Двічі увійти в ту саму річку. Знов відчути ту безмежність і красу світу, який перед молодою людиною відкривається прірвою. Коли будь-який, навіть ніжний подих життя відчувається як сильний порив вітру.

Камера "Стоп-Землі" фіксує цей стан з такою вбивчою точністю, що іноді дивитись боляче. Тому що душа людини прозора і її у звичайному житті не видно, а у фільмі Горностай вона наче промальована з усіма своїми зламами та тріщинами. Такі режисери, як вона, створюють те особливе окреме кіно, вдивившись у яке кожен може побачити свій контур.