Місяць і мідяки.
|
|
Авторка: Оксана Савченко
Колаж: Дмитро Кругліков/LIGA.net
Колись британська письменниця і літературний критик Вірджинія Вулф дала пораду письменницям-початківцям: "Жінці, щоб займатися літературою та іншими видами творчості, потрібно мати умовних 500 фунтів річного доходу і власну кімнату, яка замикається на ключ". Чоловікам теж велося нелегко. Приблизно в той самий час американець Джек Лондон закінчив роман "Мартін Іден", в якому описав поневіряння письменника-початківця. Коли Габріель Маркес закінчив роман "Сто років самотності" йому бракувало 160 песо, щоб надіслати його видавцеві. І тоді його дружина заклала останні цінні речі, які у них залишалися, – міксер і фен з тепер уже всім відомими словами: "Не
вистачало тільки, щоб роман виявився поганим!"
Минуло стільки років, але мало що змінилося. Принаймні в Україні. Прогодуватися літературою не можна. Щоб вижити, творцям доводиться поєднувати письменництво з довколалітературним ремеслом, змінювати безліч робіт і роками чекати, коли посміхнеться удача. За свободу творчості доводиться платити, а іноді й розплачуватися. Так чи варте воно того? Ми поставили це запитання чотирьом українським письменникам. Консолідована відповідь: так, варте.
Минуло стільки років, але мало що змінилося. Принаймні в Україні. Прогодуватися літературою не можна. Щоб вижити, творцям доводиться поєднувати письменництво з довколалітературним ремеслом, змінювати безліч робіт і роками чекати, коли посміхнеться удача. За свободу творчості доводиться платити, а іноді й розплачуватися. Так чи варте воно того? Ми поставили це запитання чотирьом українським письменникам. Консолідована відповідь: так, варте.
Колись британська письменниця і літературний критик Вірджинія Вулф дала пораду письменницям-початківцям: "Жінці, щоб займатися літературою та іншими видами творчості, потрібно мати умовних 500 фунтів річного доходу і власну кімнату, яка замикається на ключ". Чоловікам теж велося нелегко. Приблизно в той самий час американець Джек Лондон закінчив роман "Мартін Іден", в якому описав поневіряння письменника-початківця. Коли Габріель Маркес закінчив роман "Сто років самотності" йому бракувало 160 песо, щоб надіслати його видавцеві. І тоді його дружина заклала останні цінні речі, які у них залишалися, – міксер і фен з тепер уже всім відомими словами: "Не вистачало тільки, щоб роман виявився поганим!"
Минуло стільки років, але мало що змінилося. Принаймні в Україні. Прогодуватися літературою не можна. Щоб вижити, творцям доводиться поєднувати письменництво з довколалітературним ремеслом, змінювати безліч робіт і роками чекати, коли посміхнеться удача. За свободу творчості доводиться платити, а іноді й розплачуватися. Так чи варте воно того? Ми поставили це запитання чотирьом українським письменникам. Консолідована відповідь: так, варте.
Минуло стільки років, але мало що змінилося. Принаймні в Україні. Прогодуватися літературою не можна. Щоб вижити, творцям доводиться поєднувати письменництво з довколалітературним ремеслом, змінювати безліч робіт і роками чекати, коли посміхнеться удача. За свободу творчості доводиться платити, а іноді й розплачуватися. Так чи варте воно того? Ми поставили це запитання чотирьом українським письменникам. Консолідована відповідь: так, варте.
"Це непросте життя, |
Максим Курочкін (51 рік), драматург, сценарист, історик
Максим Курочкін. Фото: Даша Волга
Воснові мистецтва і літератури, як і в основі війни лежать гроші? – Трохи безглузда фраза, тому що вона буде завжди вдалою, щоб ти не сказав. В основі всього лежать гроші. Гроші – це ж концентрована метафора життя, могутності, влади, чого завгодно. Мабуть, вони також і в основі літератури. Будь-який співець винагороджується. Але не виключено, що література існувала б, якби за це били. Тому що для людини – це потреба, якась частина її енергетики, її устрою.
Якщо не зважати на заробіток на навчально-виробничому комбінаті в шкільні роки, то перші гроші я заробив статтею про концерт органної музики. Мамина знайома, знаючи про те, що я намагаюся щось писати, відправила мене у філармонію. Мені тоді було 16 років.
У 90-ті я працював начальником рекламного відділу банку "Інко". І підстрибом втік звідти. Моя втеча стала катастрофою і для батьків, і для мене. Тому що там я отримував гроші, необхідні для виживання.
Діло було так. Я поїхав до Воронежа монтувати відеозвіт про те, як працівники банку з'їздили до Фінляндії навчатися реклами. І ось я вирушив до Воронежа і замість п'яти днів, ми змонтували фільм за один день. А чотири я витратив на те, щоб з'їздити до Москви та вступити у літінститут.
Я займався тоді в драматургічній школі-студії Анатолія Дяченка, і він запально розповідав про літінститут. Говорив, що, якщо ви хочете займатися цим професійно, то треба вступати. Не знаю, чи правий він був, але я йому повірив.
Зрозуміло, що зараз я би не поїхав до Москви – якщо повернутися назад – ні за які пряники. У 90-ті це був спосіб виживання – щоб не спитися, тоді ж чітко пояснили, що українського кіно не буде.
Якщо не зважати на заробіток на навчально-виробничому комбінаті в шкільні роки, то перші гроші я заробив статтею про концерт органної музики. Мамина знайома, знаючи про те, що я намагаюся щось писати, відправила мене у філармонію. Мені тоді було 16 років.
У 90-ті я працював начальником рекламного відділу банку "Інко". І підстрибом втік звідти. Моя втеча стала катастрофою і для батьків, і для мене. Тому що там я отримував гроші, необхідні для виживання.
Діло було так. Я поїхав до Воронежа монтувати відеозвіт про те, як працівники банку з'їздили до Фінляндії навчатися реклами. І ось я вирушив до Воронежа і замість п'яти днів, ми змонтували фільм за один день. А чотири я витратив на те, щоб з'їздити до Москви та вступити у літінститут.
Я займався тоді в драматургічній школі-студії Анатолія Дяченка, і він запально розповідав про літінститут. Говорив, що, якщо ви хочете займатися цим професійно, то треба вступати. Не знаю, чи правий він був, але я йому повірив.
Зрозуміло, що зараз я би не поїхав до Москви – якщо повернутися назад – ні за які пряники. У 90-ті це був спосіб виживання – щоб не спитися, тоді ж чітко пояснили, що українського кіно не буде.
“
У Києві часто зустрічаються пропозиції непристойні щодо грошей. І люди чомусь вважають пристойним їх озвучувати
Чи заробляю я драматургією? Якщо вважати сценаристику драматургією, то так. Адже я з 2000 року майже не працюю в офісі. Мені ніколи не гарантовано зарплату. Не було місяця, щоб я знав, що у мене буде дохід. Грубо кажучи, я їм тільки те, що написав. Це непросте життя, але іноді я в захваті від нього.
Гонорари – проблема не така суттєва, коли маєш справу з професіоналами своєї справи. З людьми, які серйозно хочуть щось зробити та розуміють, що і скільки коштує. Але в Києві часто зустрічаються пропозиції непристойні щодо грошей. І люди чомусь вважають пристойним це озвучувати.
Найлегші гроші, які я заробив творчістю? Вони попереду. Найдорожче і божевільне придбання – гаки, щоб висіти долілиць.
Нещодавно я реалізував свою мрію – купив книгу "Стародавній Київ" археолога Михайла Каргера, перший том. Давно хотів, але все якось не доходили руки. В антикварних магазинах вона коштує 9000 грн, я знайшов дешевше. Погана якість обкладинки, хтось щось клеїв на неї. Але я це зробив.
Гонорари – проблема не така суттєва, коли маєш справу з професіоналами своєї справи. З людьми, які серйозно хочуть щось зробити та розуміють, що і скільки коштує. Але в Києві часто зустрічаються пропозиції непристойні щодо грошей. І люди чомусь вважають пристойним це озвучувати.
Найлегші гроші, які я заробив творчістю? Вони попереду. Найдорожче і божевільне придбання – гаки, щоб висіти долілиць.
Нещодавно я реалізував свою мрію – купив книгу "Стародавній Київ" археолога Михайла Каргера, перший том. Давно хотів, але все якось не доходили руки. В антикварних магазинах вона коштує 9000 грн, я знайшов дешевше. Погана якість обкладинки, хтось щось клеїв на неї. Але я це зробив.
"Якщо пре – |
Тетяна Киценко, драматургиня, сценаристка, кураторка соціально-культурних проєктів
Тетяна Киценко. Фото: Мирослава Хорошун
Воснові мистецтва лежить імпульс: невідома потужна хрінь всередині тебе вимагає реалізації і не відпускає, поки не вийде назовні. Це взагалі не про гроші. Швидше, про призначення і можливості висловитися.
Сценарії та п'єси потребують втілення – і ось тут вже виникає питання про гроші. Театр – дороге задоволення на кшталт великого тенісу. Кіно – ще дорожче. До речі, я підтримую думку, що хороший і поганий продукт вимагають приблизно однакової кількості ресурсів. Тому компроміси безглузді: ти все одно витратиш купу сил, так зроби добре.
Я пишу сценарії для серіального виробництва, це моє ремесло. Я вписуюся в рамки формату – і отримую за це гроші. Це нормально. Запитання, чи писала б я для серіалів, якби мене годували театральні постанови? Можливо, але набагато рідше.
Найлегші гроші завжди зароблені на хобі. В інституті мені подобалося складати кросворди, і я була здивована, коли мені стали за це платити. Кросворди друкували в одній харківській газеті, в студентські часи це був вагомий підробіток.
Завжди приємно, коли платять театри: поки на це я розраховувати не звикла. Мою п'єсу "Жінки і снайпер" 2015-го відібрали для театрального проєкту Wilder Osten. Ereignis Ukraine, поставили в Магдебурзькому театрі, кілька разів показали. Я отримала свій гонорар – здається, близько 350 євро. Тоді несподівано для себе відкрила, що тексти, які ти робиш не для грошей, теж можуть монетизуватися. До речі, перед цим була постанова п'єси "Білохалатність" у Черкаському театрі, розмір роялті склав десь 47 гривень.
За освітою я викладач російської мови та світової літератури, англійської мови.
Ще до вступу до інституту я викладала англійську в сільській школі. Мені було 17, тобто, я була всього на рік старша за своїх учнів. Тоді мені навіть сподобалося. Зате коли на п'ятому курсі інституту я працювала в ще одному селі, директорка заявила, що я "не справжня вчителька". Вважаю, це комплімент. Найкраще в школі – це діти.
Мені було страшно, куди я піду зі своєю педагогічною, філологічною освітою. З’ясувалося, торгівля нас любить. Відразу після закінчення вишу я займалася продажем професійної косметики для волосся. Потім продавала керамічну плитку. Потім – сантехніку гуртом. Коли ж мене, нарешті, звільнили, подруга заявила: "Слухай, Киценко, ти збираєшся до кінця життя торгувати унітазами? Хотіла писати – пиши". Так я опинилася у журналістиці: Олена мені віддала колонку "Дві думки" в газеті "П'ятниця". За рік я зробила карколомну кар'єру і стала головною редакторкою журналу "Афіша.Харків". Орала, як божевільна – що, втім, на той момент не робило мене хорошою редакторкою. 2007-го переїхала до Києва, де працювала редакторкою-журналістом у фахових виданнях і глянці.
Сценарії та п'єси потребують втілення – і ось тут вже виникає питання про гроші. Театр – дороге задоволення на кшталт великого тенісу. Кіно – ще дорожче. До речі, я підтримую думку, що хороший і поганий продукт вимагають приблизно однакової кількості ресурсів. Тому компроміси безглузді: ти все одно витратиш купу сил, так зроби добре.
Я пишу сценарії для серіального виробництва, це моє ремесло. Я вписуюся в рамки формату – і отримую за це гроші. Це нормально. Запитання, чи писала б я для серіалів, якби мене годували театральні постанови? Можливо, але набагато рідше.
Найлегші гроші завжди зароблені на хобі. В інституті мені подобалося складати кросворди, і я була здивована, коли мені стали за це платити. Кросворди друкували в одній харківській газеті, в студентські часи це був вагомий підробіток.
Завжди приємно, коли платять театри: поки на це я розраховувати не звикла. Мою п'єсу "Жінки і снайпер" 2015-го відібрали для театрального проєкту Wilder Osten. Ereignis Ukraine, поставили в Магдебурзькому театрі, кілька разів показали. Я отримала свій гонорар – здається, близько 350 євро. Тоді несподівано для себе відкрила, що тексти, які ти робиш не для грошей, теж можуть монетизуватися. До речі, перед цим була постанова п'єси "Білохалатність" у Черкаському театрі, розмір роялті склав десь 47 гривень.
За освітою я викладач російської мови та світової літератури, англійської мови.
Ще до вступу до інституту я викладала англійську в сільській школі. Мені було 17, тобто, я була всього на рік старша за своїх учнів. Тоді мені навіть сподобалося. Зате коли на п'ятому курсі інституту я працювала в ще одному селі, директорка заявила, що я "не справжня вчителька". Вважаю, це комплімент. Найкраще в школі – це діти.
Мені було страшно, куди я піду зі своєю педагогічною, філологічною освітою. З’ясувалося, торгівля нас любить. Відразу після закінчення вишу я займалася продажем професійної косметики для волосся. Потім продавала керамічну плитку. Потім – сантехніку гуртом. Коли ж мене, нарешті, звільнили, подруга заявила: "Слухай, Киценко, ти збираєшся до кінця життя торгувати унітазами? Хотіла писати – пиши". Так я опинилася у журналістиці: Олена мені віддала колонку "Дві думки" в газеті "П'ятниця". За рік я зробила карколомну кар'єру і стала головною редакторкою журналу "Афіша.Харків". Орала, як божевільна – що, втім, на той момент не робило мене хорошою редакторкою. 2007-го переїхала до Києва, де працювала редакторкою-журналістом у фахових виданнях і глянці.
“
Несподівано для себе відкрила, що тексти, які ти робиш не для грошей, теж можуть монетизуватись
У журналістиці я пропрацювала понад десять років. Часто кажуть, що треба більше платити чиновникам, щоб вони не брали хабарів, але чомусь мовчать, що треба більше платити журналістам, якщо вже очікуємо від них об'єктивності. Найнеприємніше в роботі журналіста – замовні статті. Через них я майже відразу пішла з політизованої преси.
Коли видання стали закриватися пачками, я пішла в сценарну справу. З 2016-го пишу сценарії для детективних серіалів. Обожнюю детективи: в них можна безкарно вбивати.
З січня до жовтня 2014-го я писала "Жінки і снайпер" – щоб якось переварити, відрефлексувати на події Майдану і початок війни, я ніколи стільки не плакала. П'єса "Отелло соромно" – спроба розібрати свою дитячу травму. "Пеніта ля трагедія" – робота з власною схильністю до співзалежності.
"ПЕНІТА.опера" – документальна постанова про жінок, засуджених до довічного ув'язнення. На момент написання тексту таких було 21. У чотирьох з цих жінок я взяла інтерв'ю у Качанівській колонії. Найбільше потрясіння після спілкування із засудженими на довічне – більшість з них – як ви і я. Троє з чотирьох були молодші за мене – красиві дівчата, зі своїми інтересами, зрозумілими бажаннями, страхами.
Звичайно, серед пожиттєвиць невинних немає, їх судили за 115-ю статтею, частиною 2-ю – за вбивство з обтяжливими. Однак кожна людина має право на справедливий вирок. І кожен має право виправитися – і вийти на свободу. В інших країнах через 15-25 років після відбування покарання жінку можуть випустити за УДЗ. У нас довічне – до скону. Ось і виходить: "Не випустять, бо не змінюємось, не змінюємось, бо не випустять".
"ПЕНІТА.опера" була реалізована в рамках програми Culture Bridges, грант склав 20 000 євро. Грошей на повноцінну постанову забракло, довелося шукати додаткові ресурси. У нас були гастролі у чотирьох містах України – а це окрема стаття витрат. Я на проєкті була не тільки драматургинею, а й кураторкою: фандрайзингом і добором кандидатів на ключові позиції займалася я. Без надійної команди проєкту б не було.
Мети окупити "ПЕНІТА.оперу" ми спочатку не ставили, і на покази в рамках проєкту вхід був безкоштовним. Зараз постанова – в репертуарі Київського театру оперети, однак про повернення вкладених грошей, як і раніше, не йдеться. Можливо, закордонні гастролі якось вирівняли б ситуацію, але зараз європейським театрам не набагато краще, ніж нашим.
Кожен текст я пишу, щоб розібратися в чомусь для мене незрозумілому, в собі. Я, яка розпочала писати п'єсу, і я, яка її закінчила, – це завжди дещо різні люди.
Коли видання стали закриватися пачками, я пішла в сценарну справу. З 2016-го пишу сценарії для детективних серіалів. Обожнюю детективи: в них можна безкарно вбивати.
З січня до жовтня 2014-го я писала "Жінки і снайпер" – щоб якось переварити, відрефлексувати на події Майдану і початок війни, я ніколи стільки не плакала. П'єса "Отелло соромно" – спроба розібрати свою дитячу травму. "Пеніта ля трагедія" – робота з власною схильністю до співзалежності.
"ПЕНІТА.опера" – документальна постанова про жінок, засуджених до довічного ув'язнення. На момент написання тексту таких було 21. У чотирьох з цих жінок я взяла інтерв'ю у Качанівській колонії. Найбільше потрясіння після спілкування із засудженими на довічне – більшість з них – як ви і я. Троє з чотирьох були молодші за мене – красиві дівчата, зі своїми інтересами, зрозумілими бажаннями, страхами.
Звичайно, серед пожиттєвиць невинних немає, їх судили за 115-ю статтею, частиною 2-ю – за вбивство з обтяжливими. Однак кожна людина має право на справедливий вирок. І кожен має право виправитися – і вийти на свободу. В інших країнах через 15-25 років після відбування покарання жінку можуть випустити за УДЗ. У нас довічне – до скону. Ось і виходить: "Не випустять, бо не змінюємось, не змінюємось, бо не випустять".
"ПЕНІТА.опера" була реалізована в рамках програми Culture Bridges, грант склав 20 000 євро. Грошей на повноцінну постанову забракло, довелося шукати додаткові ресурси. У нас були гастролі у чотирьох містах України – а це окрема стаття витрат. Я на проєкті була не тільки драматургинею, а й кураторкою: фандрайзингом і добором кандидатів на ключові позиції займалася я. Без надійної команди проєкту б не було.
Мети окупити "ПЕНІТА.оперу" ми спочатку не ставили, і на покази в рамках проєкту вхід був безкоштовним. Зараз постанова – в репертуарі Київського театру оперети, однак про повернення вкладених грошей, як і раніше, не йдеться. Можливо, закордонні гастролі якось вирівняли б ситуацію, але зараз європейським театрам не набагато краще, ніж нашим.
Кожен текст я пишу, щоб розібратися в чомусь для мене незрозумілому, в собі. Я, яка розпочала писати п'єсу, і я, яка її закінчила, – це завжди дещо різні люди.
"Я завжди задоволений |
Євген Марковський (47), письменник, драматург, перекладач, журналіст. Автор 50 оповідань, восьми п'єс. Пише роман
Євген Марковський. Фото: facebook.com/markovskij
У1994 році я і мій одногрупник вирішили пограбувати жінку. Ми вчилися на другому курсі філфаку. Це був час для багатьох, м'яко кажучи, не дуже райдужний. Ми були бюджетниками і отримували стипендію, але цих крихток нам, 19-річним, для веселого життя не вистачало. А так хотілося випити пива, купити креветок, піти в кабак, на дискотеку з дівчатами.
І одного разу такий охопив нас відчай, що одногрупник підбив мене когось пограбувати. Ми поїхали в спальний район Херсона, заглибилися у двори, які тоді були дуже бідно освітлені, і почали чекати на алейці перехожих. Краще дівчину або жінку – з сумочкою чи прикрасами. Я залишився на стрьомі, мій товариш пішов за однією з жінок, яка нарешті з'явилася.
Чекав його хвилин п'ять, перебуваючи на стрьомі не тільки в прямому сенсі слова, а й в переносному – психологічно. Врешті мій друг з'являється з темряви та каже: "Пішли. Я не зміг". Після цього ми відчули крайній ступінь полегшення і свободи через те, що не пограбували. І буквально наступного дня нам якісь гроші підвалили. Чи то ми стипендію отримали, чи то ще щось. Тож ми все-таки влаштували скромний бенкет з сиром, пивом і грибами.
Вперше я став заробляти в 1998 році. Коли закінчив інститут, факультет російської мови та зарубіжної літератури, і влаштувався інтерв'юером – брав участь у соцопитуваннях перед виборами.
Два з половиною місяці викладав у ліцеї зарубіжну літературу на чверть ставки. Це дуже важка робота. Вона вимотувала. Заробляв 260 гривень на місяць. Це був 2009 рік.
Найбільший літературний гонорар – $2000. Його я отримав за переклад п'єси Мартіна Макдонаха "Каліка з острова Інішмаан", який мені замовив театр імені Лесі Українки. Потім дізнався, що продешевив.
Літературою я заробляю зрідка. Переважно – це роялті від показів. Наприклад, була вистава за моєю п'єсою "Одноразові стаканчики". Вона йшла всього два рази в київському театрі "Чорний квадрат". І за це я отримав близько 3000 гривень.
І одного разу такий охопив нас відчай, що одногрупник підбив мене когось пограбувати. Ми поїхали в спальний район Херсона, заглибилися у двори, які тоді були дуже бідно освітлені, і почали чекати на алейці перехожих. Краще дівчину або жінку – з сумочкою чи прикрасами. Я залишився на стрьомі, мій товариш пішов за однією з жінок, яка нарешті з'явилася.
Чекав його хвилин п'ять, перебуваючи на стрьомі не тільки в прямому сенсі слова, а й в переносному – психологічно. Врешті мій друг з'являється з темряви та каже: "Пішли. Я не зміг". Після цього ми відчули крайній ступінь полегшення і свободи через те, що не пограбували. І буквально наступного дня нам якісь гроші підвалили. Чи то ми стипендію отримали, чи то ще щось. Тож ми все-таки влаштували скромний бенкет з сиром, пивом і грибами.
Вперше я став заробляти в 1998 році. Коли закінчив інститут, факультет російської мови та зарубіжної літератури, і влаштувався інтерв'юером – брав участь у соцопитуваннях перед виборами.
Два з половиною місяці викладав у ліцеї зарубіжну літературу на чверть ставки. Це дуже важка робота. Вона вимотувала. Заробляв 260 гривень на місяць. Це був 2009 рік.
Найбільший літературний гонорар – $2000. Його я отримав за переклад п'єси Мартіна Макдонаха "Каліка з острова Інішмаан", який мені замовив театр імені Лесі Українки. Потім дізнався, що продешевив.
Літературою я заробляю зрідка. Переважно – це роялті від показів. Наприклад, була вистава за моєю п'єсою "Одноразові стаканчики". Вона йшла всього два рази в київському театрі "Чорний квадрат". І за це я отримав близько 3000 гривень.
“
Я не економлю, і якщо на мене раптово звалюється велика сума, то вважаю належним витратити її собі на втіху
Зараз працюю журналістом. Найлегші гроші, які я заробив творчістю, – переклад п'єси Макдонаха. Не можу не писати. Я люблю працювати зі словами. Мені подобається їх поєднувати. Гроші для мене не на першому місці. Ніколи не пробував видавати свою прозу. Не розсилаю свої тексти у видавництва, театри, агентства – не хочу.
Найдорожче і божевільне придбання? Я в ньому сьогодні хизувався. Це шортотруси фірми Puma, купив їх два роки тому. Такого роду одяг необхідний нам, коли літо настає, тому в холодний період ти забуваєш про шорти. Для мене було шоком, коли мені дружина сказала, що ми їх разом купували і коштували вони 800 гривень. Зараз я б ніколи не купив ці труси. Тому що у мене немає зайвих грошей. А в той період мені виплатили гонорар за переклад і я отримав спадок – 250 000 гривень. Тож тоді мені ці 800 гривень здавалися дурницею.
Я накупив сорочок, джинсів, ми з сім'єю їздили в Асканію-Нову, Одесу, ходили в оперу. Зупинялися в кращих готелях і ні в чому собі не відмовляли. Це був гарний час. Я не економлю, і якщо на мене раптово звалюється велика сума, то вважаю належним витратити її собі на втіху.
Не хочу машину. Навіщо? Навіть, якби у мене постійно був хороший дохід, я б її не купив. Квартира у мене трикімнатна, від мами дісталася. Треба б її продати та купити двокімнатну. До чого нам удвох з дружиною трикімнатна? Та й комуналка дорога.
Переїжджати з Херсона не збираюся. Я люблю моє місто таким, яким воно є, пропри те, що це так собі місце.
Я завжди задоволений тим, що є. Сприймаю всі події, якими б вони не були, спокійно. Це властивість характеру, темпераменту. І мені така моя здатність подобається. А так, щоб я був незадоволений усім? Напевно, це був короткий період в юності, пов'язаний із закоханістю. Коли я на першому курсі закохався в одногрупницю і три місяці за нею страждав. І навіть подумував, як би покінчити з цим життям, коли я такий нещасний.
Якщо у мене відібрати вміння писати, я буду менш задоволений життям. Але я не можу це втратити. Хіба що впаду в кому. Чи хочу я закарбувати своє ім'я в вічності? – Ні.
Найдорожче і божевільне придбання? Я в ньому сьогодні хизувався. Це шортотруси фірми Puma, купив їх два роки тому. Такого роду одяг необхідний нам, коли літо настає, тому в холодний період ти забуваєш про шорти. Для мене було шоком, коли мені дружина сказала, що ми їх разом купували і коштували вони 800 гривень. Зараз я б ніколи не купив ці труси. Тому що у мене немає зайвих грошей. А в той період мені виплатили гонорар за переклад і я отримав спадок – 250 000 гривень. Тож тоді мені ці 800 гривень здавалися дурницею.
Я накупив сорочок, джинсів, ми з сім'єю їздили в Асканію-Нову, Одесу, ходили в оперу. Зупинялися в кращих готелях і ні в чому собі не відмовляли. Це був гарний час. Я не економлю, і якщо на мене раптово звалюється велика сума, то вважаю належним витратити її собі на втіху.
Не хочу машину. Навіщо? Навіть, якби у мене постійно був хороший дохід, я б її не купив. Квартира у мене трикімнатна, від мами дісталася. Треба б її продати та купити двокімнатну. До чого нам удвох з дружиною трикімнатна? Та й комуналка дорога.
Переїжджати з Херсона не збираюся. Я люблю моє місто таким, яким воно є, пропри те, що це так собі місце.
Я завжди задоволений тим, що є. Сприймаю всі події, якими б вони не були, спокійно. Це властивість характеру, темпераменту. І мені така моя здатність подобається. А так, щоб я був незадоволений усім? Напевно, це був короткий період в юності, пов'язаний із закоханістю. Коли я на першому курсі закохався в одногрупницю і три місяці за нею страждав. І навіть подумував, як би покінчити з цим життям, коли я такий нещасний.
Якщо у мене відібрати вміння писати, я буду менш задоволений життям. Але я не можу це втратити. Хіба що впаду в кому. Чи хочу я закарбувати своє ім'я в вічності? – Ні.
"Помри талант |
Наталя Блок, драматургиня, сценаристка, викладачка сценарної майстерності
Наталя Блок. Фото: Сергій Труш
Навіщо я пишу? – Мені хочеться висловитися. У мозку виробляється один і той самий гормон і коли ти закоханий, і коли вживаєш опіати, і коли ти твориш – це дофамін, або гормон щастя. Це той самий кайф! Якби мені не треба було заробляти, я б робила те саме – я б писала.
За професією я театральна режисерка. Коли розпочинала писати п'єси, про гроші взагалі не думала. Уже пізніше довелося ставити питання про гонорари. Але вони здебільшого були такими нікчемними. Найбільший мій гонорар за постанову п'єси – $1000. І поставили її не в нашій країні. А найменший – сім гривень. Мені їх надіслали з одного українського театру і написали, що це роялті від показу вистави.
З драматургів я перейшла в сценаристи. У кіно гроші є. Крім того, я веду різні курси і тренінги сценарної та драматургічної майстерності, які теж оплачуються.
Свого часу була на ставці драматурга в херсонському театрі. На прохання режисера написала інсценування "Кайдашевої сім'ї". Прийшов час підписувати контракт, і тут почалися дива. Директор довго домовлявся з моїм літературним агентом і мною про менший відсоток. У літвідділі, коли я сказала, що хочу належні за законом шість відсотків від продажу квитків, мені відповіли: "Ти що?! Ми Макдонахові стільки платимо, а ти ж місцева! Бери три". Типу, помри талант без грошей. У підсумку поставили вони цю п'єсу. Вдало показали антрепризу в театрі імені Франка, але особливо грошей я не побачила – щось близько 2000 грн. А потім показ вистави припинили.
Перша моя робота – викладач з плетіння фенічек (прикрас) з бісеру в херсонському палаці піонерів. Прийшла з вулиці та сказала, що хочу вести такий гурток. Взяла підручник і написала їм програму. Плела з дітьми фенічки. Коли набридло – пішла. Ще я працювала бібліотекаркою і там само організатором масових заходів. Але не довго. Після того, як 2003 року я написала сценарій до дня пам'яті Стуса, мене звільнила директорка.
Потім – журналістка в газеті. Це було ідеально тоді, оскільки у 22 я вже мала маленьку дитину, яку нікому було забрати з садка. Всі ранкові заходи відписувала я, а вечірні тусовки відпрацьовували інші.
За професією я театральна режисерка. Коли розпочинала писати п'єси, про гроші взагалі не думала. Уже пізніше довелося ставити питання про гонорари. Але вони здебільшого були такими нікчемними. Найбільший мій гонорар за постанову п'єси – $1000. І поставили її не в нашій країні. А найменший – сім гривень. Мені їх надіслали з одного українського театру і написали, що це роялті від показу вистави.
З драматургів я перейшла в сценаристи. У кіно гроші є. Крім того, я веду різні курси і тренінги сценарної та драматургічної майстерності, які теж оплачуються.
Свого часу була на ставці драматурга в херсонському театрі. На прохання режисера написала інсценування "Кайдашевої сім'ї". Прийшов час підписувати контракт, і тут почалися дива. Директор довго домовлявся з моїм літературним агентом і мною про менший відсоток. У літвідділі, коли я сказала, що хочу належні за законом шість відсотків від продажу квитків, мені відповіли: "Ти що?! Ми Макдонахові стільки платимо, а ти ж місцева! Бери три". Типу, помри талант без грошей. У підсумку поставили вони цю п'єсу. Вдало показали антрепризу в театрі імені Франка, але особливо грошей я не побачила – щось близько 2000 грн. А потім показ вистави припинили.
Перша моя робота – викладач з плетіння фенічек (прикрас) з бісеру в херсонському палаці піонерів. Прийшла з вулиці та сказала, що хочу вести такий гурток. Взяла підручник і написала їм програму. Плела з дітьми фенічки. Коли набридло – пішла. Ще я працювала бібліотекаркою і там само організатором масових заходів. Але не довго. Після того, як 2003 року я написала сценарій до дня пам'яті Стуса, мене звільнила директорка.
Потім – журналістка в газеті. Це було ідеально тоді, оскільки у 22 я вже мала маленьку дитину, яку нікому було забрати з садка. Всі ранкові заходи відписувала я, а вечірні тусовки відпрацьовували інші.
“
З драматургів я перейшла в сценаристи. У кіно гроші є
Недовго жила в Харкові та працювала там ретушеркою в фотоцентрі. Цілими днями ретушувала великі роботи. Потім була журналісткою на харківському телебаченні, маючи вельми умовне уявлення про професію телевізійника. Але швидко освоїлася. До Харкова я приїхала, бо закохалася (а поїхала, бо там холодно). Потім я била татуювання, торгувала Мері Кей, працювала редакторкою глянцю. Навіть була прессекретаркою партії "Пора" в Харкові.
У партії робити було нічого, я цілими днями вивчала фотошоп, раз на місяць робила інтерв'ю з нашим головою. Згодом він прогорів, не заплатив мені зарплату, а у мене дитина і орендована квартира. І я пішла на вулицю торгувати картками МТС. Це було виснажливо, і знайомі стали дивно зі мною вітатися – то я була редакторкою глянцю, а тут до людей на вулиці чіпляюсь. Цей список можна продовжувати нескінченно. У перервах між роботами писала невеличкі п'єси.
Перша велика п'єса "Опариші" з'явилася після розлучення, коли у мене вже було троє дітей. Ця п'єса перемогла на "Любимівці" (престижний міжнародний конкурс драматургії в Росії. – Ред.).
А ще я з подругою організувала цілу феміністичну організацію. Ми боролися за права жінок. Зняли фільм про жінок-переселенок, назвали його "66 відсотків". Їх приблизно стільки приїхало з зон бойових дій. 2015 року їхні чоловіки переважно пішли – хто-то в сепаратисти подався, хтось навпаки – почав воювати на нашому боці. А жінки взяли дітей, стареньких і приїхали до нас. У багатьох переселенок навіть чистих простирадл не було.
Тоді в суспільстві дуже часто звучало слово "герой" – чоловіки йшли до військкоматів, але невидимих героїнь, які приїхали сюди, нікого не знаючи, майже без грошей, і щодня вирішували, чим годувати дітей, чим лікувати людей похилого віку, – ніхто ніби й не бачив. Це кіно про побутовий героїзм, коли тобі треба не стріляти, а шукати нову каструлю, роботу, житло. Тому що ти жінка-переселенка і маєш тягнути всю сім'ю одна.
Відчуття сюрреалістичності того, що відбувається, не покидало мене ніколи. Я люблю кіно Arizona Dream, тому що це про моє колишнє життя в Херсоні. Щось коїлось дивне, якісь стосунки, хтось грав на гармошці, хтось вішався, хтось вигадував якусь машину, тому що хотів розважитися, – така порожнеча і степ, і люди вигадують собі щось, щоб заповнити цю порожнечу.
Мені родичі казали, що те, що я роблю, нікому не потрібне і на цьому не заробиш. Але я вже років три живу на те, що пишу.
У партії робити було нічого, я цілими днями вивчала фотошоп, раз на місяць робила інтерв'ю з нашим головою. Згодом він прогорів, не заплатив мені зарплату, а у мене дитина і орендована квартира. І я пішла на вулицю торгувати картками МТС. Це було виснажливо, і знайомі стали дивно зі мною вітатися – то я була редакторкою глянцю, а тут до людей на вулиці чіпляюсь. Цей список можна продовжувати нескінченно. У перервах між роботами писала невеличкі п'єси.
Перша велика п'єса "Опариші" з'явилася після розлучення, коли у мене вже було троє дітей. Ця п'єса перемогла на "Любимівці" (престижний міжнародний конкурс драматургії в Росії. – Ред.).
А ще я з подругою організувала цілу феміністичну організацію. Ми боролися за права жінок. Зняли фільм про жінок-переселенок, назвали його "66 відсотків". Їх приблизно стільки приїхало з зон бойових дій. 2015 року їхні чоловіки переважно пішли – хто-то в сепаратисти подався, хтось навпаки – почав воювати на нашому боці. А жінки взяли дітей, стареньких і приїхали до нас. У багатьох переселенок навіть чистих простирадл не було.
Тоді в суспільстві дуже часто звучало слово "герой" – чоловіки йшли до військкоматів, але невидимих героїнь, які приїхали сюди, нікого не знаючи, майже без грошей, і щодня вирішували, чим годувати дітей, чим лікувати людей похилого віку, – ніхто ніби й не бачив. Це кіно про побутовий героїзм, коли тобі треба не стріляти, а шукати нову каструлю, роботу, житло. Тому що ти жінка-переселенка і маєш тягнути всю сім'ю одна.
Відчуття сюрреалістичності того, що відбувається, не покидало мене ніколи. Я люблю кіно Arizona Dream, тому що це про моє колишнє життя в Херсоні. Щось коїлось дивне, якісь стосунки, хтось грав на гармошці, хтось вішався, хтось вигадував якусь машину, тому що хотів розважитися, – така порожнеча і степ, і люди вигадують собі щось, щоб заповнити цю порожнечу.
Мені родичі казали, що те, що я роблю, нікому не потрібне і на цьому не заробиш. Але я вже років три живу на те, що пишу.
Дата: 11 вересня 2021 року
Верстка: Анна Андреєва
Верстка: Анна Андреєва
© 2021 Усі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ