Його роботи – не шедеври містечкового розливу, а вписані у міжнародний контекст твори. Його відеоробота “Психоделічне вторгнення броненосця „Потьомкін“ у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна” брала участь в основному проєкті Венеційської бієнале 2001 року та перебуває в колекції нью-йоркського МоМА. Картина “Прощавай, Караваджо”, написана під впливом крадіжки роботи Караваджо з Одеського музею західного та східного мистецтва, у 2009 році була продана на аукціоні Philips за 58 тисяч фунтів стерлінгів. Загалом роботи Ройтбурда регулярно виставлялись на міжнародних аукціонах. Це не сухі факти для красивих пресрелізів, а свідчення того, що мистецтво Ройтбурда було і є частиною світового процесу.

В усіх роботах – культових живописних серіях “Портрет Дами в білому” та “Життя короля (Людвіг)”, графічному циклі “Всекиднивният живот в Помпей”, омажах Караваджо або Босху, самоіронічних автопортретах – проглядається ерудиція та рефлексія Ройтбурда. Він блискуче знав історію мистецтва і цитував його так, як це пасувало його практиці, образам та стилю. Його мистецтво дуже тілесне, в’язке, сардонічне, непросте і дуже оригінальне.

І це, певно, найперший урок – урок живого постмодернізму. Кажуть, що він себе вже вичерпав, і іронія, йому властива, вже недоречна у світі, охопленому серйозними дискусіями про наболіле. Утім, Ройтбурду вдалося поєднати загравання із забронзовілими запиленими образами та серйозну про них розмову. Його інтерв’ю про мистецтво, особливо про контекст, в якому витворювались його роботи, – джерело інформації та, що важливіше, осмислення того, що він пережив і свідком чого був.

Коли почав формуватись перший післямайданний уряд, Ройтбурд був одним із тих, хто сформулював важливу для майбутньої української культурної політики формулу. За останні роки це твердження піднялось з фейсбучних “низів” та розмов на круглих столах до артикулювання на рівні державної влади, і в цьому є велика його заслуга. “Культура – це галузь, яка ближча до сфери національної безпеки, ніж до індустрії дозвілля”, – написав він 26 лютого 2014 року, і з цим зараз важко не погодитись.

В інтерв’ю на початку 2014 року він артикулював те, про що вся країна говорила вже навесні – про те, що “центр”, Київ, столиця не бачить південь та схід країни та не запрошує їх до розмови про майбутнє. Окупація Криму та війна на Донбасі змусили нас почати це робити.

Можливо, саме активна участь Олександра в фейсбучних та медійних обговореннях революційних подій тих років остаточно вивела його в ранг публічного інтелектуала. Після Майдану культура з’явилась на політичному порядку денному, спільнота почала активніше просувати зміни в культурних політиках, і заслугу Ройтбурда в цьому важко переоцінити.

Коли Віктор Янукович втік зі свого маєтку в Межигір’ї, Ройтбурд був одним з тих, хто поїхав рятувати колекцію експрезидента, яку той залишив у вантажівках. Окрім знаменитого золотого батона, у Януковича були стародруки, антикваріат та ікони, які активісти революції хотіли передати церквам, будучи переконаними, що “в музеї все вкрадуть”. У підсумку на базі цієї колекції Ройтбурд як куратор зробив виставку “Кодекс Межигір’я” в Національному художньому музеї, яка стала однією з найпопулярніших, а саму колекцію музеїфікували – вона зберігається в тому-таки НХМУ.

Так на передній план постреволюційної сцени вийшов Ройтбурд-музейник.

Призначили його не відразу – деталі перипетій та обговорень персони художника на засіданнях Одеської обласної ради, якій музей підпорядковується, могли б лягти в основу абсурдистської п’єси. Місцева влада зненавиділа новообраного директора через його інакодумство і, вочевидь, відмову “прийти на поклон”, тож в хід пускали аргументи різного рівня дикості. Зрештою, Ройтбурда призначили рішенням міської (не обласної) влади, і він, попри шалений спротив опонентів, суди з якими тривали донедавна (і завершились на користь Ройтбурда), почав найбільший свій проєкт.

До того, як Олександр став директором ОХМ, це був симпатичний, але застарілий провінційний музей з типовими проблемами: консервативна експозиція, неприязна атмосфера, подекуди – аварійний стан даху, через який в одну з залів наприкінці зими лилась вода зі стелі. Тепер це сучасний музей з актуальною експозицією, змінними виставками, які б утерли носа київським музейникам, і любов’ю відвідувачів. Не прийти в Одеський художній музей під час візиту до міста – подібно до ігнорування музеїв у Парижі, неможливо, та й не потрібно.

Ройтбурд переосмислив колекцію Одеського музею, дістав із запасників важливі для розуміння історії мистецтва (одеського, українського та світового) роботи, знайшов гроші на їхню реставрацію або оформлення, і вдихнув нове життя в зали музею. Завдяки широкому колу знайомств він заснував клуб Маразлі, клуб друзів музею, які своїми щорічними внесками та символічною адвокацією допомагають йому розвиватись. Так музей відновив практику закупівлі робіт в колекцію (в більшості українських музеїв закупівлі не проводились за весь час незалежності через брак коштів). А оновлена експозиція мистецтва ХХ-ХХІ століть наполовину складається з робіт з приватної колекції самого Ройтбурда, який подарував їх ОХМ.

Команда музею, яка складається частково з людей, які працювали там раніше, а частково – з тих, хто прийшов його реформувати, роблять важливі для розмови про українське мистецтво виставки і комунікують ці процеси назовні. Це один з небагатьох українських музеїв, який вміє розповідати про скарби, які має, якомога ширшій аудиторії.

В планах Олександра було отримати для музею нове приміщення, де в майбутньому розмістилась би експозиція сучасного мистецтва, і статус національного, який би збільшив його фінансування і зарплати працівників. Команда музею продовжує над цим працювати.

Ройтбурд часто говорив про необхідність музейної реформи в Україні і пропонував зробити Одеський художній пілотною інституцією для такої реформи. В цьому проявлялась системність його підходів, вихід за межі власної та локальної практик. Ройтбурд не був “просто художником” і “просто музейником”, він мислив глобальніше і пропонував робити це іншим. У цьому сенсі він був не лише одеським художником, одеським інтелектуалом, він пропонував цьому місту і його жителям український наратив та європейський контекст. Це пропозиція, від якої неможливо відмовитись. Особливо коли її формулюють з такою іронією, глибиною та розумінням, як це робив Олександр Ройтбурд.