ІСТОРІЇ
Тітушки в оперному театрі. Що криється за побиттям режисера Лавренчука в Одесі
Авторка: Оксана Савченко
ІСТОРІЇ
Тітушки в оперному театрі. Що криється за побиттям режисера Лавренчука в Одесі

Авторка: Оксана Савченко
Одеський національний академічний театр опери та балету. Фото: operahouse.od.ua
Одного разу головному режисерові Одеської опери Євгену Лавренчуку місцеві тітушки підбили око. Інцидент стався в грудні минулого року, але режисер оприлюднив цей факт лише на початку березня. У скандалі фігурує ім'я генеральної директорки театру Надії Бабич. До чого тут вона?

Цього року в культурному житті Одеси має відбутися знакова подія: відкритий конкурс на посаду генерального директора Одеського національного академічного театру опери та балету. Це – один з найбільш ресурсних театрів країни. Його бюджет на 2020 рік становив 201 млн грн (більше тільки у Національної опери України – 339 млн грн). Серед претендентів – нинішня директорка Надія Бабич і колишній головний режисер одеської опери Євген Лавренчук.

Через карантин дату конкурсу Мінкульт ще не визначив, але скандал розгорівся. В середині березня Євгену Лавренчук довелося залишити театр – Бабич відмовилася продовжувати контракт зі своїм потенційним конкурентом, мотивуючи рішення тим, що Лавренчук погано давав собі раду з обов'язками.
Надія Бабич – досвідчена керівниця. Вона очолила театр 2010 року, за час її керівництва було реалізовано понад 70 проєктів і прем'єрних постанов. Крім того, в театрі полагодили орган, оновили автопарк і заснували фестиваль "Оксамитовий сезон".
Євген Лавренчук – свого часу вважався одним із наймолодших режисерів світу. В Одеській опері він пропрацював три роки. 2020-го його постанова La Traviata отримала державну премію імені Леся Курбаса і потрапила до короткого списку Шевченківської премії 2021 року.
За два тижні до звільнення, 1 березня, на своїй сторінці в Facebook Лавренчук опублікував селфі з розбитим обличчям. І пост, в якому розповідав про побиття в грудні минулого року. До цього посту він прикріпив документ, підписаний Надією Бабич, про непродовження з ним контракту. Монтаж двох фактів в одному пості громадськість інтерпретувала однозначно – Бабич винна. Хоча скандал із кримінальним відтінком напередодні конкурсу їй не може бути вигідний...

І все-таки, що сталося того грудневого вечора?
Погане кіно
Грудень. Одеса. Опера. На подвір'ї біля вікна головрежа стоять двоє чоловіків у шапках, насунутих на брови. Головреж – блондин, з довгим волоссям, разом із сестрою та трирічним племінником йдуть порожньою вулицею. Він трохи нервує. Нещодавно був дзвінок з незнайомого номера з короткою рекомендацією: "Валіть з театру і будете цілі". Сутеніє. Лавренчук спиною відчуває, що за ним стежать. Як у кіно прискорює крок. Як у кіно в останній момент перед ударом встигає озирнутися. Сестра кричить.

Режисер розповідає про деталі того вечора швидко, за інтонацією зрозуміло, що йому згадувати про це неприємно:

– Я їх побачив у момент нападу. Я б їх упізнав. Напевно, упізнав. Один відразу вдарив в обличчя, я впав, у мене не було можливості підвести голову, тому що миттєво слідував другий удар, третій. Ногами били.

На крики сестри про допомогу прибігли перехожі. Нападники втекли. Племінник плакав.

– Тільки в театрі знали, де мій кабінет, – продовжує Лавренчук. – Тільки в театрі знали, коли закінчується репетиція. І найголовніше, що вони (нападники. – Ред.) казали "йди з театру"!

Тоді ж, в грудні, щойно після побиття Лавренчук звернувся в поліцію, пройшов судмедекспертизу. Було порушено кримінальну справу.

– Але я не хотів кидати тінь на театр – тому і не розповів про це негайно, – пояснює він. – Беріг репутацію і реноме дирекції, яка потім цим же і скористалася. Розповів про ситуацію директорці. Мені дуже важко працювалося з її заступниками...

Через деякий час Лавренчук дав низку інтерв'ю, в яких говорив про те, що не мав на меті звинуватити Надію Бабич. Що у нього претензії до її оточення... Проте ланцюжок взаємних звинувачень до того моменту вже було запущено.
Cцена з опери La Traviata. Фото: operahouse.od.ua
Вам лист
Уранці 2 березня на сторінці Оперного театру в Facebook з'явився відповідний пост з позначкою для ЗМІ, в якому сказано, що побиття не варто пов'язувати з професійною діяльністю режисера, а також: "На підставі викладеного, вважаємо, що повідомлення Лавренчука є суцільною брехнею і спробою зганьбити ім'я та репутацію Одеського національного академічного театру опери та балету і його керівника Бабич Надію Матвіївну".

У тексті міститься й оцінка Лавренчука як професіонала:
"За три роки перебування на посаді головного режисера, Лавренчук поставив тільки одну виставу La Traviata та й ту не закінчив належним чином: немає режисерської концепції, в результаті чого кожен показ відбувається зі змінами, що призводить до нервування і травмування виконавців. До цього часу Лавренчуком не розроблено паспорт вистави, що тягне за собою проблеми під час монтування декорацій та невиправданого збільшення часу перерв між актами вистави, що викликає невдоволення глядачів, які залишають театральну залу до завершення вистави". (Для довідки: складання паспорта вистави – безпосередній обов'язок завідувача художньо-постановчої частини, а не головного режисера. – Ред.)

Євген Лавренчук (ліворуч) і Надія Бабич на прессконференції. Фото надано PR-компанією "Дель Арте"

Оцінка роботи режисера дирекцією театру викликає питання. По-перше, для того, аби зрозуміти, що режисер не годиться – досвідченому керівникові року більш ніж достатньо. Лавренчук пропрацював в театрі три роки і щороку дирекція з ним продовжувала контракт – тобто, двічі за три роки. По-друге, приблизно в цей самий час керівництво опери запропонує "поганому режисерові" Лавренчуку поставити "Запорожця за Дунаєм", про що повідомить у пресі – Лавренчук відмовиться. По-третє, La Traviata Лавренчука стала єдиною великою постановою за три останні роки. Нагадаємо, що 2020-го його La Traviata дістала державну премію імені Леся Курбаса, яка присуджується театральним режисерам. Вперше в історії премії саме за оперу. У тому ж 2020-му ця вистава виграла престижну всеукраїнську театральну премію "ГРА" в номінації "За кращу музичну виставу в жанрі опери / оперети / мюзиклу". І в цій ситуації можливо одне з двох – або у журі премій проблеми зі смаком, або дирекція Одеської опери помиляється.

Також цього року опера, як уже йшлося, була номінована на Національну премію імені Тараса Шевченка. Напередодні третього туру цьогорічного добору до секретаріату Комітету почали надходити листи, анонімні та з підписами артистів, суть яких зводилася до того, що нагороджувати Лавренчука неприпустимо.

Члени журі змушені були написати відкритого листа, в якому дали оцінку подіям, що відбуваються. Це був не просто лист, це був ляпас недругам Лавренчука. 14 членів Шевченківського комітету, включно з головою, підписалися під вкрай категоричною і довгою заявою. Ось невеличка цитата:
...Кляузи (назвемо речі своїми іменами) збіглися в часі з кампанією проти Лавренчука в колективі театру, зокрема, зі збором підписів за його звільнення, відмовою у продовженні контракту (з 15.03 Лавренчук безробітний), врешті-решт, з фізичним нападом , скоєним ще в грудні минулого року (режисер мало не позбувся ока), реакція на який з боку місцевих правоохоронних органів виявилася, м'яко кажучи, млявою. Зіставляючи факти, ми не можемо виключити, що начебто стихійні прояви агресії щодо Євгена Лавренчука пов'язані з тим, що він не приховував наміру взяти участь у планованому конкурсі на заміщення посади директора Одеської опери".
Відразу обмовимося: зв'язок між нападниками на Лавренчука з працівниками опери слідством не доведено. Хоча на цей зв'язок натякають і прихильники Лавренчука, і прихильники Бабич. У цьому питанні вони парадоксально збігаються. З тією лише різницею, що для Лавренчука все виглядало як спроба його залякати, а для Бабич – як піар-кампанія молодого режисера з метою кинути тінь на директорку перед конкурсом...

Так хто ж насправді Лавренчук: гнаний геній, жертва обставин, творець, що заплутався, слабкий режисер, невдалий кар'єрист?
Євген Лавренчук. Фото надано PR-компанією "Дель Арте"
Хто він
1999 року 17-річний Євген Лавренчук став переможцем дев'ятого львівського конкурсу, присвяченого Пушкіну. Відтоді поставив понад 30 вистав. Лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів. Автор власної семирівневої методики викладання акторської майстерності та режисури.

Вільно володіє англійською, французькою, івритом та польською. Учень Романа Віктюка. Працював у Німеччині, Литві, Польщі. Засновник і художній керівник Польського театру в Москві. 2013 року "За видатні досягнення в галузі культури і науки" Лавренчуку було присвоєно звання Заслужений діяч культури Польщі.

2014-го залишив Москву, висловивши тим самим протест проти агресії РФ щодо України. Кілька років працював в Ізраїлі. На конкурсі Євробачення-2017 був креативним директором Євроклубу та режисером фанзони. У 2018 році взяв участь у конкурсі на посаду головрежа Одеського оперного театру. Далі – відомо: премія Леся Курбаса, шорт-лист Шевченківської премії та синець під оком. За що?

Молодий режисер перебуває в щільному зв'язку з часом. Його завдання – говорити з глядачем сучасною мовою, а в ідеалі – мовою, що випереджає час. Один із майданчиків, де можна це зробити – держтеатри. І ось тут виникає нестикування. Українські держтеатри архаїчні, за словами театрального режисера і продюсера Влада Троїцького, вони застрягли в феодалізмі. "Старі кадри" опираються навіть якимось дрібним, побутовим пропозиціям.
Схожа ситуація не тільки в Одесі. В інших містах сюжет "режисер не вписується в держтеатр" розвивається за тим самим сценарієм.
Відповідаючи на запитання, що б він змінив, якби став генеральним директором, Лавренчук говорить про нові менеджмент, стратегії, підходи до постанов... А потім раптом згадує про дітей співробітників... За його словами, всередині Одеської опери діє неписане правило – дітям акторів і працівників театру вхід у нього заборонено. Тобто, не можна брати дитину на репетицію, не можна приходити мамам, що годують, з немовлятами.

– Я вважаю, що треба зробити дитячу кімнату за профспілкові гроші, в якій спеціальний соціальний працівник буде сидіти з дітьми тих, хто в цей час репетирує. Увечері ця ж кімната може використовуватися дітьми-глядачами. Це – не реформа, це – просто правильний менеджмент, а в їхніх очах це виглядає реформою...

Річ, звичайно, не лише в молодості головрежа. Швидше – в неприйнятті інновацій старими командами. Особливо якщо вони загрожують кадровими перестановками. Скандал з Лавренчуком в Одеській опері не перший.

2009 року був конфлікт з нині покійним Сергієм Проскурнею. Його тоді призначили художнім керівником театру і через 80 днів звільнили. Звільненню передував візит театральної опозиції на чолі з солістами опери Анатолієм Дудою і Людмилою Шириною до прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. Неприємності розпочалися після того, як Сергій Проскурня зажадав надати йому рапортички про продані квитки. Замість рапортички отримав звільнення.

Схожа ситуація не тільки в Одесі. В інших містах сюжет "режисер не вписується в держтеатр" розвивається за тим самим сценарієм.
Павло Ар'є. Фото: facebook.com/theatre.zv
Львівський сценарій
Львівський муніципальний театр імені Лесі Українки в 2016-му бовтався на балансі міста. У порівнянні з шикарною Одеською оперою був схожий на стайню. На першому поверсі, в Музеї сценографії, міцно засів секонд-хенд. Стеля над центральною сценою протікала. На малій сцені взимку перебувати було небезпечно для життя – можна було перетворитися на бурульку. Калорифери актори тягали з собою. Зарплати вони отримували крихітні – мінімалку.

Драматург Павло Ар'є, який на той час жив переважно в Німеччині, став художнім керівником театру з нагоди. До нього звернулися чиновники з відділу культури львівської мерії з проханням "взяти на себе місію – врятувати театр".

– Вони вирішили, що я міг би як художній керівник привнести в театр нове дихання, свіжі ідеї, контекст, – розповідає Ар'є. – Я зустрівся з директором, поговорили добре. Домовилися, що в роботу художнього керівника він не втручається, що без мого підпису на сцену театру жодна постанова не виходить. Там іноді показували таку третьосортну антрепризу, я про це знав заздалегідь і був проти. Але я забув поцікавитися зарплатою.

Як художній керівник Ар'є отримував зарплату 3000 гривень з копійками, актори ще менше. Він винайняв крихітну квартирку біля театру, яка коштувала більше, ніж він заробляв як художній керівник. За великим рахунком, це можна було з повним правом назвати волонтерством.
Театр перестав бути майданчиком для неякісних заїжджих та місцевих антреприз, зустрічей сектантів та інших "розводняків"
Для початку Павло разом з директором вигнав з першого поверху секонд. Вийшло не відразу – оскільки у секонду були зв'язки. Ар'є наполіг на тому, щоб театр перестав бути майданчиком для неякісних заїжджих та місцевих антреприз, зустрічей сектантів та інших "розводняків". Почав ставити сучасну драму. Коли зрозумів, що актори виживають і думають більше про те, де б ще підробити, вибив театру статус академічного. Ставки зросли вдвічі.

Ар'є, як і Лавренчук, довелося зіткнутися з дрібним криміналом. Львівський художній керівник мало не отримав в око від невідомих молодиків, що чекали його у дворі будинку. Сталося це після прем'єри "Тома на фермі", на радикальну для України тему. За словами Павла, від фізичної розправи врятувала присутність його мами, яку вони не очікували побачити і просто втекли.

– А як театр Лесі Українки заробляв гроші?

– Я не можу сказати, на чому конкретно вони заробляли, тому що це буде наклеп, але я точно знаю, що я їм заважав це робити.

Найпоширеніші способи заробляти в периферійних театрах – здавати їх в оренду, наприклад, для корпоративів великих підприємств. Продавати квитки через розповсюджувачів – одну суму заявляти офіційно, отримувати іншу і різницю класти в кишеню. Прокатувати антрепризи.
Я не можу сказати, на чому конкретно вони заробляли, тому що це буде наклеп, але я точно знаю, що я їм заважав це робити
За словами Ар'є, директор у завзятті оновити театр дуже скоро здувся. Якось навіть спробував привести на посаду театрального адміністратора людину, яка працювала на фірмі далекобійників. Цього Павло зробити не дав. А ближче до шкільних канікул у нього трапилася заруба з дирекцією через казки для дітей. Офіційно було заявлено дитячу виставу, з якою належало робити передсвятковий "чос" навколишніми дитсадками. У це Ар'є не втручався, поки не побачив саму виставу.

– Я дізнаюся від акторів, що запрошений режисер вимагає від них відкривати рот під фонограму, написану 20 років тому, – Ар'є навіть зараз, коли розповідає про це обурений. – І це вони збиралися возити дитячими садками! Ну можна ж зробити якісну виставу, а не дешеве "палєво" під назвою "Золоте курча". Коротше, я її закрив. Щоправда, вдалося це зробити не відразу. Домовленості щодо репертуарної політики і здавання театру в оренду кому попало дирекція порушувала систематично.

Потім з дирекцією театру розпочався затяжний конфлікт, який загалом тривав до травня 2017-го. Атмосфера була нервова, директор знімав стрес дідівським способом – від нього вже на першу годину дня тхнуло алкоголем.

За словами Ар'є, нова адміністрація та старожили, що залишилися від колишнього театру, свої обов'язки виконувати не бажали. Актори приходили до нього з побутовими питаннями – про опалення, скаржилися на те, що змушені виконувати функції монтувальників сцени, вантажників. Ар'є розрулював. Конфліктував з заступником через електрика, який нічого не робив.

Драматург Ар'є на репетиції. Фото: facebook.com/ukrainiantheater

– Ну уяви, в гримерці стелі п'ять метрів! Треба вкрутити лампочку, – Павло каже зі знанням справи – і я розумію, що львівська школа художнього керівника так не минула. – Електрика ніде немає. Актори з лампочкою приходять до мене. Перед тим ходили до заступниці, яка посилала їх прямим текстом. Я – до неї. Вона: "Вони що, безрукі?!" Загалом, все те, для чого мене запросили в театр, я робити там не міг. Це один з величезної кількості подібних випадків. Усі мої рішення саботувались керівництвом. Я поставив спектакль "Том на фермі", тема вистави керівництву не подобалася. Коли мене не було в театрі, робилося щось для того, щоб його неможна було показати – наприклад, сцену не змонтувати.

Користь від усіх цих зусиль була. Театр Лесі Українки згодом відремонтували, бо Ар'є та колишній директор за час своєї каденції вибили у міста 90 млн грн на ремонт. Проте перераховувати дрібні конфлікти зі старим керівництвом Ар'є може нескінченно:

– Або ось ще – я вирішую замовити дуже якісні маски для вистави, на них у театру грошей немає. Я домовляюся з виробниками, щоб вони зробили в борг, обіцяю, що театр заплатить. Театр дає "добро", а потім – нуль виплат. І так по колу. Так з усім. Я не давав їм реалізовувати якісь схеми, вони мені – працювати. Потім розпочалася інша проблема – вийшов новий закон, за яким в театрі більше немає художнього керівника, а є директор. І коли вони зрозуміли, що я можу стати цим директором – позначили мене ворогом номер один!

Одного разу Ар'є обікрали. Прямо в театрі, під час репетиції. Хтось зайшов до його кабінету і витягнув документи, зокрема закордонний паспорт. Сталося це за день до його поїздки на найбільший в Європі театральний бієнале, присвячений сучасній драматургії у Хайдельберзі. До слова, Павло був першим в історії цього бієнале українським куратором.

Пропажу документів він виявив вдома. Драматург – у поліцію. Там відмовилися взяти заяву, висунувши аргумент: "Може, ви були десь п'яним і в кафе втратили паспорт. Ідіть по кафе". Довелося використовувати київські зв'язки, щоб змусити львівську поліцію відкрити справу. У підсумку наступного дня документи у чарівний спосіб знайшлися. Поїздка в Хайдельберг відбулася.

Після цих пригод Ар'є захворів. Коли повертався з Німеччини в Україну, запізнився на літак, потім – ще на один рейс, оскільки був, за його ж словами, в стані нервового зриву. Полетів до Львова з третьої спроби. А потім звільнився. Наслідки зриву і затяжної депресії мучать його досі.
– Так і не збагнув, навіщо мене було в цей театр тягнути, – зітхає Павло. – Після того, як я пішов, уся ця шарашка звідти полетіла...
Здається, він дотепер не до кінця усвідомив – що це було? Можливо, таке саме запитання кілька років здаватиме собі й Лавренчук... Так що ж ховається за цими конфліктами?

Якщо відкинути все зайве, то будь-який гучний скандал, пов'язаний з держтеатрами, про те, що нове там не приживається. Чи то Одеса, Львів чи будь-яке інше українське місто. І це – шлях в нікуди. Тому що завдання режисера або художнього керівника – не воювати з привидами минулого, а створювати нову епоху.
Дата: 27.03.2021
Верстка: Анна Андреєва

© 2021 Усе права захищено.

Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ

[email protected]

Made on
Tilda