У період стресу сильна панічна атака трапилася у співачки Яни Шемаєвої, більше відомої як Jerry Heil. У 2019 вона випустила хіт «Охрана, отмєна» й стала відомою. А через півроку написала в інстаграмі пост про те, що страждає від панічних атак. Його лайкнули 9 000 осіб.

Зараз Яна розуміє, що перші відгомони панічних атак відчула ще в школі. Тоді її сковував страх, коли потрібно було пройти повз велику групи людей. Здавалося, що все на неї дивляться, і від хвилювання вона ніби забувала, як робити звичні рухи.

– Нормальні люди якось ходять? Права рука і ліва нога у них рухаються синхронно. А я в такі моменти ходила, як робот – права рука з правою ногою. На очах виступали сльози, від них і хвилювання я майже нічого не бачила, – згадує Яна.

Вона не може сказати однозначно, чи була товариською дитиною. Каже, що в школі «була популярною у вузьких колах» – могла відкритися близьким друзям, а малознайомих побоювалася і боялася здатися їм нецікавою. Яні здається, це пов'язано з подвійністю виховання: її тато – екстраверт, а мама – дуже тиха і завжди вчила дочку «не висовуватися». Вона ж, за спогадами Яни, виховала в ній комплекс відмінниці: дівчинка завжди переписувала цілі сторінки в зошиті, якщо там була хоч одна помарка. Зараз Яна болісно переживає будь-які ситуації, в яких вона не відповідає очікуванням важливих для неї людей.

У 15 років дівчина вступила до коледжу Київського інституту музики імені Глієра і кілька років кожен день по дорозі на навчання проходила через жваву площу Льва Толстого. Знайомий зі школи страх, який сковує, став сильнішим. На підході до площі у Яни починало битися серце, ставало важко дихати, все всередині стискалося, і вона намагалася проскочити швидше.

Два роки тому Яна вчилася на другому курсі в Національній музичній академії імені Чайковського та вже півроку мріяла покинути навчання. Зупиняло тільки одне: для батьків це стане драмою. Яна постійно думала про відхід і в підсумку зважилася на компроміс – взяти академвідпустку й сказати батькам, що подумає, чим займатися далі. Коли вона повідомила про своє рішення, батьки були у нестямі.

– Я приїхала додому і відчула, що всередині наростає тривога. Лежала на ліжку і в якийсь момент зрозуміла, що більше не можу лежати. У мене калатало серце, я відчула в собі багато якоїсь енергії. Мені хотілося вивільнити її. Вдома є стареньке фортепіано, я почала просто бити по його клавішах. Впала на коліна, кричала, каталася по підлозі, гавкала. Я не розуміла, що зі мною відбувається. Усередині просто був страх, і я хотіла його виплеснути. Але нічого не допомагало.

Цей стан тривав більше години. Коли напад закінчився, Яна подумала: «Це не схоже на істерику. Швидше за все, я зійшла з розуму». Вона переживала, що так само подумали і її батьки.

– Вони далекі від світу, в якому обговорюють психіку й психічні розлади. Не дуже позитивно ставляться до психотерапевтів. Те, що вони побачили, виявилося для них за межею розуміння.

Панічна атака відбувається без видимої причини і без внутрішніх передумов в організмі. Зазвичай вона починається з незначних зовнішніх проявів. Це може бути прискорене дихання, серцебиття, підвищення тиску. Наприклад, людина їде в метро в поганому настрої і з поганим самопочуттям. У вагоні сперте повітря, в мозок надходить трохи менше кисню, ніж зазвичай. Цього достатньо, щоб запустити панічну атаку.

– Мозок, і в першу чергу його мигдалеподібне тіло, інтерпретує це як сигнал загрози, – пояснює психолог Євген Пілецький, який працює за методом когнітивно-поведінкової психотерапії. – Мозок реагує так, ніби зараз трапиться інсульт, інфаркт, безумство чи щось жахливе. Людина відчуває хвилю адреналіну, у неї пересихає в роті, починають трястися руки і ноги, підвищується тиск. Мозок знову інтерпретує це як сигнал, що його власник задихається, вмирає, божеволіє. Так і відбувається панічна атака. При цьому з організмом все в порядку, є тільки помилкова інтерпретація мозку, яка призводить до таких проявів.

Якщо панічні атаки відбуваються у людини з певною періодичністю – від декількох разів на рік до декількох разів на день, у неї можуть діагностувати панічний розлад. За Міжнародною класифікацією хвороб ВООЗ, він відноситься до типу тривожних розладів.

Коли у людини трапляється перша панічна атака, в більшості випадків вона не розуміє, що сталося. І починає боятися, що це трапиться знову. Страх провокує нову панічну атаку. Приблизно те ж відбувається з людиною, якій говорять «Не нервуйте» – вона починає хвилюватися ще сильніше.

– Той, у кого вже була панічна атака, намагається уникати всього, що може знову до неї привести, – розповідає завідувач відділенням первинного епізоду Харківської обласної клінічної психіатричної лікарні № 3 Дмитро Мангубі. – Якщо перша атака трапилася в метро, він ні за що не спуститься в підземку. Якщо в ліфті – буде ходити пішки на будь-який поверх. Навіть новини про те, що десь обірвався трос ліфта, зможуть спровокувати панічну атаку.

О пів на першу ночі в харківському студмістечку за третьокурсницею механіко-технологічного факультету женеться чоловік. Вона біжить щосили, хапає ротом зимове повітря, ковзає по льоду. Чоловік наздоганяє і починає душити. Вона б'є його куди завгодно, виривається, біжить, падає, рве колготки, піднімається і знову біжить. Вона кричить «Допоможіть», стукає в вікна і двері закритих гуртожитків. 20-річна Катя відсапується, тільки коли виявляється за зачиненими дверима.

До цього дня Катя нічого не боялася. Ходила в темряві в навушниках, поверталася в гуртожиток на останньому метро, ніколи не озиралася на всі боки й не думала про небезпеки. Тепер вона купила газовий балончик, перестала виходити одна на вулицю після настання темряви, почала просити знайомих провести її або викликати таксі. Безпека стала однією з головних цінностей і залишилася нею, навіть коли спогади про гонитву потьмяніли.

Минуло сім років, і страх, що на вулиці може трапитися щось погане, раптово повернувся. Восени 2019 року Катін чоловік на кілька місяців поїхав по роботі в США, і вона вирушила разом з ним.

Там у дівчини було багато вільного часу, вона часто гуляла зі знайомою. В один з таких днів вони вирішили піти в парк, але заблукали і опинилися в промзоні. З одного боку було огороджене залізною сіткою болото, з іншого – ремонтна база. Каті стало не по собі, вона запропонувала знайомій повернутися, але та відмахнулася: «Ми вже на півдорозі». Катя втиснула голову в плечі і вирішила просто йти, дивитися на землю перед ногами і ні про що не думати. Коли ремонтна база з одного боку дороги змінилася приватними будинками за високим парканом, Катя обернулась.

– Я побачила двох темношкірих чоловіків, які йдуть за нами, – згадує дівчина. – Вони виглядали, як бездомні. Навколо нікого. Англійську я знаю погано. Як кричати, що на нас нападають – не знаю. Мені стало дико страшно, і я запропонувала знайомій перелізти через паркан на приватну територію, хоча в Америці з цим дуже суворо, власник будинку може навіть вистрілити в тебе, якщо вважатиме, що йому щось загрожує. Але мені було все одно. Для мене це було краще, ніж йти незрозуміло куди і скільки.

Вона була на межі напруги. Думала тільки про те, що зараз їх уб'ють, згвалтують, пограбують. Їй здавалося, що серце вистрибне з грудей, руки і ноги трусилися, при цьому вона відчувала якесь заціпеніння. Напруга відступила тільки коли дівчата вийшли до дороги. Йдучи вздовж повз машин, Катя відчула себе у відносній безпеці – і вичавленою, як лимон.

Увечері вдома дівчина не змогла розслабитися. Вночі їй снилася промзона і кроки двох чоловіків за спиною. Вранці вона прокинулася і зрозуміла, що у неї оніміли руки і ноги. Це не пройшло ні в той день, ні на наступний, ні через ще один. Катя вирішила, що це щось з судинами. Пішла на масаж, і начебто все пройшло. У наступні три тижні у неї постійно щось боліло – то зуб, то шлунок, то вухо. Вона не розуміла, що відбувається, цілодобово ходила то по квартирі, то по вулиці і думала, що зі здоров'ям щось жахливе.

Одного ранку вона прокинулася і відчула в грудях розпечену кулю. Щось пекло і давило. Не допомагало ні сходити в душ, ні полежати, ні пройтися. Катя поневірялася до обіду, а потім вийшла в магазин. По дорозі назад зателефонувала знайомій психотерапевту. І тут почалося.

– Сильний жар в грудях, все трясеться, серце калатає. Дуже погано і здається, що це ніколи не закінчиться. Що єдиний вихід – щось з собою зробити, тому що жити з цим палінням я не зможу. Я сказала психолога: «Свєта, будь ласка, не відключайся. Я не витримаю». Вона порадила взяти папір і писати все, що мене турбує. Не пам'ятаю, як я опинилася біля озера з листами А4. За 40 хвилин списала листів вісім, і весь цей час мене трясло, куля в грудях пекла все сильніше. Я думала, що помру.

За порадою психолога, Катя спалила листи зі своїми переживаннями. Їй стало легше. Щоб відволіктися, по дорозі додому вона співала пісні. Їй було все одно, що подумають інші. Дмитро Мангубі каже, що так відбувається ініціація людини в панічні атаки.

Панічні атаки – досить часте явище. У різні періоди життя їх переживають від 2 до 5% людей. Мангубі малює суб'єктивний портрет пацієнта, який звертається до нього з панічними атаками:

– Це дівчина 25-35 років, гуманітарного складу, з вищою освітою. Заміжня, найчастіше без дітей, з доглянутою зовнішністю. Працює найманим співробітником, знаходиться в процесі кар'єрного зростання, по роботі часто спілкується з людьми. У неї нормальна самооцінка, і тому вона уважно стежить за здоров'ям. Можливо, є іпохондричні риси. Вона недовірлива і переживає про те, як її сприймають інші. Часто схильність до тривожності передається їй від мами чи бабусі.

Портрет досить розмитий і грунтується на особистих спостереженнях Мангубі. Він каже, що в останні роки пацієнтів з панічними атаками стає більше. Можливо, через поширення інтернету – люди починають гуглити свої симптоми, і тривожність зростає.

Панічні атаки можуть бути реакцією на стрес. Іноді вони починаються під час або відразу після нього, а іноді – через якийсь період. Людині здається, що вже все добре, вона спокійна, але організм пам'ятає про стрес й може відреагувати панічною атакою.

Тривалі періоди панічних атак були у 28-річної журналістки Юліани Скібіцької двічі – в 2017 і 2018 роках. Перша сильна атака восени 2018 року сталась в автобусі. Усі наступні починалися за тим же сценарієм. Юлі раптово стало страшно, вона ніби відчула удар по голові. Від маківки до кінчиків пальців на ногах пройшла хвиля – тепла, але неприємна. В районі сонячного сплетіння з'явилося сильне почуття тривоги. Юлі захотілося бігти. Але нікуди – автобус їде, люди навколо компостують талони, нічого не відбувається. Дівчина зрозуміла, що це панічна атака, і вирішила перетерпіти.

– Це тривало хвилин п'ять-сім. Адреналін, тиск, спітнілі долоні. Мене трясло, сильно пересохло в горлі. Я продовжувала сидіти на місці, а всередині були жесть і страх, – згадує Юля.

Після цього випадку вона часто засинала і прокидалася з тривогою, не могла їсти і сильно схудла. Найсерйозніша в її житті панічна атака трапилася через кілька місяців. Юля сиділа вдома і відчула знайомий удар по голові і хвилю від верхівки до кінчиків пальців. Почала ходити по квартирі і зрозуміла, що більше не може там перебувати. Поїхала до подруги і намагалася робити те, що радять в інтернеті – зосередитися на диханні, співати пісні, рахувати, грати в слова. Здійснювати монотонні відволікаючі дії. Часом ставало краще, але потім хвиля страху знову піднімалася. Це тривало близько двох годин, а коли закінчилося, Юля відчувала себе, ніби пробігла марафон.

Після цього панічні атаки починалися у неї приблизно раз на три дні. Спровокувати їх могло що завгодно – чашка кави, сигарета, підйом по сходах. Це класичні тригери – вони прискорюють серцебиття і дихання, підвищують тиск. Юля стала менше курити і обмежила каву до чашки в день, хоча раніше пила чотири-п'ять. Один раз у неї трапилася панічна атака, коли вона вдихнула запах парфумів, що розлилися в рюкзаку. Це були улюблені парфуми, але Юля сховала їх на дальню полицю, щоб навіть часом не вдихнути запах. Іншим разом атака почалася в туалеті, і Юлі було страшно знову туди ходити. У третій – коли вона мила посуд гарячою водою. Всю зиму після цього вона приймала тільки прохолодний душ. В кінці 2018 року Юля зрозуміла, що більше так не може, і пішла до психіатра.

Розпізнати панічні атаки одночасно і легко, і складно. З одного боку, у цього стану є конкретні ознаки, з іншого, легко переплутати свої суб'єктивні відчуття з симптомами реальних проблем в організмі. Особливо коли йдеться про першу паніку.

Під час панічної атаки людина відчуває страх, холод або жар в кінцівках, тремор. Їй здається, що врна задихнеться, знепритомніє, зійде з розуму або помре. Іноді вона викликає швидку під час нападу або йде до сімейного лікаря після нього.

– На прийомі розповідає, що раптово запаморочилася голова, з'явилася слабкість, тремор, серцебиття, – малює поширену картину Мангубі. – У скаргах не буде ні слова про страх і тривогу – пацієнтові і в голову не прийде, що це першопричина. Лікар теж не подумає про панічні атаки. Він скаже, що потрібно перевірити, чи немає пухлини, кардіопатологій. Відправить на рентген шийного відділу хребта, а той покаже шийний остеохондроз. Він є у більшості людей, і може заважати притоку крові до голови. З таким діагнозом сімейний лікар направить пацієнта до невролога, а той – на електроенцефалограму.

Зрештою, після енцефалограми та інших обстежень український лікар може поставити діагноз ВСД – вегето-судинна дистонія. Але цей діагноз нічого не пояснює.

Жодних ВСД не існує, – говорить Мангубі. – Це чорна діра, в яку лікарі в пострадянських країнах звалюють будь-які неврологічні проблеми. А вони є у більшості людей. Терміна ВСД не існує в Міжнародній класифікації хвороб, він застарів, в ньому немає сенсу, тому що він може включати в себе що завгодно.

У розпал Майдану, в 2014 році, Влад вчився на заочному відділенні філософського факультету в Харкові, ніде не працював і не особливо цікавився політикою. Все змінилося 18 лютого – в день, коли на Майдані почалися розстріли. Влад став ночами дивитися стрім, постійно моніторив новини, лягав спати о 10-11 ранку і прокидався ввечері. Так пройшов кінець лютого і весь березень.

У ніч на 1 квітня Влад, як завжди, не спав і дивився новини. Вранці пішов в університет, звідти в кафе й ввечері повернувся додому.

– Я прийшов втомлений, і тут у мене раптово почастішав пульс, стало дуже тривожно. Не розумів, що відбувається, сказав батькові, що мені погано. Він поміряв пульс – 140 при нормі 80-100, і тиск – 168 на 90 (норма – 120 на 80). Мене трясло, калатало серце. Я думав, що вмираю або божеволію. Ми викликали швидку, і мене відвезли в лікарню. По дорозі я по інерції питав у лікарів: «А що ви думаєте про Майдан? Не боїтеся, що скоро Росія на нас нападе?».

Влад провів в лікарні декілька днів. Лікарі поставили діагноз: вегето-судинна дистонія. Давали невизначені рекомендації: їсти побільше овочів, гуляти пішки в гарну погоду, кинути пити й курити, зайнятися спортом. Прописали таблетки від тиску. Одна з лікарів натякнула, що не варто приймати новини близько до серця і краще не стежити за ними цілодобово.

Влад повернувся додому й намагався слідувати порадам лікарів. Кинув пити і курити, почав ходити пішки, перестав дивитися новини. Але тиск все одно підвищувався по кілька разів на день, тіло починало трястися, серце – битися, з'являвся сильний незрозумілий страх.

Влад пив таблетки від тиску, вони не допомагали. Ходив по вулиці з тонометром. Коли гуляв з друзями і їв, наприклад, шаурму, тут же згадував, що від жирної їжі підвищується тиск, і біг до аптеки за корвалол. Часто викликав швидку, та робила укол і їхала.

Влад почав шукати в інтернеті форуми для тих, хто хворіє ВСД, і прочитав, що у багатьох при цьому бувають панічні атаки. Знайомий невропатолог порадив йому звернутися до психіатра. На прийомі Влад описав свої симптоми: тиск, безпричинний раптовий страх померти або зійти з розуму, тремор, серцебиття. Лікар незворушно кивнув, щось записав, а потім підняв голову й сказав: «Ви навіть не уявляєте, наскільки часто таке зустрічається».

Для початку важливо просто визнати: у мене панічні атаки, стан, пов'язаний з психікою, а не з тим, що відбувається в організмі. Для багатьох це складний момент: люди в пострадянських країнах неохоче, але підуть до сімейного лікаря або невролога, в крайньому випадку, як каже Мангубі, будуть викочувати страх і паніку яйцем. Але навряд чи звернуться до психіатра або психотерапевта. По-перше, багато хто просто не вірить в їх ефективність, а по-друге, в суспільстві все ще сильний стереотип: «Навіщо мені йти до мозгоправу? Я ж не псих».

Якщо під час панічної атаки нічого не робити – не приймати таблетки, не займатися спеціальними вправами, не намагатися відволіктися, вона пройде сама собою. Тривати цей стан може від декількох хвилин до декількох годин. Але якщо людина не знає, що з нею відбувається, і як з цим справлятися, атаки будуть траплятися в будь-який час і в будь-якому місці. При поганому сценарії, вони частішають до декількох разів на день, а в проміжках людина не може думати ні про що інше, боїться і чекає.

– Для того, щоб панічна атака пройшла, не потрібно робити якісь особливі маніпуляції, – розповідає Мангубі. – Іноді лікар в швидкій, який розуміє, що перед ним пацієнт в паніці, може зробити плацебо-укол глюконату кальцію. Психіатри можуть прописувати транквілізатори або радити робити так звані якірні вправи. Наприклад, брати в руки невелику іграшку і стискати її, щоб заземлюватися і розуміти: ви тут, з вами нічого не відбувається. Комусь це допомагає, комусь – ні.

З усіх напрямків психотерапії для боротьби з панічними атаками Мангубі радить когнітивно-поведінкову терапію. Вона працює з думками людини, які складаються в негативні установки, впливають на її поведінку і якість життя. В середньому, людині з панічними атаками досить п'яти сесій з КПТ-терапевтом, щоб знизити інтенсивність і кількість панічних атак. Щоб людина перестала боятися цього стану і почала розуміти, що зможе його пережити.

У когнітивно-поведінкових терапевтів є протокол роботи з панічними атаками. Він виглядає приблизно так: спочатку терапевт пояснює пацієнту, що таке панічні атаки, що відбувається при них в мозку, які можуть бути причини. Терапевт каже, що панічні атаки не призводять до жахливих наслідків для організму. Уже цей перший етап терапії допомагає багатьом пацієнтам справлятися зі станом.

– Основний сучасний метод боротьби з панічними атаками – їх толерування, а в деяких випадках – навіть збільшення заради експерименту, – розповідає Євген Пілецький. – Наприклад, іноді терапевти можуть порекомендувати клієнту самому викликати панічну атаку і подивитися, що буде. Для цього досить швидко подихати від десяти секунд до кількох хвилин – і мигдалеподібне тіло в мозку вже сприйме це як сигнал небезпеки. Якщо панічна атака почнеться, можна попросити людину покружляти на місці. Її буде ковбасити, здаватися, що вона зараз знепритомніє. Але нічого не станеться. Часто це знімає страх.

Далі психотерапевт рекомендує пацієнту подолати бажання бігати по кімнаті, шукати таблетки і капати валокордин. Просто сісти в крісло й терпіти. Таким чином, мигдалеподібне тіло отримає сигнал: ви не тікаєте від панічної атаки, нічого не робите, щоб її погасити, і вона проходить. Це діє і навпаки: якщо людина п'є таблетки або судорожно метається, мигдалеподібне тіло «вирішує», що саме це допомагає впоратися зі станом. Змусити себе сидіти і нічого не робити під час панічної атаки складно, але якщо зробити це кілька разів підряд – атаки будуть переноситися легше і відбуватися рідше.

Після сильної панічної атаки в 2018 році Яна Шемаєва з Jerry Heil намагалася жити, як раніше. Хоча часто подумки поверталася в той день, коли каталася по підлозі й гавкала, і не могла зрозуміти, що з нею сталося. Думала: «Ну, все, Яночка, скажи «пока» своїй кукушечке». Тільки через кілька місяців вона прочитала в пості відомої блогерки, що таке панічні атаки, і зрозуміла, що це – саме її історія. Яна почала медитувати й ходити до психотерапевта. Стало легше, але не до кінця. У лютому 2020 року у Яни трапилася ще одна сильна панічна атака – після фіналу нацвідбору на Євробачення.

У фіналі Яна програла іншій виконавиці, повернулася додому, проаналізувала свій виступ і вирішила, що виклалася по максимуму. А потім відчула, як наростає незрозуміла тривога. У якийсь момент Яні стало здаватися, що тривога розриває її зсередини. Була ніч, вона знаходилася вдома одна, і від цього ставало ще страшніше.

– Я погано пам'ятаю, що робила тоді, щоб заспокоїтися. Здається, зателефонувала комусь із друзів, і через годину тривога пройшла. До речі, друзі порадили мені метод, який допомагає – уявити, що ти знаходишся в місці, де тобі добре й спокійно, глибоко дихати. В принципі, це і є медитація. Якщо так робити, то через 10-15 хвилин стає краще, – каже Яна.

Зараз вона медитує щодня, і панічні атаки відбуваються рідко – раз на кілька місяців. Яна вважає, що це через те, що стан медитації протилежний паніці, і для тривоги просто не залишається місця.

Півтора місяці в США після першої панічної атаки пройшли для Каті, як у в'язкому мерзенному тумані. Вона погано спала – прокидалася кожні пару годин, і її трясло. Боялася залишатися одна – і чоловік кілька тижнів працював з дому, але це не допомагало. За три тижні схудла на 5 кілограмів. Жила з постійним відчуттям сильної тривоги, яке іноді переходило в паніку. Каті здавалося, що це ніколи не закінчиться, і вона зійде з розуму. Вона цілодобово не могла думати ні про що інше.

Після однієї з панічних атак Катя пішла до лікаря в США. Їй зробили кардіограму, вимірювали пульс і тиск, взяли аналізи – і не пояснили, що з нею відбувається. Виписали транквілізатор і сказали пити його, коли стан стає зовсім нестерпним. Але не більше трьох разів на день.

– Ми прийшли додому, я випила таблетку й фізично відчула, як тривога йде, тіло розслабляється. Стало набагато легше. Я заснула і в перший раз за довгий час проспала всю ніч. Але наступного дня знову почалася паніка, – згадує Катя.

У такому стані, іноді рятуючись таблетками, дівчина прожила до повернення в Харків. Вона думала, що вдома їй стане краще, і все пройде – адже там у неї є батьки, друзі, звична обстановка. Але вже в другу ніч вдома Катя прокинулася від знайомого печіння в грудях, і все почалося знову.

Вона стала ходити по лікарях: терапевт, невропатолог, УЗД судин, аналізи, діагноз «анемія» і рецепт на заспокійливі і знеболюючі. Пішла до психотерапевта – він сказав, що у Каті нервовий зрив, і таблетки їй не допоможуть. Дівчина знову перестала спати, постійно тремтіла і думала, що сходить з розуму.

Зрештою, Катя потрапила на прийом до Дмитра Мангубі. Він виписав їй антидепресанти і порадив мати улюблену іграшку, коли починається напад. Це допомогло, і зараз у Каті вже більше двох місяців немає нападів паніки.

Юля перепробувала практично всі методи боротьби з панічними атаками. У 2018 році психіатр прописав їй курс антидепресантів, вона пила їх рік. За цей час у неї жодного разу не було повноцінної атаки, але був стан, близький до неї. Тоді Юля говорила собі: «Ти п'єш антидепресанти, значить, у тебе не може бути паніки». Це працювало.

Юля закінчила приймати таблетки в лютому 2019 року. Цілий рік все було в порядку, а потім трапився карантин. На другому тижні сидіння вдома у дівчини раптово почалася панічна атака. Ще через тиждень – друга, за нею – третя. Юля знову стала прокидатися з відчуттям тривоги, бачити в дзеркалі загнаний погляд і не бачити сенсу ні в весні, що настала, яку чекала весь лютий, ні в житті.

Юля відчувала себе дуже вразливою, ображалася, якщо друзі не питали, як вона, і дратувалася, якщо питали. Намагалася то чи врятуватися, то чи добити себе алкоголем. Це не допомагало.

Зрештою, Юля звернулася до когнітивно-поведінкового терапевта, і той сказав парадоксальне: «Щоб позбутися панічних атак, потрібно повністю віддатися паніці». Юлі було страшно. Здавалося, якщо вона цілком піде в паніку, то помре. Хоча вона вже багато читала про це і головою розуміла: від паніки не вмирають.

Кілька разів вона спеціально викликала панічні атаки – вмикала музику, яка вже їх провокувала, сідала і чекала.

– Коли атака починалася, мені було страшно, мене ковбасило, здавалося, що тіло мимоволі підривається з дивана. Величезним зусиллям волі я змушувала себе сидіти і нічого не робити. Так було три або чотири рази, і я помітила, що з кожним разом переношу цей стан все легше, і він триває все менше. Вже близько місяця у мене немає паніки взагалі. Я розумію, що, швидше за все, колись вона повернеться, але вже не буде такою сильною і тривалою, – розповідає Юля.

Вона перестала боятися паніки, вийшла з депресивного епізоду і відчула себе настільки впевненою, що закінчила психотерапію.

Психіатр діагностував Владу тривожний розлад і прописав транквілізатори. Панічні атаки припинилися. Влад перестав боятися, повернувся до колишнього способу життя – знову почав випивати з друзями і курити, і через якийсь час тривожний стан повернулося.

У той час Влад не знав, що робити зі своїм життям. Він епізодично працював то маркетологом, то контент-менеджером, але не відчував себе на своєму місці. Його кілька разів звільняли, і через великі перерви у роботі грошей практично не було.

Він закінчив навчання, почав малювати й займатися сучасним мистецтвом, але дохід це не приносило. Підробляв режисером по світу в театрі, намагався робити і продавати дизайнерські шкарпетки. За перше платили копійки, друге розкритикували друзі: "Шкарпетки по 100 гривень? Їх ніхто не купить, це нікому не потрібно". Влад не знав, куди себе подіти, чим займатися в житті, і відчував себе самотнім і неприкаяним.

У 2015 році він кожні вихідні сильно напивався з друзями – до стану, коли вже не можеш йти. А потім у нього часто траплялися панічні атаки з похмілля.

– Коли п'єш, зазвичай погано і мало спиш, а вранці впадаєш в якийсь болісний стан між сном і реальністю, – згадує Влад. – Намагаєшся заснути знову, але не виходить, і починається або панічна атака, або якась розмазана тривога.

У 2015 році Влад освоїв нову професію – дизайнер інтерфейсів і став шукати по ній роботу. Нічого не виходило. Він продовжував напиватися по вихідним, а по буднях цілими днями розсилав резюме. Так тривало більше року.

Робота знайшлася тільки в квітні 2016-го, але і це не принесло полегшення: після попередніх звільнень і виснажливих пошуків Влад весь час боявся, що його звільнять. Він почав ходити до психотерапевта, розповідав, що погано себе почуває, живе в перманентній тривозі і нав'язливих думках. Малював картинки своїх станів. Йому стало краще, але не до кінця. На одній із сесій через кілька місяців психотерапевт порадив йому кинути пити. Влад повністю відмовився від алкоголю, знайшов нову роботу, переїхав в інше місто, і панічних атак більше не було.

Що стоїть за панічними атаками – питання, на яке є тільки спроба відповіді. У когось це особливість центральної нервової системи, когось занадто опікали в дитинстві, а хтось, навпаки, не відчував себе в безпеці. Вплинути може булінг в школі або неприйняття суспільством в дорослому віці. Загалом, що завгодно.

Катя вважає, що за її панічними атаками стоїть страх смерті і, можливо, з цим пов'язаний той випадок з нападом на третьому курсі. У Юлі немає припущень. «Я завжди була тривожною», – каже дівчина. Яна Шемаєва думає, що, можливо, позначилося суперечливе виховання – перед очима одночасно були життєві стратегії тата-екстраверта і тихої мами, яка радила «не висовуватися». Протиріччя росли разом з Яною, і ставши дорослою, вона стала ще більш тривожною. Влад розглядає панічні атаки як раптові напади самотності.

– Іноді тобі самотньо, тому що у тебе немає близьких друзів, а іноді – тому що ти не розумієш своє місце в світі, – каже Влад. – У той час мені було самотньо і так, і так. Мені здається, не дарма панічні атаки часто відбуваються в транспорті та громадських місцях. Коли ти самотній серед людей, це складніше винести, ніж коли ти фізично один.

Яна Шемаєва і зараз відчуває відлуння своєї найсильнішої панічної атаки – добре пам'ятає, що відчувала, коли валялася по підлозі, кричала й гавкала. Вона все ще боїться здатися нецікавою – кожен раз, коли випускає нову пісню, їй страшно, як її сприймуть слухачі.

У Каті спогади про панічні атаки дуже свіжі, вона переживає, що буде, коли закінчиться курс антидепресантів. Ходить до психотерапевта і займається аутотренінгом. Юля зараз відчуває внутрішній підйом і, нарешті, розуміє, що вона сильніша паніки, більше її не боїться. У Влада не було панічних атак вже чотири роки. Приблизно стільки ж часу він не відчував безпричинної тривоги.

У героїв цього тексту різні причини і способи подолання панічних атак. Але їх об'єднує одне: кожному ставало краще, коли він дізнавався, що з ним відбувається, що він не самотній, і що з цим можна впоратися.