Україна — серед лідерів Європи (якщо не брати до уваги Росію) за кількістю держпідприємств. У Фонді держмайна порахували, що держава повністю контролює 3733 компанії. У найближчій за списком Угорщині лише 371 держкомпанія, Латвії — 85, Польщі — 55.

Така кількість держвласності зумовлює очевидні проблеми: це і недоотриманий прибуток (а то й прямі збитки) через вкрай неефективне управління (або відсутність менеджменту), і корупція, яка коштує бюджету мільярди, і поступове руйнування активів. Усі це розуміють, але ось уже 25 років, як масштабна приватизація ніяк не розпочнеться.

Чи є надія, що цього року ситуація зміниться? Liga.net узялася розібратися в цьому питанні у спільному проєкті з Мінекономіки, Фондом держмайна і платформою «Прозорро.Продажі» за підтримки USAID. Ми розповімо про асортимент держвласності, особливості участі в аукціонах, історію створення та роль «Прозорро. Продажі», а також про долю нещодавно приватизованих об’єктів.

Спочатку пропонуємо згадати, як починався процес переходу держкомпаній у приватні руки, яких помилок припустилася Україна і що варто зробити, аби сказати: «Приватизація в Україні закінчилася!»

Дрібний приватний бізнес на території Української РСР та інших союзних республік виник наприкінці 1980-х з початком перебудови. Завдяки новим законам з’явилися кооперативи, майно підприємств почали передавати в оренду трудовим колективам. Цим скористалися керівники заводів і фабрик, готові працювати не за законами планової економіки.

Підготовка до роздержавлення стартувала у серпні 1991 року, за кілька днів до ухвалення Акту проголошення незалежності України. Відправною точкою стало створення Фонду державного майна України, який прийняв у республіканську власність активи союзного значення.

Наступний етап — березень 1992 року, коли парламент ухвалив два найважливіші закони: «Про приватизацію майна державних підприємств» та «Про приватизаційні папери», який президент Леонід Кравчук підписав 6 березня.

Саме у цих документах йшлося про ваучерну приватизацію, яка стала знаковою для України.

«Приватизаційні папери використовуються громадянами України для придбання частки майна державних підприємств та інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду відповідно до законодавства України», — наголошувалося у документі.

У 1995-му сертифікати почали видавати на руки. Емітентом ваучерів став Національний банк України. Тоді ж відбулися перші сертифікатні аукціони з продажу держактивів.

Альтернативи ваучерам не було. Приватизацію за реальні гроші на першому етапі заборонили до впровадження національної валюти гривні. Також заборонялося використовувати для оплати іноземну валюту. Через складнощі з оцінюванням та переоцінюванням вартості активів політики боялися, що іноземці скуплять всю Україну за безцінь.

Для цього вистачило б приблизно $3 млрд, підрахували економісти Олександр Пасхавер та Анатолій Федоренко, який описав цю історію у книзі «Українська приватизація у спогадах і роздумах».

Перша хвиля приватизації припала на складні 1995-1999 роки. Це був час тотального дефіциту, гіперінфляції і зарплат у натуральній формі. Людям потрібні були гроші. Продаж сертифікатів заборонявся законом, однак з’явилися більш-менш чесні схеми, які спрямували приватизацію в інтересах вузького кола людей. У промислових містах шикувалися черги з охочих отримати за свої цінні папери суму, якої вистачало на холодильник або відеомагнітофон.

Важливою ланкою процесу були перші інвесткомпанії, які задешево скуповували ваучери у населення або акції підприємств у їхніх співробітників. За ними стояли «червоні директори» та «нові українці».

Вони були першими приватними власниками фабрик, заводів або закладів соцкультпобуту — майбутньої торговельної нерухомості.

Поступово економіка України піднімалася на ноги, після впровадження гривні у 1996 році канули в Лету бартерні схеми. Прийшов час наступного етапу приватизації — грошової. Але й тут не обійшлося без крайнощів. Це була так звана олігархічна приватизація, згадує чинний голова Фонду держмайна Дмитро Сенниченко, який тоді працював в НБУ.

Особливість того періоду — додаткові вимоги до кандидатів. Також практикувалася приватизація «за обіцянки», коли підприємства передавали фінансово-промисловим групам за обіцянки інвестувати у виробництво чи модернізувати його. Та виконати їх могли лише одиниці. «Це надто стримувало інтерес потенційних інвесторів, особливо іноземних», — пояснює Сенниченко.

До того ж у багатьох підприємств ще під час ваучерного етапу з’явилися власники більшої частини акцій. Купівля акцій таких компаній була для нових інвесторів «квитком на війну».

Чи були вдалі приклади? За всю історію приватизації можна згадати лише один кейс, результатами якої країна дійсно може пишатися — це повторна приватизація «Криворіжсталі» 2005 року. Після торгів, які транслювали наживо, держава отримала майже $5 млрд. Новий власник, транснаціональна корпорація ArcelorMittal, за 15 років інвестував у модернізацію українського підприємства ще майже $5 млрд.

Але на цьому успіхи «великої» української приватизації за 25 років закінчуються.

Але це історія. А що зараз?

У 2020 році відбувся ще один знаковий продаж. Готель «Дніпро» у середмісті Києва пішов з молотка більш ніж за 1 млрд грн. Для коронавірусного року це величезні гроші. Найдивовижніше, що таку суму вдалося вторгувати за об’єкт так званої малої приватизації. Але процедурно об’єкт підготували за найкращими міжнародними стандартами.

Торік мала приватизація принесла чималі гроші державі — 3,37 млрд грн, що уп’ятеро більше, ніж у «стабільному» 2019-му, та удесятеро більше, ніж у ще більш економічно успішному 2018-му. Це сталося завдяки запровадженому Фондом держмайна інноваційному процесу, коли «всі знають все» — доступна інформація у віртуальних кімнатах даних, на сайті privatization.gov.ua.

Продаж великих об’єктів заборонили на законодавчому рівні, нібито побоюючись отримати під час карантину низьку ціну.

Що таке мала приватизація? Вона з’явилася 2018 року, коли президент Петро Порошенко підписав закон «Про приватизацію державного та комунального майна», який передбачав спрощений порядок продажу компаній балансовою оціночною вартістю менше 250 млн грн.

Продаж, за законом, відбувається онлайн через аукціони «Прозорро.Продажі». Це стосується не лише окремих об’єктів, а й невеликих підприємств. Завдяки такому онлайн-інструменту неможливо тихенько скупити акції або придбати держактив, усе відбувається публічно, кожен потенційний покупець має поборотися з суперниками. Вплинути «за дзвінком» на електронний аукціон неможливо, «прибрати конкурента» не вийде, а спостерігати за перебігом аукціону можуть всі охочі.

«Аукціон проводять онлайн у режимі реального часу. Кожен може спостерігати, як все відбувається, а після завершення торгів подивитися у системі документи всіх учасників, зокрема переможця», — розповідає директор ДП «Прозорро.Продажі» Олексій Соболєв.

Гучна приватизація «Дніпра» відбувалася саме так. За готель конкурували 29 компаній, ім’я переможця дізналися лише після фінального раунду. Але це був не єдиний вдалий продаж 2020 року. Йдеться про приватизацію підприємства «Київпассервіс», якому належить кілька автовокзалів у столиці та Київській області. За нього заплатили 231 млн грн.

Знайшов приватних власників і цілий сектор українського харчопрому. Багаторічна держмонополія на виробництво спирту спричинила лише неефективне виробництво, корупцію та формування тіньового ринку спирту. Торік Фонд держмайна продав 20 спиртзаводів більш ніж за 1 млрд грн. Загалом планується продати 41 завод «Укрспирту».

«Мала приватизація засвідчила цікавість внутрішнього інвестора», — наголошує перший заступниця міністра економіки Світлана Панаіотіді. Серед усіх спиртзаводів лише один дістався іноземному інвестору.

Для більшості українців приватизаційний процес тісно пов’язаний із Фондом держмайна, але він не єдиний і, схоже, вже не головний продавець. В онлайн-приватизації бере активну участь і місцева влада, яка після децентралізації може тепер відкрито продавати комунальне майно, яке використовують не за призначенням.

Львів одним із перших приєднався до системи «Прозорро.Продажі», ще наприкінці літа 2018 року. Інна Свистун, начальник управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, згадує, що і раніше у міського керівництва була аукціонна стратегія. Навіть створили окремий сайт, на якому подавали інформацію про всі комунальні об’єкти Львова, що підлягають приватизації. «Ми давно йшли до відкритої приватизації, але з появою «Прозорро.Продажі» побачили, що поруч «біжить кінь» і швиденько сіли на нього, тому що так буде швидше», — жартома пояснює Свистун. Після цього значно розширилася географія покупців і посилилася конкуренція між ними.

У мерії міста Покрова (Дніпропетровська обл.) також активно використовують можливості малої приватизації. Це промислове містечко долучилося до «Прозоро.Продажі» у жовтні 2018 року. Олександр Чистяков, заступник міського голови Покрова, каже, що вони також відчули збільшення конкуренції під час продажу комунального майна. «У період «паперової» приватизації, коли об’яви друкувалися у місцевих газетах, переможцями аукціонів зазвичай були місцеві компанії. За минулі три роки участь у торгах брали претенденти з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва», — розповідає Чистяков. 

Переможцем останнього лота було київське підприємство. Йдеться про будівлю дошкільного закладу освіти, який не працює майже 20 років. За стартової ціни 43,5 тис. грн переможець торгів запропонував 371 тис. грн.

«Гроші вже перераховано до міського бюджету», — наголошує заступник міського голови та зауважує, що цю будівлю вже двічі намагалися продати приблизно за 100 тис. грн: одного разу покупець відмовився підписувати договір через початок карантину, іншого — на аукціон не було заявок. А ось третя спроба виявилася вдалою — конкурувало аж п’ять претендентів, і всі вони запропонували понад 100 тис. грн.

Серед головних переваг «Прозорро.Продажі» у Львові називають те, що немає безпосереднього контакту між організаторами аукціону та його учасниками. «Ми як управлінці можемо спокійно жити, тому що у правоохоронців не виникає жодних питань. Ця система просто неймовірна щодо прозорості процесів», — не приховує захоплення Інна Свистун.

Одним із найцікавіших кейсів у Львівській міськраді називають продаж об’єкта нерухомості на Площі Ринок загальною площею 945 кв. м. Його у 2019 році купила київська інвестиційна компанія Dragon Capital за 116 млн грн. Ця сума становила левову частку в бюджеті розвитку міста того року.

«Місто не може бути маклером, воно має виконувати інші стратегічні функції, — упевнена Свистун. — Саме тому приватний власник, який розвиває бізнес або здає придбану нерухомість в оренду, піклуючись про свій об’єкт, — це благо».

Заступник міського голови Покрова розповів про ще один цікавий кейс. Майже 10 років у середмісті стояла аварійна двоповерхова будівля колишнього міського суду, яка перетворилися на криміногенну місцину. «Через аварійний стан будівлі у мерії вирішили шукати ефективнішого власника, виставивши її на аукціон», — згадує Олександр Чистяков.

Новий власник своїм коштом демонтував верхній поверх, який неможливо було реконструювати. Після ремонту будівлю введено в експлуатацію як магазин непродовольчих товарів. Громада отримала сучасний обʼєкт торгівлі та додаткові робочі місця.

У Покрові наголошують, що під час аукціонів «Прозорро.Продажі» вартість усіх лотів у середньому зросла майже на 62%. Від жовтня 2018-го по січень 2021-го місто отримало за підсумками 22 аукціонів понад 1,5 млн грн.

У Львові 2019 року провели 44 аукціони, які дали 294 млн грн у бюджет міста і 58,5 млн грн до держбюджету. А у 2020 році провели 63 аукціони на 121,5 млн грн і 24 млн грн відповідно.

Та попри яскраві приклади, приватизацію досі не можна назвати системною. Різні гілки влади постійно змінюють думку про те, що, коли і як варто продавати. Єдиної позиції і стратегії немає.

«На жаль, за 30 років незалежності у нас цього так і не відбулося, кожен чиновник тягне ковдру на себе, — каже Дмитро Сенниченко. — А сотні держкомпаній тим часом приносять прибуток конкретним людям, а державі дістаються збитки».

Міністерства і відомства продовжують керувати десятками непрофільних активів і витрачати мільйони на їхнє утримання. Міноборони України володіє готелями у середмісті Києва і Львова, а Державна фіскальна служба — невеликим гірськолижним курортом. Приватизація цих об’єктів, безумовно, зацікавить приватних інвесторів.

«За нашими підрахунками, кожна гривня, отримана на приватизаційному конкурсі, дає 4-6 грн додаткових вкладень у майбутньому», — вважає Сенниченко.

А поки що чиновники отримують тіньові доходи від здавання в оренду держактивів, непрозорого відчуження або продажу готової продукції через посередників за заниженими цінами і щосили гальмують процес. Так, 12 серпня 2020 року Кабмін вирішив передати на приватизацію 188 об’єктів міністерств.

«На початок лютого передали лише 90 об’єктів, — обурюється Світлана Панаіотіді. — Академія аграрних наук взагалі не реагує на листи». Як із цим боротися? «Тільки публічністю», — вважає вона.

Майже третину серед 3700 держпідприємств потрібно ліквідувати, адже вони існують лише на папері. Але навіть за таких умов Мінекономіки у 2019-2020 роках передав на приватизацію понад 700 непрофільних об’єктів. Це майже удесятеро більше, ніж за попередні 10 років, підраховує Панаіотіді.

Після ухвалення закону, який розробляють у Мінекономіки і який має розморозити велику приватизацію, Фонд держмайна матиме вільний шлях до залучення інвесторів через велику приватизацію, а перехід державного майна у приватні руки спроститься.

«Цей закон у пріоритеті, — каже Світлана Панаіотіді. — Усі зацікавлені в тому, щоб ухвалити його якомога швидко». На початку лютого він пройшов перше читання у парламенті.

Тоді, за прогнозами Сенниченка, у найближчі п’ять років держбюджет може отримати 100-120 млрд грн. Якщо лише розблокувати велику приватизацію, то вже 2021 року Фонд держмайна може забезпечити бюджету щонайменше 12 млрд грн.

Які великі об’єкти підуть на продаж насамперед? Називають Об’єднану гірничо-хімічну компанію (ОГХК), завод «Більшовик» і «Президент-Готель». «Уже сьогодні ОГХК цікавляться 16 компаній, 13 з яких іноземні», — уточнює глава Фонду держмайна.

Якщо не ставитимуть палиці в колеса, приватизацію всього нестратегічного держмайна можна завершити за 3-4 роки, прогнозує Сенниченко і мрійливо додає: «Після цього я сміливо зможу закрити за собою двері Фонду держмайна і повернутися в реальний сектор економіки, а ключ повішу на гачок».