Темряву розріже світло фар якогось автомобіля і на іншому кінці алеї виростуть два чоловічих силуети. Дівочий сміх змовкне і тиша зміниться цоканням секундної стрілки. Що ближче підходять силуети, то більше відлік миттєвостей нагадує удари серця. Хлопець і дівчина помітно занервують. Хлопець легенько підштовхне дівчину й прошепотить: «До стіни». – «Що?» – «Підходь до стіни».

Він і вона звертають з алеї, притискаються до дому. До свого під'їзду їм треба пройти ще метрів десять. Хлопець дістає ключі. Залишається буквально пару метрів, але... Силуети теж звертають.

Далі багато залежить від роботи оператора. Біля самого під'їзду закипає бійка, виблискує ніж, але глядач не може визначити в чиїх руках. Крики, удари, лайка, кров... Одна з фігур відступає, розвертається і тікає. Ще секунда і тікає другий тип. За першим женеться дівчина, за другим – хлопець.

Камера втрачає з уваги дівчину і першого типа. Хлопець продовжує гнатися за другим. У якийсь момент другий падає. Підсумок: другий корчиться від поранень. Хлопець викликає швидку й починає все те, що відбувається, записувати на відео. Його рука поранена, одяг вимазаний кров'ю, але він продовжує вести стрім, під час якого повідомляє, що відбувся напад. Підходять перехожі. Якийсь чоловік намагається надати йому допомогу, жаліслива жінка звинувачує його в перевищенні самооборони. З темряви виринає дівчина і перехоплює стрім.

Коли приїжджає швидка, другий тип ще живий, але його чомусь не реанімують. Медики роздратовані, мабуть, самим фактом виклику. Вони якось неохоче надають першу допомогу хлопцю, перелаюючись з дівчиною – не бажаючи потрапляти в камеру. Хлопця нудить, у нього паморочиться у голові, його відвезли. Кінець фінальної сцени: вогні Фонтанської дороги, сирена швидкої і жовті квадрати вікон ...

Чому так важлива майстерна робота оператора? Реконструюючи події того вечора, ми використовували лише факти, які підтверджені матеріалами досудового розслідування Головного слідчого управління СБУ. Частина свідчень залишаються спірними, результати деяких експертиз суперечать один одному. І в цьому суть інтриги.

Журналісти пред'являть суспільству вдову і бабусю-матір загиблого. Після чого в гру вступлять захисники вдови і будуть доводити, що йдеться про умисне вбивство. Лікарі почнуть виштовхувати хлопця з лікарні, так і не зашивши йому сухожилля кисті лівої руки. У кареті швидкої його перевезуть до Києва. Буде відкрито дві кримінальні справи: одна за фактом нападу, інша – про вбивство.

У головного героя з'являться свої юристи, та й сам він, як з'ясується, за освітою юрист. Дівчина буде роздавати на мітингах листівки на захист хлопця. Два роки з перемінним успіхом адвокати будуть боротися за серця присяжних.

Дійові особи: Сергій Стерненко (представлення не потребує), його дівчина (журналіст-початківець); Олександр Ісайкул (майстер спорту з боксу), Іван Кузнєцов (колишній десантник, безробітний). Герої другого плану: адвокати, політики, журналісти. Присяжні: вся країна. Кіно про самооборону? Не тільки. Воно ще й про невидиму війну.

Рукопашний бій на Фонтанській дорозі – маленький фрагмент війни, всередині якої жив і живе Стерненко та інші проукраїнські активісти в Одесі, Харкові, Херсоні, Бердянську та інших містах на сході та півдні країни. Невидима війна почалася з Революції гідності і не закінчилася й досі.

Весь цей час Стерненко займався, звичайно ж, не тільки війною. Він закінчив коледж економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу, вступив до Одеського національного університету імені Мечникова і став бакалавром права. Зараз він продовжує освіту в Інституті міжнародних відносин при КНУ імені Шевченка за фахом «міжнародне право». Перше враження при особистій зустрічі: студент-відмінник.

У нього літературна українська мова, він цитує Канта («Хто робить себе черв'яком, той не може потім скаржитися, коли його топчуть ногами»), а з кишені куртки стирчить край книжки Рудольфа фон Єрінга «Боротьба за право». Образ відмінника підсилюють окуляри.

Сергій дійсно відмінник або майже відмінник: за дві останні сесії його оцінки вище 90 балів, крім одного предмета (якого саме, Сергій не згадує). Але в першу чергу він боєць. І це теж не просто враження: Стерненко займається дзюдо. Головним же його університетом була і залишається вулична політика. Тобто – війна.

2018 й рік – особлива сторінка в цій невидимій і постійній боротьбі.

Саме в 2018-му в Україні було зафіксовано максимальне число нападів на громадських активістів. За даними моніторингу Коаліції захисту громадянського суспільства, в 2018-му сталося понад 50-ть нападів на активістів – стільки ж, скільки за три попередні роки. Найбільш резонансний випадок – замах на Катю Гандзюк в Херсоні.

А найнебезпечнішим місцем виявилася Одеса. У той рік автомобіль, в якому знаходилися активісти Михайло Кузаконь і Григорій Козьма, протаранила вантажівка. Члену громадської ради при НАБУ Віталію Устименку розбили голову. Лідера одеського осередку партії «Сила людей» Олега Михайлика розстріляли на виході з магазину. Михайлик пережив клінічну смерть, але вижив.

Заступник голови одеського Народного руху Аліна Радченко, коментуючи хід розслідування нападів на активістів, називала звіти одеської поліції маячнею. На її думку, реальні розслідування саботувалися, а злочини кваліфікувалися не вірно. «То особиста неприязнь, то жертву переплутали, то грабіж... Поліція спеціально так робить, щоб замовників ніхто не шукав», – заявила Радченко.

У неї був особистий привід для такої оцінки. Одного разу в центрі міста невідомий вдарив її ззаду по голові. Коли поліцейський, який випадково опинився поруч, схопив нападника, той закричав: «Вона це заслужила!» Злочинець вирвався і втік. Справу було кваліфіковано як спробу пограбування. До відповідальності так ніхто і не притягнутий.

У всіх постраждалих спільні вороги: представники одеського криміналу, місцева влада і прихильники «русского мира». Історично так склалося, що це множини, які перетинаються. «Русский мир» в Одесі – і не тільки в Одесі – спирається на кримінал. Чому?

Трохи бекграунду. Екс-глава Управління кримінальної розвідки МВС України Валерій Кур в бесіді з Liga.net пояснює: «У кінці 80-х – початку 90-х у внутрішньовидовій боротьбі одеських угруповань переміг дехто «Ангел» – лідер одного з ОЗУ Одеси (Олександр Ангерт, нині бізнесмен, громадянин України, Ізраїлю та Венесуели, проживає у Великобританії. – Прим. ред.). Правою рукою Ангела була особа на прізвисько Капітан. Дуже рішуча людина, кадровий офіцер». Чи цікавилися радянські спецслужби такими людьми? Звичайно.

«Коли СРСР розвалився, всі особисті справи з КДБ перейшли в ФСБ, – продовжує Кур. – Чи могла ФСБ задіяти старі зв'язки під час агресії, зокрема, під час «битви за Одесу»? Однозначно. Ось таке кіно».

Валерій Кур не уточнює, хто саме переховувався за прізвиськом Капітан. Каже, що це секрет Полішенеля. Довідка з Вікіпедії: мер Одеси Геннадій Труханов у1992 році звільнився зі збройних сил СРСР у званні капітана, а в 1993 очолив охоронну фірму «Капітан».

«Протистояння в Одесі не закінчилося навесні 2014 року, – продовжує Кур. – До цього дня йде прихована війна: агресор виділяє кошти на залякування і вбивства. А Стерненко один з найяскравіших проукраїнських активістів. І небезпека йому, звичайно ж, загрожувала і загрожує».

Подібної точки зору дотримувався і тодішній генпрокурор Юрій Луценко, який заявив про ланцюжок нападів на проукраїнських активістів і не виключив, що вороги України задіяли «черговий план дестабілізації країни». Про роль в цьому плані Труханова або інших представників одеської влади залишається тільки гадати – жоден замовник не встановлений.

І все ж, версія Луценка – не чисто конспірологія. І ось чому. В матеріалах справ про напад на Стерненка та інших активістів фігурують два GPS-трекера – пристрої для відстеження переміщення об'єкта.

У результаті експертизи, проведеної СБУ, з'ясувалося, що працювали пристрої не постійно, а в певні проміжки часу, що збігаються з трьома нападами. Одних цих фактів достатньо, щоб об'єднати всі напади на Стерненка в одну справу. МВС цього не зробило.

Але і це ще не все – аналогічні пристрої використовувалися перед нападом і на інших одеських одеситів – Григорія Козьму і Михайла Кузаконя. Це вагомий аргумент на користь того, що ланцюжок одеських нападів об'єднаний одним умислом і всі напади координувалися з одного центру. Далі – цікавіше.

Михайло Кузаконь, який ознайомився з матеріалами своєї справи, стверджує, що дані GPS-трекери перебували на балансі одеської поліції. Ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію. Але очевидно, що у генпрокурора було більш ніж достатньо підстав забрати справу Стерненка та інших активістів у МВС і передати в СБУ.

Загальна картина: всього в 2018-му в Одесі сталося понад 20 нападів (в цілому по країні, нагадаємо, – понад 50 фактів фізичної розправи над активістами). З них три – на Сергія Стерненка. Зупинимося докладніше на кожному з них.

8 лютого 2018 року двоє невідомих напали на Стерненка і його дівчину біля під'їзду. Злочинці не були знайдені. Хлопцеві довелося провести в лікарні тиждень. До того моменту у нього були досить вагомі підстави вважати, що поліція не зможе його захистити (вірніше, не захоче, нижче пояснимо чому). І що наступний напад – справа часу.

1 травня того ж року на нього було скоєно другий замах: стріляли з травматичного пістолета ззаду. Поруч з Сергієм, як і в минулий раз, перебувала та ж супутниця. Активіст був поранений в шию. Але якимось дивом зумів затримати стрілка. Як таке можливо? Один з одеських правоохоронців, з яким ми намагалися поговорити (невдало), стиснув плечима і неохоче кинув фразу: «Це Одеса».

Затриманим виявився якийсь уродженець Казахстану Абзал Баймукашев. Про цю людину відомо тільки те, що в 2003 році він отримав український паспорт. На даний момент злочинець перебуває під вартою, його мотиви досі не ясні, вироку суду немає.

Такий контекст того страшного вечора, коли в рукопашній сутичці зійшлися чотири фігури: Стерненко і його дівчина з одного боку і двоє загадкових чоловіків з іншого.

Під час третього інциденту Стерненко діяв за вже відпрацьованим алгоритмом: наздогнати, знешкодити, затримати і зафіксувати те, що відбувається на камеру. Логіка, начебто очевидна – так з'являється хоч якийсь шанс встановити особу нападника. Але ця логіка очевидна не всім.

Опоненти Стерненка звинувачують його в диявольській жорстокості – цинічному умертвінні бійця 25-ї повітряно-десантної бригади. Уточнимо: загиблий, дійсно, служив в десанті, але це була термінова служба в 2009 році.

«Диявольська жорстокість» – не просто барвистий епітет. У перекладі на юридичний мову це означає «обтяжливі обставини». А умисне вбивство (стаття 115 КК України) з обтяжуючими обставинами карається аж до довічного ув'язнення.

Суть аргументації опонентів: починаючи з того моменту, коли нападники почали тікати, мови про самооборону бути не може. І пригадують, що Стерненко вже звинувачувався в кримінальних злочинах. До тих пір, поки суд не виніс рішення, всі версії заслуговують на увагу.

Отже, чи не диявол Стерненко? Хто він взагалі такий і звідки взявся?

Відмотаємо плівку на кілька років. Травень 2013 року, ранок, звичайний будинок, звичайна сім'я: мама вчителька, тато військовий, син – студент. Батько і син про щось жваво сперечаються, можливо, лаються. Режисер сам може придумати через що – Стерненко не хоче згадувати той ранок й розповідати подробиці. Каже: «Побутовий конфлікт».

Для 18-річного Сергія це був відповідальний день: через пару годин треба було в коледжі здавати останній іспит весняної сесії – з української мови. Важлива деталь: Стерненко з дитинства захоплювався українською літературою, читав пригодницькі романи Всеволода Нестайка і розповіді Григорія Тютюнника. Він не повинен був скласти цей іспит погано, але – здав погано, на три за п'ятибальною системою.

Після конфлікту з батьком, він вирішив не повертатися додому. У кишені не було ні документів, ні грошей, ні телефону (мобільний забрав батько). Перші дні ночував де доведеться: на горищах, в гостях то у одного друга, то в іншого... У найближчих планах було влаштуватися на автомийку. Але несподівано приятель запропонував іншу роботу.

Щось на зразок SMM-менеджменту: треба було адмініструвати мережеві спільноти. «Ви, може, бачили такі групи, як наприклад,« Блудильник»? А на сторінку Frazer не заходили?», – запитує Сергій і засмучується, почувши негативну відповідь.

Перших заробітків вистачило на те, щоб разом з приятелем знімати дачний будиночок. Потім Сергій почав не тільки адмініструвати спільноти, а й створювати їх на замовлення. Взимку того ж року його щомісячний дохід перевалив за $1000 – величезні гроші для 18-річного хлопця. Таким був перший життєвий іспит Стерненка, який він здав на відмінно.

До січня 2014-го його діяльність ніяк не була пов'язана ані з політикою, ані з громадським активізмом. Політика накрила Сергія відразу, як тільки він вийшов до пам'ятника Дюку – місця дислокації одеського Євромайдану – подивитися: що взагалі в місті відбувається. Для юнака, який захоплювався в дитинстві українською літературою, не могло бути сумнівів, на чиєму він боці. Зрозуміло, що на українському.

Побачене його засмутило: під пам'ятником вештається якась публіка, обговорює політику й розходиться. Наступного дня сумні завсідники збираються знову. Таке проведення часу Сергія не влаштовувало. «Я підійшов до людини з мегафоном, – згадує Сергій, – і запитав: що далі?» Мегафон порекомендував прийти в неділю: мовляв, буде марш, буде цікаво.

У неділю Сергій і його друг Міша прийшли, щоб взяти участь у «цікавій події». Але марш відмінили. Дядько з мегафоном пояснив, що в місті небезпечно, повно тітушек, все відміняється. Сергій голосно вилаявся. Він добре пам'ятає той день:

– Ми йшли по Катерининській, я говорив, що більше сюди не прийду, я був упевнений в цьому. А потім – це було біля супемаркету «Обжора» – зупинився, і кажу другу: «Міша, ідея!» І ми повернулися. Там, біля Дюка, групками стояли хлопці нашого віку. Ми підходили до кожної компанії і питали: ви йдете на марш? А ви? А ви? Почали скандувати: «На марш, на марш, на марш!» Натовп підтримав.

Ми розмовляємо в мирній кав'ярні в Києві, звучить якась надто спокійна музика, але здається, що якщо б Стерненко говорив трохи голосніше, його б підтримали і зараз. Дівчата з сусідніх столиків на нього з цікавістю поглядають. Стерненко продовжує:

– Людей було під тисячу. Пішли по Преображенській, дійшли до держобладміністрації. Я бачив, як люди виходять з будинків і вливаються в наші ряди. Це було неймовірно круто. Ми дійшли... Біля держобладміністрації був якийсь антимайданівський мітинг.

Жінка зі сцени кричала: «Фашисти наступають! Фашисти наступають! » Прапори партії Регіонів... Ніяких сутичок не було. Вони покричали на нас, ми – на них.

Стерненко робить ковток імбирного напою і посміхається:

– А наступного дня тодішній голова держобладміністрації Микола Скорик, а нині депутат від ОПЗЖ, зачинив всі входи в будівлю бетонними блоками. З тих пір одесити його називають Коля Тетріс.

Туманний, теплий і липкий січень почав скипати. У Стерненка несподівано виявився ораторський дар. Один з очевидців згадує: «Він виходив на імпровізовану сцену й говорив добре поставленим голосом. Натовп замовкав. Я дивувався: хлопчисько штовхав промову, а дорослі люди замовкали, стояли як заворожені... В їхніх очах читалося тільки одне питання: хлопче, скажи, в шеренгу по скільки шикуватися і куди йти? Така, знаєте, вроджена харизма... »

Потім був Правий сектор. Звідки в Одесі Правий сектор?

– Коли вся молодь, яка тусувалася під Дюком, перезнайомилися, – згадує Стерненко, – нас з Мішею якось запросили на збори в підвалі на Катерининській. Ну як підвал, правильніше сказати: підвальне приміщення. Був стіл, стільці. Головна наша мета: підтримувати Євромайдан в Києві.

А в цей час в Києві пролилася перша кров. Силове крило Євромайдану розділилося на Самооборону і Правий сектор. Остання організація була більш молодіжною. По духу і за віком саме вона виявилася ближче всього Стерненку.

– Серед нас був такий активіст, – продовжує Стерненко, – Ваня Вишитий. Він був членом організації СНА ПУ – Соціал-націоналістична асамблея «Патріот України». Ваня одного разу сказав, що керівництво організації хоче, щоб він створював в Одесі осередок. І ми створили. Але осередок не СНА ПУ, а Правого сектора. Це сталося 5 лютого 2014 року. Очолив його Ваня Вишитий. Я – заступник. Всього 20 членів. Пам'ятаю, ми під Дюком розгорнули банер: «Правий сектор».

Стерненко посміхається, мабуть, розгорнуте червоно-чорне полотнище для нього залишається дуже світлим спогадом.

– Ніякого офіційного оформлення не було, – продовжує він. – Через тиждень я приїхав до Києва. 14-го числа познайомився з Дмитром Ярошем. П'ятий поверх, Будинок профспілок. У той же день поверталися назад в Одесу, отримавши напуття: «Тримайтеся в Одесі, але в разі чого – всі на Київ...»

Випадок стався через чотири дні. Сергій з друзями відправилися до Київа. Розбилися на невеликі групи, просувалися різними маршрутами. Наступні кілька днів реальність нагадувала кліп Ляпіса Трубецького: «За тучей – дракон, каменное сердце/Ночью – закон, руби, чтобы согреться».

Якщо київський Майдан відшумів в кінці лютого, то в Одесі все тільки починалося. Одесити-майданівці, які повернулися з Києва, застали тривожну картину. По центру міста ходили натовпи, скандуючи: «Майданутих на кол», «Путін ввєді війська», «Одеса ето Росія».

3 березня відбулася перша спроба захоплення облдержадміністрації антимайданівцями. Їм навіть вдалося ненадовго підняти російський прапор.

– Але ми відбили будівлю... – розповідає Стерненко. – Правий сектор на той момент нараховував близько ста чоловік, плюс в місті з'явилася Самооборона.

Головною перевагою проукраїнських бійців був досвід Майдану.

– Ми знали як діяти, як розбитися на групи, як будувати барикади. Якби цих навичок не було, не впевнений, що вдалося б утримати місто, – додає він.

23 березня в Правому секторі відбулися збори, на яких лідером було обрано Сергія Стерненка.

– Хтось висунув кандидатуру Акели, а Акела запропонував мене... – в цьому місці Стерненко робить паузу: – Через рік Акела загинув в Широкиному (Микола Троїцький 1965-2015, позивний Акела, посмертно нагороджений орденом «За мужність». – Прим. ред). На зборах проголосували, центральне керівництво мою кандидатуру затвердило.

Через місяць Правий сектор, одеська Самооборона, ультраси і члени інших проукраїнських організацій витримали багатогодинний вуличний бій, розпочатий і спровокований одеським антимайданом. Цей бій відомий як «події 2 травня».

У той день палав одеський Будинок Профспілок, під час пожежі згоріло 40 осіб, ще 8 – загинули на центральних вулицях. За подіями 2 травня пішли події 4 травня – чергова спроба заколоту з установкою російських прапорів на адміністративних будівлях. Цю атаку проукраїнські бійці теж відбили.

Один з учасників слідчої групи МВС, яка розслідувала ті події, поділився з Liga.net своїм враженням: «Якби не такі, як Стерненко, була б Новоросія. На місцеву міліцію надії не було. Від слова «взагалі». Там такі подробиці спливали, що навіть мені моторошно було. Ну наприклад: коли майданівця, сотника Миколу в автозак запхали, на нього, побитого, менти ставили ноги, сміялися і раділи, що вони тепер у Росії. Тут же починали перераховувати свою зарплату в російські рублі... Або заходиш до кабінету місцевого міліцейського начальника, а у нього на комп'ютері заставка: герб СРСР. Ось така атмосфера була».

Небезпека перетворення Одеської області в чергову «непідконтрольну територію» зберігалася протягом 2014-15 років. У місті активно діяло проросійське підпілля. У цих умовах основним завданням Правого сектора було нагадувати ворогам про те, що за українську Одесу є кому боротися.

Як це не парадоксально, але в історії міста був досить значний період, коли українська державність певною мірою спиралася на вуличну силу.

Одеський Правий сектор під керівництвом Сергія Стерненка першим в Україні провів так звану народну люстрацію, самим, мабуть, знаковим епізодом якої стали «заходи фізичного впливу» (тобто спроба посадити в сміттєвий бак) депутата-регіонала Нестора Шуфрича. З ініціативи Стерненка було зірвано близько 20-ти концертів російських і українських поп-зірок. Зокрема, не вдалося виступити Ані Лорак, Світлані Лободі, Ірині Білик та Костянтину Райкіну.

– Йдеться тільки про тих артистів, хто підтримав окупацію Криму, виступав там або на окупованому Донбасі, – уточнює Стерненко.

За участю та з ініціативи Стерненка в трьох районах Одеської області були проведені акції на підтримку виділення земельних ділянок під будівництво православних храмів Київського патріархату. І три ділянки були виділені. До речі, згодом Київський патріархат нагородив Стерненка медаллю «За жертовність і любов до України».

У 2016-му відбувся дебют Стерненка-юриста. Будучи студентом університету імені Мечникова, він подав до суду позов про захист честі і гідності на активістку антимайдану і викладачку історії Олену Радзіховську, за образливі висловлювання на кшталт: «Бык, выучи русский язык!». Заради справедливості треба додати, що образи були нанесені не по ходу навчального процесу, а під час одного з мітингів. Але тим не менше. Стерненко вимагав стягнути з кривдниці одну гривню. Він виграв суд, хоча гривню так і не отримав.

– Головне, що виграв, – посміхається Стерненко, – для мене цей процес був чимось на зразок юридичного майстер-класу.

Пізніше він домагався відсторонення від роботи викладача з екології (і домігся), який в перелік рекомендованої літератури включав книги про те, що Росія це «гарант екологічної безпеки на планеті». Тоді ж, у 2016-му Стерненко почав підробляти як юрист в місцевій юридичній компанії.

– Так, у мене були проблеми з грошима. Вони почалися в 2014-му. Тоді, навесні, я продав один зі своїх SMM-проектів, який розробляв ще в 2013-му. Коли гроші почали закінчуватися, настав важкий період. Іноді навіть на повноцінне харчування коштів не вистачало. Доводилося позичати.

У цей момент до столика в кафе, де ми розмовляємо, підходить офіціант, прибирає чашки і, перебиваючи розповідь, запитує:

– Що-небудь ще?

Ми переглядаємось, і Сергій приймає дещо спонтанне рішення:

– Два курячих рола, будь ласка, – і, повертаючись до мене, продовжує: – основним джерелом коштів для Правого сектора була волонтерська допомога. Мені, як керівнику, передбачалися певні гроші. Але це були маленькі суми.

Окремі напрямки діяльності Правого сектора – боротьба з наркоточками і незаконними забудовами. Стерненко вважає важливим досягненням порятунок такої одеської пам'ятки, як будинок з однією стіною. Наступна епопея – боротьба проти забудови Літнього театру. Хоча історія з Літнім театром це вже 2017 рік, коли Стерненко покинув Правий сектор. На питання чому, відповідає коротко:

– Переріс.

Дожовуючи свій рол, питаю:

– Якби я, ось в такій самій обстановці, запропонував тобі певну суму за участь твоїх хлопців у протидії незаконному будівництву, ти б погодився? Тисяча доларів, п'ять тисяч доларів... Десять? Адже Правому сектору потрібні були гроші?

– Ні, – Стерненко відсуває тарілку. Тут треба сказати, що з їжею він впорався набагато швидше за мене. – Ні, такі пропозиції надходили і чимало, в основному, правда, вони були пов'язані не з будівництвами, а з виступами артистів. Власники нічних клубів намагалися домовитися... Ні! Мене запрошували на зустрічі, я їздив, втрачав час. Але ще раз: ні.

Стерненко дорожив своєю репутацією. Якщо відстежити хронологію соціально-політичних подій Одеси 2016-17 років, можна зробити висновок: до Стерненка наче придивлялася влада. Його звали на круглі столи з найрізноманітніших тем, запрошували на зустрічі з головою держобладміністрації (простіше кажучи, з губернатором, хоча саме слово «губернатор» Стерненко не переносить, вважаючи цей термін імперським). Словом, життя налагоджувалося. Якби не та сама сутичка за Літній театр.

Історія боротьби за Літній театр, розташований в одеському Міськсаду, почалася в 2014 році і не закінчилася й досі. Фабула: місцева влада дала добро на будівництво в цьому місці торговельного центру. Хоча, з точки зору одеських борців за історичну та культурну спадщину, не мала на це права. Потенційні вигодонабувачі від будівництва ТЦ – компанії, асоційовані з бізнесменом Володимиром Галантерніком.

Більш-менш регулярно інтелігентні жінки та літні чоловіки з професорською зовнішністю розгортали якісь банери в Міськсаду. Безрезультатно.

У листопаді 2017-го на допомогу інтелігенції прийшли хлопці в балаклавах. Молодь вирішила влаштувати перформанс: зняти вічно закриті ворота театру і перенести їх під стіни мерії. Начальник поліції Одеської області Дмитро Головін кинув у бій свої кращі сили і особисто командував операцією.

Підсумок: ворота були успішно переміщені під стіни мерії, генералу Головіну в бійці розбили голову. За кілька днів почалися затримання. Загребли і Стерненка. У СІЗО активіст провів три дні і був випущений під заставу в 600 000 гривень, які вніс тодішній голова держобладміністрації Максим Степанов (нині міністр охорони здоров'я). Жодних доказів, що удари по генеральській голові наносив особисто Стерненко, немає.

Глава одеського осередку Народного руху Михайло Кузаконь переконаний, що після тих подій Головін став особистим ворогом Стерненка. Дійсно, складається враження, що одеська поліція влаштувала полювання на активіста. Зокрема, щодо Стерненка було відкрито чергову кримінальну справу – про кришування наркоточок.

Кузаконь вважає, що представники поліції брали участь не тільки в кримінальному переслідуванні, а й в організації замахів на Стерненка та інших одеських активістів.

Київський слідчий, який коментував події 2 травня, згоден з Кузаконем: «Головін зробив кар'єру в управлінні з боротьби з незаконним обігом наркотиків – БНОН. Це була одна з найбільш гнилих структур. І не випадково після всіх цих подій на Стерненка спробували повісити саме наркоторгівлю. Заднім числом, на підставі показань якихось ув'язнених, які Стерненка ніколи не бачили. Чи могли представники одеської поліції брати участь в організації замахів на Стерненка? Наївне запитання. Це ж і є причина того, що справу Стерненка згодом розслідувало не МВС, а СБУ».

Ми не стверджуємо, що дана версія вірна. Але й відкидати її не можемо. Незрозуміло, чому справу про наркоточки 2013 року (Стерненку на той момент виповнилося 18 років) було порушено аж чотири роки по тому, в грудні 2017-го. Та й репутація Дмитра Головіна серед правоохоронців дещо неоднозначна: минулого літа Спеціалізована антикорупційна прокуратура вручила йому підозру в справі щодо кришування контрабанди. З тих пір генерал перебуває під домашнім арештом.

Як би там не було, після сутички біля Літнього театру в біографії Стерненка почалася чорна смуга. Складно сказати, що відчуває людина, яка пережила три замахи за чотири місяці. Після кожного нападу Стерненко офіційно просив надати йому охорону і щоразу отримував відмову.

Цікавий нюанс: поліція не надала охорону Стерненку, але надала її іншому учаснику інциденту 24 травня – боксеру Олександру Ісайкулу. І, до речі, ця охорона не завадила останньому перебратися до Німеччини, хоча в Україні Ісайкул був і залишається ключовим фігурантом кримінальної справи.

Виглядає так, ніби одеська поліція стала на бік нападника і допомогла йому сховатися. Хоча – будемо точні – на той момент справу було вже передано до СБУ. Тобто, приховування важливого фігуранта на совісті не тільки МВС, але й СБУ.

У взаєминах місцевої влади, поліції і навіть муніципальних медиків з одного боку і Стерненка та його дівчини з іншого, безліч смачних, цілком кінематографічних подробиць.

Наприклад: за день до останнього нападу, дівчина Стерненка, будучи одна в квартирі, почула, як смикається ручка дверей. Вона викликала поліцію, яка не приїхала на виклик. Або ось ще: після страшної травневої ночі була муніципальна лікарня, з якої Стерненка виписали, не надавши йому повноцінної допомоги (редакція має в своєму розпорядженні документи, які підтверджують цей факт). Перев'язки й уколи робила все та ж дівчина, якій підказували, як і що робити сусіди по палаті.

– Я зрозумів, що можу залишитися без лівої руки, – каже він, показуючи шрами.

Друзі допомогли йому на комерційній швидкій допомозі дістатися до Києва. І ось тоді з'явилася довгоочікувана охорона:

– Одеські беркутівці тупо залізли в швидку і їхали зі мною до Києва, а потім якось розчинилися.

Восени того ж року Стерненко з дівчиною остаточно перебралися до Києва – з міркувань безпеки. В 2019-му Стерненко вступив до Інституту міжнародних відносин. Тоді ж він почав включатися в київський політичний порядок денний. Зокрема, брав участь в студентських акціях проти призначення екс-заступника адміністрації президента Андрія Портнова на кафедру конституційного права. І не виключено, що цим нажив собі ще одного особистого ворога.

Приблизно в ті ж дні – весною 2019-го, за пару місяців до студентських протестів – в справу Стерненка включилися так звані «юристи Портнова». Екс-регіонал не приховує, що з філантропічних міркувань допомагає «добитися справедливості» вдові загиблого десантника Івана Кузнєцова – Лесі Кузнєцовій. Ця кримінальна справа стала, поза всякими сумнівами, черговим поворотним моментом в байопіку про Стерненка. Якщо раніше він був просто одеським активістом, то тепер став медійним персонажем всеукраїнського масштабу.

За кілька місяців стараннями Портнова, який, до речі, не приховує своєї ролі, було сформовано повістку Стерненку на 2020 рік. Слідчі СБУ вручили нашому герою підозру в скоєнні умисного вбивства. Обрано запобіжний захід. Наступна серія, над якою поки що працюють сценаристи Портнова – судовий процес.

Пригоди Стерненка, що почалися взимку 2013-го, тривають. Чи сильно він змінився за цей час?

Один із друзів Стерненка, художник, директор Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд, так характеризує Сергія: «Не від усіх його методів я в захваті, але треба розуміти: це юнак, народжений революцією. Спочатку мені здавалося, що емоції перехльостують в ньому життєву мудрість. Але він змінювався. На моїх очах перетворювався з пристрасного максималіста на політика. Які його основні якості? – Ройтбурд ненадовго замислюється: – Особиста мужність і почуття гідності».

Якщо питання щодо змін задати самому Стерненку, він зітхне, посміхнеться і ще раз зітхне:

– Зі спиною проблеми, шия болить, ліва рука повністю не відновилася...

Головний компромат на Стерненка – світоглядний. Зводиться до того, що він, тобто Стерненко, радикальний націоналіст. Ким же ще, питається, може бути екс-очільник регіонального осередку Правого сектора? Якщо конкретні порушення кримінального права можуть і повинні бути перевірені й вивчені (згідно з тим же кримінальним правом), то словосполучення на кшталт «упоротий нацик» начебто критичної експертизи не потребують. Поганий хлопець він і є поганий хлопець.

Хтось розуміє під словом «радикал» молодика, готового підпалити синагогу. У когось радикали асоціюються з погромами таборів ромів. У когось – з протестами проти маршів рівності, зривами «феміністичних чаювань» і розгромом виставок. Хтось побоюється, що його нелегальний лоток разом з товаром в один не дуже прекрасний день знесуть якісь воїни добра.

А комусь досить побачити хлопця у футболці з принтом Sva Stone (іноді вистачає вишиванки), щоб констатувати: фашисти захопили місто. Отже, кожен, на кого справляє враження саме слово «радикал», вкладає в нього свій, особливий страх.

Так ось новина: Стерненко за своїм світоглядом у всіх перерахованих сенсах не радикал. Крім, мабуть, одного: в його шафі дійсно є вишиванки. А також футболки та толстовки з логотипами Sva Stone.

Для тих, хто не в темі. Марку Sva Stone розробив і запустив у продаж один з ветеранів полку «Азов». Бренд популярний серед членів ультраправих організацій різних країн, в тому числі Росії. Серед поширених принтів: руни, портрет князя Святослава, написи «Сокира Перуна» і White boy. Як це інтерпретувати – дідько його знає.

Щодо всього іншого. Ні за часів Правого сектора, ні пізніше Стерненко не робив антисемітських заяв. Коли ставиш йому уточнюючі запитання, Сергій морщиться: мовляв, чому я взагалі повинен на цю тему говорити. Привід запитати все ж існує: після того як він вийшов з Правого сектора, з вуст окремих представників цієї організації антисемітська риторика іноді лунала. Але він тут ні до чого.

Він багато до чого не має стосунку: Стерненко не брав участі в антиромських виступах, не розганяв марші з представниками ЛГБТ-спільнот і не зривав феміністичних лекцій. Окремо варто згадати і те, що Стерненко не громив виставки.

Був такий випадок. Націоналіст Юрій Павленко (Хорт) у лютому 2019 року в Києві пошкодив роботи художника Олександра Грехова із серії «Квантовий стрибок Шевченка» (портрети, на яких Тарас зображений у вигляді анімаційних персонажів). Виставка викликала в суспільстві дискусію. Одні патріоти сприйняли картини як акт знущання над Кобзарем, інші – як популяризацію Шевченка й спробу зробити його образ сучасним.

Стерненко виявився на боці мистецтва – він символічно підтримав виставку, сфотографувавшись на її тлі. Позначилася, мабуть, освіта і вплив Олександра Ройтбурда. Після цього епізоду Хорт звинуватив Стерненка в українофобії.

Представники правих організацій дійсно іноді дорікають Стерненку, що він не справжній націоналіст. Основна претензія – не був на війні. Що, до речі, неправда.

Волонтерські поїздки на фронт були обов'язковою частиною програми глави одеського Правого сектора. На питання, де саме він був, Стерненко починає перераховувати населені пункти, а потім підсумовує:

– Простіше сказати, де не був. У Пісках не був. А так, здається, всюди. Але я не хотів би, щоб мене сприймали як фронтовика: в бойових діях зі зброєю в руках не брав участі.

На це є причина: Стерненко з дитинства майже сліпий на одне око. Пенсія по інвалідності – невелике, але постійне джерело його доходу. Вирішивши, що з таким зором стрілок з нього поганий, Сергій вирішив присвятити себе боротьбі за Україну в тилу. У широкому сенсі Стерненко потрапив на війну взимку 2013-го і нікуди з неї не йшов.

Але повернімося до світогляду. Його одеський побратим Михайло Кузаконь стверджує: «Сергій ніякий не ультраправий. Незважаючи на молодість, він дуже поміркована людина. Я б охарактеризував його як центриста з невеликим ухилом вправо». Самоідентифікація самого Стерненка:

– Я правий з ліберальними поглядами на економіку.

– Твоя ліберальність в чомусь виражається?

– Звичайно. Наприклад, я не підтримував ініціативу проведення акції проти казино в 2015 році. Вважаю, що гральний бізнес треба легалізувати, хоча він і повинен регулюватися багатьма правилами...

– Стоп. Акцію проводив Правий сектор, а ти тоді керував регіональним осередком, чи не так?

З подальших пояснень випливає: не можна всі гріхи одеського Правого сектора списувати на його керівника. По-перше, частина організації – служба безпеки – підпорядковувалася не главі осередку, а центру. По-друге, люди різні.

Перша чистка в рядах одеської організації сталася на другому році її існування. І ініціював її, за словами Стерненка, він сам. Питання в лоб:

– Правий сектор займався кришуванням будівництв і не тільки будівництв?

– Ні. Жодного кришування не було, але спроби були. Я повідомив про це керівництву, – Стерненко знову морщиться, – і керівництво вчинило по-своєму: на час розслідування, мене відсторонили на місяць. До речі, в цей місяць і пройшла та акція проти казино...

– А чим закінчилося розслідування?

– Мене поновили на посаді, а кількох членів вигнали. Серед вигнаних була людина, яка тепер звинувачує в кришуванні та інших гріхах мене. Не виключено, що він це робить під тиском одеської поліції. Справа в тому, що згодом цей персонаж викинув з вікна голу жінку і вже досить довго перебуває в СІЗО...

Ми попросили Дмитра Яроша, лідера Правого сектора в 2013-15 роках, прокоментувати внутрішнє розслідування в одеському осередку і дати характеристику Сергію Стерненку. Ярош відповів, що з квітня 2014 року перебував на фронті і не займався структурами Правого сектора в тилу. З приводу характеристики: «Під час Майдану і подій 2-го і 4-го травня Сергій проявив себе гідно».

У тому ж 2015-му одеський Правий сектор виявився замішаний у справі про викрадення й катування глави одеського осередку партії «Родіна» Сергія Щербича. Під час подій 2-го і 4-го травня партія «Родіна» була чимось на зразок силового крила «Русского мира». Її лідер Ігор Марков досі звинувачується в нанесенні тяжких тілесних ушкоджень майданівцям і ховається від слідства за кордоном.

Сергій Щербич також брав активну участь в тих подіях: за версією майданівців, саме Щербич гнав автобуси з одеськими тітушками на Київ. Чи правда це – ми не знаємо, але враховуючи, чим займався актив «Родіни», в це легко повірити.

У 2015-му Щербич продовжив свою кар'єру – як депутат райради. За кілька днів до вручення депутатського посвідчення, група невідомих в балаклавах одягла на Щербича мішок і вивезла «на підвал». З матеріалів справи випливає, що його примушували відмовитися від депутатства: били, знущалися, поранили з травматичної зброї і відібрали 300 гривень. Щербич стверджує, що це справа рук членів Правого сектора і, зокрема, Стерненка.

Стерненко свою причетність до цих подій заперечує і стверджує, що Щербич спеціально не бере участі в процесуальних діях і не з'являється до суду, щоб на ньому, тобто на Стерненку, ця справа висіла вічно.

Є питання, які начебто безглуздо задавати, але реакція співрозмовника все одно цікава:

– Ти викрадав Щербича, знущався над ним?

– Ні. До Щербича у мене руки так і не дійшли.

– Тобто, ти здатний на це?

Стерненку притаманна специфічна чесність. Здається, він може говорити правду навіть тоді, коли вона йому невигідна:

– Думаю, що кожна людина за певних умов здатна на вчинки, від яких буде холонути в жилах кров. Коли перед тобою умовний Путін...

Крутить у руках чашку, заспокоюється, видихає:

– У звичайних обставинах – ні.

– А великодушність по відношенню до ворога... Або це слабкість?

– 2 травня ми рятували людей з палаючого Будинку Профспілок...

– Особисто ти?

– Підставляли ці...

– Драбини?

– Ні, каркас сцени ...

– Чи можна сказати, що особисто ти врятував когось тоді?

– Мінімум двох. І в Києві, на Майдані...

– Що на Майдані?

– Там був такий момент, ми взяли в полон трьох міліціонерів, вели їх за сцену, коробочку таку з щитів зробили, щоб люди їх не розірвали. Натовп нападає, ти їм кричиш: «Вони самі здалися! Вони самі здалися!» Тоді настрій змінюється, люди починають плескати. Проходиш метрів п'ятдесят і ті, хто не чули, що «самі здалися», починають накидатися. І ти знову кричиш: «Вони самі здалися!» І так кілька разів.

– Останнє запитання: тобі не шкода Кузнєцова?

– Ні.

Далі буде