Я приїхала до військового госпіталю в Покровську, як тільки дізналася, що Макс підірвався. 24 серпня 2018 року, на День Незалежності, його і ще двох поранених бійців евакуювали до Харкова.

Лопаті вертольота з величезною швидкістю розбивали повітря і від цього закладало вуха. У метушні і криках хтось із медиків несподівано вручив мені чорний мішок.

Він врізався в пальці і я потягла його до вертольота. За десяток метрів усвідомила, що всередині фрагменти відірваних ніг одного з поранених. У харківському госпіталі пояснять: якщо можливо, кінцівки завжди забирають з поля бою – потім їх передають на судмедекспертизу.

Прапорщик Максим Громов підірвався недалеко від Мар'їнки на забороненій Женевською конвенцією ПМН-2 – протипіхотній міні натискної дії. Незважаючи на міжнародні домовленості, такі міни російські гібридні сили досі використовують по всій лінії фронту. Завдання ПМН – не вбити, а покалічити. Вони – найчастіша причина ампутацій ніг українських військових.

Минуло два роки після поранення і Максим Громов розповів свою історію.

"У той день ми вели розвідку. Я був старший у групі, йшов попереду. Зупинилися перепочити, я зробив крок у бік – і пролунав вибух. Усі розуміли, що біля мене можуть бути ще міни, тому, за технікою безпеки, до мене не повинні були кидатися напролом.

Сам дострибав до побратимів. Пам'ятаю, як першим побачив свого друга Славу й простягнув йому руку... Мене притягли до машини медичної евакуації, завантажили і повезли в госпіталь у Покровську.

Я був тоді злий на себе. Здавалося б, ну як так – вже відвоював чотири роки, пройшов жорстокі бої, отримував поранення. А тут, раз – і підірвався.

До 2018-го мені досить непогано вдалося освоїти саперну справу. Я просто підходив до старших військових і дошкуляв їм: "А як це працює? А ось це? А тут як бути?". І багато читав, практикувався. Коли ти ще не командир, завалений будь-якою паперовою роботою, є час, щоб розвиватися і рости. І ось, блін, я, начебто, багато знав, все тоді робив правильно, але…

Та й ділянка ця була мені знайома. Незадовго перед виходом я розміновував там стежку, необхідну для розвідувальної роботи. Всі російські міни, що мені вдалося тоді прибрати, були закладені буквально "як книжка пише" – в шаховому порядку: так, щоб вразити якомога більше цілей.

Потім ми з хлопцями обговорювали, що це, напевно, росіяни з військових ВНЗ приїжджають на Донбас вчитися встановлювати міни. У бойових умовах за такою схемою майже не мінують – це занадто складно і забирає купу часу.

Пластиковими фрагментами міни мені посікло обличчя, другу ногу й руки. Дрібні уламки не було сенсу витягувати – вони згодом частково вийшли самі. А ось великий уламок під підборіддям харківські лікарі все-таки вирішили витягти. На операційному столі виявилося, що це не міна пробила підборіддя, а шматочок моєї ж ноги. Хірург сказав: "Фрагмент стопи став вторинним снарядом".

Після евакуації в Покровськ, а потім до Харкова і Києва, мене найбільше хвилювало питання, коли зможу повернутися на службу. Підбадьорював себе, намагався думати, що буду в строю вже за кілька місяців. Але все затягнулося.

По-перше, вибуховою хвилею в рану занесло бруд, і лікарі непокоїлися з приводу сепсису. Тому мені відносно довго не знімали шви і не робили навчальний протез. А, по-друге, виявилося, що ходити на залізній нозі не так-то просто – потрібно ще, наприклад, звикнути до культеприймача.

У підрозділ я повернувся десь за півроку після поранення. На те ж місце, де і був раніше – командиром розвідувального взводу.

Спочатку побратими намагалися, з одного боку, оберігати мене. Типу, це не роби, те не роби – ми самі. Але ця гіперопіка, на щастя, швидко минула. Все стало рівно так само, як раніше.

Єдине, мені тепер складніше лазити по деревах. І ще незручно ходити у глибокому снігу й густій траві.

З невеликих незручностей: за ротацію я двічі змінював культеприймач. Коли встрибуєш швидко на БМП (бойову машину піхоти. – Прим. Ред.), то майже завжди б'єшся об броню. Зазвичай ти відчуваєш ногою удар, а з протезом сила удару не відчувається, і в підсумку, на культеприймачі з'являється тріщина.

Спочатку ти перемотуєш ногу ізоляційною стрічкою, а, коли вона буквально розсипається – їдеш до протезиста. Дорога з фронту до Києва і назад разом із лагодженням протеза у мене займала щонайбільше два-три дні.

Кілька разів втрачав протез на передовій. Але це не тому що він неякісний, а тому що я сам недостатньо добре закріплював його. Десь наприкінці 2019 року стріляв з великокаліберного кулемета і побачив "вогонь у відповідь". Почав тікати, перечепився через щось і втратив ногу.

Вночі я сплю без протеза. І ось кілька разів було, що прокидався під час обстрілів, схоплювався з ліжка і мало не падав – забував, що немає ноги. А так проблем немає: за крайню ротацію у мене 500 км наїзду на БМП як механіка-водія, і це не менше, ніж до поранення.

Чув, що після ампутацій не ходять на розвідувальні виходи. Ну не знаю. Я ходив. По-бойовому – з розвантаженням, з автоматом. Так, потім нила культя. Але, загалом, усе було нормально. Почасти люди навіть не помічають, що у мене немає ноги.

Повернутися на фронт для мене було важливо не тільки з патріотичних спонукань, але і тому, що я, чесно, більше нічого не вмію робити. Влітку 2014-го замість вступу до військової академії у Львові пішов добровольцем на фронт. Мені тоді було 17.

Ясна річ, у жодну бригаду мене б не мобілізували. Тому довелося схитрувати: прийшов у батальйон "Крим", сказав, що звуть Женя, мені 19 років, але підтвердити це не можу – документи згоріли, коли виїжджав з анексованого півострова. Рук дуже бракувало, тож повірили на слово і так просто взяли служити.

Відтоді я сам опанував із десяток військових спеціальностей. Крім розвідника та сапера, можу ще, наприклад, бути тим же механіком-водієм БМП, противотанкістом і гранатометником. Але це не щось таке – просто хороший боєць завжди вчитиметься новому й вдосконалюватиме старі навички".

Ми познайомилися, коли я шукала у соцмережах донорів для важкохворого хлопчика. Сашко запитав, де і коли потрібно здати кров. А потім написав, що людям із ампутацією, виявляється, не можна бути донорами.

Олександр Проскурін, він же Лейтеха, втратив ногу восени 2016 року: як і Максим, Сашко наступив на ПМН-2. Кілька днів тому Проскурін звільнився з ЗСУ у званні капітана. З 2017 до 2020-го він, незважаючи на поранення, служив у 93-ій окремій механізованій бригаді.

"Найбільше болів мізинчик: зламався, коли я падав. Все сталося на бойовому виході 4 листопада 2016 року: зробив крок, зірвав міну, відірвало стопу.

На мені все заживає, як на собаці. За три тижні після підриву зняли шви, а в десятих числах грудня я вже став на "навчальну ногу". На постійний протез перейшов ще за місяця півтора. Це вважається ну дуже швидко: звикання до протезу іноді затягується на півроку-рік і більше.

У мене були і фантомні болі, і дискомфорт від носіння культеприймача. Але, загалом, я звик до "заліза". Комплексів, пов'язаних з ампутацією, немає, тому що знаю: ногу мені не трамваєм п'яному переїхало.

У плані відносин з протилежною статтю теж усе гаразд. Зазвичай я обігрую все так, щоб дівчина або сама поцікавилася, або, щоб при нагоді і ненароком можна було констатувати, що я, так би мовити, "однонога військова калічка". Мені ніколи не відмовляли в побаченні або відносинах із формулюванням: "Ні, тому що у тебе немає ноги".

В армію я потрапив у 2014-му. Був тоді "піджаком" – офіцером, який отримав звання лейтенанта після військової кафедри в університеті. Служив спочатку в батальйоні "Донбас", потім перевівся у 93-тю бригаду.

Коли лежав у госпіталі, в Києві, мені запропонували роботу у військовому ліцеї імені Богуна. Я погодився, тому що не до кінця розумів, чи буду ефективним на передовій без ноги. Та й взагалі, викладання, вплив на майбутнє покоління офіцерів здавалося мені справді цікавим і важливим. Але в підсумку, з ліцеєм не зрослося. Вирішив все-таки спробувати повернутися в бригаду.

Щоб залишити мене на військовій службі, командир подав прохання на ім'я міністра оборони. Нічого особливого – стандартний папірець, мовляв, прошу залишити бійця в бригаді, він нам ще знадобиться.

В армії є складнощі зі званнями та посадами. Оскільки в ліцеї я був на посаді, що відповідає званню майора, то і в бригаду мене повинні були взяти на посаду майора. У батальйоні, де я служив, такої не було, тож мене взяли в штаб бригади. Перебирати папірці я не хотів. І тоді командир запропонував цілком непоганий варіант, мовляв, офіційно будь у штабі, а взагалі ми тебе прикомандуємо назад у батальйон – будеш воювати, як раніше.

Ну, як раніше, якщо чесно, не зовсім вийшло. Я хвилювався, щоб через моє поранення не постраждали побратими, якщо раптом доведеться бігти, наприклад, через річку, або багато кілометрів, а я буду не таким швидким, як потрібно. Тому замість виконання завдань у полі, зосередився на плануванні операцій.

Кілька разів у мене на передовій ламався протез. Вдарився десь, оступився – все, культеприймач тріснув. Але я не парився – просто перемотував його скотчем або ізоляційною стрічкою, і далі виконував обов'язки.

Страхів, що я тепер не можу щось робити, немає. Єдине, що дратує, ось, правда, дратує – не можу обома ногами пристукувати в такт музиці. Що ще? Якийсь час не любив другі полички в поїздах. Але це до моменту, поки не спробував: раз, відстебнув ногу, підтягнувся, закинув протез туди, де третя полиця з ковдрами, все, спокійно їду.

Кілька днів тому я звільнився зі служби. Але це жодного разу не через поранення і його наслідки. Просто армія, на мій погляд, зараз не робить те, що повинна. Ми не воюємо – більше мишей у полі охороняємо. Особисто для себе я вирішив так: якщо почнеться повномасштабна війна – відразу ж повернуся. А зараз мої знання та досвід можуть знадобитися, наприклад, таким же ветеранам, як я".

Віталій Білоус, він же друг Білий, погоджується спілкуватися тільки за умови, що поговорю і з його бойовим товаришем з позивним Чоп. Білий і Чоп друзі. Їх історії схожі. Білому відірвало ногу протипіхотною міною, а Чопу відітнуло руку уламками протитанкової керованої ракети.

Білий і Чоп зараз тримають оборону на передовій. Вони служать в добровольчому підрозділі, що так і не увійшов до складу ЗСУ. З міркувань безпеки, ми не вказуємо місце, де знаходяться військові.

Білий розповідає, навіщо побратими одного разу принесли йому відірвані ноги бойовиків, чому після ампутації прислухається до двигуна автомобіля і яка зараз війна.

"На фронт я пішов добровольцем просто з Майдану в 2014-му. Якщо пам'ятаєте, на Грушевського була "чорна барикада": вона була найближча до силовиків і неодноразово горіла. На ній я і стояв. Не люблю, коли кажуть, що киян не було на Майдані, а зараз їх, нібито, немає на війні. Ось я, наприклад, корінний киянин. І Революцію гідності пройшов, і зараз захищаю Україну.

Війна розпочалася для мене в батальйоні "Айдар", в складі якого я пройшов найзапекліші бої. Наприклад, в Новосвітлівці і Хрящуватому, коли ми влітку 2014-го оточили Луганськ і стали вздовж кордону з Росією.

У 2016-му батальйон вирішили розформувати, а людей – перевести в різні бригади ЗСУ. Я подивився, покрутився, зрозумів, що мене збираються запхати в підрозділ, де, як мені здалося, взагалі не збираються воювати. У результаті вирішив повертатися на цивільну службу.

Недалеко від центрального військового госпіталю була кафешка, яку відкрили ветерани. Влаштувався туди кухарем: робив шашлик, люля-кебаб, салати. І чекав, коли знайду підрозділ, де мені буде комфортно. На щастя, такий підрозділ досить скоро знайшовся, і я щиро радий, що досі на фронті.

Поранення отримав 10 серпня 2018 року в Донецькій області – недалеко від місця, де зараз перебуваю. Це був розвідувальний вихід у тил противника. Наша група повинна була влаштувати диверсію і повернутися назад. Такі завдання ми виконували далеко не вперше, і все йшло добре, поки я, вже на позиціях бойовиків, не наступив на міну ПМН-2.

Вибух. Дивлюся на ноги і розумію, що з правою стопою можна прощатися. Побратими залишилися попереду, і всі ми вижили, в тому числі через те, що я тоді не закричав. Один із бойовиків виглянув, обдивився і, мабуть, вирішив, що це до них був "приліт".

Хлопці намагалися нести мене. Потім сказали, мовляв, братан, ти щось до хріна важиш, будемо тебе тягнути. Потягли. На всю групу у нас був аж один шприц сильнодіючого знеболювального, яке називається "Налбуфін". Побратим намагався вколоти мені його в стегно пошкодженої ноги, але надто нервував і ніяк не міг потрапити. Тоді я забрав шприц, і сам собі вколов.

Мене евакуювали до Маріуполя, де лікарі почистили рану й ампутували третину гомілки. Потім на вертольоті я був доставлений у лікарню ім. Мечникова в Дніпрі – там вже відбувалося основне лікування.

За два тижні після поранення приїхав на передову. Ну як приїхав – пацани привезли на машині. Вийшов на милицях, пострибав у розташування, а потім і на позиції. Для мене важливо було розуміти, що я все ще бойова одиниця, що і далі здатний воювати. Спробував, чи можу, наприклад, справлятися з великокаліберним кулеметом. І, так, блін, можу!

Йдучи з батальйону "Айдар", я офіційно отримав статус учасника бойових дій (УБД). Але для отримання протеза це не допомогло. Оскільки служу в добровольчому підрозділі, мені довелося оформляти інвалідність як цивільному, а не військовому. Питання з Медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) мені допомогла вирішити екснардепка Оксана Корчинська. Коли МСЕК дав мені другу групу інвалідності, я звернувся до Управління соціального захисту населення: приніс туди папірці на сам протез і на кожен з його складників, на зразок спеціального чохла. І ось тільки після цього мені вже зробили ногу. А на милицях стрибав близько року.

Протез непоганий, дозволяє ходити навіть на довгі відстані. Так, я, звичайно, вже не роблю марш-кидки на десятки кілометрів, як раніше. Але в цьому, насправді, немає великої потреби. На мій погляд, війна зараз суто окопна: що глибше зарився – то більше шансів вижити. А копати, якщо знадобиться, можна і з протезом.

Виконую бойові завдання. Як уже говорив, досі добре вправляюся із великокаліберним кулеметом. Зрідка, але вожу машини "на механіці".

При цьому, за кермом я прислухаюся до оборотів двигуна, тому що не відчуваю протезом педаль газу.

Фантомних болів, про які почасти розповідають бійці, які втратили кінцівки, у мене немає. Точніше, вони були, але вже минули. У плані прийняття себе, чесно, теж жодних проблем. Спокійно купаюся на пляжі, ношу шорти, відповідаю на запитання: "А у тебе справді немає ноги? "

Жарти у нашому підрозділі бувають досить жорсткі. Одного разу побратими провели успішну операцію, в результаті якої до нас повернулася нехай невеличка, але досить важлива ділянка української землі. Пацани притягли з поля бою дві відірвані ноги бойовиків. Мовляв, братан, принесли тобі – може, пришити вдасться? "Та куди я їх пришию, – віджартовуюсь. – Мені праву відірвало, а тут обидві ліві". А ще іноді мене підколюють, що я про*башка. Пішов на завдання з двома ногами, а повернувся з однією.

Не знаю, чого побажати тим, хто втратив ногу або руку, а зараз читає цей текст і думає, чи варто повертатися на службу. Тут, на мій погляд, питання не в функціональності і ефективності. Повернутися на фронт, як бачите, можна і без ноги. Головне бажання. А ще підтримка побратимів. Решта, як то кажуть, зростеться".