спецпроєкт
Мазепа там, Мазепа тут
На честь першого повного перевидання літопису Самійла Величка розповідаємо про одну з його дійових осіб - Івана Мазепу. Та фантазуємо ким він міг бути, якби жив у 2020-му
Проєкт підготовлено за підтримки ГО "Змінюємося разом"
Передмова
Його звали Самійло Васильович Величко. 300 років тому він завершив писати історію. Очевидно так її і назвав — «Історія». Вийшло чимало — 1500 рукописних сторінок. Зараз він напевно почув би від редакторів, що довгі тексти мертві, їх не читають. І навздогін — пораду ознайомитись з книгою «Пиши і скорочуй». Але на щастя Самійло Васильович був сам собі редактором. І оповідаючи історію Козацької держави, не задовольнився «куцим реєстриком». Працю Величка, канцеляриста Війська Запорозького, яка охоплює часи від 1621-го і до 1701 року, історики вважають найінформативнішою зі всіх козацьких літописів. Вона містить 262 документи, посилання на 27 літературних творів і 21 історичну працю того часу.
14 жовтня 2020 року, вже сьогодні, вперше має вийти в світ її повний текст. Це результат співпраці багатьох інституцій: Центра з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету (до речі, саме в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі і зберігається оригінал літопису), Фонду Катедр Українознавства Гарвардського університету, Інституту історії України НАНУ, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Києво-Могилянської бізнес школи та українських меценатів.
Самійло Васильович би зрадів. Бо як писав (зараз і далі у перекладі на сучасну українську мову Валерія Шевчука – ред.): «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент?».
Переказувати літопис звісно не будемо, а от про одну з його дійових осіб згадаємо окремо. Тим паче, що багато з тої історії співзвучно нам сьогодні. Та й не тільки це. Отже, Іван Мазепа.
Усі три козацькі літописи — Граб’янки, Самовидця і Величка — з’явилися після Полтавської битви, яка закінчилася поразкою для Мазепи та Карла XII.
14 жовтня 2020 року, вже сьогодні, вперше має вийти в світ її повний текст. Це результат співпраці багатьох інституцій: Центра з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету (до речі, саме в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі і зберігається оригінал літопису), Фонду Катедр Українознавства Гарвардського університету, Інституту історії України НАНУ, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Києво-Могилянської бізнес школи та українських меценатів.
Самійло Васильович би зрадів. Бо як писав (зараз і далі у перекладі на сучасну українську мову Валерія Шевчука – ред.): «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент?».
Переказувати літопис звісно не будемо, а от про одну з його дійових осіб згадаємо окремо. Тим паче, що багато з тої історії співзвучно нам сьогодні. Та й не тільки це. Отже, Іван Мазепа.
Усі три козацькі літописи — Граб’янки, Самовидця і Величка — з’явилися після Полтавської битви, яка закінчилася поразкою для Мазепи та Карла XII.
Джерело: ossackland.org.ua
«Такою була відповідь на загрозу зникнення Гетьманщини. Це значною мірою і спонукало до творення власного міфу, — каже Андрій Бовгиря, старший науковий співробітник Інституту історії України. — На противагу тодішній пропаганді, в якій історія козацької держави підносилася суцільною смугою зрад, літописці почали створювати свою історію. Ми не є просто якимось паростком від православного древа. Ми є козацький народ зі своїми бідами, інтригами, перемогами, поразками і звитягами. Зі своїм корінням, своєю територією, мовою, місцями пам’яті та пантеоном героїв і антигероїв».
Яке місце в тому пантеоні відвів Мазепі Самійло Величко? Як гетьмана оцінюють сучасні дослідники?
Або так. Ким би Мазепа був у наш час? Хай науковці пробачать за абсолютно ненаукову постановку питання і висмикування людини з контексту своєї епохи.
Олігархом (підставте прізвище, яке до вподоби)? Успішним підприємцем, як Джек Ма, і філантропом, як приміром, Чарльз Фінні? Урядовцем або політиком? Дипломатом? А може освітнім омбудсменом чи книговидавцем? Зрештою, можливо, поетом (відомо, що Мазепа непогано віршував)?
Як пожартував один з істориків, єдиний позитив цього питання в тому, що на нього немає правильної чи неправильної відповіді. Але використаймо його як привід подивитися назад.
Яке місце в тому пантеоні відвів Мазепі Самійло Величко? Як гетьмана оцінюють сучасні дослідники?
Або так. Ким би Мазепа був у наш час? Хай науковці пробачать за абсолютно ненаукову постановку питання і висмикування людини з контексту своєї епохи.
Олігархом (підставте прізвище, яке до вподоби)? Успішним підприємцем, як Джек Ма, і філантропом, як приміром, Чарльз Фінні? Урядовцем або політиком? Дипломатом? А може освітнім омбудсменом чи книговидавцем? Зрештою, можливо, поетом (відомо, що Мазепа непогано віршував)?
Як пожартував один з істориків, єдиний позитив цього питання в тому, що на нього немає правильної чи неправильної відповіді. Але використаймо його як привід подивитися назад.
Знайомтеся, Іван Степанович Мазепа.
Невисокого зросту, худорлявий, обличчя видовжене, руки тонкі, погляд жвавий.
Знаний в дипломатичних колах. Політик, кандидат в президенти України.
Звучить занадто очікувано?
Більш прагматичний, більш гнучкий, більш рішучий, напевно Мазепа міг би бути успішним в багатьох сферах.
«Але він мав серйозні амбіції і вдачу політика», — каже доктор історичних наук, один з провідних мазепознавців в Україні Ольга Ковалевська.
А проти вдачі й амбіцій не підеш.
Невисокого зросту, худорлявий, обличчя видовжене, руки тонкі, погляд жвавий.
Знаний в дипломатичних колах. Політик, кандидат в президенти України.
Звучить занадто очікувано?
Більш прагматичний, більш гнучкий, більш рішучий, напевно Мазепа міг би бути успішним в багатьох сферах.
«Але він мав серйозні амбіції і вдачу політика», — каже доктор історичних наук, один з провідних мазепознавців в Україні Ольга Ковалевська.
А проти вдачі й амбіцій не підеш.
Очима свідка
«Хитрий лис Махіавеллі». Це одна з характеристик, яку дає Мазепі Самійло Величко. Оцінювати він міг, бо ж почав працювати військовим канцеляристом через три роки, як Іван Степанович на Коломаці отримав булаву. Залишився з ним і після переходу Мазепи на бік шведів. За це, до речі, Величко поплатився, як з’ясували дослідники, семирічним ув’язненням.
«Складно сказати, чи це комплімент політичному генію Мазепи, чи це характеристика політичного інтригана.
«Складно сказати, чи це комплімент політичному генію Мазепи, чи це характеристика політичного інтригана.
Так чи інакше Величко був свідком того, як гетьман правив, які події відбувалися при його дворі, як він лавірував між старшинськими угруповуваннями, між Січчю, абсолютиськими настроями московського дому. І не будучи тим «хитрим Махіавеллі», навряд чи зміг правити так довго», — каже Андрій Бовгиря, який спеціально досліджував образ Мазепи в літописі.
Джерело: wikipedia.org
У Величка той, як багатоликий герой. З одного боку, Мазепа — зрадник. Про це літописець говорить відособлено і одним рядком. «Зрадник», оскільки Величко жив в інформаційному просторі тих часів, в атмосфері анафеми, тотального негативу, який лився з уст офіційної пропаганди.
З іншого боку, він як підлеглий був посвячений у справи гетьмана. Приміром, звинувачував його в корупції під час поділу майна попередника Івана Самойловича. Половина мала перейти в царську скарбницю, інша залишалась в Україні. «Величко дорікає гетьманові, що ті гроші, які лишилися, розбазарили його прибічники, родичі і наближені. Він пише, що не знає, чи сталося це з відому Мазепи, чи ні, але «ближні слуги та кревні Мазепині, котрі були перед його гетьманством увіч убогі, невзабарі при гетьмані своєму стали багатими», — розповідає Андрій Бовгиря.
До цього додамо фактор генерального писаря Василя Кочубея. До свого безпосереднього начальника Величко ставився з великою повагою. І страта Кочубея за донос на Мазепу царю не могла не вплинути на образ гетьмана.
Проте ні інформаційний шум, ні прихильність до свого патрона не заважають Величку розповідати про Мазепу, як про успішного полководця, політичного діяча, який попри Андрусівське перемир’я (угода між Московським царством і Річчю Посполитою, за яким Лівобережна Україна залишається за Московією, а Правобережжя за Польщею — ред.) не полишає ідеї об’єднати два береги Дніпра, мецената, що розбудовує церкви, дає гроші на видання книжок. Він вміщує в літопис панегірики Мазепі, його парадний, а не карикатурний портрет. Хоча ще живий Петро I і спогади про 1708 рік. Писати про це було небезпечно. Слідство, тортури і висилка загрожували за значно менші провини.
Як каже Андрій Бовгиря, літопис Величка треба читати між рядків. Не дарма він описує епізод, коли гетьман Дорошенко посилає посольство до кримського хана на чолі зі своїм ротмістром Мазепою. Це посольство потрапляє в полон до запорожців, які хочуть стратити Мазепу. Від смерті посланника рятує Іван Сірко. Величко вкладає в уста людині, яку дуже поважав, слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться».
З іншого боку, він як підлеглий був посвячений у справи гетьмана. Приміром, звинувачував його в корупції під час поділу майна попередника Івана Самойловича. Половина мала перейти в царську скарбницю, інша залишалась в Україні. «Величко дорікає гетьманові, що ті гроші, які лишилися, розбазарили його прибічники, родичі і наближені. Він пише, що не знає, чи сталося це з відому Мазепи, чи ні, але «ближні слуги та кревні Мазепині, котрі були перед його гетьманством увіч убогі, невзабарі при гетьмані своєму стали багатими», — розповідає Андрій Бовгиря.
До цього додамо фактор генерального писаря Василя Кочубея. До свого безпосереднього начальника Величко ставився з великою повагою. І страта Кочубея за донос на Мазепу царю не могла не вплинути на образ гетьмана.
Проте ні інформаційний шум, ні прихильність до свого патрона не заважають Величку розповідати про Мазепу, як про успішного полководця, політичного діяча, який попри Андрусівське перемир’я (угода між Московським царством і Річчю Посполитою, за яким Лівобережна Україна залишається за Московією, а Правобережжя за Польщею — ред.) не полишає ідеї об’єднати два береги Дніпра, мецената, що розбудовує церкви, дає гроші на видання книжок. Він вміщує в літопис панегірики Мазепі, його парадний, а не карикатурний портрет. Хоча ще живий Петро I і спогади про 1708 рік. Писати про це було небезпечно. Слідство, тортури і висилка загрожували за значно менші провини.
Як каже Андрій Бовгиря, літопис Величка треба читати між рядків. Не дарма він описує епізод, коли гетьман Дорошенко посилає посольство до кримського хана на чолі зі своїм ротмістром Мазепою. Це посольство потрапляє в полон до запорожців, які хочуть стратити Мазепу. Від смерті посланника рятує Іван Сірко. Величко вкладає в уста людині, яку дуже поважав, слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться».
Врятуйте наші душі
«Мазепа» звучить нотою ре. Він живе на другому ярусі Тріумфальної дзвіниці Софійського собору. Це один з найбільших старих бронзових дзвонів в Україні. Виготовлений у 1705 році київським майстром Афанасієм Петровичем на гроші Мазепи. Власне понад чотири десятки церковних споруд побудовані, відреставровані, або оздоблені гетьманським коштом.
Патрон православної церкви, будівничий храмів в Києві і поза ним, таким Мазепа постає в тогочасних панегіриках. Гетьман неабияк цікавився церковним життям і був активним учасником кадрових рішень.
Джерело: wikipedia.org
«Як прагматична людина він міг усвідомлювати практичну користь союзу із церквою. Адже на той час мешканці Війська Запорозького про всі найважливіші новини, а головне їх інтерпретацію отримували в церкві. Не забуваймо і про проповіді з похвалянням гетьмана. Це практично формування суспільної думки», — розповідає науковий співробітник Інституту історії України та Національного музею історії України Ярослав Затилюк. Але напевно на перше місце варто поставити вплив матері, яка була ігуменею. Звідти побожність і опікування храмами.
Найбільш обдарована гетьманом була Києво-Печерська лавра. Лише кілька цифр: 20500 дукатів на позолочення бані Печерської церкви, мільйон на мур, 73000 золотих на великий дзвін і дзвіницю до Печерського монастиря.
Велике кам’яне будівництво Мазепи відгукнулося виникненням козацького (або мазепинського) бароко. Воно дивувало своїми незвичними формами і квітнуло рослинними орнаментами, пишною ліпниною, різьбою та карбуванням.
Загалом на меценатство Іван Мазепа, за оцінкою дослідників, витратив більше мільйона дукатів, дев’ять мільйонів злотих та 186 тис. імперіалів. Очевидно, що як на наш час йдеться про величезні суми. Скільки це за сучасними мірками, питання непросте. Просто подивіться, приміром, на Церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, або мур навколо Лаври, або Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії на Подолі. Крім цього, Мазепа робив храмам дарунки в сріблі і золоті, оздоблені коштовним камінням, — хрести, ікони, чаші, митри, домовини для святих мощів, книги. Це дозволяє хоча б приблизно уявити масштаб. Але треба розуміти контекст.
Патронат над храмами — певною мірою елемент виховання «доброго християнина», що простежується вже після перших століть від Хрещення Русі. «Згадаймо похвалу князю Володимиру-хрестителю, який піклується про бідних та будує храми. Або «Повчання» Володимира Мономаха, за яким ідеальним правителем є той, хто опікується храмами і водночас наглядає за ними. Або інший приклад: волинський князь кінця ХІІ ст. Володимир Василькович, що заповідає численні доходи і вклади на монастирі, а дружині і донці — лиш окремі маєтності. У цьому сенсі Мазепа цілком вписується в портрет людини доіндустріальної доби, яка допомагає церкві, бо це потрібно для спасіння душі своєї» , — пояснює Ярослав Затилюк.
У XVII-XVIII ст. благодіяння отримують додаткові смисли. У середовищі аристократії вони вважаються почесним і чи не найголовнішим обов’язком. І чим більше ти пожертвував, тим достойнішою людиною є. Це добре видно в експозиції, присвяченій історії Україні у XVIII ст. в Національному історичному музеї. У вітринах переважають дарунки церквам від козацької старшини більшого чи меншого рангу. «Пожертви церкві робив не тільки Мазепа, а і практична вся козацька еліта», — каже Ярослав Затилюк. Фактично це ознака статусу і відповідності своєму становищу.
На цьому місці у читача, якщо він ще не втомився читати, могло виникнути питання, як і у відвідувачів музею. А скільки точно грошей на благодійність витратив Іван Мазепа з особистих доходів?
«Питання складне, бо чітко прописаного розмежування між казною Війська Запорозького і особистою скарбницею гетьмана не було», — пояснює історик. На нього важко відповісти сьогодні, і по суті на нього з труднощами відповідали 28 листопада 1709-го.
Саме тоді вже після смерті Івана Мазепи в Бендерах розпочався судовий процес між його небожем Андрієм Войнаровським і частиною козацької старшини та Війська Запорозького. Суть справи: кому має належати гетьманський скарб, вивезений при відступі після поразки в Полтавській битві. Суддя — шведський король Карл XII.
Під час так званої «Бендерської комісії» і намагалися порахувати ті суми, які Мазепа спрямував на допомогу, зокрема церкві. Старшина стояла на тому, що це гроші з військового скарбу. Войнаровський своєю чергою доводив, що свідчень, скільки Мазепа витратив коштів зі своїх маєтностей, а скільки з військового скарбу немає.
Результат справи відомий. Карл XII вирішив її на користь Андрія Войнаровського. Чому? Бо шведський король позичав у Мазепи і йому було вигідніше бути винним Войнаровському. Та й про додаткові позики з ним домовлятися зручніше. Таким чином, Войнаровський опинився спадкоємцем більшої частини вивезеного скарбу. Гетьман Пилип Орлик залишився ні з чим. Більшість старшин повернулися з покаянням до царя. Войнаровського, між іншим, менше ніж за десять років схоплять в Гамбурзі агенти Петра I, доправлять в Петербург, а потім на заслання в Якутськ, де він помре.
«Справа у Бендерах дуже промовиста. Ми не можемо знати відповідь, скільки, і з якого скарбу було витрачено, але ж і не було таких прецедентів, щоб гетьмана звинуватили у незаконному використанні коштів. Мазепа опікується церквою, це зрозуміло його сучасникам і всі нижче по ієрархії повторюють справу і продовжують її», — каже Ярослав Затилюк.
Найбільш обдарована гетьманом була Києво-Печерська лавра. Лише кілька цифр: 20500 дукатів на позолочення бані Печерської церкви, мільйон на мур, 73000 золотих на великий дзвін і дзвіницю до Печерського монастиря.
Велике кам’яне будівництво Мазепи відгукнулося виникненням козацького (або мазепинського) бароко. Воно дивувало своїми незвичними формами і квітнуло рослинними орнаментами, пишною ліпниною, різьбою та карбуванням.
Загалом на меценатство Іван Мазепа, за оцінкою дослідників, витратив більше мільйона дукатів, дев’ять мільйонів злотих та 186 тис. імперіалів. Очевидно, що як на наш час йдеться про величезні суми. Скільки це за сучасними мірками, питання непросте. Просто подивіться, приміром, на Церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, або мур навколо Лаври, або Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії на Подолі. Крім цього, Мазепа робив храмам дарунки в сріблі і золоті, оздоблені коштовним камінням, — хрести, ікони, чаші, митри, домовини для святих мощів, книги. Це дозволяє хоча б приблизно уявити масштаб. Але треба розуміти контекст.
Патронат над храмами — певною мірою елемент виховання «доброго християнина», що простежується вже після перших століть від Хрещення Русі. «Згадаймо похвалу князю Володимиру-хрестителю, який піклується про бідних та будує храми. Або «Повчання» Володимира Мономаха, за яким ідеальним правителем є той, хто опікується храмами і водночас наглядає за ними. Або інший приклад: волинський князь кінця ХІІ ст. Володимир Василькович, що заповідає численні доходи і вклади на монастирі, а дружині і донці — лиш окремі маєтності. У цьому сенсі Мазепа цілком вписується в портрет людини доіндустріальної доби, яка допомагає церкві, бо це потрібно для спасіння душі своєї» , — пояснює Ярослав Затилюк.
У XVII-XVIII ст. благодіяння отримують додаткові смисли. У середовищі аристократії вони вважаються почесним і чи не найголовнішим обов’язком. І чим більше ти пожертвував, тим достойнішою людиною є. Це добре видно в експозиції, присвяченій історії Україні у XVIII ст. в Національному історичному музеї. У вітринах переважають дарунки церквам від козацької старшини більшого чи меншого рангу. «Пожертви церкві робив не тільки Мазепа, а і практична вся козацька еліта», — каже Ярослав Затилюк. Фактично це ознака статусу і відповідності своєму становищу.
На цьому місці у читача, якщо він ще не втомився читати, могло виникнути питання, як і у відвідувачів музею. А скільки точно грошей на благодійність витратив Іван Мазепа з особистих доходів?
«Питання складне, бо чітко прописаного розмежування між казною Війська Запорозького і особистою скарбницею гетьмана не було», — пояснює історик. На нього важко відповісти сьогодні, і по суті на нього з труднощами відповідали 28 листопада 1709-го.
Саме тоді вже після смерті Івана Мазепи в Бендерах розпочався судовий процес між його небожем Андрієм Войнаровським і частиною козацької старшини та Війська Запорозького. Суть справи: кому має належати гетьманський скарб, вивезений при відступі після поразки в Полтавській битві. Суддя — шведський король Карл XII.
Під час так званої «Бендерської комісії» і намагалися порахувати ті суми, які Мазепа спрямував на допомогу, зокрема церкві. Старшина стояла на тому, що це гроші з військового скарбу. Войнаровський своєю чергою доводив, що свідчень, скільки Мазепа витратив коштів зі своїх маєтностей, а скільки з військового скарбу немає.
Результат справи відомий. Карл XII вирішив її на користь Андрія Войнаровського. Чому? Бо шведський король позичав у Мазепи і йому було вигідніше бути винним Войнаровському. Та й про додаткові позики з ним домовлятися зручніше. Таким чином, Войнаровський опинився спадкоємцем більшої частини вивезеного скарбу. Гетьман Пилип Орлик залишився ні з чим. Більшість старшин повернулися з покаянням до царя. Войнаровського, між іншим, менше ніж за десять років схоплять в Гамбурзі агенти Петра I, доправлять в Петербург, а потім на заслання в Якутськ, де він помре.
«Справа у Бендерах дуже промовиста. Ми не можемо знати відповідь, скільки, і з якого скарбу було витрачено, але ж і не було таких прецедентів, щоб гетьмана звинуватили у незаконному використанні коштів. Мазепа опікується церквою, це зрозуміло його сучасникам і всі нижче по ієрархії повторюють справу і продовжують її», — каже Ярослав Затилюк.
— Це був би однозначно проєвропейський політик, — розмірковує Ольга Ковалевська. Вона ризикнула зробити невдячну справу — подумати над нашим антинауковим питанням.
— Мазепа народився в європейській державі, він там навчався, набував досвіду, — продовжує вона. Подорожував Західною Європою. А коли став гетьманом, то вибудовував стосунки з Московією так, щоб максимально обмежити втручання країни-протектора у внутрішні справи Гетьманщини. І зараз не вибудовував би їх так, як намагаються це робити деякі з наших політиків. Він однозначно залишався би проєвропейською людиною.
А тепер дозволимо собі те, що не можуть собі дозволити історики. Трохи пофантазуймо. Можливо, Мазепа нашого часу вивчав право в Києво-Могилянській академії. Приміром, потрапив у перший набір студентів 1992 року, коли навчальний заклад після багаторічної перерви відновив роботу. Отримав стипендію на навчання в Оксфордському університеті. Повернувся в Україну, де почав кар’єру в Міністерстві закордонних справ. Згодом був призначений Надзвичайним і повноважним послом України в Польщі, очолював місію України при НАТО. Володіє англійською, польською, французькою мовами.
— Мазепа народився в європейській державі, він там навчався, набував досвіду, — продовжує вона. Подорожував Західною Європою. А коли став гетьманом, то вибудовував стосунки з Московією так, щоб максимально обмежити втручання країни-протектора у внутрішні справи Гетьманщини. І зараз не вибудовував би їх так, як намагаються це робити деякі з наших політиків. Він однозначно залишався би проєвропейською людиною.
А тепер дозволимо собі те, що не можуть собі дозволити історики. Трохи пофантазуймо. Можливо, Мазепа нашого часу вивчав право в Києво-Могилянській академії. Приміром, потрапив у перший набір студентів 1992 року, коли навчальний заклад після багаторічної перерви відновив роботу. Отримав стипендію на навчання в Оксфордському університеті. Повернувся в Україну, де почав кар’єру в Міністерстві закордонних справ. Згодом був призначений Надзвичайним і повноважним послом України в Польщі, очолював місію України при НАТО. Володіє англійською, польською, французькою мовами.
Учітесь, читайте
«Той Мазепа був значний козако-руський шляхтич, батько його Степан Мазепа мешкав тоді на Білоцерківщині в своїй маєтності Мазепинцях, син же його, цей, про якого слово, вислухавши раніше в Києві риторику, відійшов до Польщі, де так само скінчив філософію і, бувши двораком та відзначаючись вправністю в усіляких речах, втрапив на службу до королівського двору, де був близький до тодішнього короля Яна-Казимира», — пише Величко.
Іван Мазепа отримав початкову освіту в школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могиянський колегіум, де риторику, до речі, викладали латиною.
Іван Мазепа отримав початкову освіту в школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могиянський колегіум, де риторику, до речі, викладали латиною.
Потому переїхав на навчання до Кракова, а згодом вивчав артилерійську справу в Нідерландах в місті Девентер. Приблизно у 20-річному віці Іван Мазепа став покоєвим у польського короля. Коли повернувся в Україну, то завдячуючи своїм дипломатичним талантам, зробив кар’єру спочатку при гетьмані Дорошенкові, а потім при Самойловичі. Це все загальновідомі факти.
Джерело: kosachyuriy.wixsite.com
За гетьманування Іван Мазепа не тільки не забув свою alma mater — Києво-Могилянську академію, а навпаки суттєво підсилив її. Про цей факт знають набагато менше. Мазепа профінансував будівництво нового корпусу. Домігся для академії офіційного підтвердження статусу вищого навчального закладу від Петра I (титул академії Києво-Могилянській колегіум отримав ще за Гадяцькою угодою).
Щороку їй перераховували субсидію на стипендії. За оцінками дослідників, в академії навчалися тисяча студентів. До речі, викладацький склад Слов’яно-Греко-Латинської академії у Москві на початку XVIII ст. поповнювався практично повністю за рахунок київської академії.
Мазепа передав навчальному закладу у користування частину своєї бібліотеки. Відвідував лекції і сам проголошував промови перед студентами. Там навчалися обидва племінники гетьмана — Іван Обидовський та Андрій Войнаровський, а також діти генеральної старшини і полковників.
Так само Мазепа дбав про Чернігівський колегіум, який заснували у 1700 році при кафедральному Борисоглібському монастирі, за його фінансової підтримки. Він долучився і до створення «латинської школи» в Харкові й її філії в Новгород-Сіверську.
Сам Мазепа, який знав кілька мов, вільно володів латиною, мав добірну бібліотеку. На його замовлення видавали твори української та перекладної літератури, зокрема Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Пилипа Орлика. Це своєю чергою, сприяло розвиткові київської граверної школи.
«Мазепа був продуктом польського двору. Він вчився в Європі, його інтелектуальні горизонти не порівняні до більшості російських аристократів. Це було в крові — плекати освіту, плекати кадри навколо себе. Потім вони, той же Феофан Прокопович, приєднаються після Полтави до Петра і формуватимуть ідеологію імперії. Мазепа належав до іншого світу, до іншого культурного середовища, і мав відповідні уявлення про те, якими є обов’язки ранньомодерного володаря. Мазепа більш-менш вибудовував європейський двір навколо себе», — каже історик Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. І на відміну від інших гетьманів мав можливість це робити.
Щороку їй перераховували субсидію на стипендії. За оцінками дослідників, в академії навчалися тисяча студентів. До речі, викладацький склад Слов’яно-Греко-Латинської академії у Москві на початку XVIII ст. поповнювався практично повністю за рахунок київської академії.
Мазепа передав навчальному закладу у користування частину своєї бібліотеки. Відвідував лекції і сам проголошував промови перед студентами. Там навчалися обидва племінники гетьмана — Іван Обидовський та Андрій Войнаровський, а також діти генеральної старшини і полковників.
Так само Мазепа дбав про Чернігівський колегіум, який заснували у 1700 році при кафедральному Борисоглібському монастирі, за його фінансової підтримки. Він долучився і до створення «латинської школи» в Харкові й її філії в Новгород-Сіверську.
Сам Мазепа, який знав кілька мов, вільно володів латиною, мав добірну бібліотеку. На його замовлення видавали твори української та перекладної літератури, зокрема Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Пилипа Орлика. Це своєю чергою, сприяло розвиткові київської граверної школи.
«Мазепа був продуктом польського двору. Він вчився в Європі, його інтелектуальні горизонти не порівняні до більшості російських аристократів. Це було в крові — плекати освіту, плекати кадри навколо себе. Потім вони, той же Феофан Прокопович, приєднаються після Полтави до Петра і формуватимуть ідеологію імперії. Мазепа належав до іншого світу, до іншого культурного середовища, і мав відповідні уявлення про те, якими є обов’язки ранньомодерного володаря. Мазепа більш-менш вибудовував європейський двір навколо себе», — каже історик Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. І на відміну від інших гетьманів мав можливість це робити.
— Мазепа відзначився своєю політикою в галузі культури і освіти. Там у XVIIIст. він розумів їх важливість, — каже Ольга Ковалевська.
Напевно це розуміння він приніс би і в сьогодення. Уявімо, що на передвиборчих дебатах наш герой так само робить наголос на реформі освіти, підтримці видавничої сфери та охороні пам’яток історичної спадщини «не на папері».
Чи був би такий політик цікавий широкому колу виборців?
Напевно це розуміння він приніс би і в сьогодення. Уявімо, що на передвиборчих дебатах наш герой так само робить наголос на реформі освіти, підтримці видавничої сфери та охороні пам’яток історичної спадщини «не на папері».
Чи був би такий політик цікавий широкому колу виборців?
Стабільний двір
20 лютого 1695 року. Батурин. До столиці Гетьманщини прибули прусські музики. Хтось з великоросійських вельмож запросив їх до Москви, обіцяючи чималу винагороду за труди. Але тої обітниці не дотримався і відпровадив звідти ні з чим. Так вони опинилися у Батурині, прийшли проситися на службу до гетьмана. «…не знайшли жодного іншого пристановиська, тільки біля тебе, сіятельний, і сюди до вас приходимо, притягнені нічим іншим, тільки повсюдно прославленою твоєю милістю». Величко цитує цидулку, яку музики доправили гетьману. «Той їх нагородив, прийняв на роботу.
Здавалося б такий незначний епізод. Але яскравий: двір Мазепи є стабільним, політична система є стабільною, сам володар має гроші, щоб заплатити музикантам, яким не заплатили в Москві. Він має смаки до музики, є поціновувачем високої культури, яку не змогли оцінити там. Він при дворі і на своєму місці», — тлумачить Андрій Бовгиря.
Джерело: vnebo.ua
Наскільки в тій стабільності заслуга Мазепи? «Як сказав би Михайло Сергійович Грушевський, це вже комбінація обставин. Одна справа, коли з правого берега наступає польський король з Павлом Тетерею і сіє спустошення, або приходять татари з Дорошенком і скидають Брюховецького. А інша справа, коли Порта зайнята війною зі Священною лігою. Польща ослаблена і відповідно Мазепа здійснив успішні Азовські походи. На правому березі Дніпра немає конкурентів-гетьманів. Все більш-менш спокійно, воєнних дій на території війська Запорозького немає», — каже Ярослав Затилюк.
Але є додатковий фактор. Усі біди України Величко вбачав у внутрішній незгоді, яка починається після смерті Хмельницького. Він пише, що потоп, від якого потерпала польська держава, Незгода і Біда, нині перекинувся на наш край і приніс страждання. А винуватці — полковники, які намагаються здобути булаву, ігноруючи суспільне благо.
Звісно кланові спори були і в епоху Мазепи, але вони не впливали на стабільність держави. Мазепа був автократор. Він урахував досвід попередників, які не змогли впоратися зі старшинським свавіллям. Пригадаймо Многогрішного, якого вислали до Сибіру. Та сама доля через донос спіткала і Самойловича, на чиє місце прийшов Мазепа. При Мазепі також була спроба доносу з боку так званої полтавської опозиції під проводом Василя Кочубея. Але гетьман успішно ліквідував загрозу.
Земельні наділи, які старшина отримувала з рук гетьмана, були чи не головним важелем впливу. Хоча в цьому Мазепа мало чим відрізнявся від будь-якого правителя XVII-XVIII ст. «Земля і люди — те, що ти маєш, твій ресурс. Наскільки міг, Мазепа це використовував — надавав землі, млини, позиції на підтримку свого офісу», — каже Сергій Плохій.
Проте простір для маневрів ще треба було вибороти. Коломацькі статті, договір між Гетьманщиною і Московією, що їх підписав Мазепа на момент обрання гетьманом, чи не найбільше за весь час існування обмежували автономію козацької держави. Гетьман не міг без царського указу позбавляти старшину посад, натомість старшини мали наглядати за володарем і доносити чолобитні царю. Один з пунктів обмежував право гетьмана розпоряджатися землею. А гетьманський уряд не міг мати зовнішні дипломатичні відносини.
У 1689-му Мазепа отримав шанс це змінити і скористався ним. Завбачливо зайнявши нейтралітет у протистоянні між царівною Софією і Василієм Голіциним з одного боку, та Петром і Наришкіними з іншого, він чимало отримав. А саме можливість переглянути договір між Гетьманщиною та Москвою, коли терези схилилися на користь Петра. Так з’явилися Московські статті.
«Вони по суті нівелювали найодіозніші пункти Коломацької угоди. І це була перемога Мазепи, — каже Ольга Ковалевська. — Він повернув собі право розпорядника землями, міг в деяких випадках отримавши листа від, скажімо, польського короля, прочитати його і переслати до Посольського приказу з власними коментарями. Відновив оренди на виготовлення горілки і вирощування тютюну, яка забезпечувала чималі надходження до скарбниці, хоч і викликала невдоволення у посполитих. За їх рахунок вдавалося утримувати регулярну армію Гетьманщини – компанійські та сердюцькі полки».
Усе це загалом забезпечило Гетьманщині відносно автономне існування в наступні роки. А Мазепі — ярлик правителя-узурпатора і пригноблювача в російськоімперській історіографії, а згодом в радянській.
«Фактично він був знищений парадигмою класової боротьби. Хоча займався економікою, так як нею займалися інші володарі на початку XVIII ст., при цьому маючи більше проблем. Йому було дуже важко збирати той ресурс. Адже Гетьманщина постала як продукт повстання Хмельницького. Селяни покозачилися. Ніхто не працює на панщині. А саме це база економіки у XVIII ст. багатьох держав, зокрема Російської імперії, Речі Посполитої. Ось вам і Мазепа з підрубленими ногами, який має шукати шляхи наповнення скарбниці, — каже Сергій Плохій. — І до речі, будь-які інші селяни дивилися б заздрістю на те, що у нас сприймається як узурпаторство. Фактично Україна в значній частині не мала кріпацтва до кінця XVIII ст. Тож я б з великою долею розуміння контексту дивився на те, що Мазепа — визискувач».
Але є додатковий фактор. Усі біди України Величко вбачав у внутрішній незгоді, яка починається після смерті Хмельницького. Він пише, що потоп, від якого потерпала польська держава, Незгода і Біда, нині перекинувся на наш край і приніс страждання. А винуватці — полковники, які намагаються здобути булаву, ігноруючи суспільне благо.
Звісно кланові спори були і в епоху Мазепи, але вони не впливали на стабільність держави. Мазепа був автократор. Він урахував досвід попередників, які не змогли впоратися зі старшинським свавіллям. Пригадаймо Многогрішного, якого вислали до Сибіру. Та сама доля через донос спіткала і Самойловича, на чиє місце прийшов Мазепа. При Мазепі також була спроба доносу з боку так званої полтавської опозиції під проводом Василя Кочубея. Але гетьман успішно ліквідував загрозу.
Земельні наділи, які старшина отримувала з рук гетьмана, були чи не головним важелем впливу. Хоча в цьому Мазепа мало чим відрізнявся від будь-якого правителя XVII-XVIII ст. «Земля і люди — те, що ти маєш, твій ресурс. Наскільки міг, Мазепа це використовував — надавав землі, млини, позиції на підтримку свого офісу», — каже Сергій Плохій.
Проте простір для маневрів ще треба було вибороти. Коломацькі статті, договір між Гетьманщиною і Московією, що їх підписав Мазепа на момент обрання гетьманом, чи не найбільше за весь час існування обмежували автономію козацької держави. Гетьман не міг без царського указу позбавляти старшину посад, натомість старшини мали наглядати за володарем і доносити чолобитні царю. Один з пунктів обмежував право гетьмана розпоряджатися землею. А гетьманський уряд не міг мати зовнішні дипломатичні відносини.
У 1689-му Мазепа отримав шанс це змінити і скористався ним. Завбачливо зайнявши нейтралітет у протистоянні між царівною Софією і Василієм Голіциним з одного боку, та Петром і Наришкіними з іншого, він чимало отримав. А саме можливість переглянути договір між Гетьманщиною та Москвою, коли терези схилилися на користь Петра. Так з’явилися Московські статті.
«Вони по суті нівелювали найодіозніші пункти Коломацької угоди. І це була перемога Мазепи, — каже Ольга Ковалевська. — Він повернув собі право розпорядника землями, міг в деяких випадках отримавши листа від, скажімо, польського короля, прочитати його і переслати до Посольського приказу з власними коментарями. Відновив оренди на виготовлення горілки і вирощування тютюну, яка забезпечувала чималі надходження до скарбниці, хоч і викликала невдоволення у посполитих. За їх рахунок вдавалося утримувати регулярну армію Гетьманщини – компанійські та сердюцькі полки».
Усе це загалом забезпечило Гетьманщині відносно автономне існування в наступні роки. А Мазепі — ярлик правителя-узурпатора і пригноблювача в російськоімперській історіографії, а згодом в радянській.
«Фактично він був знищений парадигмою класової боротьби. Хоча займався економікою, так як нею займалися інші володарі на початку XVIII ст., при цьому маючи більше проблем. Йому було дуже важко збирати той ресурс. Адже Гетьманщина постала як продукт повстання Хмельницького. Селяни покозачилися. Ніхто не працює на панщині. А саме це база економіки у XVIII ст. багатьох держав, зокрема Російської імперії, Речі Посполитої. Ось вам і Мазепа з підрубленими ногами, який має шукати шляхи наповнення скарбниці, — каже Сергій Плохій. — І до речі, будь-які інші селяни дивилися б заздрістю на те, що у нас сприймається як узурпаторство. Фактично Україна в значній частині не мала кріпацтва до кінця XVIII ст. Тож я б з великою долею розуміння контексту дивився на те, що Мазепа — визискувач».
— На що спрямував би свій макіавелівський розум Мазепа, якби виграв президентські вибори? — продовжуємо мучити Ольгу Ковалевську.
Вона стійко зносить питання, час до часу сміючись.
— Перефразуємо. Якби я була Мазепою, то що зробила б? Працювала б з оточенням. Бо це те, що він робив. Іноді діяв жорстко, аби примусити інших вчиняти так, як вважав за потрібне.
Те, що він будував, фактично мало ознаки монархії з елементами парламентаризму: є він і є генеральна старшина, яка складається з досвідчених і впливових людей. Одразу після обрання Мазепа діяв обережно, враховував, хто з ким, в яких стосунках, хто посвоячений, споріднений, бо саме ці зв’язки в подальшому визначали майбутній розклад в уряді. Зараз ми це засуджуємо. Але це діяло, діє і діятиме.
— Наразі Мазепа будував би радше президентську республіку?
— Тільки якщо б президент мав би достатньо широкі повноваження і вплив. Бо все ж таки правління історичного Мазепи відрізнялося автократизмом.
— А на кого б спирався?
— Точно не на зелену молодь, яка тільки вчора приїхала з-за кордону після навчання, і вже претендує на високі посади в державі. Але європейська освіта була б в плюс.
Вона стійко зносить питання, час до часу сміючись.
— Перефразуємо. Якби я була Мазепою, то що зробила б? Працювала б з оточенням. Бо це те, що він робив. Іноді діяв жорстко, аби примусити інших вчиняти так, як вважав за потрібне.
Те, що він будував, фактично мало ознаки монархії з елементами парламентаризму: є він і є генеральна старшина, яка складається з досвідчених і впливових людей. Одразу після обрання Мазепа діяв обережно, враховував, хто з ким, в яких стосунках, хто посвоячений, споріднений, бо саме ці зв’язки в подальшому визначали майбутній розклад в уряді. Зараз ми це засуджуємо. Але це діяло, діє і діятиме.
— Наразі Мазепа будував би радше президентську республіку?
— Тільки якщо б президент мав би достатньо широкі повноваження і вплив. Бо все ж таки правління історичного Мазепи відрізнялося автократизмом.
— А на кого б спирався?
— Точно не на зелену молодь, яка тільки вчора приїхала з-за кордону після навчання, і вже претендує на високі посади в державі. Але європейська освіта була б в плюс.
Залежний господар
«Сконцентрувати владу і приборкати старшину Мазепа зміг, зокрема, за допомогою побудови досить близьких відносин з сюзереном, яким був Петро І, — пояснює Сергій Плохій. — Так само під протекторатом російського царя Мазепі на якийсь час вдалося реалізувати ідею приєднання Правобережної України до Гетьманщини. Це було важливою частиною Мазепиної візії зовнішньої політики. За сьогоднішніми уявленнями він був дуже талановитий царедворець. При тому що він не був при дворі.
Як до цього ставитися в сучасній демократичній Україні? Знову ж таки історично. XVIII ст. — період монархій, зокрема абсолютних монархій. Саме вони тоді вигравали на міжнародній арені. Тож Мазепа діяв більш менш в дусі свого часу. І йому вдалося перетворити Гетьманщину на політично і військово, а значить економічно стабільну».
Джерело: uaua.top
Полівасалітет — термін, який ввели мазепознавці. Зрозуміти легше, якщо подивитися на карту. Гетьманщина знаходиться у специфічному геополітичному просторі між потужними центрами. Це Московія, яка набирає силу, Польща, яка ще в силі, і сильна Туреччина. Кожна з цих держав дивиться на території Гетьманщини, як на ласий шматок, який можна використати у власних інтересах. І той, хто тримає цю територію, має, з одного боку, відбиватися від усіх сторін, а з іншого – триматися тільки однієї сторони, що так само небезпечно. Ризикуєш або наразитися на повне поглинання, або на відвертий конфлікт з сусідами. Тому гетьмани мали маневрувати, вибудовуючи з кожною країною-сусідкою свою модель відносин. Цим вони з різним успіхом і займалися.
Мазепі вдалося балансувати 22 роки, будуючи автономну одиницю в сюзеренних відносинах. Довше, ніж будь-кому з гетьманів. Але зрештою він таки втратив усе.
«Влада Мазепи — це влада залежного господаря. І в боротьбі при дворі за прихильність сюзерена неможливо перемагати постійно. Особливо, якщо це long distance relationship. Коли не було zoom, skype, складно впливати. Єдиний спосіб — робити те, що цар від тебе хоче, підтверджуючи таким чином свою лояльність», — каже Сергій Плохій.
Мазепа мав повну довіру царя. Але про «проросійськість» гетьмана висловлювались різко і сучасники, і нащадки. Мазепа ходив між крапельками дуже довго, та восени 1708 року мав робити вибір. На нього тиснуть полковники, насувається централізація й адміністративна реформа імперії, що ставить під загрозу права і вольності козацької держави. З іншого боку, йдуть шведи і Петро відмовляє у допомозі. Який вибір зробив Мазепа, відомо. Потім були Батуринська трагедія, війна маніфестів і програна Полтавська битва.
Мазепі вдалося балансувати 22 роки, будуючи автономну одиницю в сюзеренних відносинах. Довше, ніж будь-кому з гетьманів. Але зрештою він таки втратив усе.
«Влада Мазепи — це влада залежного господаря. І в боротьбі при дворі за прихильність сюзерена неможливо перемагати постійно. Особливо, якщо це long distance relationship. Коли не було zoom, skype, складно впливати. Єдиний спосіб — робити те, що цар від тебе хоче, підтверджуючи таким чином свою лояльність», — каже Сергій Плохій.
Мазепа мав повну довіру царя. Але про «проросійськість» гетьмана висловлювались різко і сучасники, і нащадки. Мазепа ходив між крапельками дуже довго, та восени 1708 року мав робити вибір. На нього тиснуть полковники, насувається централізація й адміністративна реформа імперії, що ставить під загрозу права і вольності козацької держави. З іншого боку, йдуть шведи і Петро відмовляє у допомозі. Який вибір зробив Мазепа, відомо. Потім були Батуринська трагедія, війна маніфестів і програна Полтавська битва.
Битва
7 листопада 1708 року. Глухів. Вулицями міста Меншиков, фаворит Петра I, тягне опудало Івана Мазепи. Біля спеціально спорудженого ешафоту проголошують гетьманські злочини, з опудала зривають блакитну Андріївську стрічку і вішають його. Після заочної страти в церкві в присутності царя та обраного нового гетьмана Івана Скоропадського Мазепі тричі оголошують анафему.
Узимку почалася війна маніфестів. У своїх зверненнях Петро створював Мазепі образ Іуди, людини, яка пішла проти Бога, наголошуючи на вірності цареві-сюзеренові, яка раз і назавжди. Натомість Мазепа користується зовсім іншими аргументами.
Узимку почалася війна маніфестів. У своїх зверненнях Петро створював Мазепі образ Іуди, людини, яка пішла проти Бога, наголошуючи на вірності цареві-сюзеренові, яка раз і назавжди. Натомість Мазепа користується зовсім іншими аргументами.
«Одне — це те, що відносини між Козацькою Україною і Московією, є контрактні. Цар не виконав умов цього контракту, відмовився захищати Україну від шведів, а значить контракт автоматично розірвано. І друге. Справжня лояльність належить не сюзеренові, а батьківщині, Війську Запорозькому. Це концепт сучасного патріотизму і сучасної лояльності, який йде врозріз з уявленнями абсолютиської монархії того часу. І це те що нам сьогодні співзвучно», — каже Сергій Плохій.
П'єр Дені Мартен "Полтавська битва", 1726 р.
Та фактично Мазепа програє в цій війні «листів народу». Можливо справа не так в силі аргументів, як в тому, що на території Гетьманщини присутня російська армія, вже сталася різанина в Батурині, населення налякане. У битві за лояльність було кілька фронтів. Маніфести — лиш один з них. «Те посилення влади гетьмана, якого домігся Мазепа, пізніше стало частиною його проблеми. Інша частина пов’язана з тим, що релігійна ідентичність була надзвичайно важливою на той час. І на темі спільності православної віри для Московії і Гетьманщини починають грати, — каже Сергій Плохій. — Якби Полтавська битва склалася інакше, то ця напівзалежність України продовжувалася б. І ті, хто прийшов слідом за Мазепою мали б вже інші стартові умови, а значить інші горизонти і могли б рухатися далі».
Але історія не знає умовного способу. Полтавська битва відкотила дуже багато речей назад. «Те, що залишається, — це формування окремої від Росії, не малоросійської, а української, козацької ідентичності, яке розпочалося за Мазепи. Конституція Пилипа Орлика говорить про те, що виникає новий історичний наратив: козаки більше не пов’язують себе з Руссю. Вони ведуть свій початок від хозарів», — каже Сергій Плохій.
Нова політична ідеологія простежується і в козацьких літописах. Аби не мати нічого спільного з російськими царями, яких традиційно виводили від давніх київських князів, козаки себе називають нащадками хозар – попередніх «власників» Києва. «Так доводили «історичне право» козаків на терени Війська Запорозького. Історія мала показати, що козаки окрема політична нація, а не родове володіння Рюриковичів», — пояснює Ярослав Затилюк.
Потім цей незавершений незалежницький проект підхоплять в XIX ст. А сам Мазепа перетвориться на символ боротьби з царським режимом.
Але історія не знає умовного способу. Полтавська битва відкотила дуже багато речей назад. «Те, що залишається, — це формування окремої від Росії, не малоросійської, а української, козацької ідентичності, яке розпочалося за Мазепи. Конституція Пилипа Орлика говорить про те, що виникає новий історичний наратив: козаки більше не пов’язують себе з Руссю. Вони ведуть свій початок від хозарів», — каже Сергій Плохій.
Нова політична ідеологія простежується і в козацьких літописах. Аби не мати нічого спільного з російськими царями, яких традиційно виводили від давніх київських князів, козаки себе називають нащадками хозар – попередніх «власників» Києва. «Так доводили «історичне право» козаків на терени Війська Запорозького. Історія мала показати, що козаки окрема політична нація, а не родове володіння Рюриковичів», — пояснює Ярослав Затилюк.
Потім цей незавершений незалежницький проект підхоплять в XIX ст. А сам Мазепа перетвориться на символ боротьби з царським режимом.
— Я би була дуже обережною з перенесенням людини з однієї історичної епохи в іншу. Мазепа не міг би жити в наш час. І немає в нашому оточенні людини, яку навіть гіпотетично можна було б порівняти з Мазепою. Наскільки, з одного боку, він був людиною своєї епохи з притаманною їй мораллю і цінностями, настільки, з іншого ‒ випередив свій час. Він був незрозумілим багатьом сучасникам, і залишається незрозумілим більшості нащадків. Ним і сьогодні ніяк не перехворіють, — каже Ольга Ковалевська. Або обожнюють та ідеалізують, або попри всі аргументи продовжують обвішувати старими ярликами.
У якості постскриптуму.
Гетьманщина фактично вийшла з політичної системи Речі Посполитої, яка була шляхетською республікою з виборним королем. Це означало, що володар зважає на інтереси підданих, а перед вступом присягає дотриманню їх прав і вольностей.
Модель Гетьманата і справді виглядала модерно у порівнянні з тою ж Московією. Гетьманщина спиралась переважно на податки, які мали сплачувати селяни в різних формах. І хоча козацька старшина в якийсь момент намагалась залучити селян до роботи в своїх господарствах, сприймаючи їх за своїх підданих, кріпацтва в його класичному розумінні, як, приміром, в Московії, на території Козацької держави не було. При цьому якщо в Гетьманщині чин, просування по кар’єрній драбині, маєтності отримували за військову службу, в Московії місце в ієрархії більше залежало від того, чий ти є. Ламати стару боярську систему, впроваджуючи загальний рекрутський набір, почав лише Петро I.
«Гетьмани повторювали у видозміненому вигляді досвід і стиль Речі Посполитої. Це характерно і для Хмельницького, і для Виговського. І для Мазепи так само, попри те, що його правління відзначилося суттєвою централізацією влади. Авторитарний стиль управління він протиставив некерованій старшині, і на той момент це було виправдано», — каже Ольга Ковалевська. Політичні маневри, вибудовування стосунків з сюзереном, і як результат, повна його довіра, зрештою сприяли військовій і політичній стабільності всередині самої Гетьманщини на довший час. І, як наслідок, економічному зростанню.
Мануфактурне виробництво, сільське господарство, винокуріння, яке було бюджетоутворюючою галуззю, торгівля попри всі обмеження, які накладав протекторат Московії, росли. Економічний здобуток Гетьманщини часів Мазепи можна побачити в тих будівлях, які залишились. Без накопичення великих коштів велике кам’яне будівництво було б неможливим. І це тільки верхівка айсбергу.
Модель Гетьманата і справді виглядала модерно у порівнянні з тою ж Московією. Гетьманщина спиралась переважно на податки, які мали сплачувати селяни в різних формах. І хоча козацька старшина в якийсь момент намагалась залучити селян до роботи в своїх господарствах, сприймаючи їх за своїх підданих, кріпацтва в його класичному розумінні, як, приміром, в Московії, на території Козацької держави не було. При цьому якщо в Гетьманщині чин, просування по кар’єрній драбині, маєтності отримували за військову службу, в Московії місце в ієрархії більше залежало від того, чий ти є. Ламати стару боярську систему, впроваджуючи загальний рекрутський набір, почав лише Петро I.
«Гетьмани повторювали у видозміненому вигляді досвід і стиль Речі Посполитої. Це характерно і для Хмельницького, і для Виговського. І для Мазепи так само, попри те, що його правління відзначилося суттєвою централізацією влади. Авторитарний стиль управління він протиставив некерованій старшині, і на той момент це було виправдано», — каже Ольга Ковалевська. Політичні маневри, вибудовування стосунків з сюзереном, і як результат, повна його довіра, зрештою сприяли військовій і політичній стабільності всередині самої Гетьманщини на довший час. І, як наслідок, економічному зростанню.
Мануфактурне виробництво, сільське господарство, винокуріння, яке було бюджетоутворюючою галуззю, торгівля попри всі обмеження, які накладав протекторат Московії, росли. Економічний здобуток Гетьманщини часів Мазепи можна побачити в тих будівлях, які залишились. Без накопичення великих коштів велике кам’яне будівництво було б неможливим. І це тільки верхівка айсбергу.
Малюнок Т. Шевченка «Вознесенський собор в Переяславі», 1845
Козацька держава переживає культурне піднесення. Києво-Могилянська академія з її вже сформованими освітніми традиціями стає постачальника кадрів для Московської держави. Посади найвищих церковних ієрархів займають Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитирій Ростовський. Власне за Петра I залучення найкращих для розвитку Московії перетворюється на цілу політику.
А потім Гетьманщина втрачає майже все.
Козацька держава існувала в оточенні трьох могутніх держав. І на той час власними силами відстояти свої кордони не могла (Хмельницький підіймав війну проти магнатів і шляхти, але в союзі з кримським ханом). Співвідношення ресурсів було не на користь Війська Запорозького. Ця не співмірність постійно змушувала обирати протектора, а вже під його зверхністю добиватися для себе максимальної автономії, що і робив Мазепа протягом 22 років. Інакше питання не стояло.
Гетьманщина хоч і мала вигляд прогресивніший за Московську державу, проте по наявних ресурсах була слабшою. «Московія ж демонструвала те, що не налаштована сприяти розвиткові Гетьманщини. Вона навпаки налаштована на поглинання. Мазепа розумів це, тому і шукав кращого сюзерена. Шведський протекторат, до речі, забезпечував відсутність спільного кордону. А відтак можна було розраховувати на ширшу автономію», — каже Ольга Ковалевська.
Ставки зроблені. Полтавська битва програна. Цим закінчується невдале повстання проти сюзерена. Першу Малоросійську колегію Петро I утворив ще за життя наступного після Мазепи гетьмана — Івана Скоропадського. Вона стала центральним адміністративним органом Гетьманщини і керувала українськими землями у складі Російської імперії.
А потім Гетьманщина втрачає майже все.
Козацька держава існувала в оточенні трьох могутніх держав. І на той час власними силами відстояти свої кордони не могла (Хмельницький підіймав війну проти магнатів і шляхти, але в союзі з кримським ханом). Співвідношення ресурсів було не на користь Війська Запорозького. Ця не співмірність постійно змушувала обирати протектора, а вже під його зверхністю добиватися для себе максимальної автономії, що і робив Мазепа протягом 22 років. Інакше питання не стояло.
Гетьманщина хоч і мала вигляд прогресивніший за Московську державу, проте по наявних ресурсах була слабшою. «Московія ж демонструвала те, що не налаштована сприяти розвиткові Гетьманщини. Вона навпаки налаштована на поглинання. Мазепа розумів це, тому і шукав кращого сюзерена. Шведський протекторат, до речі, забезпечував відсутність спільного кордону. А відтак можна було розраховувати на ширшу автономію», — каже Ольга Ковалевська.
Ставки зроблені. Полтавська битва програна. Цим закінчується невдале повстання проти сюзерена. Першу Малоросійську колегію Петро I утворив ще за життя наступного після Мазепи гетьмана — Івана Скоропадського. Вона стала центральним адміністративним органом Гетьманщини і керувала українськими землями у складі Російської імперії.
Текст: Олена Струк
Фото: depositphotos.com, pixabay.com
Верстка: Дмитро Шелестинський
Дата публікації: 14.10.2020 г. © 2020 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ
Фото: depositphotos.com, pixabay.com
Верстка: Дмитро Шелестинський
Дата публікації: 14.10.2020 г. © 2020 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ
