– Доброго дня. Мене звати Світлана Паніна і я психологиня, – вимовляю я трохи захриплим від хвилювання голосом у гучній тиші. Я сиджу на стільці, опустивши голову і склавши руки на колінах. Навколо мене сидять інші люди. Після мого зізнання сусіди пересунули свої стільці якнайдалі від мого. Хвиля пекучого сорому обливає мене з голови до ніг.

Зазвичай на цьому моменті я прокидаюся, тому не знаю, чим закінчується сюжет кошмару, який повторюється раз на рік. Якщо психологу сниться, що він відвідує групу підтримки жертв поганих психологів – це привід для термінового звернення до свого супервізора.

Супервізор – досвідчений колега, який допомагає психологу залишатися професіоналом. Він може допомогти помітити ознаки емоційного вигорання у фахівця, що починаються, вказати на можливі нюанси взаємодії з клієнтом і нагадати про важливість дотримання етичних норм. Не всім психологам потрібен супервізор. Наприклад, ті, хто займається науковою роботою в царині психології, потребують не супервізора, а наукового керівника. А ось для психологів, які консультують клієнтів і психотерапевтів, відвідування супервізора – ознака хорошого тону.

– Мені знову наснився цей кошмар, – вивалила я своєму супервізору на позачерговій зустрічі.

– Ти знову начиталася скарг на кошмарних психологів у соцмережах? Тобі-то чого боятися?

– Мене непокоїть, що довіру до психологів буде підірвано. Ну і клієнти постраждали.

– А ти знайома з кимось із постраждалих у цих скандалах особисто?

– Ні, але мене надто засмутили їхні випадки.

– Можливо, у тебе була своя особиста історія із поганим психологом?

Іноді мені здається, що я абсолютно даремно плачу гроші своєму супервізору. Майже перед кожною зустріччю я думаю: ну що нового я можу почути сьогодні? У мене майже двадцять років досвіду роботи, я сама розібрала цю ситуацію вздовж і впоперек. Але кожного разу мій супервізор показує такий ракурс історії, який раптово робить дуже виразною кожну деталь ситуації і її загальну картину. Виявилося, що давня історія, якій я не надавала значення, продовжує впливати на мене.

Двадцять років тому я тільки збиралася стати психологом. Я була впевнена, що у мене немає психологічних проблем, а з життєвими труднощами я легко впораюся. Навколо було дуже багато людей, які потребували психолога, і не підозрюючи про це. Навіть мої друзі не розуміли, що страждають, тому що час від часу вони підходили до мене в моменти моєї задумливості і злякано запитували:

– Ти що, плачеш?

Зрозуміло, я не плакала. Це вони самі сумували, але не могли собі в цьому зізнатися. Тому бачили сліди печалі на чужому обличчі. У психології це називається проєкція, коли люди не розуміють своїх почуттів у себе і бачать їх у інших. Ось отримаю диплом психолога і всім цим людям допоможу!

Не здивувалася я і коли на вулиці підійшла зовсім незнайома жінка похилого віку, обняла мене і сказала:

– Знаю, чому ти плачеш. У тебе ж рак і жити залишилося три місяці. Чому досі до мене лікуватися в село не приїхала?

Моя раціональна свідомість відразу зрозуміла, що переді мною шахрайка, яка таким чином обирає собі жертв. Що простіше – ходи біля онкодиспансеру та лякай випадкових людей із натовпу небезпечною хворобою.

Але ірраціональна підсвідомість раптом запхикала: "Ой! Щось у мене всюди болить і щоранку нудить. Раптом і справді три місяці жити залишилося?"

Організм вирішив повірити незнайомій бабці і почав збиратися на той світ. Він схуд, заслаб, потьмянів і занедужав. Перевіривши здоров'я у всіх лікарів, але так і не отримавши полегшення, я визнала, що мені потрібна психологічна допомога. І розпочала пошук психотерапевта з рідної поліклініки.

Лікарі-психотерапевти в лікарнях люблять металеві таблички, але не люблять приймати пацієнтів. Такий висновок я зробила після двох тижнів спроб потрапити до фахівця за місцем проживання.

Тоді пішла до психотерапевта у виші, де я навчалася. Пам'ятаю, як відкрила двері кабінету, поскаржилася на проблему, погодилася пройти сеанс релаксації. А потім, як мені здалося, відразу пішла. Насправді, між двома відкриваннями дверей пройшло 45 хвилин. Лікар на прощання сказав, що занурював мене у гіпнотичний сон і провів навіювання. Тепер мій організм буде працювати, як годинник. Так і сталося. Наступні два тижні всередині мене щось цокало, і я перестала їсти. Адже годинники не їдять.

Вся ця нісенітниця мені неабияк набридла. І я поскаржилася своєму другові-психологу, що мені потрібна допомога його колеги – напевно, платна, тому що безкоштовні сеанси не допомогли. Друг дізнався, скільки грошей може запропонувати студентка і самотня мама в моїй особі за сеанс, і повідомив, що за такі гроші консультувати мене ніхто не візьметься. Крім нього, тому що він друг.

І я погодилася. У тому, що сталося далі, я звинувачувала себе. Тому що як психолог, друг дійсно мені допоміг. На найпершій зустрічі він поставив дуже правильне питання: "А що, як тобі насправді залишилося жити три місяці? Що ти не встигла зробити у своєму житті?"

І відкрилися безодні. Виявилося, що у мене була величезна кількість проблем, які я вважала за краще не помічати. Мій організм відреагував хворобою на них, а не на страшне пророцтво. Стара зі своєю загрозою просто змусила відчути всю ту втому, біль і страх, які супроводжували моє непросте життя. І ті, хто приймав моє "задумливе" обличчя за сумне, мали рацію. Це мені, мені, а не їм потрібна була допомога. Допомога, яку я ніколи не вміла просити і соромилася приймати.

Крок за кроком із листопада до квітня я вибиралася із прірви соматизованої депресії. Моєму тілу легшало. А характер раптово зіпсувався. Я більше не бігла виконувати доручення за першим натяком оточуючих. Мені стало важко підтримувати чергову усмішку на людях і сміятися над несмішними жартами викладачів. Я не стала виправляти єдину четвірку, яка відділяла мене від отримання червоного диплома. І сам червоний диплом із психології перестав бути тією цінністю, заради якої я б погодилася "встати на горло власній пісні", як я тоді висловилася.

Під час терапії ми з другом припинили дружні контакти і зосередилися на терапевтичних зустрічах раз на тиждень. Тому мені здавалося, що все буде добре, незважаючи на те, що етичні правила не підтримують подвійні відносини клієнта і терапевта. Ну що ж. Мій досвідчений терапевт і давній друг довів, що сильна особистість здатна бути вищою за правила і при цьому залишатися ефективним фахівцем.

За півроку після завершення терапії я вже була дипломованим психологом, працювала за фахом у комерційній організації, ростила дочку, спілкувалася з друзями. На одній із вечірок раптом почула від приятельки коментар із приводу смішної ситуації. Треба ж, я, виявляється, реагую на спроби сфотографувати мене зовсім як у дитинстві на тій безглуздій ялинці...

Чи треба говорити, що ніхто не знав цієї історії крім мене і мого психотерапевта? Безневинна історія. Анекдот. Зовсім не те, що я хотіла б приховати або ніколи не згадувати, та й зовсім не те, що хотіла б розповісти на вечірці приятелям. У мене раптово почав боліти живіт, я відчула давно забуту нудоту.

Ні-ні, звичайно ж, розповідаючи цю історію, терапевт не називав жодних імен. Але ж він мій друг. І розповідав він її своїм друзям, які добре мене знали і, звичайно, здогадалися, про що йдеться.

Маленький компроміс, коли терапевт запропонував свою допомогу, будучи моїм другом, а я погодилася, бо не бачила інших варіантів за невеликі гроші, вилився в три великі проблеми.

Проблема перша – подвійні відносини. Коли я стала клієнтом свого друга, я втратила друга. Але і як терапевт він став для мене занадто значущим, адже колись ми дружили. Правило про те, що у відносинах психолога, що консультує, або психотерапевта і клієнта не повинно бути жодних перетинів – одне із найосновніших. І, на жаль, одне з найбільш ігнорованих. Дуже часто досі на роль терапевтів пропонують себе викладачі студентам навчальних програм. На слуху історії про те, як у процесі терапії терапевт став "чимось набагато більшим". Не найжахливіший варіант, якщо діловим партнером, але досить часто статевим. Мені, можна сказати, пощастило. Я всього лише втратила друга.

Друга проблема – порушення конфіденційності. Терапевт може виносити за межі кабінету зміст розмов із клієнтом тільки з його дозволу і, як правило, в інтересах його клієнта – для супервізії або рішення етичного комітету. Вкрай рідко публікація змісту роботи або розповідь про неї в колі колег, навіть із дотриманням анонімності, може служити інтересам клієнта.

Зрештою, коли клієнт сам дізнається свою історію, нехай і розказану від іншої особи, – це вже джерело неприємних переживань і величезне випробування довіри до терапевта. Ось чому я сама як терапевтка дуже обережно ставлюся до публікацій колег, які описують цілі сесії з клієнтами або розповідають історії їхнього життя. Мені хочеться вірити, що клієнти були добре поінформовані щодо можливих наслідків таких одкровень перш, ніж дали свою згоду на публікацію.

Третя проблема – ретравматизація або ятрогенна травма. Це коли фахівець ненавмисно завдає шкоди здоров'ю клієнта. У моєму випадку повернення симптомів сталося швидко, але тривало недовго. На щастя, я вже знала, куди звернутися по допомогу і навчалася в програмі підготовки терапевтів. У мене були ресурси для індивідуальної і групової психотерапії.

Неетичні дії терапевта навіть без злого умислу, на жаль, можуть звести нанівець всю кропітку роботу, яку він виконав із клієнтом. І що довшим був стаж довіри, що довше "все було добре", то болючіше може вдарити по пацієнту так звана ятрогенна травма. У нашому випадку основи для цієї травми були із самого початку, коли психолог запропонував, як здавалося, гарне рішення, але результати якісно виконаної роботи нівелювалися нестійкістю самого фундаменту для довіри.

Супервізорка довго мовчала перш, ніж відповісти. Мені здається, вона це робить навмисне, щоб я ще раз розклала у себе в голові по поличках усе, що розповіла. Вона добре мене знає. Я обожнюю самостійність.

– Що ти винесла з цієї історії не як терапевтка, а особисто для себе?

– Це був дуже складний досвід. Але без нього я б, боюся, не вижила тієї зими. Я не могла нікому довіритися – мене всі звикли бачити сильною. А ще дуже соромилася, що у мене мало грошей.

– Що б ти сказала зараз своєму колишньому другу, якби зустріла його? І що хотіла б від нього почути?

– Я б сказала, що він зробив мені дуже боляче, хоча все ж допоміг. І хотіла б почути у відповідь, що він жалкує і не повторює таких помилок. Тоді мені було б легше йому пробачити.

– Це його прізвище ти боїшся побачити, коли обговорюють поганих психологів у соцмережах?

– Можливо. Можливо…