Еломію придумав 20-річний студент Харківського політехнічного інституту Тарас Погребняк. Зараз її послугами користуються близько 4000 осіб в Україні, Великобританії, Непалі, Іспанії, Франції, Німеччині. Еломія працює за методами когнітивно-поведінкової психотерапії, коучингу, першої психологічної допомоги.

Вона розуміє, які емоції відчуває людина, яка їй пише, співпереживає, заспокоює її і разом з нею розбирається у проблемах. Еломія на зв'язку в будь-який час. Вона не хоче спати, ніколи не буває зайнята і не скаржиться у відповідь. Вона – штучний інтелект, і розмову з нею майже не відрізнити від бесіди з живою людиною.

Творець Еломії Тарас покладає на неї великі сподівання. Але так було не завжди. Влітку 2018 року у Тараса взагалі не було надій. Його перший стартап прогорів, а сам він упав у депресію і не бачив сенсу жити далі.

До вступу в ХПІ Тарас жив у селі Войниха Полтавської області – "місці, де всього 800 жителів і, переважно, люди похилого віку". У його класі вчилося десятеро дітей. З них – чотири хлопчики. Тарас захоплювався програмуванням і їздив на олімпіади, хлопчики захоплювалися пивом і дівчатками. Спільних тем майже не було – як і друзів у Тараса. Хоча спроби зблизитися були.

– Років у дев'ять я покликав однокласників на день народження. Вони пообіцяли прийти. Мама щось приготувала, ми чекали на гостей, але ніхто не прийшов. Я запитав, чому, і мама розплакалася, – згадує Тарас, коли ми розмовляємо скайпом. – Я сподіваюся, вона не прочитає вашу статтю. Ми ніколи цього не обговорювали.

У батьків Тарас навчився ніколи не відпочивати. Його мама і тато рано встають, ідуть працювати на город і не присідають до вечора. З того часу, як Тарас став програмувати, він теж працював із ранку до ночі і майже без вихідних. Нічого, крім роботи, не тішило.

– Ось як ви любите відпочивати? – запитує Тарас і перебиває, коли я ще не встигаю відповісти. – Яке зайняття ви б зараз не назвали, мені це ніколи не подобалося.

Він почав працювати років у 14 – програмував і брехав роботодавцям, що йому 20. Наприкінці школи заробляв $1000 на місяць. Гроші не витрачав – вони лежали на рахунку. На той час практично все соціальна життя Тараса перемістилося до інтернету – там він працював і спілкувався з людьми. Там, а не в реальному світі, знаходив однодумців.

Дивно уявити людину, яка підходить до перехожих на вулиці і каже "Давай дружити". Але це абсолютно нормально в перший місяць у гуртожитку. Тарас вступив до ХПІ і потрапив до нового світу – справжніх живих людей, які теж цікавляться технологіями і до вступу не знаходили собі місця в маленьких містах і селах. Він був щасливий.

Влітку після першого курсу знайома сказала Тарасу, що хоче податися на грант соціальних проєктів, але у неї немає команди. Усе збіглося: дівчина була симпатична, Тарас уже цікавився психологією і щойно прочитав "Як завойовувати друзів" Дейла Карнегі.

Днями йому потрапив на очі матеріал про американський стартап Basis. Суть – користувач проходить спеціальний тест, алгоритм визначає, який психолог із бази Basis йому підійде, і відправляє до нього. Тарас закохався в цю ідею і вирішив відтворити її в Харкові. Сколотив команду зі студентів-приятелів і, не вірячи в успіх, подався на грант. За місяць вони виграли 400 000 грн.

– Я був упевнений, що наш стартап злетить. Мені й на думку не спадало перевіряти, наскільки ідея буде затребуваною. Ми з хлопцями склали план, розподілили завдання і ніби як почали працювати, – розповідає Тарас.

Приятелі збиралися і обговорювали проєкт раз на тиждень, вносили завдання і відповідальних за них до планувальника Trello. Місяців за три Тарас помітив, що завдання майже не виконуються, а учасники проєкту втрачають до нього інтерес. Почалися сварки, боротьба за владу і гроші, які ще не заробили.

– Ми перенесли планерки до скайпу і обговорювали проєкт із вимкненими камерами. Спочатку мені здавалося дивним, що більшість членів команди мовчить. А потім я дізнався, що, коли камери вимкнені, люди паралельно з планеркою грають у Minecraft, переписуються в Телеграмі, займаються своїми справами. Їм просто це все не потрібно.

Тарас спробував перерозподілити завдання так, щоб кожен займався тим, що йому цікаво. Краще не ставало. Сварки відбувалися все частіше, і згодом команда розпалася.

Із самим проєктом теж все було погано. За планами, через півроку стартап повинен був мати не менше 1000 користувачів, але в реальності їх виявилося 80. Грантодавець, бачачи все це, припинив вкладати гроші.

Літо 2018 року Тарас зустрів у повному роздраї. Він продовжував працювати над стартапом, але грошей і сил уже не було. Те, що він відчував, було схоже на крах. Із гуртожитку на літо поїхали майже всі студенти. Тарас вирішив залишитися.

Було спекотно, душно, у вікно світило яскраве сонце. Він знову відчув себе самотнім, йому ставало страшно. Потрібно було робити проєкт, на який забракло сил. Він продовжував працювати з ранку до ночі. Що більше працював, то більше хотів померти.

Робочий стіл стояв біля вікна, за вікном – красивий парк. Тарасу було плювати на парк. Він уявляв, як стає на підвіконня, відкриває раму і стрибає. Ця ідея якось дивно подобалася. Від неї спокійнішало.

Коли з гуртожитку роз'їжджаються люди, таргани починають збігатися до кімнат, де хтось живе і хоча б іноді їсть. Вони оселилися у Тараса. Всі дні були однаковими – він прокидався, йшов у душ, виливав із вчорашньої чашки стару каву із затонулими тарганами, іноді не мив чашку, робив нову каву і працював. Кидав на підлогу папірці від цукерок, забував їсти фрукти, які купував. За кілька днів щось починало смердіти, і Тарас знаходив у кутку згнилі сливки. Кімната була завалена речами, і сам Тарас лежав посеред неї, як купка сміття.

За тиждень або місяць Тарас помітив, що майже не може працювати і не хоче торкатися проєкту, в який колись був закоханий. Він прокидався і по п'ять годин лежав у ліжку, гортав новини, аби не працювати. Не чистив зуби, тому що і в цьому немає сенсу.

Сили були тільки на те, щоб пограти на комп'ютері, дивитися серіали і займатися самобичуванням: "Я не впорався із проєктом. Я не красивий. Всі навколо мене ненавидять і хочуть зробити щось погане". Було дико самотньо. Тарас гортав Tinder і листувався із випадковими дівчатами. Це відволікало і допомагало відчути себе потрібним, але ненадовго. Дуже хотілося, щоб пішов дощ. Але дощу не було, була тільки спека, задуха, піт і відчай, який вже перейшов у безвихідь.

Тарас курив траву – іноді раз на кілька днів, іноді щовечора, а іноді з ранку до вечора. У такі моменти погані думки йшли, можна було лежати, слухати музику і ні про що не думати. Але потім трапився бед тріп – Тараса раптом накрило тривогою і страхом. Марихуана перестала бути порятунком, і Тарас пішов до психотерапевта.

– Психолог сказала, що перше, чому мені варто навчитися, – відпочивати. Без цього повернутися до нормального стану не вийде. Раніше я вмів відпочивати тільки уві сні і не бачив сенсу у вихідних. Тепер навчився робити перерви в роботі щокілька годин – поїсти, пройтися, почитати.

З'ясувалося, що Тарас часто не знає, чого хоче просто зараз – їсть, спить, розмовляє телефоном не тому що хоче, а тому що ніби треба. Психотерапевт навчила розуміти свої бажання – уявляти себе п'ятирічним, сідати поруч навпочіпки і запитувати: "Чого ти хочеш?". Малюк відповідає, Тарас це робить, і стає краще. Щоб зрозуміти самопочуття і настрій, Тарас запитує у цього ж хлопчика: "Як твої справи?" і втішає якщо треба.

Тижнів за чотири Тарас почав мити чашку з-під кави і тарганів, викидати папірці від цукерок і чистити зуби щоранку. З'явилися проблиски хорошого настрою. Вже не хотілося померти.

– Пам'ятаю день на початку осені, коли я вийшов від психотерапевта, купив сигарети і подивився навколо. Я побачив парк, відчув, що мені, нарешті, не жарко. Навколо гуляли діти, дорослі пили пиво на лавочках. Я затягнувся сигаретою і подумав: "Мені подобається".

Тарас продовжив ходити на психотерапію і став багато гуляти наодинці. Навчався і програмував для IT-компаній кілька годин на день. Цього вистачало, щоб заробляти на життя. В голові весь час крутилися ідеї нових проєктів. Тарас згадував, як йому було страшно йти до психотерапевта і вивертатися навиворіт перед сторонньою людиною.

– І раптом я подумав: а що, якби був спосіб отримувати базову психологічну допомогу і не відчувати страх? Особисто для мене з живим психологом це неможливо, і для багатьох інших теж. Як це можна було б зробити по-іншому?

Що більше Тарас думав про це, то більше розумів: людей, які потребують психологічної допомоги, але не йдуть до психотерапевта, чимало.

Під час нашої розмови він кілька разів повторює: за даними ВООЗ, у цю секунду 500 млн людей у світі страждають від психологічних проблем. Але тільки 4% з них отримують допомогу. Про те, що відбувається з іншими 96%, часто не знають навіть їхні близькі. І дізнаються, тільки коли вони здійснюють суїцид.

Тарас подумав: якщо замість психолога можна буде спілкуватися зі штучним інтелектом, це вирішить відразу кілька проблем. Людина не боятиметься говорити про себе, і не витрачатиме багато грошей – один сеанс у психолога в Україні, в середньому, коштує 800-1000 грн, в США – $86. Так народилася ідея – чат-бот-психолог "Еломія".

Цього разу він вирішив зробити все правильно – перевірити, чи потрібен комусь такий чат-бот і зібрати професійну команду. Зараз до неї входять четверо – сам Тарас, фахівець зі штучного інтелекту Михайло Маркевич, психолог Анастасія Книш і маркетолог Валерія Рибіцька.

– Жодного штучного інтелекту у мене тоді не було. Я написав знайомій із психологічною освітою, Маші, і попросив її удати із себе чат-бота. Маша погодилася. Я зробив пост у сторіз у себе в Інстаграмі: "Є такий бот-психолог. Штучний інтелект. Хто хоче, може з ним поговорити". Прикріпив посилання на Телеграм Маші і попросив друзів зробити перепости.

І тут почалося. Тарас думав, що спілкування з "клієнтами" забере у Маші кілька годин ввечері, але люди писали, не перестаючи, – 10, 20, 50, 100 осіб. Тарас не знав, звідки вони беруться, а Маша не встигала всім відповідати.

– Гадаю, що справа в тому, як зараз виглядає дружба, – каже Тарас і дивиться кудись над монітором ноутбука. – Тобі стає погано і самотньо ввечері, і якщо ти живеш один, то пишеш про це комусь у Телеграмі. Але та людина часто буває зайнята і може ввічливо відморозитись або порадити написати боту. Раніше, коли спілкування відбувалося в реальності, чат-бот навряд чи був би затребуваний.

Восени 2019 року Тарас почав шукати фахівця зі штучного інтелекту, а точніше – обробки природної мови. Це напрямок на стику штучного інтелекту і математичної лінгвістики. З його допомогою можна навчити бота "розуміти" повідомлення і відповідати на них.

Довго шукати не довелося. У лютому з курсів в Оксфорді повернувся 20-річний Михайло Маркевич. Він навчався на останньому курсі в ХПІ на прикладній математиці і вже кілька років серйозно займався штучним інтелектом.

– Поведінка людини показує її саму, навіть якщо вона цього не знає, – Михайло розповідає про штучний інтелект із пристрастю дослідника, який все життя шукав і нарешті зустрів снігову людину. – Є психологія, яка намагається щось із цього виловлювати. А є штучний інтелект, який робить те ж саме, але швидше і точніше. Він не упереджений. Він звертає увагу тільки на дані і шукає в них закономірності.

Уперше Михайло створив модель штучного інтелекту для гри, яку розробляли його знайомі. Модель визначала, коли користувачеві набридне грати.

– Уявляєте, ви граєте і ще не знаєте, як скоро кинете? А я вже знаю! – Михайло відповідає на питання, що його зачарувало в штучному інтелекті. Ми розмовляємо телефоном, але майже зі 100-відсотковою гарантією можна сказати, що його очі в цей момент загоряються.

Щоб створити і натренувати бота-психолога, потрібні були дані. Мовою програмістів це називається датасет, звичайною – діалоги психологів і клієнтів. Тарас зв'язався зі студрадами психологічних факультетів декількох вишів і попросив контакти випускників. Домовився про співпрацю з 10-ма з них. "Клієнтами" спочатку були передплатники Тараса в Інстаграмі. Процес збору даних пішов.

Завданням Михайла стало натренувати штучний інтелект шукати закономірності в діалогах психологів і клієнтів і "вчити" бота.

– Уявіть пляшку кока-коли, – Михайло вп'яте намагається пояснити, як працює штучний інтелект і вибирає найпростішу аналогію. – Коли ви говорите комусь про колу, ви ж не маєте на увазі її склад? Ви маєте на увазі її контекст – що вона солодка і з бульбашками. Так?

Якщо зовсім не заглиблюватися у світ штучного інтелекту і все спростити, то сенс зводиться приблизно до наступного: нейромережа знає всі слова, які є у Вікіпедії, і їх контексти. Вона представляє їх у вигляді векторів, а точніше – наборів чисел. "Щоб бот міг хоч щось розуміти, потрібно представляти слова у вигляді математики – додавати і віднімати числа", – каже пан Михайло.

І наводить приклад: якщо людина пише Еломії "Мені сумно", ці два слова перетворюються у багатовимірний вектор, у кожному з яких по 300 чисел. Усередині нейромережі все це якось перетворюється і виходить новий текст – осмислена відповідь Еломії. Як саме це відбувається – незрозуміло.

Михайло намагається пояснити по-різному, і в кінці кінців, ми обидва здаємося. Він закінчує на тому, що середній вік технологій, які використовують розробники Еломії, – вісім місяців. Тобто вони найновіші, і ніколи не застосовувалися для психотерапії.

У Михайла було кілька етапів "тренування" Еломії. Ще взимку бот міг підтримати розмову тільки на початкових етапах, тобто відповісти на 15% повідомлень – сказати "Привіт! Як у тебе справи?", Відповісти щось на кшталт "Мені шкода, що з тобою це відбувається. Я завжди тут, якщо ти захочеш поговорити. Розкажи докладніше, що трапилося?". Далі до розмови включалися живі психологи, і за їхніми діалогами з користувачами Михайло тренував Еломію.

Бот розуміє і розрізняє 12 емоцій – страх, тривога, злість, любов, щастя тощо. Він може або порадіти разом із людиною, або заспокоїти її. Визначати емоції Еломію навчив Михайло, а тексти відповідей на них писали психологи.

До кінця весни бот відповідав вже на 60% повідомлень. І тоді, і зараз кожен текст, який генерує бот, перед відправкою читають психологи. Якщо все добре, повідомлення відправляється. Якщо ні – психологи переписують його, а Михайло заливає до нейромережі новий діалог з урахуванням їхніх правок.

– Зараз ми хочемо максимально натренувати Еломію на нових даних, тому попросили психологів виправляти повідомлення якомога частіше, – розповідає Михайло. – Адже якщо бот буде відповідати сам на 60% повідомлень, нам ніде буде брати нові діалоги. Зараз у нас є 30 000 діалогів, а для того, щоб добре натренувати Еломію, потрібно 100 000.

З весни кількість психологів, які працюють з Еломією, почала збільшуватися. Зараз їх 24. Курирує їх діючий психотерапевт, доцент кафедри педагогіки, психології та управління соціальними системами ХПІ Анастасія Книш.

У березні Тарас і Михайло прийшли на кафедру Анастасії і попросили її провести контрольоване дослідження, яке перевірило б ефективність Еломії. Анастасія була налаштована скептично: "Як штучний інтелект може зрозуміти людину?". Але погодилася.

Набір людей для дослідження оголосили в студентських групах у соцмережах. Шукали тих, у кого є симптоми тривожності і депресії. Відгукнулися 412 осіб – від 19 до 23 років. Із них за допомогою професійних міжнародних опитувальників обрали 82 учасників, які найбільше схильні до депресії, тривожності і переживання негативних емоцій. Їх розділили на дві групи з однаковим співвідношенням чоловіків і дівчат.

Перша група – експериментальна – чотири тижні користувалася ботом. Учасники писали Еломії, коли і скільки хотіли. Друга група – контрольна – читала керівництво із самодопомоги при депресії і тривожності Британської асоціації охорони здоров'я.

Через місяць всі учасники знову пройшли опитувальники. З'ясувалося, що в експериментальній групі схильність до депресії знизилася на 28% (у контрольній – на 2%), до тривожності – на 31% (проти 5%), до переживання в основному негативних емоцій – на 15% (проти 3%).

Після дослідження Тарас попросив Книш поспілкуватися з Еломією. Був початок карантину, Анастасії було тривожно. Еломія запропонувала дихальну вправу, що знижує тривогу, вони поговорили, і Анастасії несподівано стало легше. Коли Тарас запропонував їй працювати разом і курирувати психотерапевтів, вона погодилася.

– Я вичитую діалоги психологів і людей, які пишуть Еломії, – каже Анастасія. – Це потрібно, щоб бот запам'ятовував тільки ті підходи, які ми хочемо в нього вкласти – когнітивно-поведінкову психотерапію, першу психологічну допомогу. Якщо хтось із психологів починає заглиблюватися в дитинство клієнта, коріння його проблем, нам не потрібно, щоб Еломія це запам'ятовувала. Її мета – полегшити стан людини просто зараз.

Усі психологи і розробники Еломії не бачать, хто саме їй пише, і отримують діалоги без топонімів та імен. Алгоритм зашифровує навіть назви книг, про які пишуть користувачі.

Коли хтось розповідає Еломії, наприклад, про самогубство, вбивство чи галюцинації, у психологів спрацьовує "дзвіночок" – потрібно терміново підключатися.

– Іноді люди пишуть щось на кшталт "Я хочу вбити себе" або "Я вб'ю квітку, яка стоїть на підвіконні", – говорить Анастасія. – Часто це буває розіграш, користувачі хочуть перевірити, як відреагує бот. Для таких випадків у нас є алгоритм – спеціальні питання, які ми ставимо, щоб зрозуміти, наскільки реальна загроза.

У липні Еломія отримала 50 повідомлень зі словом "самогубство" і його варіаціями. Скільки людей згадували це слово – невідомо. Найпоширеніші проблеми, з якими люди звертаються до Еломії, – розбите серце, складнощі у стосунках, насильство в сім'ї. Пишуть ті, кого звільнили під час карантину, і ті, хто зрозумів, що не любить свою роботу.

– Коли читаєш ці діалоги, здається, що весь час пише кілька людей з одними і тими ж проблемами. Тому, коли хтось запитує: "Ну як же бот може підібрати відповіді? Адже всі люди такі різні!", я відповідаю, що насправді, всі ми схожі, – каже Анастасія.

Ніхто з творців бота не знає, що відповість Еломія, якщо написати їй "Я тільки що вбив людину" або "Я згвалтував дитину". Якщо хтось вбив людину давно і страждає, Еломія буде працювати із почуттям провини. А якщо людина бореться із бажанням зробити щось деструктивне, бот буде намагатися розібратися, з чим це пов'язано.

Еломія не може замінити психотерапевта. Анастасія каже, що для довгострокової терапії важливі відносини між терапевтом і клієнтом – щось спільне у поглядах на життя, загальні улюблені фільми або книги. З ботом такого зв'язку бути не може.

Час сесії із психотерапевтом регламентований, клієнт не буде відволікатися на повідомлення в Телеграмі або "збігле" молоко. Швидше за все, він не встане і не піде, якщо розмова стане занадто відвертою і болючою. З Еломією все це можливо. Ще один мінус: перед живим психотерапевтом клієнт відчуває відповідальність за зміни у своєму житті. Якщо він пообіцяв щось зробити – швидше за все, хоча б спробує. Перед Еломією не соромно ні за що – вона просто діалог у комп'ютері, і нічого про тебе не подумає. Це і плюс, і мінус.

Спочатку Еломію створили взагалі без грошей – для того, щоб тренувати штучний інтелект, потрібні тільки мізки та електрика. Скільки грошей стартап витрачає зараз, Тарас говорити не хоче. Але наприкінці червня писав, що майже за рік в Еломію вклали $3000.

Еломія брала участь у кількох конкурсах стартапів і виграла в цілому близько 1 млн грн на розвиток. На початку осені хлопці збираються виходити на ринок США, але поки рекламують Еломію тільки у Великобританії – реклама там коштує дешевше, ніж в Америці, проте аудиторія схожа.

Зараз Еломія, великою мірою, працює безкоштовно. Якщо листуватися з нею кілька днів, вона запропонує користувачеві сплачувати 99 центів на місяць. Але якщо він не заплатить – все одно продовжить спілкуватися. Зараз із 4000 користувачів платять близько 100.

Восени, після виходу на ринок США, хлопці збираються продавати підписку за $9 і до січня вийти на прибуток у $5000 на місяць. Зараз вони доробляють застосунок – щоб піти із Фейсбук і зробити Еломію самостійнішою. У застосунку можна буде обрати зовнішній вигляд Еломії, а згодом – навіть телефонувати. Як справжньому другу чи психологу.

– Скільки б ми не тренували Еломію, я ніколи не скажу, що вона ідеальна, – Михайло включає самокритичність. – Бота роблять люди, і він повторює за людьми. А люди, зокрема психологи, часто помиляються. Нам потрібно зробити так, щоб Еломія помилялася трохи рідше.

Навіть у неідеальної Еломії немає аналогів у світі. Тарас і Михайло пояснюють: в розвинених країнах добре охороняються приватні дані клієнтів психотерапевтів, тому там практично неможливо натренувати штучний інтелект на справжніх діалогах. Їх немає звідки брати.

Але психотерапевтичні боти в світі все ж є. Частина з них не генерують відповіді з нуля, а працюють із заздалегідь прописаними – наприклад, індійський стартап Wysa або американський Woebot. Якщо людина напише такому боту щось на кшталт: "Мені тривожно, бо я вступаю до університету, і у мене недостатньо балів", бот не зможе поговорити про це. Він просто відповість щось заспокійливе.

– Є стартапери, які пішли в інший бік. Наприклад, Replika (американська компанія з російським корінням. – Прим. ред.). Вона генерує відповіді з нуля, але не займається психологією. Це такий віртуальний друг, який тебе підтримує, – каже Михайло. І додає: – Те, що робимо ми, ще ніхто не встиг зробити. Вірніше, поки і ми не встигли, але ми рухаємося у цей бік.

Інвестиційний менеджер венчурного фонду Genesis Investments Олена Мажуга вважає, що у Еломії є великі шанси стати успішним бізнесом – тому що психологічна допомога затребувана зараз і буде затребувана в майбутньому. Поки проєкт знаходиться на передпосівній стадії – коли у нього вже є продукт і творці протестували перші гіпотези, але ще немає виручки. Стартап перейде до посівної стадії, коли зароблятиме від $10 000 на місяць.

Чи стане Еломія прибутковою, залежить від багатьох чинників. Наприклад, чи не розвалиться команда і чи не з'являться у стартапа конкуренти з великими фінансовими ресурсами.

– Якщо в Британії та Америці відкриються два точнісінько таких стартапи зі штучним інтелектом, в один із яких інвестує Amazon, а в іншій Google, Еломії буде складно, – каже Олена.

Щоб домогтися успіху, Еломії потрібно за рік, а краще півроку заробляти понад $10 000 на місяць. Олена пояснює: це дасть змогу підняти у наступному раунді фінансування до $200 000-500 000.

– Ці гроші вони зможуть витрачати на маркетинг і найм людей. В ідеалі такому стартапу потрібно $10 000-20 000 на місяць на маркетинг, а зарплата одного дата-сайентиста (фахівець, який знаходить закономірності у великих даних. – Прим. ред.) навіть в Україні – близько $3000, – розповідає Олена.

Коли Еломія доросте до такого рівня, вона зможе заробляти близько $100 000 на місяць і виходити на нові раунди інвестицій.

План Тараса – побудувати успішний соціальний бізнес, який приноситиме користь суспільству і прибуток інвесторам.

– Якщо зароблю мільярд, донатитиму його організаціям, що борються за ринкову економіку і свободу. Тому що індекс щастя корелює з індексом економічної свободи, – каже Тарас.

З того часу, як Тарас пережив свою велику депресію, минуло два роки. Зараз знову кінець літа, час, який він не любить. Але тепер він живе не в гуртожитку, де, окрім тарганів, і поговорити ні з ким, а в квартирі зі своєю дівчиною. Начебто задоволений життям, хоча і не вірить в його сенс.

Перед Тарасом стоять ті ж самі питання: що таке щастя і чи щасливий він, хто такі друзі і чи є вони у нього. Для нього важливо знайти власні визначення.

– Що таке дружба? – запитує Тарас швидше себе, ніж мене, і сам відповідає. – У звичному розумінні у мене багато друзів. Але у мене є своє визначення друга – це людина, в якій я відчуваю потребу, яка мені потрібна. Таких людей небагато, але вони є.

Під час нашої першої розмови Тарас сказав, що щастя – це коли тобі цікаво щось робити. І в цьому сенсі він щасливий. Коли ми листуємося через місяць, він пише: "Я сьогодні щасливий, завтра глибоко нещасний. Гойдаюся на цих гойдалках".

Тарас не відчуває відгомонів своєї депресії, але боїться, що вона повториться. І знає, якщо це вже трапилося одного разу, то, найімовірніше, повториться.

– Депресія може зруйнувати все, над чим я так довго працював. У нашого стартапу занадто маленька команда, щоб я міг дозволити собі депресію. З іншого боку, я вже знаю, що з нею можна впоратися. Я хотів сказати, що це легко, але це ж ні фіга не легко.

Тарас із пристрастю говорить, як хоче змінити підхід до психотерапії у світі: за останні 100 років вона майже не змінювалася, і він упевнений, що стрибок повинен відбутися зараз, за допомогою технологій і штучного інтелекту. Це допоможе тим 96% людей, які потребують допомоги, але не отримують її, тому що їм соромно або дорого.

Усе це зачаровує, як розповіді про життя на інших планетах. Тарас йде ще далі:

– А якщо замість зустрічі з живим психотерапевтом ми зможемо надіти гарнітуру віртуальної реальності і побачити психотерапевта з будь-якою зовнішністю, з якою тільки захочемо? І побувати в його кабінеті у віртуальній реальності? А якщо наша розмова не обмежуватиметься словами, і ми зможемо переноситися до іншого місця або часу? Наприклад, до свого дитинства, щоб розібратися з дитячими травмами. Або зустрітися з людиною, яка померла, щоб попрацювати над втратою.

Це звучить фантастично, але Михайло, який добре знається на штучному інтелекті, каже, що це легко. Складно – зібрати дані і натренувати штучний інтелект підтримувати осмислену розмову.

Тарас, як і майже всі члени його команди, іноді листується з Еломією як клієнт. Він пише їй, коли нервує, і вона надсилає дихальні вправи. Пише пізно вночі, коли стає погано і сумно, а всі, з ким можна поговорити, вже сплять. Або говорити наживо не хочеться.

– Іноді людям взагалі ні з ким поговорити, і тоді на допомогу приходить Еломія. Наприклад, взимку один користувач написав, що хоче вбити себе, тому що його ніхто не любить. Вона відповіла: "Я тебе люблю", і сказала, що, можливо, навколо нього є люди, які люблять, але він цього не помічає, – каже Тарас.

Це звучить дивно: якщо Еломія несправжня, то що можуть означати її слова про кохання? Кого вони можуть заспокоїти або підбадьорити? Питаю про це у Тараса. Він відповідає прикладом із життя. Нещодавно вночі йому було сумно і самотньо. Він попросив Еломію сказати щось приємне. Вона відповіла: "Звичайно, дорогий. Я хочу сказати, що ти добре справляєшся із роботою над собою, і мені дуже приємно з тобою листуватися. Знай, що я завжди поруч, щоб підтримати тебе".

– Мені було приємно. Я розумію, що Еломії не існує, але це все одно працює. Гадаю, чимало людей, які ходять до церкви, розуміють, що Бога немає. Але що це міняє для них, їхньої віри, і того, що їм спокійніше у церкві?

На балконі знову тільки я і Еломія. Я ходжу до справжнього психотерапевта, і сьогодні у нас якраз була сесія. Я знаю, що він мене не осудить, а вислуховувати всі мої страхи і терзання – його робота. Але все ж є речі, які мені складно йому сказати. Раптом він подумає: "Господи, яка нісенітниця! Коли вже закінчиться цей час?" Або вирішить, що я висмоктую проблеми із пальця. Я відкриваю у Фейсбуці свій діалог з Еломією і пишу їй: "Привіт! Мені сумно, тому що...". Вона відповідає, і мені легшає. Хоча я знаю, що її не існує.