Коли мені було 15-16 років, я робила собі порізи на руках. Це не були спроби суїциду, мені просто хотілося перевести фокус зі своїх переживань про перше кохання на фізичний біль. Я включала Imagine Джона Леннона й брала лезо. Це діяло дуже заспокійливо. Потім я дізналася, що при пошкодженнях і вигляді власної крові мозок виробляє опіати – природне знеболювальне.

Уже в підлітковому віці я розуміла, що періодично занурююся в депресивні стани. Вони тривали приблизно два тижні – слабкість, небажання контактувати з людьми, нав'язливі думки. Батьки не реагували ані на це, ані на порізи. Друзі запитували, чому у мене забинтована рука, але особливо теж не вникали. Жодної інформації про ментальні розлади тоді не було. Люди просто не знали, що це. А мені здавалося, що все нормально – адже підлітки драматичні й люблять слухати сумну музику.

У 19 років я переїхала з Одеси до Києва і вступила до Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Навчалася на оператора. Тоді ж стала жити зі своїм майбутнім чоловіком. У якийсь момент ми обидва помітили, що я поринаю в депресивні стани все частіше. Незначні події викликали в мені бурю почуттів, які я не контролювала.

У 2013 році я влаштувалася працювати на СТБ. Мене швидко взяли, хвалили мої роботи. Я була рада, але коли приходила на канал, впадала в дивні стани – все пливло перед очима, я не розуміла, де перебуваю. Це були симптоми ментального розладу, але тоді я думала, що це просто частина мого характеру. Що я така дівчинка без шкіри. Я пропрацювала вісім місяців і пішла.

Коли почався Майдан, я постійно була там. Після розстрілів на Грушевського та Інститутській два тижні не могла прийти до тями. Спочатку просто лежала, відчувала сильну втому і як ніби я випала з реальності. Потім почала потихеньку вставати. Пам'ятаю, йшла по вулиці і думала: "Та що ж таке, мені хріново другий тиждень поспіль. Тупо погано". З іншого боку, після трьох місяців п*здеця це було логічно, і навряд чи мої почуття сильно відрізнялися від відчуттів інших людей на Майдані.

Як я тепер розумію, десь у березні 2014 року у мене почалися гіпоманії. Я відчувала себе суперкрутою і сильною. При цьому була дратівливою, агресивною й імпульсивною. На цій хвилі розлучилася з чоловіком, і наступні кілька років мене гойдало з манії в депресію. Манії тривали тиждень-два, депресії – довше.

З 2014 по 2016 рік я знімала документальний фільм "Школа №3" про дітей з Миколаївки (Донецька область). Під кінець зйомок сильно закохалася й почала жити з хлопцем. Я була в манії, багато встигала, вела активний спосіб життя, постійно кудись їздила. Потім почала без видимих причин впадати в депресії, і хлопець перестав розуміти, що зі мною відбувається.

На початку 2017 року я постійно відчувала тривогу – причому це скоріше фізичне відчуття, ніж почуття. Всередині від живота до шиї і на шкірі було постійне печіння. Я майже не могла їсти і спати. Мені скрізь було некомфортно – вдома, на вулиці, з друзями. Здавалося, що сталося або ось-ось станеться щось жахливе. Що по всіх фронтах все пропало, і мені кінець. Що я вже провалила відносини з батьками, друзями, хлопцем, фільм, над яким працювала. Що я як людина не маю ніякої цінності, і єдине, що залишилося, – лягти й упокоїтися з миром.

У реальному світі мене всі любили і намагалися піклуватися. Скоро я повинна була їхати на фестиваль Берлінале представляти наш фільм. Але все це мене не цікавило. Я бачила тільки своє темне царство. Холодний космос, в якому я літала і думала, що все пропало.

У лютому 2017 року я поїхала на Берлінале. У мені була каша з емоцій і думок. З одного боку, мені було добре і приємно, а з іншого – здавалося, що я це не заслужила, постійно було тривожно. Навіть на вечірці після церемонії нагородження, де ми взяли гран-прі. Я сміялася, пила вино і не розуміла, що відчуваю насправді.

Я повернулася з Берліна і дізналася, що виграла грант на навчання – 50 тисяч євро. Це був дворічний курс магістратури з операторської майстерності. Під час навчання потрібно жити в трьох країнах – спочатку в Ірландії, потім в Угорщині та Естонії. Взагалі-то, я повинна була стрибати до стелі від щастя, але в той момент мене вже нічого не тішило.

Перед поїздкою в Ірландію я пішла до психіатра, і він поставив діагноз тривожно-депресивний розлад. Виписав антидепресант. Це допомогло нормалізувати сон, але як ліки від депресії не підійшло.

Я сподівалася, що мені стане краще в Ірландії. Що я втечу від тривоги, страхів, невдач, від себе. Але в Дубліні ставало тільки гірше. Якось мій одногрупник з Індії побачив, як я сиджу ледь жива одна на лавочці, поки всі гуляють і розважаються. Він підійшов і сказав: "Щось з тобою зовсім все погано. Переїдь до мене. Буду тебе виходжувати". Він сам пережив депресію і знав, як підтримати людину в такому стані. Я переїхала, він став займатися зі мною йогою, робити мені трав'яні чаї, розмовляти. Я майже не виходила з його квартири. В основному, проводила дні, лежачи біля каміна. У викладачів не було питань – я показала їм довідку з діагнозом.

Через чотири місяці я приїхала до Одеси на канікули і пішла до психіатра. Вона поставила діагноз депресія і виписала близько десяти препаратів. Я прийшла на перший прийом з мамою і подругою – лікар розповіла їм, що зі мною відбувається, і як доглядати за людиною з ментальним розладом. Жити на канікулах я вирішила у подруги – не хотілося напружувати батьків і самій напружуватися. Мені було так комфортніше.

Я відпочивала, іноді виходила пройтися навколо будинку або до моря. Щодня зустрічалася з мамою. Через два тижні фізично відчула, що антидепресанти подіяли. Лягала спати й сказала подрузі: "Треба ж, в один момент пройшло печіння, і все тіло розслабилося". Ще за кілька днів припинився потік негативних думок.

Я їхала з Одеси на навчання в Будапешт в дуже хорошому стані. З'явилися сили, і я знову відчула себе собою. Ми з одногрупницею з Голландії почали знімати короткометражний фільм про людину, яка працює відлякувачем птахів в аеропорту. Я встигала робити багато справ щодня і відчувала себе на підйомі.

Через місяць симптоми стали повертатися. Сил знову не було. На щастя, зйомки до того моменту вже закінчилися, і я цілими днями сиділа в квартирі. У мене була маленька кімната з білими стінами, світлим ліжком і круглим світильником із золотою гірляндою всередині. Я взяла у одногрупниці гітару і весь час грала – "Кукушку", "Странную сказку" й "Печаль" Цоя. Гітара звучала дзвінко, музика накладалася на мій стан, і мене це відволікало.

Я згадувала своє життя і зрозуміла, що вже давно депресії чергуються зі станами душевного підйому. Розмовляла з психіатром по скайпу, і вона змінила діагноз на біполярний розлад. Сказала, що мені потрібно терміново виїжджати з Будапешта та їхати в реабілітаційний центр. Я купила квиток до Києва. Навчання довелося кинути.

Наступний місяць я провела в приватному реабілітаційному центрі. В основному, там живуть нарко- й алкозалежні люди, менша частина – ті, хто лікується від тривожних розладів. Місяць там коштує 1000 євро. За мене заплатили батьки.

У центрі був чіткий графік. Прокидаєшся о 7 ранку, снідаєш, робиш зарядку, приймаєш пігулки. Потім психотерапевтична група, обід, сон, знову група, вечеря. Увечері – фільм або книга. За місяць такого життя я більш-менш прийшла до тями.

Потім два місяці жила у подруги. Просто їла, гуляла, займалася йогою, допомагала подрузі з дитиною, медитувала, спілкувалася з людьми. Почала шукати роботу, але не бралася за великі проєкти, на яких потрібно сильно концентруватися.

Тільки через рік я відчула, що повертаюся до себе. Я дуже люблю Тома Йорка і Radiohead. Якось вранці включила їхню пісню і зрозуміла, що мені знову подобається слухати музику. Вона не просто грає для фону, як зазвичай. Я слухаю її і чую. Такого вже давно не було.

Поступово повертався смак до життя. Я почала багато сміятися і жартувати. Відчула, що знову хочу працювати на повну силу. Якраз у цей момент мені запропонували знімати повнометражний фільм про війну на Донбасі і посттравматичний синдром, і я погодилася. У грудні 2019 року ми розпочали підготовку до фільму. За кілька тижнів розпочнуться зйомки.

Вже понад два роки я продовжую пити препарати і ходити до психіатра. Депресивні епізоди скоротилися до трьох днів. Я знаю, що в цей час мені потрібно просто лежати. Прошу друзів телефонувати мені кожної години або приїхати, якщо є можливість.

Щоразу я чекаю, коли з'явиться бажання щось зробити – помити посуд, одягти шкарпетки, сходити в душ. Я називаю це "імпульс". Коли відчуваю його, встаю, і дія за дією розганяю себе до нормального стану. Але поки імпульсу немає, сенсу змушувати себе щось робити теж немає.

Я знаю, що депресивний епізод може наступити в будь-який момент, і намагаюся до нього підготуватися. Наприклад, я переїхала в нову квартиру і намагалася встигнути зробити там ремонт до того, як впаду в депресію. У мене вдома завжди чистий посуд, застелене ліжко, нагодований кіт і є мінімальний запас їжі. У такій обстановці мені легше переживати свій стан.

Гіпоманії я теж відстежую. Буває, наприклад, отримую гроші за проєкт, йду містом і відчуваю себе господинею світу. Намагаюся себе осадити: ти не господиня світу, ти просто отримала зарплату, і потрібно її адекватно розподілити. А не йти до ресторану, купувати дорогу сукню, робити татуювання і потім сидіти без грошей.

Я сприймаю світ то в чорних фарбах, то захоплено. У депресії все здається небезпечним. Спека лякає, метро теж. Заходиш в магазин, і продавчиня виглядає грубою і відразливою. Квартира стає фортецею, де неприємно знаходитись. Прокидатися гидко. У гіпоманії або нормальному стані світ здається прекрасним, люди – красивими або як мінімум цікавими.

Звичайно, діагноз змінив моє життя. Крім медикаментів, я вже два роки займаюся медитацією, намагаюся дотримуватися режиму сну. Якщо сплю менше дев'яти годин, наступного дня відчуватиму себе розбитою, а до вечора може розпочатися істерика. Якщо випиваю алкоголь, знаю, що попереду чекають два дні сумного тривожного похмілля. Не можу доводити себе емоціями до нестями, приймати речовини. Не можу нехтувати своїм тілом і його бажаннями. У мене просто немає вибору, окрім як берегти себе. Інакше я скочуся в ментальний розлад.

Я стала по-іншому ставитися до людей. Зараз я знаю, що за чиєюсь посмішкою, рожевим волоссям і кольоровими лосинами може ховатися зовсім інша історія – постійна тривога, страх, нав'язливі думки і бажання померти. І, навпаки, якщо хтось здається похмурою або неприємною людиною, можливо, ви бачите симптоми хвороби, а не саму людину. Я навчилася це бачити і відокремлювати.

Зараз мені 30. Позаду – шість років хвороби і реабілітації. Я знаю, що це ще не кінець. Психіатр якось сказала, що повна реабілітація займає близько трьох років. Тоді мене налякав цей прогноз. А зараз я, навпаки, рада. Може бути, я вийду в повну ремісію у 32, 33 або навіть 35 років. Але це набагато, незрівнянно краще, ніж жити і не знати, що зі мною відбувається. Ніж до старості думати, що я жахлива, і світ жахливий. Це те ж саме, що не лікувати запалення легенів і думати: воно – це і є я.

У моїй практиці був випадок. Шкільній вчительці раптово прийшла в голову ідея переробити школу на великий магазин. Кожному викладачеві вона придумала роботу за фахом: математик буде бухгалтером, фізрук – вантажником і так далі. Просто під час уроку вона взяла пачку паперу й почала ходити по кабінетах. Вимагала, щоб колеги написали заяви, адже потрібно швидше домовитися з владою. Викладачі викликали швидку. Коли вчительку вели в машину, вона співала рядок з романсу Малініна "А в комнатах наших сидят комиссары, и девочек наших ведут в кабинет". У лікарні вчителька прийшла до тями, зрозуміла, що накоїла, і намагалася накласти на себе руки.

Це – приклад стану манії, в який впадає людина з біполярним розладом. Другий полюс розладу – глибока депресія аж до самоушкоджень і спроб суїциду. Між фазами можуть проходити дні, тижні, а іноді – місяці і роки.

У 2019 році ВООЗ прийняла нову класифікацію хвороб – МКХ-11. Вона набере чинності в 2022 році. За нею, біполярні розлади поділяють на два типи. При БАР першого типу у пацієнта чергуються манії і депресії, при другому – гіпоманії і депресії або субдепресії.

Людина в гіпоманії – постійно у піднесеному настрої, мало спить і багато встигає, витрачає більше грошей, ніж зазвичай, частіше курить, п'є багато кави і алкоголю. У неї багато цікавих творчих ідей. Жінки в гіпоманії відверто одягаються і стають гіперсексуальними. Фліртують і кокетують. Чоловіки теж можуть яскраво одягатися і часто роблять необдумані покупки.

Депресія при БАР другого типу – не така глибока, як при першому. Пацієнти сприймають її як плату за енергійний період і просто перечікують. Майже ніколи не йдуть до психіатрів.

Гіпоманія і манія завжди починаються без причини. Це відрізняє їх від періодів піднесеного настрою, який буває у всіх людей. Звичайно, пацієнти намагаються раціоналізувати свій стан. Кажуть: зараз хороша погода, світить сонце, дерева зелені. Але ж ніхто не буде курити сигарету за сигаретою, вульгарно жартувати і майже не спати через гарну погоду.

Перед тим, як поставити діагноз БАР, психіатр збирає анамнез. Спочатку виключає всі можливі органічні причини. Якщо у пацієнта перепади настрою, і при цьому він скаржиться на сильний головний біль, я припущу пухлину мозку й відправлю його на томографію. Якщо постійно підвищена температура – подумаю про інфекції. Буває, людину на прийом приводять родичі. Кажуть, що іноді у неї різко змінюється настрій. Під час особистої бесіди вона розповідає: "Розумієте, лікарю, я багато працюю і, щоб вистачало енергії, використовую кокаїн". У таких випадках, звичайно, ми не можемо говорити про біполярний розлад.

Я завжди підозрюю БАР у пацієнтів з депресією. Питаю, чи бували у них безпричинні перепади настрою. Іноді від 50-річного чоловіка можна почути цілу історію хвороби, про яку він не підозрював: "Десять років тому я кинув дружину з дитиною і одружився з іншою дівчиною. Знову розлучився і одружився, заодно купив два будинки. Далі був період затишшя, а потім я все кинув, поїхав за кордон і подорожував автостопом. Тепер у мене депресія, я не хочу жити". Історії можуть бути і менш яскравими. Людина, наприклад, згадує, що рік тому протягом декількох днів відчувала прилив енергії – перефарбувала всі стіни й пересунула меблі вдома, почала спілкуватися з друзями, про яких давно забула.

Якщо в історії життя є хоча б один епізод з симптомами манії або гіпоманії, я дуже акуратно призначаю антидепресанти. Пацієнтам з БАР потрібно приймати так звані стабілізатори настрою. Інакше з депресії вони можуть перестрибнути в манію.

Зазвичай після першого епізоду біполярного розладу психіатри рекомендують пити медикаменти рік-півтора, після другого – два-два з половиною роки, після третього – якомога довше.

Крім ліків, пацієнтам з БАР рекомендують когнітивно-поведінкову психотерапію. Терапевт навчає їх контролювати свій стан – вести щоденник настрою, використовувати техніку самоопису. Важливо дотримуватися режиму сну і відпочинку, займатися спортом. Не варто ходити, наприклад, на дискотеки – це може спровокувати маніакальний стан.

Складно сказати, чи можна раз і назавжди вилікувати біполярний розлад. Це хронічне рецидивуюче захворювання. Іноді воно прогресує, і БАР другого типу може перейти в перший. Іноді залишається на одному рівні. Але якщо лікувати хворобу, можна домогтися ремісії на один, п'ять, десять років. Це багато, а враховуючи, що після 50-60 років прояви БАР згасають, симптоми можуть ніколи не повернутися.

У біполярного розладу є один плюс. З кожного епізоду пацієнт виходить з невеликими втратами. Після нападів, наприклад, шизофренії людина змінюється психічно – стає менш емоційною і цілеспрямованою, більш апатичною і пасивною. Навіть найглибша і безпросвітна депресія при БАР лікується, і людина продовжує жити далі в нормальному стані. Часто саме нормальний стан стає для неї відкриттям.