Ми зустрічаємося зі Станіславом Асєєвим в Українському інституті майбутнього. Він наливає воду в паперові стаканчики. Годину тому я прочитала останні рядки "Світлого шляху": "Там, в маленьких клітках все ще сидять люди. Синя лампа вже горить. Напевно, на вечерю їм принесли окріп".

Я дивлюся на молодого чоловіка, що сидить переді мною – підтягнутого, в піджаку, з несподівано світлою і чарівною посмішкою – і намагаюся зрозуміти, що цю книгу написав він. Що написане пережито ним. Що нещодавно у нього після тортур тремтіли, як у паралітика, руки. Що він був настільки сміливий, що перебуваючи в Донецьку, випускав репортажі про життя там протягом декількох років під псевдонімом Васін, поки його не взяли. Що ще два роки тому він був у пеклі. Що до цього пекла на автомобілі 10 годин їзди.

В автобіографічному оповіданні "Про труби та людей" Асєєв описує свої дитячі враження від рідної Макіївки. Оповідання крутиться навколо образу старої труби, що стирчить зі стіни старої лікарні: "...Звичайний лікарняний пейзаж, з тією лише різницею, що "нещасними" їх (відвідувачів медустанови. – Прим. Ред.) робила саме ця труба – такою тугою і смертю тягнуло тоді з неї, що всі спроби "нещасних" лікуватися здавалися дитині усмішкою долі". З опису зрозуміло, що Макіївка – це таке містечко, з якого треба робити ноги, ледь закінчивши школу, інакше це місто зжере.

– Мені вже тоді Макіївка була ось тут, – Станіслав робить жест біля горла. – Однолітки переважно пили, у кабаки ходили. І я з ними за компанію. А що ще можна робити в мікрорайоні Зелений?

– Були приятелі, з якими можна поговорити?

– Дивлячись, що ви маєте на увазі. Ми говорили на абстрактні теми, не пов'язані з глибокими речами. Але так щоб поговорити щиро про щось серйозне, книгу обговорити – ні, не було.

– Коли ви відчули, що ви – письменник?

– Письменником я досі себе не відчуваю. Я дуже критично ставлюся до того, що роблю, за винятком останньої книги "Світлий шлях", вона мене повністю влаштовує. Напевно, тому що нехудожня.

З цією тезою можна посперечатися, але Станіслав продовжує:

– А щодо відмінності від інших – я добре пам'ятаю момент, коли це відчув. Я вже вчився на першому курсі донецького університету, на факультеті філософії та релігієзнавства. Ми вивчали абстрактні речі, які не вкладалися в парадигму мікрорайону Зелений...

Про цю парадигму письменник може надиктувати окрему збірку оповідань:

– Ходив з друзями вечорами кудись гуляти. Це закінчувалося тим, що друзі напивалися, якісь бійки відбувалися. А я не п'ю. Тому що батько помер через алкоголізм. Тож я завжди на тлі друзів виглядав як біла ворона. Одного вечора ми зайшли в якийсь кабак... На підлозі калюжі пива, валяються недоїдені сосиски. Всі мої хлопці вже п'яні, хтось спить. А я сиджу з ними з таким ось, як цей, паперовим стаканчиком апельсинового соку...

Станіслав крутить у руках стаканчик із водою.

– ...І завтра мені на лекцію з метафізики. Я розумів, що щось не так уже тоді. Не те щоб у мене виникло презирство якесь до приятелів, ні в жодному разі, навпаки, у мене було презирство до тих людей, які викладали нам метафізику. Я дивився на викладачів у піджаках і краватках і розумів, що вони з якогось нереального світу, а реальний світ – тут, де сосиски і пиво. А не в аудиторії, де мені розповідають про Гегеля й Аристотеля. Як це стосується реальності? Адже я після пар повертаюся ось в цю реальність, де у мене апельсиновий сік, а навколо всі п'яні валяються.

– Чому ви вступили на філософський факультет?

– Я ще в 11 класі поїхав на олімпіаду з історії, яка проводилася в цьому університеті, і посів там перше місце. А той, хто посідає перше місце, має право вступати на бюджет без іспитів. Взагалі-то, я і так збирався вибирати гуманітарний напрям... Зупинився на факультеті філософії та релігієзнавства.

Студенту Асєєву філософія здалася дуже непрактичною наукою:

– У мене був викладач Білокобильський Олександр Володимирович (він, до речі, теж виїхав з Донецька). До війни ми з ним постійно сперечалися. Я йому казав: "Ви нам вже три роки морочите голову, а де ж ми всі працюватимемо? Я взагалі не розумію, навіщо я сюди вступив". – Він: "Тоді ви не розумієте, що таке філософія. Тому що філософія може так прямо і не має жодного прикладного застосування, але вона – це все, що є в житті. Ви ще це зрозумієте". І справді, в підвалі, єдине, що залишилося – це запитання, які ми обговорювали п'ять із половиною років на факультеті. Тільки тоді все це здавалося відірваною від життя теорією – гносеологія, Аристотель, Гегель... А в підвалі треба було відповісти на ці запитання практично, зрозуміти, у що ти насправді віриш.

– У книзі ви пишете: "Війна лише стала мостом з дитячих ландшафтів у пейзаж справжнього..." У вас було передчуття війни?

– Ні. Я навіть уявити не міг, що на цій території можлива війна. Настільки вузьким був проміжок часу між 2012 роком, коли я ще навчався в магістратурі та ходив з течкою донецькими вулицями, і 2014-м, коли цими самими вулицями проїхали перші танки. Це здавалося абсолютним сюрреалізмом, навіть коли в Донецьку вже валялися трупи. Добре пам'ятаю, як мені мій колишній одногрупник у 2014-му скинув відео трупів і запитав: "Ти віриш, що це не постановка? Може, людей просто облили кетчупом і злили в мережу для пропаганди?" І я подумав, що так, може бути, тому що неможливо, щоб у Донецьку вже були вбиті... Не те що передчуття війни не було, навіть усвідомлення її, коли вона вже йшла.

– Звідки у вас виник образ бетону для опису депресивного стану?

– Це – моє відчуття від того життя, яке я пам'ятаю в мікрорайоні Зелений. Бетонні джунглі з дев'ятиповерхівок і недобудований шістнадцятиповерховий будинок, яким ми з друзями бігали в дитинстві. Поруч був напівзанедбаний завод залізобетонних виробів – ще одне місце, де ми гуляли. Все, що нас оточувало, – це недобудовані залізобетонні конструкції, в яких я і опинився в тій самій Ізоляції. Навколишня архітектура впливає на людину. Людям, які виросли в різних містах, скажімо, в Празі і в Макіївці – складно один одного зрозуміти. І не тільки тому, що Макіївка – це Україна, шахтарське містечко, а Прага – центр Європи. На мислення впливає сірість, яку ти бачиш навколо себе щодня. Я бачив, як це відбивається в тих, хто працював на важких виробництвах. Після магістратури я заробляв навантаженням вагонів, колод. Люди, які мене оточували, живучи в цій сірості, і спосіб життя вели такий самий сірий. Водночас деякі з них дуже добре заробляли за мірками регіону. Але всі ці гроші йшли на те, щоб напитися і не пам'ятати, що ти завтра знову прийдеш вантажити вагони.

– Людина з Праги може зрозуміти людину з Донбасу?

– Не думаю. Зворотний досвід можливий. Я можу її зрозуміти, вона мене – ні.

Станіслав розповідає, як після звільнення з полону виступав в Європарламенті, у Страсбурзі. У поїздці його супроводжувала дівчина. Увійшовши в прекрасний готельний номер, вона вимовила: "Ти це заслужив". Я перериваю його розповідь:

– Зізнаюся, мене обурює фраза, яку вам сказали у Франції – що Страсбург – це те, що ви заслужили. Я просто не дуже розумію, чому його треба заслуговувати?

– Це прозвучало таким чином, що я два з половиною роки перебував у полоні і тепер маю право розслабитися і щось побачити. Мені сказали: "Досить сидіти в підвалі, ти маєш право відпочити в гарному готелі з видом на шпиль готичного собору".

– Якусь радість такі поїздки дають?

– Радість?

– Ну так. Наприклад, від чашки кави в красивому місці з гарним краєвидом.

– З цим проблеми. Я цього не відчуваю досі. Не можу себе налаштувати... За місяць чи два після звільнення я зайшов у Сільпо. У полоні я все мріяв, що з'їм якогось смачного сиру. І ось заходжу в супермаркет, дивлюся на сири і розумію, що не можу вибрати. Не тому, що там мільйон сортів, а тому, що мені взагалі нічого не хочеться. Усередині присмак бетону. Від таких маленьких радостей я поки не можу отримувати задоволення.

– А раніше могли?

– Так.

– У вас книга підводить до того, що світ крихкий і кожен, хто живе, в будь-який момент може опинитися в умовному підвалі.

– Від цього ніхто не застрахований. Зрозуміло, що в Києві немає катівень, як у Донецьку, але залишається сам факт того, що може статися все що завгодно – ти можеш отримати інвалідність, може загинути хтось близький, ти можеш потрапити, як сказав би Карл Ясперс, у граничну ситуацію.

Станіслав каже, що до інституту книг майже не читав, переважно студіював шкільну програму: "Літературу терпіти не міг – для мене це було нудно". А під час навчання захопився філософською літературою.

– Я люблю французький екзистенціалізм. Камю і Сартра. Після Другої світової війни вони ставили собі запитання: звідки взялися газові камери, концтабори і на що людина взагалі здатна?

– Але відповідей там немає?

– Відповідей ніколи немає. Я казав професору Білокобильському: "Ви нас вчите п'ять з половиною років, але жодної відповіді немає". Західній філософській традиції два з половиною тисячоліття, ми обертаємося в спектрі одних і тих самих запитань, але немає жодної чіткої відповіді, яку би сприймали всім філософським співтовариством. Закони фізики однакові для фізиків Китаю і для фізиків Аргентини, а в філософії не так. Навіть існування світу під питанням. І якщо пропонується якесь рішення, то в кращому разі в межах якоїсь школи. У підсумку дві з половиною тисячі років самі запитання.

– А навіщо тоді, на вашу думку, потрібна філософія? Щоб пояснювати якісь божевільні ситуації, маячню, в які потрапляє людина?

– Філософія потрібна, зокрема, і тоді, коли ви опиняєтеся в підвалі після тортур. Вона дозволяє хоча б спробувати розібратися, що відбувається і як далі діяти. Зрештою, варто накласти на себе руки чи ні. На ці запитання ані фізика, ані математика відповіді не дадуть.

– До якого висновку і як ви дійшли?

– Для того, щоб залишатися вільним навіть у підвалі, треба бути живим. Тому що свобода – це категорія життя, а не фактичної смерті... Хоча я все одно збирався накласти на себе руки в підвалі. За два дні до наміченої дати мене перевели з цього підвалу в Ізоляцію, мої плани пішли шкереберть. А так невідомо, як би це закінчилося. І на запитання – навіщо ж потрібна людині філософія – я можу відповісти: можливо, для того, щоб дотягнути до цього переведення в Ізоляцію.

– У книзі ви пишете: "Щоб залишитися живим, потрібно продумати свій суїцид". Можете пояснити цю думку?

– Необхідно раціоналізувати досвід, який тисне на вас психологічно і який ви не усвідомлюєте. Я уявляв собі, як здійснити самогубство і що буде далі. Врешті зрозумів, що нікому нічого не доведу.

– А спокій душі ці роздуми давали?

– У моєму випадку, так. Не знаю, наскільки ця практика може бути застосована до людей, які перебувають в таких критичних ситуаціях, може – навпаки, іншого б підштовхнуло до смерті. Але мені це допомагало триматися: не розбивати синю лампу в камері, не підбирати бите скло, не різати себе.

– Багато хто з зеків, які тривалий час перебували в ув'язненні, починають вірити в Бога. Хоча ви писали про те, що з дитинства молилися щодня, а в полоні перестали. В який момент зрозуміли, що це не працює для вас?

– Ув'язнені, про яких ви кажете, потрапляють в зону, не особливо замислюючись над цими речами. А потім вже стають глибоко релігійними людьми. Я ж п'ять з половиною років професійно займався релігієзнавством і до цього був досить релігійною людиною. У дитинстві це була молитва зовсім дитяча, я звертався до Бога і просив, щоб він допоміг усім моїм близьким. Подорослішавши, читав "Отче наш". Потрапивши в підвал, продовжував, тому що для мене це був щоденний ритуал. Але, опинившись в Ізоляції, я був вражений тим, що коїться. Атмосферою ірраціонального зла. Це сталося після ночі, коли Палич (начальник концтабору. – Прим. Ред.) допитував когось у сусідній з нами камері і людина кілька годин поспіль кричала безперервно – її били по геніталіях спеціальною трубкою, яка видає характерний звук. У мене був дерев'яний хрестик, який я ще в дитинстві в Святогорську купив... Тої ночі я його зняв і перестав молитися. Віддав одному вісімнадцятирічному хлопцеві... У моїй історії немає якихось раціональних аргументів на користь того, чи є Бог чи немає. Але і людина, напевно, до віри приходить, не через докази Канта чи Гегеля, це – внутрішнє відчуття. Для мене ці обдерті стіни з напівоблізлими шпалерами в четвертій камері і та ніч в Ізоляції – стали межею. Звичайно, я знав про існування нацистських таборів, читав про них. Але прочитати – це одне, а побачити і відчути – інше.

У книзі Асєєв свідомо уникає імен. Цитата: "Щодо тих, хто пройшов це місце, кожне ім'я було б некоректним. Уявіть собі жінку, яка пройшла тортури і зґвалтування, і для якої сама думка про минуле вже буде травмою".

Але виняток є. Уже згаданий Палич – начальник концтабору Ізоляції.

Ось лише невеличка замальовка: "...Хлопцеві відбили селезінку, пошкодили внутрішні органи – і він швидко став вкриватися сірими плямами. Коли його співкамерники сказали про це вже відомому Паличу, той став час від часу заходити в камеру – і бити його ще сильніше, запевняючи всіх, що той прикидається. Врешті агонія цієї людини тривала три доби, під час яких у нього розпочалися галюцинації: він став обіймати дружину і розмовляти з нею... За три доби хлопець помер, а від сусідів у камері зажадали написати розписки, що він сам завдав собі каліцтва".

Запитую:

– Якщо говорити про Палича, його можна якось пояснити? Що це за сутність? Чому він отримував задоволення від насильства?

– Частково його пояснити можна. Можливо, до війни він не був таким відкритим садистом. Але Ізоляція однозначно вплинула на нього. Щоночі катувати людей, як це робив він... Це впливає на особистість. Він мені якось сказав, що вибору немає. Я тоді нічого не зрозумів – оскільки сам щойно потрапив в Ізоляцію і не усвідомлював, що це за місце і що це за мужик.

З подальшої розповіді складається враження, що Палич теж був ніби в’язнем:

– Він, до речі, ніколи не носив балаклаву, не ховав обличчя. Але і не виходив вже за межі Ізоляції... Різниця між нами і ним була в тому, що ми сиділи в камері під замками, а він сидів над нами на другому поверсі. Він повторював: "Це не ви зі мною сидите, це я з вами сиджу". Він і сам розумів, що виходу для нього немає. Навіть, якщо б він вирішив все кинути і піти – його б свої не відпустили: він стільки життів занапастив, що самі ж сепаратисти йому б і помстилися. З цієї причини він дуже жорстко пив. Він – не ідіот, я вас запевняю. Він – відмінний психолог, він усвідомлював, що коїться, але розуміючи це, він постійно напивався і ще більше загострював. Щойно він напивався – відбувалися страшні речі вночі (жорстокі тортури, насильство). І вранці усвідомлюючи, що він знову накоїв, він ще глибше застрягав у цьому болоті. Таке порочне коло. Тож в цьому сенсі його можна зрозуміти. Але в цю систему він потрапив з власної волі. Його ніхто не примушував створювати концтабір, з якого врешті він сам боявся вийти – тому що зовні його могли вбити колишні бранці.

– Ким він був до війни?

– Я знаю лише, що він прийшов з пенітенціарної системи. Він працював в адміністрації якоїсь зони. У нього був досвід поводження з ув'язненими. Наприклад, він усвідомлював, що йому вигідно руками одних полонених бити інших. Хоча він міг точно таке саме розпорядження дати своїм підлеглим з адміністрації, які вдень ​​катували людей. Але ночами, за розпорядженням Палича, били саме інші в'язні. – Він розумів, що ці люди зараз розійдуться по камерах і один одного ненавидітимуть. Для нього було важливим створювати інтриги всередині камер, всередині системи. І це, найімовірніше, прийшло з його попереднього досвіду на зоні.

У лютому 2018-го Палич сам потрапив "на підвал". Його подальша доля невідома.

– Я знаю, що ви у режисера Валентина Васяновича в новому фільмі були консультантом...

– І навіть знімався в невеличкому епізоді в ролі ФСБшника. Васянович після декількох дублів сказав таку прекрасну фразу і влучив у саму точку: "У нас взагалі хтось говорить російською?!" – Тому що моя російська – це ж не російська Петербурга і Москви.

– Ви відчуваєте якусь загрозу тут, у Києві?

– Звісно. Тема Ізоляції в перспективі битиме саме по репутації Росії, тому що всі чудово розуміють, хто контролює "МДБ ДНР". Книга перекладена англійською і розповсюджуватиметься серед дипломатів. Росіяни намагаються перешкодити виданню в Польщі. Але вони ще просто не знають, що вже є переклад французькою та готується німецькою.

– А чому в Польщі намагаються зірвати вихід книги?

– Тому що РФ невигідно, щоб ця книга набувала популярності на Заході. І до мене з боку ФСБ в цьому сенсі величезні претензії: Ізоляція – це величезна тінь, яка падає на Росію. Тому не можна сказати, що я перебуваю в повній безпеці. Хоча прямих погроз мені не надходило.

У студентські роки Станіслав спробував потрапити у Французький Іноземний легіон. За його словами, це була романтична мрія хлопчика.

– Можна провести аналогію з Мобі Діком, – каже він. – З білим китом, за яким гнався капітан Ахав, і який вважав, що в цьому киті, що колись забрав його ногу, містяться всі його життєві проблеми. Ахав помер через це переслідування. Щось схоже відбувалося і зі мною. Вирішення всіх своїх проблем я бачив у тому, щоб потрапити в Іноземний легіон. Три роки готувався, збирав гроші та займався бігом. Біг – це релігія в Легіоні. Відтоді у мене з'явилася звичка бігати. Я бігав і в підвалі "контори", і в прогулянковому дворі Ізоляції, поки не заборонили.

– Ви пишете, щойно накочує депресивний стан, ви починаєте бігати. Наскільки біг допомагає в боротьбі з самотністю?

– Допомагає... Вчора я не збирався бігати, але ввечері на душі стало якось гірше і я, коли повертався з супермаркету, просто пробігся в звичайному одязі. До кілометра пробіг. Навіщо? Тієї миті лячно було самому повертатися в такому стані в квартиру. Де ти один. Завдяки бігу психіка очищається.

– А таблетки можуть допомогти зняти стан тривоги?

– Стан тривоги в моєму випадку не стільки медичний фактор, скільки екзистенційний. Якщо мова про клінічну депресію – може, там медикаментозне лікування і допомагає. Але я не думаю, що це – мій випадок. Таблетки не стосуються вашого погляду на світ. Ви прокинетеся завтра і розумітимете, що справи йдуть так само, як і вчора. І тому для мене біг – не тільки спорт, це – елемент філософії. Я філософією прибираю філософію.

– Література вам щось дає?

– Це допомагало в полоні. Зараз я нічого не пишу, незважаючи на те, що у мене безліч незакінчених художніх речей, які я ще до війни розпочав. Але не пишу я тому, що перебуваю в інформаційному шумі. У інформаційному бруді. І тема Ізоляції повністю зіпсувала мені життя вже на свободі. Моя мета повністю відійти від усього цього, щойно з'явиться найменша фінансова можливість. Я хочу відключитися від усіх коментарів і теми війни. Я для себе відміряв цей рік. Мета ще не досягнута, треба англомовний варіант книги просунути на західний ринок, щоб широкий загал дізнався правду...