Ще кілька років тому Аня була звичайною людиною. Ну як звичайною – їздила з друзями у державні будинки для літніх людей, допомагала, чим могла, але спорадично. Наші будинки для літніх – та ще територія сорому і болю. Потім у соцмережах побачила оголошення від організації "Допоможи бездомному" – треба було привезти гарячу їжу – хто що може. Аня приготувала їжу, приїхала на точку. І, за її словами, "зачепилася за цю проблему".

В її машині повно предметів першої необхідності. Якщо раптом станеться землетрус чи інша катастрофа – на перший час в Аниній машині можна буде знайти все – медикаменти, бинти, їжу, речі. Багажник завантажений взуттям різних розмірів, шкарпетками, якимись кофтинами.

Наталя приїхала на вокзал сховатися від болю. Все життя вона прожила в селі, працювала на сільгосппідприємстві, потім санітаркою, нянькою в дитсадку, прибиральницею. Влітку збирала гриби та ягоди. За словами Ані, в Наталі немає нічого від маргіналки, вона звичайна сільська жінка. Тільки їй не пощастило.

Чоловік помер рано. На руках залишився син. Наталя його любила і ростила як могла. Син виріс, став пити і бити матір. Іноді невмисно ходив для цієї справи за прутами. Наталя терпіла. Довго. У Наталі вибите око, зламаний ніс, перебиті руки та ноги, від ударів залишилися вм'ятини на черепі, майже не залишилося зубів. Їй ледь за 50, але виглядає вона на сімдесят.

У рідному селі Наталя спочатку намагалася "впоратися з ситуацією" – тікала з дому, ночувала в лісосмузі, на кладовищі на могилах батьків. Просила допомоги у сусідів. Викликала поліцію. Поліцейські приїжджали, слухали скарги і резюмували – це ваші сімейні справи. Рік тому Наталя не витримала, зрозуміла, що одного разу син її просто вб'є. Взяла документи, сіла в електричку і приїхала до Києва. На вокзал. У Києві вона була вперше. Нічого тут не знала.

Спочатку Наталя три дні ходила вокзалом і думала, що далі робити, куди податися. Нікого крім сина-садиста у неї не було. Потім вона втомилася, сіла перепочити. І заснула. У неї вкрали сумку з документами. Наталя заплакала. Того дня на зміні була добросерда прибиральниця. Вона зауважила жінку, яка ридала, і допомогла. Принесла одяг, їжу. Допомогла з підробітком – прибиранням. Таким чином Наталка прожила понад місяць на вокзалі. Вдень підробляла, вночі спала, сидячи в залі очікування. Поки не зустріла Аню під час чергової роздачі їжі.

Аня звернулася зі своїм фірмовим запитанням: "Чим вам допомогти?" У відповідь Наталя заплакала. Наталя часто плаче. "Ви тільки не плачте, розкажіть, що з вами?" – наполягала Аня.

Поки Аня розповідає це, я думаю про те, що, ймовірно, пограбований понівечений будинок нагадував саму Наталю після пережитого насильства.
Аня продовжує:

– Пічку розібрано, викрадено термоцеглу. Жодного заліза не залишилося. Навіть фортепіано порубали і витягли звідти залізо. Чавунні батареї стояли по всьому периметру будинку – тому що було парове опалення – усе дочиста зрізали. Сусіди заявили, що вони нічого не чули і не бачили. Ми, звичайно, з чоловіком подофігіли. Але Наталя відразу сказала, що її все влаштовує, вона готова тут жити. І ми з чоловіком терміново розпочали там ремонт.

Приїжджали вони щосуботи та неділі. Допомагав хлопець з вокзалу, якому Аня запропонувала підзаробити і контролювала одночасно, щоб він не пив. Поступово будинок привели до більш-менш пристойного вигляду. Роботи залишилося ще багато.

– З одного боку, звичайно, прикро і шкода, а з іншого – це так дрібно, що смішно – ну такі люди, – посміхається Аня. – Мене найбільше в цій історії тішить те, що Наталя погодилася і їй подобається. І вона спокійна. Вона лягає спати тоді, коли вона забажає, вона робить те, що вона забажає. Їсть те, що хоче. Регулює сама своє життя. Я їй кажу – я вам у всьому допоможу – ви тільки іншу свою половину життя побудуйте інакше, щоб по-іншому і бачити, і відчувати. Зараз для нас головне зробити їй зуби і пенсію з інвалідності.