Якщо пройтися "місцями бойової слави" підполковника МВС Ігоря Гончарова, то дещо романтичний образ працівника спецслужб якось сам собою тьмяніє. Злочини "таємного ляльковода" і його впливові зв'язки немов вкриваються камуфляжною сіткою буденності. Ось алея, якою ходив Гончаров від метро Дарниця до дому. Ось багатоповерхівка, з сьомого поверху якої він спостерігав за літньою жінкою, яка поклала в сміттєвий бак викуп за сина. Ось дачні будиночки Русанівських садів – тут Гончаров катував вчителя музики...

У якийсь момент навіть серія вбивств здається похмурою повсякденністю. Створюється враження, що перевертень організовував злочини так, щоб далеко не відлучатися від основного місця роботи, власного будинку або дачі. Мало не по сусідству від Гончарова жив народний цілитель Юрій Омельченко (це його мати вкладала в сміттєвий бак під вікном Гончарова $50 000). Заручників гончарівці тримали в орендованому приватному будинку в сусідніх Броварах. Закопували в Биківнянському лісі – теж в десяти хвилинах їзди від місця проживання Гончарова.

Детально виписаний обвинувальний висновок дозволяє до дрібниць реконструювати понад десять вбивств. Загальна схема злочину виглядала так. Після того як була обрана жертва, вивчений її спосіб життя і зібраний компромат (за наявності такого), Гончаров повідомляв спільникам про те, що вони братимуть погану людину – "жирного кота" чи шахрая. У випадку з цілителем Омельченком, наприклад, Гончаров розповів "піхоті", що це – професор медицини, який торгує людськими органами. А далі починалася сама операція.

У цей час велися переговори з родичами жертв про викуп. А також відстежувалися зв'язки і шляхи переміщення родичів. Якщо хтось із них звертався в міліцію (а цю інформацію бандити ретельно моніторили також через свої міліційні канали), від викупу відмовлялися. Незалежно від того, отримували вони викуп чи ні, бранця вивозили в ліс і вбивали.

Спосіб вбивства: розстріл або удушення. В умертвінні завжди брали участь кілька осіб – Гончарову було важливо основних членів банди "помазати кров'ю". Двоє людей могли тримати жертву, один душив. У такі хвилини, за словами спільників, Гончаров іноді скрикував від збудження. Якщо спробувати уявити цю картину: ніч, ліс, мертва людина, а над ним збуджений підполковник міліції, то слово "перевертень" сприймається мало не буквально.

Ховали трупи професійно. Вбитого повністю роздягали і кидали в яму глибиною півтора метра. Могилу заливали вапном і засипали шаром битого скла, – щоб звірі не розрили.

З цієї схеми вибивається вбивство педагога-хормейстера Ігоря Тутченка. Незважаючи на нестандартність, саме цей злочин завершує цілісний образ міліціонера-перевертня.

22 травня 2001 року 30-річний учитель музики Тутченко закінчив приймати іспити в музичній школі-інтернаті та вийшов на вулицю. Поглянув на годинник: 13-00. По дорозі до метро, ​​на вулиці Шамрила (нині Парково-Сирецька), зайшов в аптеку. Потім попрямував до телефонного автомата... Поки вчитель говорив дружині про те, що ліки для дитини вже купив і скоро буде вдома, за ним спостерігали кілька людей. Неподалік від телефону-автомату припаркувався Ланос, за кермом сидів підполковник Володимир Лисенко.

Далі все сталося дуже швидко. Лисенко, Нестеров і Мельников упакували чоловіка в машину, натягнувши на очі спортивну шапочку. Біля станції метро в автомобіль підсів Гончаров. Пункт призначення: Русанівські сади. На своїй дачі Гончаров довго і з цікавістю розмовляв з Тутченком, після чого змусив вчителя ковтнути горілку з лужною отрутою (цей виріб, як встановило слідство, бандитам продав лікар однієї з київських районних лікарень). З етичних міркувань не будемо описувати дію отрути, зазначимо лише, що смерть від неї настає не миттєво.

Небіжчика викинули в парковій зоні на Оболоні, розклавши біля нього пляшки з-під горілки, зімітувавши тим самим алкогольне отруєння. Місцева міліція поставилася до знайденого тіла байдуже. Незважаючи на запевнення дружини Тутченка в тому, що її чоловік пив тільки у свята, а горілку взагалі не вживав, прокуратура Оболонського району відмовила в порушенні кримінальної справи за фактом виявлення трупа. Смерть Тутченка була розкрита набагато пізніше, серед інших злочинів банди.

Того разу про викуп не йшлося – взяти у сім’ї Тутченків було просто нічого. Так чому ж учитель не догодив Гончарову?

Офіційно Гончаров був одружений один раз. Однак на початку 90-х у нього розпочався тривалий роман з якоюсь А. Їх об'єднувала, як здавалося дівчині, загальна пристрасть до театру. Коли житлові умови Гончарова покращилися, він запропонував А. перебратися в одну з його квартир. Можна сказати, що якийсь час Гончаров жив на дві сім'ї. Але статус коханки А. не влаштовував.

Розрив її стосунків з Гончаровим виглядав як обопільне рішення двох дорослих людей. А. залишила записку, Гончаров зателефонував, сказав, що все розуміє. Згодом кілька разів телефонував – вітав зі святами.

Дівчина познайомилася з молодим чоловіком, з яким її знову пов'язав загальний інтерес до мистецтва. Ним виявився вчитель музики Ігор Тутченко... Протягом декількох років ніщо не віщувало біди. Дівчина вийшла заміж, народилася дитина... Тутченко і Гончаров знайомі не були. Конфлікту між ними бути не могло.

Коли в 2002-му на порозі квартири молодої вдови з'явився оперативник і запитав, чи не знає вона Ігоря Гончарова, жінка відреагувала на це ім'я як жителі Ростовської області на прізвище Чикатило. Оперативником був Віктор Герасимов. За його словами, з бесіди з А. випливало, що дівчина здогадувалася про те, на чиїй совісті смерть чоловіка. Після розриву з Гончаровим вона жила в страху.

Зазвичай після кожної операції Гончаров видавав спільникам "матеріальну винагороду". Цього разу він їм нічого не заплатив. Лише подякував за те, що допомогли покарати "особливо небезпечного педофіла", давши зрозуміти, що батьківщина їх не забуде.

Починаючи з 2002 року, в ЗМІ почала просочуватися деяка інформація про розслідування банди перевертнів. Відтоді, з легкої руки журналіста Олександра Корчинського, загальноприйнята версія того, як ліквідували злочинну групу, залишається незмінною. Вважається, що все розпочалося зі слідства щодо зникнення засновника турфірми "Доміно" Михайла Гельфанда.

За цей злочин був засуджений броварчанин, боксер Олексій Радченко. Труп так і не знайшли. За великим рахунком, справа затихла. Через кілька років з'ясувалося, що Радченко не причетний до вбивства, він лише, на прохання бандитів, по дружбі, зробив дзвінок, за допомогою якого злочинці озвучили вимоги про викуп.

Далі, згідно з розхожою версією, у родичів Гельфанда виявилися зв'язки в МЗС. Нібито заступник міністра звернувся до генпрокурора, і тільки тоді справа зрушила з мертвої точки – був встановлений дехто Юрій Нестеров. Згодом саме він вказав місце, де заритий труп Гельфанда і інших жертв. А також вивів слідчих на своїх спільників.

Правда в такому трактуванні подій є, але не вся. Епізод з викраденням Гельфанда дійсно став ключовим. Засуджений Радченко справді виявився крайнім. Але все-таки це спрощена і перекручена версія.

Розслідуючи вбивство Гельфанда, оперативники запідозрили, що до нього причетні Свердлов, Вознюк та підполковник Гайдай. У останнього був навіть проведений обшук, під час якого Гайдай вів себе не просто впевнено, а зухвало. Нічого цікавого, крім проєкту величезного будинку, який збирався на свою скромну зарплату вибудувати Гайдай, знайдено не було.

Справа перетворилась на мертвий "висяк". Гайдай продовжив робити кар'єру в київському главку. Підозрювані Свердлов і Вознюк зникли. Немолодий опер з "бандитського відділу" УБОЗ, який курирував цю справу, пішов на пенсію. Офіцеру Олександру Полубейнику, який прийшов йому на зміну, нічого не залишалося, як передати теки в архів, оскільки відведені кримінально-процесуальним кодексом терміни попереднього слідства минули.

І жоден заступник міністра закордонних справ тут нічого вдіяти, звичайно, не міг. До слова, у інших жертв банди теж були зв'язки. Наприклад, у сім'ї валютника Селеверстова виявилися родичі та знайомі в МВС і СБУ. Але це не врятувало йому життя і не вплинуло на перебіг слідства. Що ж тоді допомогло розкрити справу Гельфанда?

Випадок. У начальника бандитського відділу Сергія Хамули були свої дивацтва, що дратували підлеглих. Наприклад: інженер за першою освітою Хамула на великих аркушах ватману креслив схеми: в різнокольорові прямокутники він вклеював фотографії фігурантів кримінальних справ, вписував дані, з'єднував прямокутники стрілочками... Друга дивина: проводив суботники, під час яких трохи злі оперативники мили підлоги, вікна, прибирали на столах.

В останню суботу березня 2001-го у відділі УБОЗ відбувся суботник за участю всього особового складу. Співробітники намагалися швидше закінчити вологе прибирання, щоб перейти до більш відповідного для вихідного дня заняття. Краєм ока оперативник Віктор Герасимов підшукував скатертину для імпровізованого застілля.

У цей момент зі свого кабінету виринув колега – Олександр Полубейник з величезним листом ватману... Історія замовчує те, чи встигли міліціонери розставити на ватмані стаканчики і розкласти бутерброди. Важливо інше: Герасимов побачив вклеєну фотографію Гайдая і пригадав, де він вперше перетнувся з цією людиною.

Гайдай був частим гостем на Старовокзальній, 12, тобто у відділі УБОЗ Радянського району. Чи то заходив у гості, чи то у справах до Гончарова. У тому самому відділі під керівництвом Гончарова, нагадаємо, працював Герасимов. І ось тепер, розглядаючи прямокутники і стрілочки на схемі, присвяченій вбивству Гельфанда, Герасимов вперше припустив причетність Гончарова до вбивства бізнесмена. У пам'яті Герасимова спливли й інші гості Гончарова...

В УБОЗ існувало неписане правило: в чужі справи не лізти, зайвих запитань не ставити. Того разу Герасимов його порушив, поділившись своїми міркуваннями з Хамулою. Бесіда тривала довго. Закінчилася пізно ввечері в Макдональдсі на Московській площі (зараз Деміївська). Тоді ж був розроблений перший план: користуючись старим знайомством, Герасимов мав зустрітися з Гончаровим і обговорити можливість викрадення якогось "жирного кота".

Тут треба сказати, що після свого звільнення з відділу в Радянському районі, Герасимов зрідка підтримував стосунки з Гончаровим, які можна назвати приятельськими. У своїх спогадах Герасимов пише, що кілька разів Гончаров пропонував йому підробіток – як би колектором. Треба було якомусь боржникові пред'явити службове посвідчення і супроводити в машину до Гончарова. Від заробітчанства Герасимов відмовлявся, і потім згадував про нього з гидливістю.

Отже. Гончаров призначив зустріч біля метро "Золоті ворота", натякаючи на те, що вискочив на десять хвилин з роботи – поруч будівля СБУ. Герасимов розповів колишньому начальнику про те, що хотів би покарати одного "жирного кота", але сам не впорається. Гончаров проковтнув наживку миттєво: надиктував Герасимову інструкцію про те, що саме він має з'ясувати і встановити, щоб до викрадення підключився він, Гончаров, і його люди. Це сталося 5 квітня 2001 року.

Хамула і Герасимов сподівалися взяти Гончарова та його банду на гарячому. Але цей план не схвалив начальник київського УБОЗ генерал Микола Астіон. Залишалося повільно і нудно відпрацьовувати членів банди кожного окремо.

Під час моніторингу телефонних переговорів були встановлені стійкі зв'язки Гончарова та кримінальника Свердлова. Також у поле зору потрапив Юрій Нестеров. Оперативники з'ясували, що Свердлов переховується в Росії, ймовірно в Москві. Нестеров теж зник – за версією родичів поїхав на заробітки до Німеччини.

Полковник Хамула відправився в німецьке посольство налагоджувати зв'язки з МВС Німеччини. Отримавши кілька документів німецькою та переклавши їх, оперативники дізналися, що Нестеров в Німеччині відбуває покарання за шахрайство з банківськими картками.

Зібравши достатньо інформації про Свердлова, співробітники київського УБОЗ Віктор Герасимов та Ігор Прикладовський відбули у відрядження до Москви – шукати бандита. Його виявили в комунальній квартирі за адресою дружини. Витрати на відрядження не передбачали три зворотних авіаквитка. Тому Прикладовському довелося повертатися до Києва потягом.

А Віктор Герасимов разом із затриманим Свердловим поспішив якнайшвидше піднятися трапом літака Москва-Київ-Львів. Щоб уникнути непередбачених обставин був обраний літак саме української авіакомпанії – салон повітряного судна вважається юрисдикцією країни, де зареєстрована компанія. В аеропорту Жуляни Герасимова і Свердлова зустрічали більш ніж урочисто: повністю екіпіровані бійці спецпідрозділу "Сокіл" і начальник міліції аеропорту в парадній формі. На неподалік від цього параду, біля легкового автомобіля, посміхався полковник Хамула.

Це сталося 27 квітня 2002 року. Через два тижні, 12 травня, був затриманий підполковник Василь Гайдай. Ще через два дні, 15 травня, оперативники взяли самого Ігоря Гончарова біля міліцейського главку, на вулиці Володимирській.

Одягнений Гончаров був як завжди: дешевий поношений костюм, стоптані черевики. Під час захоплення чинив опір: вкусив бійця Сокола за палець. Рвався до перехожих зі словами: "Допоможіть! Я – співробітник СБУ, мене викрадають!" Плювався і кричав, що його слина отруєна.

Під час затримання у Гончарова вилучили $700 і товстий записник. Це були, нагадаємо, часи, коли мобільний зв'язок ще не став частиною повсякдення і багато хто носив із собою блокноти з номерами телефонів. З книжкою Гончарова пов'язано безліч таємниць. Завдяки їй оперативники, наприклад, дізналися, що перевертень брав на олівець тих, хто міг вплинути на розслідування вбивств.

Гончаров записував не лише номери, а й анкетні дані окремих абонентів. Список був строкатим. У ньому фігурували чиновники, офіцери МВС і журналісти. Був в цьому списку і один з колишніх начальників Гончарова – Валерій Кур. У записах значився також журналіст Дмитро Гордон. Пізніше цей список інтерпретувався як перелік "кандидатів на смерть". Таємницю свого блокнота Гончаров так ніколи і не розкрив.

Поки розвивалися всі ці події, спішно звільнився з органів, не допрацював рік до пенсії, підполковник Лисенко. І відправився на лікування у психіатричну лікарню імені Павлова. Але від арешту його це не врятувало.

А потім, відбувши покарання за шахрайство в Німеччині, в Україну повернувся Юрій Нестеров. Останній підписав явку з повинною. Як вже йшлося, вважається, що Нестеров був ключовим свідком, завдяки свідченням якого і стало можливим саме слідство. Це не зовсім так.

До моменту виходу на сцену Нестерова банда була фактично ліквідована, а основні її члени взяті під варту. І все-таки роль Нестерова неможливо переоцінити. Він першим вказав місце поховання кількох трупів.

Пошук тіл жертв банди розпочався 21 червня 2002 року. Герасимов пам'ятає той день до найдрібніших подробиць. Вирішили шукати труп народного цілителя Омельченка. Нестеров привів оперативників на одну галявину, потім на іншу – марно. Це була ділянка молодого, швидко мінливого лісу. Там, де ще два роки тому була галявина, тепер піднімався підлісок. Де пролягала стежка – височіла стіна густого чагарнику. Починало сутеніти... І тоді Герасимов запропонував Хамулі: "Нехай Нестеров покаже будь-яке поховання, яке пам'ятає".

Нестеров сказав, що точно пам'ятає, де закопали "одного єврея". Неподалік від дороги біля села Пухівка була вирита чергова яма глибиною півтора метра. "А потім, – каже Герасимов, – все закрутилося: приїхали експерти, техніки, патологоанатоми, прибула група міліцейських начальників..." Було вже темно. Прожектори пожежної машини освітили людські останки. Це був труп Михайла Гельфанда.

Розкопки тривали весь липень. До них залучили солдат строкової служби. Деякі ділянки лісу біля Броварів перетворилися на траншеї. Іноді протягом тижня копіткої роботи не могли знайти нічого. У якийсь момент Герасимов просив Хамулу віддати наказ припинити роботи. Але Хамула наполягав на продовженні пошуків.

Стояла виснажлива спека. Перед кожним виїздом в ліс оперативники заходили до церкви, ставили свічки за упокій вбитих, просили Бога про допомогу. Для когось, можливо, це був забобонний ритуал. А для когось – щира молитва.

Одного разу Герасимову наснилося, що він стоїть у величезній свіжовикопаній ямі поруч з останками чоловіка. Крізь крони сосен на нього ллються промені призахідного сонця. Прокинувшись, він вирішив, що у нього "їде дах".

Через кілька днів Герасимов згадав свій сон, вірніше, потрапив у нього наяву: він стояв у ямі, в тих самих променях поруч з останками людини. Це був труп Євгена Селеверстова. "У той момент, – каже Герасимов, – я вимовив: вірую!" Підполковник Герасимов продовжує вірити в Бога.

Події того дня визначили дещо незвичну назву його майбутньої книги: "...Ми були перстом Божим". Зрозуміти пишномовність заголовка можна: правоохоронцям вдалося зупинити конвеєр смертей.

Перший час Гончаров взагалі не спілкувався з оперативниками. Протягом п'яти днів після взяття під варту він не їв, не спав і не розмовляв. "Тільки щось шепотів собі під ніс і жестикулював", – згадує Герасимов. Ватажок гарячково продумував сценарій подальшої поведінки.

Гончаров звернувся в прокуратуру із заявою про застосовані щодо нього незаконні заходи фізичного впливу з боку оперативників, інакше кажучи – із заявою про побої та катування. Інформація про тортури з'явилася в деяких ЗМІ і обросла припущеннями. Подейкували, що Гончаров свого часу задокументував якийсь компромат на Хамулу, за що його Хамула і побив. Щоб деморалізувати.

Одна з найбільш захопливих версій: коли під час бесіди Хамула відвернувся від Гончарова, останній спробував витягти з кобури Хамули пістолет. У відповідь Хамула, можливо, і завдав Гончарову кілька сильних ударів. Згодом додавалися все нові й нові подробиці та гіпотези. Не будемо їх тиражувати.

Офіційна інформація з цього приводу вкрай мізерна. Прокуратура відмовила Гончарову в порушенні кримінальної справи за фактом тортур, через відсутність факту. Слідчий Олег Гарник стверджує, що з того моменту, як він очолив слідчо-оперативну групу, всі процесуальні дії виконувалися коректно.

У перші 15 діб Гончарову вдалося чотири рази витребувати виклик швидкої допомоги. Основна причина – болі в шлунку. Врешті він був відконвойований в лікарню швидкої допомоги, де йому прооперували кишківник і селезінку.

Забігаючи наперед, скажемо, що посмертна експертиза встановила наявність післяопераційних шрамів, але розтин показав, що оперативного втручання у внутрішні органи не було. Тобто, розрізали – і зашили. Ця маніпуляція дозволила Гончарову на якийсь час змінити камеру на лікарняну палату. Мине небагато часу, і медики запідозрять у Гончарова злоякісну пухлину в шлунку. Але і цей діагноз не підтвердиться.

У палаті поруч з Гончаровим лежав агент. Заглянути в думки Гончарова йому, звісно, не вдалося, але він поінформував оперативників, що підслідний багато працює і мало спить: весь час щось пише. Записки Гончаров передавав матері, а вона розподіляла пошту далі – за адресатами. Листування тривало і в СІЗО №13, куди все-таки перевезли особливо небезпечного пацієнта.

Слідчі дії, між тим, продовжилися. Гончаров змінював показання залежно від того, які свідчення давали спільники. У якийсь момент "проговорився" про те, що основними дійовими особами в злочинній групі були слідчий Гайдай і кримінальник Свердлов, а сам він працював у них мало не консультантом. Іншого разу натякав на те, що вбивства здійснював за вказівкою начальника УБОЗ Києва генерала Миколи Астіона, а той, у свою чергу, отримував вказівки від міністра МВС Юрія Кравченка.

Навесні 2003 року стратегія захисту вийшла на новий етап. Його спільники "по секрету" почали повідомляти слідчим про те, що Гончарову відомі обставини зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Можлива причетність Гончарова до справи Гонгадзе зводилася до двох основних версій: або Гончаров був в числі виконавців, або, керуючись якимись своїми зв'язками, він провів власне оперативне відпрацювання та нарив унікальні відомості.

Першу версію можна відкинути, якщо врахувати, що між вбивством Гельфанда і Гонгадзе минуло лише п'ять днів. Група Гончарова готувалася до кожної операції місяцями і скоїти одне вбивство слідом за іншим могла лише в надзвичайних обставинах, яких не проглядалося.

Друга версія теж мала безліч вад. Гончаров звільнився з органів 1998 року. Для проведення власного розслідування у пенсіонера МВС, що опинився поза правоохоронною машиною, не могло бути достатніх засобів. Навряд чи йому вдалося б конкурувати з цілою армією штатних детективів. Але саме цю другу версію Гончаров відчайдушно культивував, даючи зрозуміти, що він мало не свідок номер один у справі Гонгадзе, який ось-ось помре під тортурами.

Тоді до розслідування знакового політичного вбивства були підключені всі правоохоронні відомства. І до будь-якої інформації, що стосувалася справи Гонгадзе, ставилися надзвичайно серйозно. Протягом декількох місяців, лежачи в лікарняній камері, Гончаров час від часу приймав відвідувачів: високопосадовців.

Логічно припустити, що з кожним з них розвідник Гончаров намагався вибудувати свою гру. У нього для цього вистачало кваліфікації. Та й певна інформація про те, як влаштований і функціонує підрозділ генерала Олексія Пукача, у нього теж була – двоє членів банди служили в "наружці". Ба більше, він дійсно знав, хто саме і коли стежив за Гонгадзе. Хоча на той час це вже не було секретом – в 2001 році цю інформацію з подачі того ж Гончарова оприлюднив журналіст Олег Єльцов ("Грані" від 15.01.2001).

Точилися розмови про сховок, в якому Гончаров заховав неспростовні докази, серед яких – касета з чиїмось визнанням. Далі більше. Гончаров призначив на роль вбивці Гонгадзе "зрадника" Юрія Нестерова (ця версія згодом була відпрацьована уздовж і поперек і не підтвердилася). Про роль Нестерова і про багато іншого він писав у своїх листах, які передавав на волю.

З них, зокрема, випливало, що Хамула замітає сліди про причетність співробітників УБОЗ до викрадення Гонгадзе і змушує лжесвідчити Гончарова, шантажуючи тим, що в СІЗО його скалічать і вб'ють.

Можливо, Гончаров таким чином намагався отримати щось на кшталт гарантій безпеки і поліпшити умови свого перебування в СІЗО, а в ідеалі – вибратися з нього під підписку про невиїзд, через різке погіршення стану здоров'я. А ще, посилаючись на погане самопочуття, він не встигав ознайомитися з усе новими і новими матеріалами своєї справи.

Олег Гарник вважає, що це була досить розумна стратегія з боку Гончарова. Адже він розумів, що добігає кінця відведений законом півторарічний період попереднього слідства, за підсумками якого підозрюваний у чітко встановлені терміни повинен бути ознайомлений з матеріалами. Якщо терміни порушуються – з'являються процесуальні підстави для звільнення з-під варти.

Показань свідків учасників банди ставало все більше і більше, кількість томів кримінальної справи зростала, а підслідний продовжував скаржитися на здоров'я. Група слідчих намагалася вчасно провести величезну кількість процесуальних дій. Вони неухильно наближалися до своєї мети. А Гончаров – до своєї. І раптом сталося незрозуміле.

1 серпня 2003 року Ігор Гончаров помер в лікарні швидкої допомоги. Керівник слідчо-оперативної групи, кілька оперативників і взятий "для вірності" головний свідок Нестеров побували в морзі, щоб переконатися особисто: бирка з написом "Гончаров І.І." прикріплена до ноги саме Гончарова.

Офіційна причина смерті: постреанімаційна хвороба, що настала після спинального інсульту. Перед справжньою смертю Гончаров пережив кілька клінічних. Як встановило слідство, за декілька днів до цього Гончаров отримав травму хребта за наступних обставин.

У лікарняній камері СІЗО №13 проводився плановий обшук. У Гончарова хотіли відібрати якогось листа. Але він встиг його проковтнути. Намагаючись витягти записку, працівники СІЗО заламали Гончарову руки за спину і почали тягнути голову назад... Коротше кажучи, сталася боротьба. Потім, отримавши від Гончарова письмове пояснення про те, що він "впав сам", його помістили в штрафний ізолятор. На запитання, чому так грубо обійшлися з цінним підозрюваним, слідчий Гарник відповідає просто: "Тому що жлоби". За даним фактом було порушено кримінальну справу, яка згодом зійшла нанівець.

Помер Гончаров у п'ятницю, в неділю районний прокурор підписав дозвіл на видачу трупа з моргу. І того самого дня відбулась його кремація. Ця стрімкість не могла не породити гіпотезу про те, що Гончарову допомогли втекти впливові покровителі зі спецслужб, а замість нього кремували тіло якогось безхатька.

Таку версію і взагалі власне бачення справи Гончарова викладає в своїй новій книзі давній знайомий Гончарова – фотожурналіст Єфрем Лукацький. Той самий автор репортажу в журналі "Огоньок", де на знімках молодий радянський міліціонер Гончаров затримує небезпечних злочинців.

Судова епопея у справі банди Гончарова тривала не просто довго. Це був один з найтриваліших кримінальних процесів в історії України. Суд розпочався 2006 року і забуксував на стадії відводів, заяв, клопотань та допитів. Текст обвинувального висновку зачитувався протягом трьох місяців. Деякі рішення, ухвали та постанови переглядалися Верховним судом. Остаточна розв'язка настала через майже десять років після ліквідації банди.

У січні 2012 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Києва винесла вирок. У присутності чотирьох прокурорів, трьох народних засідателів і 33 адвокатів головуючий суддя В'ячеслав Дзюбин зачитував текст вироку з 25 січня до 6 лютого.

Щодо Ігоря Гончарова було винесено окрему ухвалу, згідно з якою провина ватажка повністю доведена, підстав для посмертної реабілітації немає. Ексслідчий з особливо важливих справ Василь Гайдай і безробітний Валерій Мельников отримали довічне. Решта ключових фігурантів (Володимир Лисенко, Олег Свердлов, Павло Кеппель) засуджені до 15 років ув'язнення. Сергій Кисилевич – до десяти. Члени банди, які не брали безпосередньої участі у вбивствах, "заробили" від шести до восьми років і були звільнені через закінчення строків давності. Головний свідок – Юрій Нестеров отримав 10 років. За кілька років він вийшов на свободу завдяки "закону Савченко".

Під час слідства і наступних судових засідань відбувалося безліч неймовірних речей, що так і не знайшли пояснення. У підозрюваного Нестерова і оперативника Владислава Кошмякова, який його охороняв, хтось кинув гранату (постраждалі відбулися легкими тілесними ушкодженнями). На журналіста Олега Єльцова, який висвітлював справу, на сходовій клітці його будинку напали двоє невідомих – один з трубою, інший з електрошокером. Через місяць після цього інциденту в журналіста стріляли з травматичної зброї (обидва ці напади, за версією Єльцова, були пов'язані зі справою Гончарова). А у розпал судового процесу, в 2009 році, в будівлі МВС було зламано сейф з оперативно-розшуковою справою щодо перевертнів.