У шість місяців лікарі встановили мені в голову систему, яка виводить зайву рідину з шлуночків головного мозку. З віком цю систему замінили, я спостерігалася у лікаря, і все було добре. У дев'ятому класі почалися головні болі. Медики сказали: «Не переживайте. Це перехідний вік. Все мине».

У 2015 році я навчалася в Одеському університеті на факультеті журналістики, і прийшов час знову замінити систему. Мені провели операцію, але щось пішло не так – сильний головний біль, біль в очах, нудота, слабкість. Знеболюючі не допомагали.

Влітку 2015 року мені зробили три операції в Житомирі. Ще сім – восени, вже в Києві. Лікарі сказали, що системи в голові недостатньо, і потрібно встановити таку ж у спинномозковий канал, в хребет. Це була експериментальна операція – до мене лікарі такого не робили. Експеримент не вдався. Відтоді у мене періодично починалися болі в спині, температура підвищувалася до 38,5. Але я вирішила закінчити університет, а вже потім зайнятися здоров'ям.

У 2017 році я півроку провела в лікарні. Звідти здавала заліки на четвертому курсі. Мені зробили ще сім операцій – п'ять на голові і дві на хребті. Після однієї з них спинномозкова рідина почала текти через рану. Мені накладали шви, але це не допомагало. За 20 хвилин пов'язки були мокрими. Мене прооперували, герметично ушили рану, але потім на цьому місці утворилася кіста розміром з куряче яйце, і через неї температура підвищувалася до 38,5. Нейрохірург говорив, що з цим можна жити, але ми з батьками наполягли, щоби кісту видалили. Після операції полегшало.

У 2018 році я жила в Києві, працювала сценаристкою на СТБ і постійно їздила у відрядження. Життя вирувало. У грудні у мене раптово підвищилася температура до 38,5 і почала німіти права нога. Я звернулася до нейрохірурга, який мене оперував. Він сказав: «Напевно, у вас грип. Лікуйтеся вдома». Я чомусь запитала: «А якщо мене паралізує?». Він відповів: «Ну, тоді і приїдеш».

Зовсім погіршало мені 17 грудня. Київ замело, маршрутки майже не ходили. Я вийшла з роботи о 10 вечора і хвилин 40 йшла пішки по заметах. Сильно боліли спина і нога, температура була 38,5. Вдома я прийняла жарознижувальний і зробила собі кілька уколів знеболюючого. Хотіла приготувати щось з їжі на завтра на роботу, але не змогла.

О п'ятій ранку прокинулася від того, що мене трясло під ковдрою. Поміряла температуру – 39,4. Намагалася збити її таблетками і порошками. Нічого не допомагало. Через дві години зателефонувала на роботу і сказала, що захворіла. Усі мої друзі вже роз'їхалися на новорічні свята, привезти таблетки було нікому. Від під'їзду до аптеки – близько 50 метрів, але ноги були ватяні, я розуміла, що не дійду. Подумала: «Ну, нехай, може, дійсно, грип. Усе мине».

Через кілька годин мені стало складно дійти до кухні. Вона була в чотирьох метрах, але ноги не слухалися. Я добиралася хвилин 20 – тримаючись за стіну, майже поповзом.

О четвертій годині дня все-таки зателефонувала батькам. Вони живуть у Новограді-Волинському Житомирської області, приблизно в трьох годинах їзди від Києва. Сказала: «Мені погано. Приїжджайте». Коли мама приїхала, я хвилин 15 намагалася дійти до дверей, щоб відчинити.

Мама зателефонувала лікареві, який мене оперував. Він сказав: «Це схоже на менінгіт. Ви можете лікуватися вдома. У лікарні немає місць». Мама купила купу таблеток, пропонувала викликати швидку. Я відмовлялася, але близько третьої години ночі зрозуміла – тільки гіршає. Дуже болів хребет, я майже не могла сидіти. Попросила маму зателефонувати до 103.

Швидка їхала години півтори. Під ранок нас привезли в лікарню, але не надали каталку. Довелося йти самій, мама переставляла мені ноги. Перше, що сказала лікарка: «Чим ми можемо вам допомогти? Поки є швидка, вона безкоштовно відвезе вас додому».

Ми вирішили залишитися в лікарні до ранку. Мені щось капали через крапельницю – напевно, знеболювальне та антибіотики. У тій лікарні не було нейрохірурга, і мене відправили у військовий шпиталь. Там відразу поклали в реанімацію.

Я не розуміла, наскільки все серйозно і намагалася жартувати. Говорила: «У мене скоро корпоратив. Я купила червону сукню, хочу піти в ній». А медсестра відповіла: «Ти, звичайно, не переживай. Але головне, щоб ти хоч якось вийшла з реанімації».

Через півдня прийшов лікар, щоби взяти пункцію спинномозкової рідини. Він попросив перевернутися на бік, а я зрозуміла, що не можу – не відчуваю ніг і не можу ними рухати. Після аналізу лікар поставив діагноз мієліт. Пізніше інші лікарі, у яких ми консультувалися, сказали, що хвороба спровокована системою, яка була встановлена в хребті. Або її встановлювали в не дуже стерильних умовах, або через неї запалилися нервові корінці, і це дало гній.

У перший день в реанімації я поступово переставала відчувати тіло. Спочатку ноги, через годину живіт, ще через годину – ребра. До кінця дня не відчувала нічого нижче грудей. Але при цьому у мене страшенно боліли ноги і спина. Я розуміла, якщо параліч дійде до шиї, то все – труна, похорон, цвинтар. У таких випадках мало хто виживає.

Я благала лікаря прооперувати мене відразу. Це збільшило би шанси на успішну реабілітацію. Він сказав: «Ти у мене не одна, є й інші операції. Ти можеш зачекати».

Мене прооперували лише на третю добу – видалили частину системи зі спини. Через те, що прибрали не всю систему, виникли ускладнення. Другу частину видаляли пізніше у Львові. Якби все зробили відразу, відновлення проходило би набагато ефективніше.

Після операції не полегшало. Я не могла рухатися, просто лежала на спині і дивилася в стелю. Мінімальна рухливість була тільки у правій стопі. При цьому ноги боліли просто нестерпно.

30 грудня мене перевели з реанімації в звичайну палату. І там, і там зі мною були батьки. У новорічну ніч я просто спала. Але перед сном загадала бажання: прокинутися і поворушити хоча б однією ногою. Не здійснилося. Я подумала: «Ну, добре. Різдво – теж велике свято, загадаю ще раз». І знову нічого не сталося. Мені було вже 22 роки, але я не могла зрозуміти: як так? Чому не здійснюється?

Я запитала у свого лікаря щодо реабілітації – яка мені потрібна і який центр він порадить. Лікар відповів: «Навіщо тобі витрачати гроші? Ось почнуть рухатися ноги – підеш у басейн». Інший лікар порадив реабілітаційний центр у Львові.

Через два місяці я поїхала до реабілітаційного центру. Тоді я вже могла сидіти в інвалідному візку. У центрі займалася з фізичним терапевтом, вчилася одягатися, взуватися, готувати, пересідати з ліжка у візок.

Пам'ятаю, як годину одягала штани. Мене це дратувало, засмучувало, і я вже не хотіла йти на заняття. Іноді хитрувала і просила батьків одягти мені шкарпетки. Адже це ще півгодини часу, якщо робити все самостійно.

Я була в реабілітаційному центрі два місяці. Мене почали ставити у вертикалізатор – систему, де фіксуються ноги, стопи, коліна, таз, і потрібно стояти. Потім вчили ходити на підвісній системі. У перший раз за годину пройшла метрів п'ять.

Я їхала з реабілітаційного центру в інвалідному візку. Приїхала додому в Житомирську область і відразу вирішила: візок в квартиру не заїде. Нехай стоїть в під'їзді, де завгодно, але тільки не вдома.

Нам радили зробити ремонт під потреби людини з інвалідністю – знести стіну, змінити душ і ліжко. Я відразу сказала «ні». Здавалося, що зробити це – означає, перестати боротися. Хоча в побуті мені було складно.

Я почала постійно їздити на реабілітацію: місяць вдома, місяць – в центрі. Перші півроку їздила до Львова, вже рік – до Києва. Спочатку навчилася ходити з ходунцями, зараз на вулиці ходжу з двома чотириопорними паличками. У приміщенні з рівною підлогою – з однією. Можу пройти півтори години, а потім нога просто падає.

Коли все сталося, я чотири місяці була на лікарняному. Потім взяла відпустку на 60 днів. Але було зрозуміло, що працювати сценаристкою та їздити у відрядження я поки не зможу. Довелося звільнитися. Сидіти без роботи я не хотіла. Написала пост в Facebook, що шукаю віддалену роботу, і мені запропонували бути літературним редактором в Liga.net. Працюю тут трохи більше року.

Лікування та реабілітація вже обійшлися щонайменше у декілька мільйонів гривень. Три тижні в реабілітаційному центрі коштують 25 тисяч, плюс близько п'яти щомісяця на ліки. Двічі мені допомагав фонд Let's help, а зазвичай я пишу пости про реабілітацію на своїй сторінці в Facebook і збираю гроші там.

У мене багато планів на життя. Я дуже хочу сім'ю і не думаю: ось відновлюся повністю, і тоді можна заводити стосунки. Хочу, щоб чоловік полюбив мене такою, яка я є. Хочу отримати другу освіту – можливо, фізичного терапевта. І паралельно займатися медичною журналістикою. Хочу повернутися до Києва і жити там. Хочу працювати в офісі серед людей, а не вдома. Хочу знову кататися на лижах.

Я часто запитую у лікарів, які шанси повністю відновитися. Вони не дають прогнозів. Я знайшла дівчину з Америки зі схожим діагнозом – вона відновлювалася десять років, а тепер ходить, наче і не було нічого. Але є і ті, хто залишився у візку. Я думаю, що вже на середині шляху, і дороги назад немає. Вірніше, я не хочу назад.

До 2006 року я вже кілька років працював інспектором з фарбування кораблів у Південній Кореї. Дружина і син півтора року жили зі мною, і в Кореї у нас народилася донька. Коли їй було чотири місяці, сім'я повернулася до України.

Я взяв відпустку на два тижні, поїхав з ними до Миколаєва, а коли повернувся – мене накрило. Я зрозумів, що постійно живу у відрядженнях, і за півроку донька мене не впізнає, що я втомився важко працювати і більше не бачу в цьому сенсу. У мене почалася депресія. Я завів незрозумілий роман, наробив дурниць, багато пиячив.

Разом із тим у мене почала сильно боліти ліва нога. Вона горіла вогнем, і нічого не допомагало. Я пішов до лікаря, заплатив 250 доларів. Мені виписали якісь пігулки, та від того не кращало.

Я почав ходити на масаж, голковколювання. Через чотири місяці біль вщух. Але бігати і стрибати з того часу я так і не навчився. А ще з'явилися напади втоми. На рівному місці на мене раптом спадала невимовна чорна втома – така, що важко зробити крок. Потім з'явилося щось незрозуміле з рівновагою. Я почав втрачати баланс, коли спускався сходами. Як п'яний.

У середині 2007 року я повернувся до Миколаєва і пішов до лікаря. Мені зробили МРТ хребта, щось довго шукали, але нічого суттєвого не виявили. Сказали, що через стару травму зміщені хребці.

У Миколаєві я теж працював інспектором з фарбування і теж майже без вихідних. Напади втоми виникали все частіше. З'явилася метеозалежність: трохи піднімається вітер – мені відразу гірше. Почалися запори, причому дуже дивні. То довго запор, то неконтрольована дефекація. Я буквально не знав, коли всруся. Перестав пітніти. Не міг вдихнути на повні груди. Від перевтоми майже не спав, а коли засинав – міг ходити уві сні.

На роботі було суцільне нервування, начальник мудак. З дружиною все було жахливо, а в 2010 році ми розлучилися. Я миттю знайшов в інтернеті альтернативну жінку. Знову одружився.

Я змінив роботу і почав працювати головою відділу техпідтримки в IT-компанії. У нас із другою дружиною народилася донька. Відносини були дивними. Мені дедалі гіршало. Я вже не міг пройти більше кілометра. Почав ходити в туалет по малій нужді щопівгодини, причому від першого позиву до «вже не можу» – дві хвилини.

Пішов до лікарні на обстеження. Лікарі побачили, як мене похитує на сходах, і їм дійшло: це може бути розсіяний склероз. Зробили МРТ, і діагноз підтвердився.

Я повернувся додому з лікарні і подивився в Вікіпедії графік наростання інвалідності при розсіяному склерозі. Там була нечітка крива – хворому то краще, то гірше. Але поступово все йде до повної безпорадності. До того, що я перестану контролювати свої м'язи, багато років проведу в ліжку сліпий, глухий і безсловесний. А потім відмовить серце або легені.

Я заплющив очі, встав і пішов на роботу. Вирішив, що працюватиму по 15 годин на добу, поки можу. А далі накладу на себе руки, щоб не вмирати від цього жаху.

Два роки я намагався просто не думати про діагноз. Симптоми залишалися, періодично я лягав у лікарню на крапельниці, але не кращало.

Взимку 2013 року мене знову накрив жах. Я уявив, як лежу безпорадний, не можу навіть пальцем поворухнути і молю про те, щоби швидше померти. Я був у відчаї. Плакав, бився головою об ліжко, кричав, що вб'ю себе. Дружина мене заспокоювала, і ми з нею вирішили, що боротимемося. Тоді ж я зробив перший усвідомлений крок – кинув палити.

Якось начальник охорони на роботі сказав, що знає одного лікаря, який мені допоможе. Сказав, куди йти – метрів 100. Для мене це вже було важкувато, і я не пішов. Через кілька днів начальник охорони закинув мене в машину і відвіз.

Так я познайомився зі своїм доком. Перше, що він мені сказав: «Я не лікуватиму тебе. Хочеш, щоб лікували, – йди в лікарню. Я навчу тебе, як працювати з хворобою і організмом». Я ніби побачив промінь надії. Док на два роки став моїм учителем. Після знайомства з ним я не зробив жодного уколу, не приймав ненатуральних ліків.

У дока була медична освіта. Він працював начмедом в дитячій реанімації, потім пішов звідти і був лікарем миколаївської баскетбольної команди. А ще до нього приходили люди з усіма хворобами.

У нас з доком усе почалося з десятиденного голодування. Так він випробовував мою мотивацію боротися з хворобою. Далі ми чого тільки не робили – док навчив мене правильному диханню, самомасажу, тисячі вправ. Лікував п'явками, банками, різними натуральними препаратами. Переглянув моє харчування і баланс – водний, сольовий, йодний і так далі. Приділив увагу кожній системі і органу.

Дружина теж познайомилася з доком і дуже підтримувала мене в той час. Зараз я розумію, що док вправляв їй мізки. Він використовував техніку перезавантаження – коли натискаєш на сонну артерію, людина на кілька секунд втрачає свідомість, а потім все в її голові прояснюється.

Док сказав, що потрібно пити мінімум два літри води на день. Відмовитися від смаженого і вареного. Навіть інгредієнти для супу ми з дружиною запікали. М'ясо, молоко, овочі – все повинно бути натуральним, масло – свіжовичавленим. Я знайшов молочницю і медівника, дружина – зеленщицю, на ринку ми подружилися з м'ясником. Знали, у кого брати хороших курочок і яйця.

У 2014 і 2015 роках я їздив в аюрведичну клініку в Індію. Мені робили там глибоке очищення організму – спеціальним масажем, препаратами, клізмами.

З доком ми багато розмовляли. Він вчив, що в будь-якій ситуації можна поліпшити свій стан – розтерти вуха, натискати на кінчики пальців, на спеціальні точки. Спокій і розважливість, які у мене є зараз, – від нього. Звісно, я платив йому за роботу. Але небагато – близько 100 грн на годину. У 2015 році я перестав плідно працювати з доком, хоча ми продовжували спілкуватися. Півтора роки тому він помер від інсульту.

За моїми спостереженнями, розсіяний склероз загострюється під час емоційних зривів і криз. У 2015 році померла мама, і мене зрадила дружина. Мій стан різко погіршився, багато симптомів залишилися до цього часу. Наприклад, я втратив відчуття рівноваги і більше не тримаю праву ступню – вона висить. Не можу довго ходити без палиць. Певний час навіть підняти щось з підлоги було важкою роботою. Лежачи не можу перевернутися зі спини на живіт і назад.

Мені покращало в 2017 році – після розлучення з дружиною. Я знайшов інструктора з йоги і почав ходити в качалку поруч з будинком. Якось зайшов туди і запитав: «Чи немає у вас когось, хто працює з такими, як я?». Виявилося, у них є Михалич. До нього ходить сліпий, двоє людей з ДЦП і один чувак з жахливою аутоімунною хернею. У Михалича голова на місці – він поступово збільшує навантаження, з «рекордами» не поспішає.

Торік я звільнився з роботи. Зрозумів, що вже до пуття і не працюю, і не займаюся собою. Зараз безперервно тренуюся цілодобово. Роблю спеціальні ранкові процедури – розтираю вуха, піднімаю і опускаю жопку над ліжком, ворушу ступнями, займаюся диханням. Потім ходжу п'ять кіл по квартирі. Одне коло – 100 кроків. Я зробив собі смугу перешкод, ходжу передом, задом, боком, з палицями і без. Снідаю, танцюю, знову ходжу. Роблю розминку, присідаю, намагаюся підняти середню частину стопи, займаюся йогою і зарядкою з еспандером і гантелями. Медитую і іноді чищу чакри. Фігачу цілісінький день з перервами на поїсти та полежати.

У мене є народний лікар – він лікує голковколюванням і банками, біоенергетик, інструктор з йоги. Ще я займаюся з колишньою напарницею дока. Знайомі в селі під Миколаєвом тримають коней, і навесні та восени я їжджу туди на іпотерапію.

Уже тричі був в реабілітаційному центрі «Модричі» в Трускавці. Там є басейн, качалка, реабілітологи. Але це дорого – 75 тисяч за три тижні. Коли я звільнився з роботи, роботодавці заплатили мені зарплату за три місяці, а співробітники зібрали пристойну суму. Зараз я збираю гроші через Facebook, але виходить небагато, до 5000 на місяць. Зв'язався з благодійним фондом «Свої», вони допомогли мені купити орбітрек. У тата є невеликі заощадження, і зараз ми витрачаємо їх, але домовилися, що приблизно через півроку я влаштуюся на роботу на неповний день.

Мій стан наразі стабільний. Фізично він набагато гірший, ніж було в 2011 році, коли мені встановили діагноз. Але психологічно – набагато кращий. Я чітко знаю свої можливості. У гарну погоду можу пройти кілометр. Потім, правда, сильно втомлююся і практично падаю. На вулицю не люблю виходити – там не передбачені туалети на кожному кроці.

Я добре організував свій побут. Плачу знайомої пенсіонерці, вона готує, прибирає, пере, ходить в магазин. Чотири місяці тому у мене з'явилися віртуальні відносини. Поки ми бачилися тільки в скайпі – жінка живе на Далекому Сході. Але хоче приїхати.

Минулого року я оголосив фантастичну мету – зійти на Говерлу. Друзі мене підтримали, деякі підуть зі мною. Йтиму за своєю системою: 100 кроків, потім п'ять хвилин відпочинку. Піду в памперсі і візьму з собою розкладний стільчик. Дійду, навіть якщо доведеться йти тиждень.

Після Говерли напишу книгу про розсіяний склероз, системний підхід до організму, роботу з втомою, про те, як і чому вчить хвороба. Це буде історія людини, яка практично встала з інвалідного візка і піднялася на Говерлу. Головною думкою буде: «Завжди можна зробити ще один крок. Але для цього потрібно взяти відповідальність за все, що з тобою відбувається».

Я народилася у Запоріжжі і з чотирьох років займалася бальними танцями, фігурним катанням і великим тенісом. У 12 переїхала зі старшою сестрою до Києва. Вона їхала вчитися, а я – тому що в столиці більше можливостей для професійного заняття танцями. Згодом переїхали і наші батьки.

Я вела активний спосіб життя, часто їздила на змагання. Стала чемпіонкою України, а в 16 років – чемпіонкою Європи серед молоді. Далі хотіла викладати танці дітям і вступила до Інституту фізкультури на факультет хореографії. Рік позаймалася з дітьми і зрозуміла, що це не моє. Вирішила відкрити ательє. Згодом воно виросло в мою лінію одягу – Polivik.

У 18 років я переїхала від батьків. Вони живуть в селі Любимівка під Києвом, а я почала жити в Києві і багато подорожувати. Об'їздила всю Європу, трохи жила в різних місцях. Набиралася вражень, дивилася колекції одягу в модних магазинах.

8 червня 2019 року ми з подругою поїхали на пляж в спа-комплекс під Києвом. Я була на своїй машині, але, коли ми збиралися їхати назад, вона зламалася. Знайомий подруги запропонував відвезти мене додому. Я погодилась. Сіла на заднє сидіння, подруга – на переднє. Далі все сталося дуже швидко. Хлопець, мабуть, вирішив похвалитися перед нами і за декілька хвилин розігнався до 220 км/год. Я не встигла нічого сказати, і за хвилину на повороті ми врізалися в стіну.

Я пам'ятаю велику червону пляму – це і була та стіна. Пам'ятаю, як лежала на асфальті, і до мене підійшов чоловік – працівник заправки поруч. Я сказала: «Будь ласка, візьміть мене за ручку». Він відповів: «Я тебе вже тримаю». Так я зрозуміла, що нічого не відчуваю. Приїхала швидка, мені вкололи знеболювальне, і я відключилася. Навколо тоді зібралося чимало людей, у мене вкрали гроші та прикраси. Залишилися тільки документи.

Я прокинулася наступного дня в реанімації. Сім'я вже була поруч. Виявилося, що у мене перелом шиї. На сусідньому ліжку лежала моя подруга. Їй було набагато гірше – роздроблене обличчя, багато переломів. День в реанімації з усіма ліками коштує від 200 доларів, але подруга була з неблагополучної сім'ї, і лікарі допомагали їй мінімально – безкоштовними ліками. Через 21 день її виписали в звичайну палату, і на 40-й день вона померла. Водій загинув на місці.

Мене прооперували через місяць – поставили пластину в шию. Це потрібно було зробити в перший день, але лікарі тягнули, поки не переконалися, що моя сім'я зможе за це заплатити. Потім сім'я знайшлася, але на четвертий день в реанімації у мене настала клінічна смерть на декілька хвилин. Мене відкачали, і далі я дихала через трахеостому – в шиї роблять отвір і вставляють в нього спеціальну трубку.

Місяць до операції я лежала нерухомо. Мене навіть не перевертали. Просто цілодобово дивилася в стелю і намагалася якомога більше спати, аби ні про що не думати. Я не розуміла, що сталося. Здавалося, я за місяць встану, побіжу, і все буде нормально.

Операція коштувала близько 200 тисяч гривень і пройшла успішно. Після неї я ще місяць провела в лікарні. Мене потроху почали перевертати. Ми з мамою читали багато літератури про реабілітацію, і я вірила, що зможу ходити. Думати зворотне було просто жахливо. Лікарі говорили: «Ми свою роботу зробили. А далі все залежить від фінансових можливостей, зусиль сім'ї і бажання реабілітуватися».

Через місяць мене виписали. Вдома я все ще могла лише лежати, але була щаслива, що хоча б не дивлюся на лікарняну стелю. Ми найняли реабілітолога, він приїжджав і по дві години на день рухав мені руки і ноги, вчив сидіти. Через кілька тижнів я змогла сісти в інвалідний візок і виїхати на вулицю.

Коли ми з мамою вперше виїхали кататися, я весь час боялася, що впаду – взагалі не відчувала тіло і не могла тримати баланс. Але все ж була рада – почала цінувати свіже повітря, траву, дерева, те, що можу бачити когось, крім лікарів.

Наприкінці літа я почала їздити по різних реабілітаційних центрах – «Модричі», Київ, Запоріжжя. У кожному я проводила по місяцю, потім кілька днів вдома, і їхала в наступний. Ми з батьками хотіли подивитися на всі методики реабілітації, щоби нічого не втратити.

Уже трохи більше місяця я живу вдома. Ми обладнали тут реабілітаційний центр – придбали вертикалізатори, гантелі, інші пристосування. Найняли реабілітолога, який переїхав до нас і багато зі мною займається.

Зараз мій день виглядає так: прокидаюся і снідаю о 10 ранку, до 12 – тренування. Потім англійська, перерва, знову три години тренування, масаж, прогулянка. Увечері трохи працюю.

Тільки через півроку після травми я знову змогла користуватися телефоном і ноутбуком. Пальці та кисті рук і зараз майже не працюють. Але я навчилася тикати пальцем в телефон і приймати замовлення на одяг у клієнтів. Почала навіть малювати примотаним до руки пензликом. Ще можу сама їсти, пити і вмиватися. У всьому іншому потребую допомоги.

Мій психологічний стан нестабільний. День мені нормально, день – погано. Хочеться вірити, що все буде добре, але я займаюся по п'ять годин на день, а результати – мінімальні. Хоча нещодавно, коли я вже майже втратила надію, почали трохи ворушитися пальці на ногах. Мені здається, якщо я буду займатися як зараз, зможу ходити через декілька років.

Коли психологічно стає зовсім погано, я думаю, що є люди, яким ще гірше. У багатьох немає фінансових можливостей реабілітуватися, а без них в нашій країні вижити з такою травмою практично неможливо.

За цей рік у мене повністю змінилося коло спілкування. Зі старого життя залишилося тільки двоє людей. Після аварії ті, кого я вважала друзями, приїхали в реанімацію, домовилися з лікарями, щоб зайти в палату, сфотографували мене і мою подругу. Потім написали пости в соцмережах, ніби для збору коштів нам на реабілітацію. Більше я цих людей не бачила. Не знаю точно, скільки вони зібрали, але на кілька місяців в реабілітаційному центрі вистачило би. Місяць в «Модричах» коштує 120 тисяч.

Досі не адаптувалася до нового життя і зовнішності. Я звикла бути в центрі уваги, ходити на світські заходи, красиво одягатися. Мені складно бачити себе в дзеркалі в інвалідному візку.

Я пообіцяла собі, що знову почну носити улюблені сукні, коли встану на ноги. А поки буду в спортивних костюмах. Тато з дитинства вчив мене не здаватися, і я вірю, що ходитиму. Хоча зараз для мене, що поворухнути ногою, що зрушити предмет силою думки – однакові завдання.

Успіх реабілітації залежить від багатьох факторів. Впливає вік, стать, хронічні захворювання, наявність у пацієнта шкідливих звичок. Багато залежить від того, що саме ми реабілітуємо. Наприклад, пацієнти одного віку з черепно-мозковою травмою відновлюватимуться краще, ніж ті, хто переніс інсульт.

У випадку з травмою шиї успіх реабілітації залежить від швидкості та якості надання першої допомоги, як минула операція і чи були після неї ускладнення.

Багато залежить від мотивації пацієнта. Якщо він не хоче займатися, то після реабілітаційного центру приїде додому, ляже на диван, перестане тренуватися – і всі успіхи зійдуть нанівець. Пацієнти, які працюють вдома, приїжджають на повторний курс лікування з хорошими результатами, і ми ставимо з ними нові цілі.

Але так буває не завжди. Кілька місяців тому до нас у відділення приїхав лежачий пацієнт. Ми працювали з ним два місяці і домоглися значних результатів. Але пацієнт повернувся додому, опікуни перестали з ним займатися, свій відбиток наклав карантин – і він приїхав до нас вдруге з великою вагою і тими ж проблемами з ходьбою, що були на самому початку. Нам доводиться знову домагатися результату, якого ми досягли ще до карантину.

Мотивація пацієнта теж залежить від віку, травми і характеру самого пацієнта. Як правило, мотивація пацієнта після травми шийного відділу хребта сильніша, ніж у пацієнта з інсультом або черепно-мозковою травмою.

У реабілітації є правило: що раніше її розпочати, то кращим буде результат. Особливо важливий перший рік. Далі відновлення проходить повільніше і часто спрямоване на підтримку стану, що вже є.