Басілайшвілі був відомою людиною в медичній та батьківській спільнотах Харкова. Про його загибель писали місцеві ЗМІ, під постами дружини Басілайшвілі Ірини Борзенко про смерть чоловіка – сотні коментарів із співчуттям. Багато з них – від пацієнтів.

– Взимку 2012 року моїй дитині було рік і сім місяців, і вона почала задихатися, – згадує одна з пацієнток Басілайшвілі Анна Якименко. – Я відразу зателефонувала Олегу Валентиновичу. У ті дні він провів у нас вдома багато часу – спостерігав за дитиною, щоб зрозуміти, що відбувається. Йому телефонували пацієнти, він їхав на виклик і повертався. Потім помітив, що дитина краще дихає, коли холодно, і ми з ним відкрили вікна, сиділи в шапках і куртках. Він був весь час на зв'язку, поки дитина не одужала.

Огляд у Басілайшвілі тривав 15 хвилин, а його підхід відрізнявся від підходу інших лікарів. Під час прийому він не розмовляв із дітьми – просто спостерігав, як вони себе ведуть, слухав, оглядав. Часто міг взагалі не призначати ліки або призначав мало. Коротко пояснював батькам, що відбувається.

– Деяким батькам таке не підходить – їм потрібно, щоб з ними сюсюкали. Мене абсолютно не напружувало, що він міг бути мовчазним або дивитися поглядом, в якому читалося: "Що ви від мене хочете? Набридли зі своїми соплями", – розповідає пацієнтка Наталія Воробйова. – Я просто знала, що, якщо він запідозрить у дитини щось серйозне, то це – зовсім інший Олег Валентинович. Без іронії та глузувань, серйозний і зосереджений.

У багатьох пацієнтів з часом зав'язувалися дружні стосунки з Басілайшвілі – до нього зверталися з будь-яких медичних питань, просили порадити лікарів, поїли чаєм після огляду, хтось навіть навмисно купував його улюблену ковбасу та сир, а у когось вдома були спеціальні "капці Басіка" – цим прізвиськом Басілайшвілі називали друзі, колеги і пацієнти.

Басілайшвілі – з родини медиків. Його батько, Валентин Басілайшвілі, також був педіатром й автором наукових посібників. Олег працював у медицині 20 років. Спочатку був неонатологом реанімаційного відділення Харківського міського перинатального центру, до 2011 року завідував відділенням новонароджених у харківському пологовому будинку №7, потім працював головлікарем у приватних клініках, а 2019 року відкрив власну – невеликий медцентр Basilayshvili Center, де приймав разом з двома іншими лікарями.

Медсестри відділення новонароджених харківського пологового будинку №7 часто згадують Басілайшвілі, хоча він звільнився звідти дев'ять років тому.

– До нього у нас була завідувачка, яка нічого не дозволяла. У медсестер не було свого кута, і на нічних чергуваннях можна було тільки сидіти на стільчику в коридорі, – згадує Віра, одна з медсестер. – Коли Олег Валентинович став завідувачем, я подумала: хай буде, що буде, піду до нього, попрошу. Прийшла, розповіла, як важко чергувати ночами і хочеться прилягти. Він мене перебив: "Я все зрозумів. Ось це крісло для початку тебе влаштує? Забирай".

Майже відразу Басілайшілі зробив у відділенні туалет для медсестер (до цього їм доводилося бігати на сусідній поверх), душову та кімнату, де можна відпочити і поїсти. Для пацієнтів відділення провів кисневу розводку і реанімаційні місця для новонароджених. Медсестри згадують, як він захищав їх на планірках з головлікарем, а на запитання: "Вам через нас дісталося?", відмахувався: "Все нормально. Працюйте".

Лікар-неонатолог Ольга Мустафаєва познайомилася з Олегом Басілайшвілі, коли прийшла на інтернатуру в перинатальний центр. Молоді лікарі, які там працювали, здавалися їй мало не богами, а Басілайшвілі виділявся особливо – при ньому було соромно чогось не знати.

– Пам'ятаю, мені потрібно було зробити певну процедуру з дитиною, яку я раніше не робила, – розповідає Мустафаєва. – Він стояв позаду і гордовито спостерігав – впораюся я чи ні. Він зневажливо ставився до людей, які не вміли робити те, що мали вміти.

Через кілька років Басілайшвілі вже працював у 7-му пологовому будинку і під час однієї з зустрічей ні з того ні з сього заявив Ользі: "Тобі нічого робити у 5-му пологовому будинку. Ти там деградуєш. Приходь до нас у пологовий будинок". Лікарка відмовилася, а ввечері того ж дня Басілайшвілі зателефонував їй і сказав: "Завтра у тебе зустріч з головним лікарем".

– Фактично він вирішив за мене, де я буду працювати. Але я жодного разу про це не шкодувала, – каже Ольга.

Чоловік у чорному костюмі і метелику посміхається, обіймає дружину в вечірній сукні з декольте і сміється, коли друзі розповідають про нього кумедні історії. Це – день народження Олега Басілайшвілі, 8 грудня 2019 року. Йому виповнилося 50, і його дружина Ірина влаштувала грандіозну сюрприз-вечірку в ресторані та зняла її на відео.

Ведучий в образі Дороті Майклс з улюбленого фільму Басілайшвілі "Тутсі" за чергою запрошує на сцену його друзів, колег і пацієнтів. В їх тостах часто звучить: "І хоча ти здаєшся суворим й іноді гордовитим, всередині – ти дуже вразлива людина".

Ірина пишається цією вечіркою. Вона готувала її два місяці таємно від Олега. Ми зустрічаємося з нею в кафе в центрі Харкова, і перед зустріччю зовсім незрозуміло, якою вона виявиться. Про Ірину відомо тільки, що вона завідує пологовим блоком у Харківському регіональному перинатальному центрі, веде блог про вагітність і пологи, любить постити в фейсбук знімки з фотосесій з чоловіком, пише вірші, захоплюється психоаналізом і важко переживає смерть Олега.

Вони з Басілайшвілі познайомилися в сьомому пологовому будинку. Ірина була заміжня і вагітна другою дитиною, Олег – вдруге одружений, у нього теж уже був син.

Роман зав'язався 12 років тому, коли Ірина вийшла з декрету. Вони почали жити разом, народили сина й одружилися. Подруга Борзенко Олена Привалова згадує, що Ірина дуже змінилася від початку цих взаємин.

– Вона все життя була дуже правильною – добре вчилася, була зразковою дружиною і мамою. У неї начебто був комплекс відмінниці, а Олег показав їй, як можна бути вільною, – згадує Олена.

Ірина розповідає, що любив Олег. Він обожнював готувати – кілька днів міг возитися з фуа-гра, маринував стейки в вині, готував піцу, різотто, паелью і що завгодно. Розбирався в вині, віскі, любив дорогі годинники, добре одягатися і щоб все навколо нього було красиво.

Друг Олега та Ірини, завідувач гінекологічним відділенням Харківського міського перинатального центру Олександр Железняков згадує, як Басілайшвілі обирав меблі та декор для своєї нової клініки:

– Я йому кажу: "Олеже, заспокойся! Неважливо, на якому стільці буде сидіти пацієнт. Для нього головне – не стілець, а то, що ти скажеш". Проте він відповідав: "Ні, ти не розумієш, стільці повинні бути саме ось такі, ідеальні". Він приділяв дрібницям дуже багато уваги.

Одного разу Ірина пішла в салон краси і обрізала пряму гривку. Прийшла додому, а Олег сказав: "Це жахливо і нікуди не годиться. Тобі не личить". Ірина засмутилася і навіть наступного дня з вигляду чоловіка бачила, що її гривка його дратує. Вона знову поїхала в салон, попросила майстра переробити і більше ніколи не змінювала зовнішність без схвалення чоловіка.

Подруга Ірини Олена Привалова пригадує, що раніше вони часто разом ходили в магазини одягу. Ірина міряла кілька нарядів, потім приїздив Олег, вона знову все примірювала і купувала тільки те, що йому сдобалось.

– Останнім часом ми перестали купувати одяг разом. Але нещодавно я купила собі широкий комбінезон, поміряла перед ним вдома, і з ним трапилася істерика – він сміявся і не міг зупиниться. Я зрозуміла, що не зможу носити те, що йому не подобається, і відвезла назад.

Наприкінці січня 2020 року Ірина та Олег відпочивали з друзями на гірськолижному курорті в Австрії. В інтернеті вже щосили писали про новий вірус, який з'явився в Китаї. Басілайшвілі, хоча і не дуже добре знав англійську, моніторив американські сайти, і відразу сказав дружині та друзям, що це – серйозно. Ті сміялися: "Де ми і де Китай? До нас нічого не дійде". На початку березня, ще до оголошення карантину в Україні, Олег приніс додому стос респіраторів. Тоді Ірина зрозуміла, що він по-справжньому стурбований пандемією.

Коли почався карантин, Ірина й далі їздила на роботу: "адже жінки все одно народжують", проте Олег здебільшого залишався вдома. І його це гнітило.

– Він звик жити в режимі невгамовного телефону. Пацієнти телефонували навіть у ночі, і в якийсь момент він почав вимикати телефон на ніч – тоді вони телефонували мені і просили дати йому слухавку, – згадує Ірина. – А тут почалося затишшя. Діти сиділи вдома і перестали хворіти. Та й дохід у зв'язку з цим різко впав.

Друг Олега Олександр Железняков говорить гіпотетично:

– Лікарі дуже залежать від своїх пацієнтів. Ми звикаємо до того, що ми потрібні, і підсаджуємося на це відчуття. Якщо якийсь час у нас мовчить телефон, ми сприймаємо це як катастрофу. Особливо вразливій від природи людині здається, що вона нікому не потрібна, і починається професійна криза.

У травні, після зняття жорсткого карантину, справи на роботі почали налагоджуватися, хоча її все одно було менше, ніж раніше. Басілайшвілі побадьорішав, й Ірина подумала, що все знову буде добре. У липні вони вдвох полетіли відпочивати до Туреччини, хоча зазвичай відпочивають з дітьми.

– Коли я зараз це згадую, розумію, що мені весь час хотілося його чимось потішити, здивувати. Розвеселити, підтримати, зробити йому приємне. Він не був супервеселим у Туреччині, але це був хороший час. Мені здавалося, ми обидва відпочили, – пригадує Ірина.

За кілька днів після повернення до Харкова пара вечеряла в ресторані, й Ірині прийшло повідомлення: "Помер Ашот".

Друг Олега та Ірини Ашот Худаєв – лікар збірної України з футболу і харківської команди "Металіст". Наприкінці липня він захворів на коронавірус, 70% легенів були вражені пневмонією. За кілька днів у реанімації в нього стався інфаркт. Худаеву було 48 років.

– Не те, щоб вони з Ашотом зустрічалися щотижня, але вони були дійсно близькими за духом людьми. Олег, можна сказати, любив його, – каже Ірина. – Коли це сталося, Олег був дуже вражений. Він сказав, що не піде на похорон, а потім – і на 40 днів. Я бачила, що він увесь час ніби трохи засмучений, але він не виливав мені душу. Він взагалі не був людиною, яка розповідає про переживання прямо.

3 серпня Олег сказав Ірині, що погано почувається – слабкість, температура 37,7, легкий нежить. Дуже перелякався і одразу вирішив, що це – коронавірус. 4-го він здав тест, але той виявився негативним.

Олег не заспокоювався, Ірина намагалася знизити градус напруження: "Тест негативний, припиняй панікувати. Просто починай пити антибіотики, як ти зазвичай це робиш. Немає в тебе ніякого коронавірусу". Ефекту від своїх слів вона не відчувала і зараз говорить: "У нього було якесь передчуття, що це точно воно". І після глибокого зітхання продовжує: "А може, у нього були й інші погані передчуття, але він про них не говорив".

Ірина того тижня теж відчувала нездужання, але списала це на хронічну втому і легку застуду через те, що кожного дня пірнає в холодне джерело. Про всяк випадок поставила на тумбочку біля ліжка флакон з парфумами – щоб щоранку перевіряти, чи відчуває запахи. 8 серпня флакон не пах нічим.

Вони з Олегом відразу поїхали в приватну клініку і зробили терміновий тест. За кілька годин прийшли результати – обидва позитивні. Увечері зробили комп'ютерну томографію (КТ) легенів. У Ірини – все чисто, в Олега 25% легенів були вражені пневмонією.

– Олег відразу зателефонував другові, який працює з хворими на коронавірус. Той сказав: "Ти в групі ризику – 50 років, проблеми з серцем в анамнезі. Лягай у лікарню". Я була впевнена, що Олег відмовиться – ми завжди від усього лікувалися вдома. Але він поклав телефон і сказав, що потрібно госпіталізуватися.

Ірина сама перетелефонувала лікареві й запитала: "Ти впевнений? Навіщо йому в лікарню? У нього там настрій зіпсується. Він же в лікарнях ніколи не лежав". Лікар відповів, що краще перестрахуватися – раптом вночі стан погіршиться, до того ж найнебезпечніший час хвороби – другий-початок третього тижня – ще попереду.

Олега поклали в двомісну палату. Ірина привезла йому книги, скачала на ноутбук фільми. Вона почувалася нормально, тому щодня приїздила до чоловіка і привозила їжу. Через кілька днів Олегу погіршало. З'явилася задишка й ознаки легеневої гіпертензії. Ірина пояснює: коли легенева тканина пошкоджена, кров надходить із серця в легені під великим напором, і кров'яний тиск в легеневих артеріях підвищується. Це проявилося на УЗД, і після нього Олег зателефонував Ірині і сказав, що його переводять на кисневий концентратор.

– Я дуже перелякалася і розплакалася. Адже це означало, що лікування не допомагає, і ситуація стає неконтрольованою. В голові була історія Ашота, – Ірина глибоко зітхає. – Я думаю, він теж злякався. Але мені цього не казав.

Басілайшвілі провів на кисневому концентраторе чотири-п'ять днів. Це виглядає так: людина вимірює показник насиченості крові киснем і, якщо цифра опускається нижче 94, бере кисневу маску і дихає в неї. Коли показник піднімається, маску можна відкласти. Але ефект зазвичай триває до 15 хвилин, далі сатурація падає, і потрібно знову брати маску.

Друзі пригадують, що тими днями Олег не міг сказати більше двох-трьох слів. Потім починав задихатися. В один з таких днів Ірина приїхала до чоловіка, зайшла в палату і побачила, що він лежить і нормально дихає. Він встав їй назустріч, пройшов кілька кроків і задихався, ніби піднявся на десятий поверх. Ірині стало моторошно, але вона не подала жодного знаку і жартувала. Олег теж удавав, що все гаразд.

– Коли людина потребує штучної вентиляції легенів (ШВЛ), її вводять у медикаментозний сон, і вона не бачить, що відбувається далі, – розповідає харківський анестезіолог і медичний психолог Олександр Золотарьов. – А коли пацієнту дають кисень, він перебуває в свідомості, бачить показник сатурації, яка постійно падає. Цілими днями вона може тільки сидіти, дихати і думати. Зазвичай у такій ситуації людина переосмислює своє життя. Вона розуміє, що ще вчора була веселою і з купою планів, а сьогодні залежить від банального кисню. Це відчуття не для людей зі слабкими нервами.

Золотарьов знав Басілайшвілі останні п'ять років і вважав його своїм другом. Але зараз він каже як би не про нього, а загалом – про свої спостереження за час роботи з хворими на коронавірус.

Він розповідає, що під впливом хвороби і стресу багато хто починає бачити своє життя у чорних тонах. А далі, якщо спростити, все залежить від емоційно-вольової сфери особистості людини – виявиться він сильнішим за свій стан чи ні.

Олег був у лікарні близько двох тижнів. Потім отримав негативний результат тесту, і Ірина забрала його додому. Вона їхала в машині на виписку і посміхалася: тепер все погане позаду, і життя почне налагоджуватися.

Два перших дні так і було – Олег радів, що повернувся з лікарні, знову почав працювати. На третій день він прокинувся в поганому настрої, який більше не минув.

– Його нічого не тішило і все дратувало. Наприклад, я готую, а він підходить, пробує сир і каже, що він зіпсувався. Хоча це не так. І що б я не зробила – все не годиться, все несмачне і зіпсоване.

Ті, хто не так близько знав Басілайшвілі, не помічали, що він змінився – може, став трохи більше замисленим, трохи частіше дивився у вікно, трохи менше розмовляв. Удома багато часу лежав і читав книги або дивився щось у телефоні.

Ірина металася між станами "З Олегом відбувається щось жахливе" і "Він втомився після хвороби, скоро мине". Якось вранці вона прокинулася, і її злякав вираз обличчя чоловіка. Що вона в ньому побачила, не може описати словами. Швидше відчула, що йому зовсім зле, і вирішила проконсультуватися у знайомого психіатра. Потім з психіатром зрідка став листуватися Олег.

Одного разу Олег сказав дружині: "Я ось лежу і думаю, а може, всім було б легше, якби я здох?" Ірину це злякало і розлютило: "Олег, кому було б легше, поясни? У нас дитина. І взагалі, звідки у тебе такі думки?" Олег відповів: "Ти знаєш, зі мною щось сталося". Але що – не пояснив.

Ірина намагалася весь час займати чоловіка справами. Просила прибрати в квартирі, кудись поїхати, щось забрати або купити. Щовечора кликала його вечеряти в ресторані. Думала: "Гарне місце, смачна їжа, гарна погода, ніхто не дратує – теоретично, це має допомогти розслабитися". Розслабитися це не допомагало – на вечерях Олег був мовчазним і зануреним у себе, але і це було краще, ніж сидіти вдома.

4 вересня Олег та Ірина були запрошені на весілля. В якості сюрпризу вирішили заспівати пісню на сцені. Це придумала Ірина, щоб відволікти Олега. Кожен співав по чотири простих рядки, щось на кшталт: "Сімейне життя – це ванна з шампанським, кавою в ліжко. Сімейне життя, сімейне життя". Потрібно було записати фонограму в студії, і тут Олег зрозумів, що не може запам'ятати свої слова.

– Він постійно про це говорив: "Я не можу запам'ятати, не можу запам'ятати". Я спочатку не розуміла, він жартує чи ні. Потім кажу: "Забий. Запишемо фонограму, а на самому весіллі просто будеш відкривати рота". Це ж говорив і ведучий, проте Олег ніби не чув і дуже нервував.

Він почав скаржитися на безсоння і лежати в ліжку вранці довше, ніж зазвичай. Ірина кликала його з собою на джерело: "Ти все одно не спиш. Поїхали! Не захочеш занурюватися – хоча б погуляєш на природі, розвієшся". Олег погодився тільки раз. Він пірнув, погуляв, і на пару годин ніби повернувся в свій звичайний стан – став веселим і, здається, знову побачив світ навколо.

– Ми сідали в машину, і я йому сказала: "Ось бачиш, як тобі класно, настрій покращився! Давай їздити разом щоранку". Він погодився, а наступного ранку знову: "Не піду". Лежить і все. Я питала, що відбувається, про що він думає. Він мовчав. Не могла ж я запитувати це постійно або виносити його на руках на вулицю, – Ірина ніби виправдовується перед собою. – Я правда намагалася як могла. Але щоразу змушувати і просити – мене це вимотує.

Ірина постійно аналізує ті тижні і каже, що тільки зараз зрозуміла, наскільки важко було Олегу, та й їй самій. А тоді – ніби не усвідомлювала цього. Їй ні разу серйозно не приходила думка, що він може накласти на себе руки, але тепер здається, що десь у підсвідомості вона про це знала.

– За кілька днів до цього епізоду (Ірина не боїться слова "самогубство", але сама в розмові намагається не вимовляти його) у мене раптом почало косити обличчя на один бік, і з'явився нервовий тик. Я злякалася, зробила МРТ, але виявилося, що це нервове. Тільки тоді за реакцією власного тіла я зрозуміла, наскільки мені важко виносити те, що відбувається.

Басілайшвілі ходив на роботу, займався хатніми справами. Більшість друзів і пацієнтів, які бачили його за кілька днів до самогубства, не помітили, щоб він був особливо пригніченим і сумним. Проте Олександр Железняков згадує, як на останній зустрічі Олег раптом сказав йому: "Мені дуже тоскно".

– Але ми перевели це все на жарт. Пішли в кіно з сім'ями, потім повечеряли. Він був такий самий, як зазвичай. Нічого в ньому не викликало побоювань з медичної точки зору. А може, я просто цього не бачив, як не бачиш багато чого в своїх близьких.

14 вересня всі було як завжди. Вранці Олег та Ірина роз'їхалися на роботи. Олег провів прийом. З'їздив до офтальмолога – у нього почався кон'юнктивіт. Відвіз собаку до ветеринара. Відправив Ірині список препаратів для тварини. У першій половині дня вони зідзвонювалися кілька разів.

Потім Ірина приймала пацієнтів. Коли вони пішли, подивилася на телефон і побачила пропущений виклик від чоловіка. Перетелефонувала, але він не взяв слухавку. Вона почала нервувати, але зараз не може пояснити, чому саме, – її інтуїція в той день мовчала.

– Потім я прийшла до відділення, і старша операційна сестра сказала, що Олег телефонував, питав, чи я на роботі. Вона відповіла: "Сукня в шафі висить. Отже, на роботі". Я знову йому зателефонувала, він не взяв слухавку, – Ірина розповідає це і з упевненої в собі жінки перетворюється на м'яку та беззахисну. – Я запанікувала, а потім думаю: ну чого я втрачаю свідомість? Таке ж уже траплялося. Ми відпочивали в Єгипті, він пішов в море дивитися на рибок і пропав на півтори години. Я тоді злякалася, полізла в воду шукати, старшого сина за собою потягнула. А виявилося, чоловік просто захопився рибками.

Ірина спробувала заспокоїти себе цим спогадом. І чекала, коли чоловік перетелефонує. Проте замість нього зателефонувала керуюча будинком – і сказала, що Олег випав з вікна.

Останні фрази Ірина промовляє, дивлячись на стіл, і якимось важчим голосом. Каже, що тільки потім зрозуміла: Олег телефонував, щоб упевнитися, що вона на роботі і не завадить йому. Розповідає, що їхала додому і чомусь дуже боялася знайти передсмертну записку. Але записки не було. Була тільки розкладена на столі схема лікування собаки.

– Я намагалася як могла. Але я ж не фахівець, – Ірина ніби намовляє себе перестати брати на себе всю провину. – Мені здавалося, все налагодиться, адже ми не одні – він тричі на тиждень спілкувався зі своїм психоаналітиком. Ми обидва ходимо на психоаналіз вже п'ять років. Листувався з психіатром. Я потім читала їх листування. За три дні до цього випадку психіатр запитав: "У тебе є суїцидальні думки?", Олег відповів: "Майже немає".

1 жовтня Ірина написала пост і назвала його "Депресія після ковіду – причина смерті мого чоловіка". "Люди з пневмонією при COVID відчувають гіпоксію (брак кисню). Найчутливіший до нестачі кисню орган – головний мозок. (...) У Олега почалася депресія. Ми спостерігалися і лікувалися у високопрофесійних психіатра і психоаналітика. На превеликий і несподіваний жах, хвороба перемогла Олега", – написала Ірина.

Людина в депресії думає, що цей стан з нею назавжди – і парадокс у тому, що вона думає так, навіть якщо розбирається в цій темі і теоретично знає, що депресію можна вилікувати. Вона бачить тільки чорну сторону всього, а думка про можливе одужання – це вже проблиск, і він в такому стані неможливий. Почасти суїцид здається можливістю втечі від цих страждань і єдиним виходом з болісного стану.

Мангубі написав дисертацію про спроби самогубства у психічно хворих і здорових людей. Він каже, що в деяких випадках люди з депресією можуть здійснювати суїцидальні спроби і з підготовкою (обирають спосіб і час). Проте дехто робить таку спробу імпульсивно:

– Ця думка є у них в голові і спрацьовує, коли з'являється тригер – відкрите вікно, відсутність близьких вдома, якась новина по телевізору, відкритий сейф зі зброєю. Це трактується як натяк, знак, і людина діє імпульсивно. Особливо часто так буває у людей при першому епізоді депресії, коли у них ще немає досвіду виходу з цього стану.

Мангубі каже, що якщо пацієнт з депресією вирішив накласти на себе руки, швидше за все, він це зробить. Родичі та друзі не можуть побачити межу між поганим настроєм і депресією. І навіть якщо намагаються допомогти, їх методи не працюють.

– Хтось може запитати: "Хандриш? Така гарна погода, йдемо кататися на велосипеді". Вони не можуть побачити світ очима людини з депресією – небо сіре, сонце сіре, трава сіра, звуки приглушені. Ні в чому немає ні радості, ні сенсу. Все болісно. Зрозуміти це і допомогти може тільки лікар.

Ми з Іриною стоїмо біля кладовища в центрі Харкова. На могилі Олега провели менше двох хвилин – Ірину ноги самі несуть з цього місця. Як і перебувати на кладовищі, їй важко спілкуватися з людьми, які з'явилися в її житті завдяки Олегу і асоціюються з ним. Вона ще тільки шукає свій спосіб вижити після втрати.

Іноді їй сниться, ніби Олег помер, а потім воскрес. У цих снах вона питає: "Чому?" Найчастіше він відповідає, що шкодує про те, що вчинив.

На очах у Ірини з'являються сльози. Вона розповідає про сни, про почуття провини, яке накочує на неї хвилями. Про те, що спочатку злилася на Олега – за те, що він повівся з нею та їхнім спільним сином так жорстоко. Розповідає, як злість минула і з'явилася величезний жаль – за муки, які він переживав останнім часом, і фізичний біль, який пережив, коли помирав.

– Ви вірите в життя після смерті? – запитує Ірина наостанок. – Ми з Олегом ніколи не розмовляли про смерть. Але я знаю, що він не вірив. Я теж не вірю.

За кілька днів Ірина надсилає пост-спогад з фейсбуку Олега за листопад 2017 року. Там три фотографії – каструля з шурпою на плиті, дорогий коньяк і чорно-білий дуже гарний знімок Ірини. І підпис "Поверніть хлопчиків додому".