31 грудня, за півтори години до Нового року, у найвіддаленішому терміналі В аеропорту Бориспіль приземлився спецборт з Ербіля, столиці Іракського Курдистану. На вигляд — пересічний пасажирський літак, проте пасажири його були непересічними. Спецрейс доставив в Україну двоє жінок та семеро дітей, які ще вранці були полоненими табору Рож на території Сирії.

Рож і аль-Хол – табори для біженців закритого типу, по суті це просто тисячі наметів посеред пустелі. Їхні мешканці не можуть за своїм бажанням вийти за паркан з колючого дроту, котрий охороняють озброєні люди. Аль-Хол, від початку розрахований на 11 000 біженців, вміщує понад 60 000. Це жінки і діти, яких адміністрація таборів вважає "сім’ями бойовиків ІД". Умови, в котрих вони мешкають, Міжнародний Комітет Червоного Хреста та "Лікарі без кордонів" характеризують як гуманітарну кризу.

Є серед полонянок і громадянки України. У кожної з них своя історія. Одні — завербовані, інші — обмануті чи залякані чоловіком, є зовсім юні, яких виманили у 18, і жінки поважного віку, котрі поїхали за сином або донькою.

Протягом кількох місяців ми підтримували зв’язок із однією з них — кримською татаркою, яка назвалася Євою. Молода освічена жінка, матір двох доньок втекла з анексованого Криму у 2014 році до так званої Ісламської держави. Життєву історію Єви ми розповіли у першій частині.

Вона майже зневірилася, що зможе вибратися з табору і витягти звідти дітей. Проте, вхопившись за найменший шанс достукатися до українських чиновників, погодилася на розмову. Навіть під страхом побиття й тюрми за зв’язок із зовнішнім світом.

Ризик себе виправдав. Серед пасажирів, яких новорічний рейс доставив до Борисполя, була Єва з доньками. Ми розповідаємо про спецоперацію, як її побачили визволені жінки, скільки ще українок чекають на свободу в сирійських таборах і як складається життя Єви після полону.

За повідомленнями Офісу президента та СБУ, чиновники і спецслужби працювали над репатріацією півтора роки. Формували списки на повернення, ідентифіковували жінок та дітей, яких утримують в таборах аль-Хол і Рож, перевіряли їх на причетність до терористичної діяльності та розробляли план евакуації. Результатом спецоперації стало визволення двох сімей із табору Рож.

А ось чого немає у пресрелізах: на момент евакуації в таборах перебувало 12 громадянок України та 37 їхніх дітей, які однаково прохали і чекали повернення додому та були включені у списки. Родичам обіцяли, що заберуть їх усіх. Проте цього не сталося, щось пішло не за планом.

Евакуаційна група перебувала в Іраку близько двох тижнів. Перемовини з адміністрацією таборів велися складно, проте родичів запевняли, що без жінок та дітей додому ніхто не поїде. Якщо буде потрібно, то група залишиться і працюватиме після Нового року.

Проте увечері 30 грудня представники Офісу президента у приватних розмовах з окремими медіа попередили, що літак із біженцями повернеться в останній день 2020-го. Журналісти почали розпитувати родичів, що їм відомо. А ті знали, що жінки й діти досі на місці, тож зібрати їх усіх та доправити до аеропорту в Іраку за півдня — просто неможливо. Ані українкам у таборах, ані їхнім родичам нічого не розповідали до останнього. Жінки дізналися, що залишаються в аль-Холі і Рожі вже після того, як Єву та Аліме вивели з табору.

Єві сказали, що вона їде додому вночі 30-го. Жінка знала, що йдуть переговори, проте все одно не відразу повірила у своє щастя. Єва провела у таборі найдовше з усіх українок, це була її четверта зима в пустелі.

"Пізно ввечері, десь біля 22:30 охорона зайшла в намет, ми з дівчатками вже спали, світло вимкнули. Вони різко зайшли з ліхтариками. "Що, спиш?" — здивувалися. Роззирнулися і сказали, щоб завтра о 7:30 я підійшла до них у в'язницю з речами. Я запитала, що сталося. Вони сказали: "Ти відлітаєш". Я зраділа. Вони ще раз роззирнулися, потягли з намету усе, що їм сподобалося, газовий балон забрали, парасольки, олію соняшникову і пішли", — а Єва побігла до подруг поділитися звісткою та попросити, щоб провели її вранці.

Вночі вона майже не спала, промотувала в голові можливі варіанти, боялася, що в останню секунду курди передумають. Вранці зібрала сумки, одягла дітей та о 7:30 була на місці. Їй звеліли чекати в окремій кімнаті. Десь за пів години Єва почула дитячий гамір за стіною, заглянула по сусідству: "Я подумала, може, інших сестер [по вірі] привезли. Відкрила двері та побачила Аліме. Я запитала: "Ти українка, так?" — "Так". І ось там на місці ми і познайомились".

Аліме — також кримська татарка, мати п’ятьох дітей — поїхала у Сирію після анексії разом із чоловіком на запрошення знайомої пари українців з Ялти. Діставшись земель псевдохаліфату, вони дуже швидко зрозуміли, що це був обман і пастка. Чотири роки сім’я жила під бомбардуваннями й тікала від війни. Зрештою вони дісталися Багуза — останнього поселення під владою Ісламської держави.

Звідти за першої нагоди, у лютому 2019-го, вийшли "коридором" до курдів. Там сім’ю розділили: чоловіка Аліме відправили до тюрми, з того моменту вона його більше не бачила. А саму жінку з дітьми повезли у табір аль-Хол. В аль-Холі вони прожили півтора роки. У червні 2020-го їх обманом перевели у Рож, пообіцявши репатріацію в Україну, а насправді відправили у тюрму. Останні пів року Аліме провела у новій частині табору Рож.

Ось що вона розповідає про свій ранок 31 грудня: "Я вийшла до воріт, не зводячи погляд з наметів в іншій частині табору. Була впевнена, що дві українки, які там жили, теж повинні вийти. Але там була тиша — ані військових, ні жодного руху. Дуже здивувалася, чому вони не йдуть, може, їх вже відвели або заберуть пізніше. У кімнаті ми просиділи, напевно, години зо дві. Думала, що чекаємо інших українок, але їх так і не було".

Десь об 11:00 з’явилися жінки-військові, які вивели Єву та Аліме з дітьми у двір. Там уже стояв мікроавтобус, за кермом — чоловік-військовий з автоматом. Виїхали за ворота табору, знову зупинилися, жінок та дітей обшукали, потім витягли їхні сумки, перебрали речі та забрали усе, що сподобалося.

Там, за воротами, Єва вперше спробувала дізнатися про інших українок: "Я запитала в охоронниці: "Тут, у Рожі, більше українок. Чому нас лише двоє в автобусі?" Вона покривлялася і сказала: "Тебе щось не влаштовує?" Далі продовжувати я не ризикнула: ще візьмуть за шкірку й викинуть з машини".

Нарешті поїхали. Хвилин за 30-40 дісталися річки. Попереду виблискував Тигр, на тому боці — уже територія Іраку. Зупинилися на останньому військовому пункті з сирійської сторони. Тут жінки вперше зустріли українців.

"Коли ми підїжджали, я звернула увагу на двох високих кремезних чоловіків у камуфляжі. Ми з Аліме ще перезирнулися: хто це може бути? Така цікава зовнішність — або наші, або американці. Вони підійшли до нас: "Українки?" — "Так". Ми познайомилися, вони вручили нам тимчасові посвідчення, трошки поспілкувалися", — згадує Єва. Чоловіки розповіли, що буде далі та як треба поводитись, аби все пройшло без сюрпризів.

А крім того уточнили, чи відомо жінкам, чому не привезли інших українок з табору. "Коли вони до нас підійшли, ми запитали, чому нас тільки двоє. А вони те саме запитали у нас: "Чому інших не віддали?" Відповіді ми так і не маємо", — розповідає Аліме.

За пів години їх переправили через Тигр. З того боку річки чекала частина евакуаційної групи. Відразу за мостом мікроавтобус зупинився, двері рвучко відчинилися.

"Ми навіть не встигли оговтатися, хтось різко прочинив двері в автомобіль, а там так багато людей, камери, журналісти. І клац-клац-клац — ось ці звуки. Я злякалася, на мені навіть маски не було, — найбільше Єва боялася, що її впізнають і до батьків в Криму нагряне ФСБ. — Я навмисне тримала сумочку під рукою, щоб одягнути маску. Але так розгубилася, що не встигла закритися. Нам відразу: "Давайте, виходьте! Ви вже вільні". Але я ще не вірила в це. Що відбувається? Якось швидко все сталося".

На жінок пов’язали українські прапори, дітям роздали маленькі прапорці, зробили кілька знімків. Далі їх пересадили в автобус та у супроводі чотирьох військових з автоматами повезли у місто. У просторій будівлі, схожій на автовокзал, чекали іракські спецслужби та українська евакуаційна група. Жінок вкотре допитали (цього разу іракці), обшукали, а після цього оглянули українські медики.

"Всередині будівлі було порожньо, а довкола нас — купа людей. Ми зрозуміли, що усі вони тут через нас, через цю спецоперацію. Дуже швидко все змінювалося: то лікарі, то допити, то журналісти. Аліме відвели на допит, мене — до лікарів. Там же були дівчата-психологи, запитували різне. Потім іракці підійшли, допитували, хто така, звідки, куди", — Єва розповідає, що усе це тривало години півтори. Зрештою жінок вивели з будівлі і посадили в автобус. — Я так зрозуміла, що процедура передачі нас завершилася".

Далі три-чотири години в дорозі. Знервованим, голодним, виснаженим жінкам вони далися складно: "Я була дуже стомлена. Мене сильно захитало, нудило. Плюс ще маски — мало кисню. А вранці у нас було холодно в таборі й дівчата змусили мене одягнути теплий светр. І я їду в цьому автобусі, светр цей ніяк не можу з себе зняти. Я вже просто засмажилася в ньому, почувалася вкрай погано. А ще ми голодні були. І дівчатка не слухалися, спати в дорозі не хотіли. Але я їх розумію — усе нове для них, моїх маленьких донечок".

В Ербіль автобус заїхав уже затемна. Місто здалося Єві неймовірно красивим. Проти пустельних "тужливих і похмурих" краєвидів Сирії Ірак був яскравіший і "багатший" — цивілізація.

В аеропорту стояв літак. Побачити його було чистою радістю. Невже це справді той момент, коли вдасться вирватися додому? Єва та Аліме з дітьми зареєструвалися і зачекали, поки процедуру пройдуть усі інші українці. Тоді під’їхали автобусом до трапу і піднялися на борт. Зрештою злетіли.

Цієї миті сирійська глава Євиного життя закінчилася.

Перші повідомлення про "успішно завершену" спецоперацію з’явилися не в офіційних джерелах — ті мовчали фактично до прильоту літака в Україну, — а у фб-постах журналістів, які супроводжували спецслужби в Іраку. Про тих, хто залишився, у цих постах не було й слова. Жінки в таборах та їхні родичі почувалися пригнічено, вони не розуміли, що відбувається. Члени евакуаційної групи їх заспокоювали в особистих повідомленнях, запевняли, що інші сім’ї також заберуть, лише не сьогодні: "Вас обов’язково віддадуть, ми отримали згоду щодо усіх наших громадян".

Єдині на сьогодні офіційні пояснення — хоча й зовсім неконкретизовані — дали на летовищі у Борисполі замкерівника Офісу президента Роман Машовець та Міністр оборони Андрій Таран у відповідь на уточнююче запитання.

"Чому не вдалося всіх привезти? Тому що зараз тривають загострення у цьому регіоні. Ви знаєте, там дуже складна ситуація. Тому були певні умови і перепони, що не змогли до кінця — скажемо так — доопрацювати на сьогоднішній день", — сказав Машовець. Його слова відразу підхопив Таран: "Справа не в тому, що не змогли доопрацювати. Там дійсно складна ситуація на теперішній час. Зробили те, що могли зараз зробити. Але робота не припинилася на цьому, повірте. Вона триватиме".

Після того, як Аліме та Єву вивезли з Рожу, у таборі залишилося ще дві українські громадянки та 11 їхніх дітей. Вони дізналися про евакуацію аж наступного дня після того, як та завершилася, оскільки у таборі діє вкрай сувора заборона на зв’язок із зовнішнім світом. Жінки подумали, що з аль-Холу і Рожу забрали всіх, окрім них двох, й у розпачі знайшли спосіб відправити рідним тривожне повідомлення.

"Аліме забрали, а за нами двома навіть не прийшли, нічого не сказали. Усіх забрали, залишилися ми вдвох. У них в телефоні є наші імена, але чомусь про нас забули. Сказали, що Україна вже поїхала. Невже це правда? Чи чули ви що-небудь? Ми вже два роки цей депорт чекаємо, невже вони з нами так вчинять?" — запитувала одна з них.

В аль-Холі натомість інформація розлетілася миттєво. Українки з цього табору протягом кількох тижнів сиділи на валізах, усі речі були спаковані, чекали лише сигналу. Але за ними не прийшли.

"Усі ми зовсім зневірилися, усі засмучені. Заледве ходимо. Тут у таборі знають, що наших українок забрали і багато жінок глузують з того, що нас залишили. Трохи складно усе це чути. Ми говоримо, що нас заберуть, бог дасть, заберуть і нас. Та все ж слухати таке дуже і дуже нелегко. І діти щодня запитують: "Мамо, сьогодні ми їдемо додому? Коли ми полетимо?" В першу чергу шкода дітей, що не можеш їм нічого відповісти. Буду чекати від вас новин, бо у багатьох дівчат зараз немає телефонів, вони продали їх, щоб на ці гроші жити", — розповідає одна з жінок в аль-Холі.

Аби прогодувати дітей, жінки розпродали не тільки телефони, а й інші життєво необхідні речі — газ і навіть намети. Ситуація українок у таборі — на межі катастрофи. Їжа і гроші фактично закінчилися, теплого одягу як не було, так і немає, цього тижня температура повітря вночі уперше впала нижче нуля — це реальна загроза смерті.

Окрім того, з табору приходять тривожні новини, що охорона аль-Холу стала значно жорстокішою, почастішали побиття і мародерства. Одна з українок розповіла про події минулого тижня: "Днями з в'язниці вийшли дві жінки, обидві російськомовні. Розповіли, що знову курдянки почали там сильно бити. Одна з них сказала, що її били до втрати свідомості, потім тягли підлогою в туалет і там залишали, допоки не прийде до тями. А потім усе спочатку. І так близько 20 днів. Вона каже, що думала, що ще трохи і збожеволіє. Була на межі. Діти — там же, у в'язниці, в окремій камері. Маму б'ють у сусідній і на їхніх очах тягнуть підлогою в туалет. Обох жінок посадили за те, що знайшли у них телефон. Тож вони тепер кажуть усім, щоб зламали і викинули [телефони], бо в тюрмі дуже важко зараз. Б'ють не всіх, але багатьох".

Єдиний їхній шанс на виживання — якнайшвидша репатріація в Україну. Проте, коли це станеться, достеменно невідомо. У відомствах відповідають, що "найближчим часом", "робота ведеться".

Літак з Ербіля приземлився в Борисполі за півтори години до опівночі. Спочатку трапом спустилися декілька людей у цивільному, потім на борт піднялися з десяток чоловіків у камуфляжі з нашивками "СБУ". Як виявилося, для того, щоб зносити дітей на руках.

Біля літака сім’ї зустрічали чиновники, спецслужбісти та двоє родичок. Сестри не бачилися шість років. Після коротких міцних обіймів українок підвели до преси, попросили сказати кілька слів. Жінки були розгубленими.

"Ми вдячні усім, хто взяв участь у спецоперації. Усім величезне спасибі. Дуже-дуже дякую", — промовила Аліме. Єва додала: "Ми сподівалися, що всі українки повернуться на батьківщину, але ми перед вами ось удвох. Робота продовжується, і я бажаю усім жінкам, які залишилися у таборах, якнайшвидше звідти вирватися. Спасибі групі, яка за нас боролася, дякую їм величезне".

Після цього жінок та дітей спрямували на паспортний контроль і відвезли в один із санаторіїв під Києвом. Там вони провели два тижні. За цей час їх допитали, дорослим відновили паспорти, старшим дітям — свідоцтва про народження. Також дітей звозили в міську поліклініку на загальне обстеження, адже усі ці роки в Ісламській державі, а потім у таборах вони не бачили лікарів.

В Україні дітям відкрився цілий світ. Вони в захваті пізнають нове, дивуються снігу і що річки не висихають, а дерева такі високі й без листя. А ще вчаться безпечно ходити сходами, бо ніколи в житті їх не бачили, і заглядаються у великі дзеркала.

"Ми три роки жили в наметі й усе, що мої дівчатка бачили, — це чисте поле. Річки, озера, дерева — це все для них нове. Коли ми вперше вийшли на природу, доньки побачили річку, воду і кажуть: "Мамо, це так багато дощу було, що така велика калюжа?", — розповідає Єва. І додає, що для неї головним переживанням перших тижнів стало осмислення життя на волі. — Нас часто запитували дорогою: "Чи відчуваєте ви свободу?" Тоді я її особливо не відчувала, а ось тут, в спокої, тиші, коли знаєш, що ніхто за тобою не стежить, ти вільна, можеш робити все, що завгодно, йти, куди завгодно, — це вже згодом до тебе приходить. Відчуття свободи".

У Єви багато планів на майбутнє. Вона хоче знайти дівчаткам хороший дитсадок та відновити свою медичну практику. Усе це довга і нелегка справа, проте жінка налаштована рішуче.

Разом з тим Єва постійно повертається подумки у табір, звідки забрали додому ще не всі українські сім’ї. Вона часто запитує, чи є які новини про їхню репатріацію. Каже, що дуже боляче за них, бо усі роки це був найбільший страх — що одних заберуть, а її залишать.

"У таборі Рож відпочатку я була єдиною українкою, всіх інших тримали в аль-Холі. Тому постійно боялася, що коли за нами все ж приїдуть, то швидше за все поїдуть в аль-Хол. Звідти усіх заберуть, а від мене відмахнуться, мовляв, далеко. Тим більше з адміністрацією Рожу завжди було дуже складно домовлятися, — пояснює Єва. — Тому завжди говорила усім, з ким тримала зв'язок: "Будь ласка, люди, не забувайте про мене. Я тут, я чекаю".