Аль-Хол і Рож – табори закритого типу. Їхні мешканці не можуть за своїм бажанням вийти за паркан з колючого дроту, котрий охороняють озброєні люди. Аль-Хол, від початку розрахований на 11 000 біженців, зараз вміщує майже 65 000. З них дві третини – діти. Така концентрація людей без проточної води та каналізації – вже само собою гуманітарна катастрофа.

У таборі живуть жінки та діти, які втекли з територій, раніше окупованих найжорстокішою терористичною організацією світу "Ісламська держава". Їх називають сім'ями ІДІЛ. Почасти це справедливо. Тому до біженок і ставлення як до ув'язнених.

Але у кожної з них своя історія. Життя куди складніше навішаних ярликів. Деякі виїхали слідом за чоловіком у пошуках кращого життя для мусульман, інших ці чоловіки обдурили або змусили їхати під погрозами. А когось війна наздогнала на мирних територіях, і їм не пощастило вибратися вчасно.

Є й ті, хто сам повівся на казку про халіфат, їхав будувати ідеальну державу, а потрапив у пастку, звідки вибратися можуть тільки мертві. Як мама тієї трирічної кримської татарки, молода освічена жінка, котра вибрала собі ім'я Єва.

У таємному листуванні вона розповіла про життя в таборі за межами людських можливостей. Єва погодилася на розмову, бо ще має залишки надії врятувати своїх доньок.

Різкий звук будильника. Відкриваю очі, за вікном ледь намітився світанок. Піднімаюся, накидаю светр, заварюю каву, сідаю біля монітора. Кутаюсь, чекаю. Рівно в обіцяний час на екрані: "Доброго ранку".

Моя співрозмовниця – десь посеред пустелі за дві тисячі з гаком кілометрів звідси. Єва не може розповісти про себе відкрито, уникає надмірно деталізувати імена, місця і дати. У неї є на те свої причини.

У таборі заборонений зв'язок із зовнішнім світом. Якщо наглядачі дізнаються про нашу розмову, жінку можуть побити, ізолювати, розлучити з дітьми. Проблеми будуть і у родичів. Єва – кримчанка, на півострові живуть її батьки. Вона боїться, що ФСБ прийде до них з обшуками і буде тягати на допити: "Вся моя родина з Криму. Це дуже небезпечно для них. Батьки – у віці й хворіють. Я не хочу їх підставляти". Єдине, що спонукає її говорити, – залишки надії вибратися з сирійських таборів і дати донькам шанс на нормальне життя.

Сирійська історія Єви переплетена з анексією Криму. 2014 року у неї розвинулася сильна депресія, все руйнувалося на очах – звичне життя, робота, соціальні зв'язки. У цей момент їй зателефонувала знайома і почала розписувати барвисту картину майбутнього.

"Вона говорила про те, що тут, у Криму, немає життя. Завела тему про Сирію, мовляв, там є захоплені території з охоронюваними кордонами, на них мирне життя. Там панують добро і справедливість, взаємодопомога та братерство. Це було вербування. Знову ж таки, повторюся, я була глибоко пригнічена. Зазвичай життєві рішення я ретельно обмірковувала. Але в той момент вкрай потребувала вийти за межі середовища, в якому знаходилася", – розповідає Єва.

Про війну в Сирії дівчина знала небагато, здебільшого з мережі: "Відео в Youtube, застосування хімзброї Башаром, діти заплакані і знедолені". В її оточенні не було з ким про це говорити, тільки з людьми в інтернеті. "Знайома" пропонувала виїхати разом, а на місці винайняти будиночок на двох.

За пару тижнів такого спілкування Єва покинула дім, так нікому нічого й не розповівши: "Мене би вважали божевільної, не було кому розповідати. Я жила світським життям, не мусульманка, не в хіджабі. На той момент я не знала, в яку пастку потраплю. Їхала з думками, що залишаюся вільною людиною, в будь-який момент можу повернутися". У Туреччині її зустріли провідники та переправили до Сирії. "Знайома, яка теж "збирала валізи", НЕ поїхала)))", – іронічно зазначає Єва.

"Коли зрозуміли, що ви більше не вільна людина?" – "Коли перетнула кордон між Туреччиною та Сирією".

Про жоден "будиночок на двох" не могло бути й мови. Єві як незаміжній дівчині належало жити в макарі. Макари – це будинки для жінок на зразок гуртожитку, в більшості призначені для вдів і дітей загиблих бойовиків. В одній кімнаті могли тіснитися п'ять-шість сімей. Вони ретельно охоронялися, жінкам виходити не дозволялося, навіть продукти мешканцям приносили чоловіки.

"Моє уявлення про цю війну було як про внутрішній конфлікт між урядом і народом. Пізніше я дізна́юся, що там увесь світ. У макарі було багато жінок і дітей з різних країн, різної національності, кольору шкіри, які розмовляли різними мовами", – згадує Єва. Жити в гуртожитку дуже складно і фізично, й морально, і фінансово, а вихід з нього тільки один – заміжжя.

Єва не хоче розповідати про чоловіка. Я і не наполягаю. Єдине, про що вона говорить відкрито, – він зробив усе, аби визволити її та дітей з підконтрольних "Ісламській державі" територій. "Потрапити туди легко, а вихід дуже складний. Ніхто не говорить про це вголос. Думки були давно, але до кого звернутися, я не знала. Боялася, що мене там “загублять”", – пояснює Єва.

Серйозно готуватися до втечі (або, як вона каже, до "виходу") Єва з чоловіком почали в 2017-му, після того, як іракська армія відбила міста Таль-Афар і Мосул. Населення "Ісламської держави" поділялося на ансарів, тобто корінні народи, і мухаджирів – тих, хто переїхав з інших куточків світу, іншими словами "зробив хіджру". "Здебільшого всі ці іракці, сирійці, арабомовні ще в 2016 році вивезли свої родини та вийшли самі, залишивши на м'ясо мухаджирів, їхніх дружин і дітей. Чоловік побачив, яка доля спіткала мухаджирів в Таль-Афарі і Мосулі, та став прицільно шукати дорогу", – каже.

Пошук "виходу" займав багато часу, вимагав ресурсів, яких не було, граничної обережності та надійних зв'язків. "Там є амніят – щось на зразок СБУ або ФСБ, ці люди відловлювали всіх, хто хотів вийти, ув’язнювали їх та страчували", – пояснює Єва.

Чоловік ретельно підбирав провідника, побоювався, що дружина з дітьми може потрапити в полон. На той момент вона була вагітною. Чоловік продав автомобіль, знайшов людину, якій заплатив, посадив їх і відправив. Але всі запобіжні заходи виявилися марними: "На першому ж посту цей брудний провідник передав курдам нашу групу жінок і дітей. Нас забрали в тюрму і протягом місяця ганяли різними місцями".

Врешті-решт Єва опинилася у таборі в сирійській провінції аль-Хасака. Її контролюють Сирійські демократичні сили (SDF) за підтримки міжнародної коаліції, очолюваної США.

Складно в це повірити, але Єві з дітьми ще пощастило. Вони вижили, не потрапили під авіанальоти, не ховалися від снайперів в траншеях, не голодували, як інші українські жінки. Деяким під час виходу із зони бойових дій доводилося жити в завалах під бомбардуваннями, їсти траву і пити воду з річки, народжувати дітей без медичної допомоги і відразу ж після пологів годинами йти пішки.

"Наше житло – звичайний намет, але намагаємося зробити йому побільше шарів, накидаємо старі намети, чадри. Влітку жити неможливо – спека +45 – +50 градусів, а взимку дуже холодно. Утеплюємо, зміцнюємо, будуємо двори, бо тут страшні буревії. Я таких ніде не бачила. Коли живеш в кам'яному будинку, цей вітер не відчуваєш. Але в наметі враження, що зараз злетиш разом із ним. Минулої зими взагалі пройшов сильний снігопад. Ми дуже здивувалися, в Сирії такого не було ніколи", – розповідає Єва. Вона готується зустрічати в таборі вже четверту зиму.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста та "Лікарі без кордонів" характеризують умови в аль-Холі і Рожі як гуманітарну кризу. В листопаді у сирійській пустелі починається сезон злив та буревіїв, який триває пів року, до квітня, – небезпечний час для мешканців табору.

У наметах немає опалення, газу або електрики для готування. Обігріваються гасовими пальниками, готують на відкритому вогні. "Це найстрашніша річ в холод. Ми їх дуже боїмося, – каже Єва. – Тут часто бувають пожежі взимку. На моїх очах горіли жінки і діти. Шматок ганчірки згорає за секунди".

Адміністрація табору видає вогнегасник на чотири-п'ять наметів, але найчастіше ними не встигають скористатися. Коли загоряється один намет, вогонь моментально перекидається на сусідні. "Добре, якщо люди встигають з нього вибігти, але ось був випадок, коли азербайджанка зі своїми п'ятьма дітьми не встигла. Всі згоріли заживо", – згадує Єва.

Мешканці аль-Хола і Рожа страждають від нестачі їжі, питної води, засобів особистої гігієни. Вони повністю залежать від гуманітарної допомоги міжнародних організацій. У Рожі, до прикладу, ЮНІСЕФ щомісяця видає цукор, соняшникову олію, рис, булгур, горох, сочевицю, побутову хімію. Інші продукти – овочі, фрукти, яйця – за втридорога можуть собі дозволити небагато з тих, у кого є гроші. Але заробити їх тут непросто.

Тримати магазини, виконувати іншу роботу в таборі дозволено виключно іракцям і сирійцям. Решта задовільняється дрібними побутовими підробітками: доглянути за дітьми, прибрати, щось пошити або заштопати. Багатьох виручають родичі, які відправляють грошові перекази неофіційними каналами. Проте в деяких країнах (зокрема, в РФ) за таке судять і ув'язнюють за статтею про фінансування тероризму.

"Тут страшно захворіти, – каже Єва. – З медикаментів можливо дістати ібупрофен, парацетамол, азитроміцин та амоксицилін – і все. Проте ж цим спектром препаратів лікування не обмежується. Якийсь легкий випадок – кашель, температуру – вилікувати можна, але якщо людина звертається з чимось складнішим – менінгіт був у дівчинки, крововилив у бабусі, – ці люди не виживають".

Особливо важко, коли помирає дитина. Від недоїдання, виснаження, зневоднення, холоду та інших станів, з якими легко впоратися в наш час в нормальних умовах. "Діти не щеплені. Кір, краснуха, кашлюк, паротит, Боткіна – щось із цього списку є майже в усіх. В опалювальний сезон у дітей розвивається алергічний кашель на продукти згоряння гасової пічки", – журиться Єва.

Табір аль-Хол розділений на дві частини. Є ті, хто залишився вірним ідеям псевдохаліфату, та ті, хто розчарований до глибини душі й гірко шкодує про свою довірливість. Перші чекають відродження "Ісламської держави", другі мріють про повернення додому. Прихильниці ІД живуть ніби на "своїй" території. Там діють закони "Ісламської держави", а за порушення правил карають спаленням намету, каліцтвами, смертю. Вони залякують та тероризують іншу частину табору – "віровідступниць", до яких зараховують і українських громадянок. В тому числі Єву.

Охорона табору теж побоюється радикалізованих жінок, зайвий раз не заходить на їхню територію. Там можуть напасти навіть на озброєних людей.

Аль-Хол – великий головний біль для курдської адміністрації. Він критично перенаселений, погано організований, важко керований. Щоб трохи розвантажити його, місцева влада розширює табір Рож і потроху перевозить туди жінок з аль-Хола. За яким принципом – поки незрозуміло.

У ніч на 30 вересня дві українські сім'ї курдські охоронці підняли й вивезли в невідомому напрямку. Посипалися повідомлення: "У нас сьогодні вночі о другій годині забрали двох українок із дітьми. Куди – не знаємо", "Треба піднімати тривогу", "Ми боїмося за дітей". Пізніше з'ясувалося, що сім'ї перемістили в Рож, але намет, теплі речі, продукти забрати з собою не дозволили.

Рож значно менший від аль-Хола, розрахований приблизно на 500 наметів. Побутові умови, принаймні в старій частині табору, кращі, але нагляд значно жорсткіший: комендантська година, сувора заборона на закрите обличчя, довгий одяг, чорний колір. Якщо під час щоденного обшуку охорона знаходить навіть чорну шкарпетку або білизну, їх спалюють або ріжуть. А жінка за це може отримати ляпаса.

Проте головна проблема табору – заборона на зв'язок із зовнішнім світом. Якщо раніше телефони просто вилучали, то тепер власницю можуть ударити, забрати до в'язниці на невизначений термін, залишивши її дітей без нагляду. Останнім часом наглядачки виявляють надмірну жорстокість: коли у біженки-туркині знайшли телефон, її вдарили електрошокером. У жінки хворе серце, тож їй стало зле. У підсумку, ледве відкачали.

Місцева адміністрація відстежує матеріали про табори і вкрай ревно ставиться до своєї репутації. Та все ж у зовнішній світ періодично проникає інформація про пияцтво, крадіжки, здирництво і насильство з боку охоронців.

Ще одна біда – нафтові вишки. Ця проблема особливо актуальна для табору Рож: постійні клуби диму на горизонті, смог і неможливий сморід уночі. "Нас не вбивають, ми самі вмираємо потихеньку", – спокійно каже Єва.

Вона зовсім не схильна до заламування рук, прекрасно розуміє, що останні роки поневірянь і страждань – наслідки її помилкового вибору: "Я вже давно все для себе усвідомила. Звичайно ж, це була пастка. Нас обманули, нами скористалися. Але мій жаль нічого не змінить. Це урок для мене, досвід. Зараз головне – вийти з цього полону, витягнути звідси дітей. Я хочу, щоб дівчатка нормально росли і розвивалися, були освічені".

Є два способи вибратися з табору. Перший – офіційний, на рівні міждержавних домовленостей, коли представники країни приїжджають і забирають своїх громадян. Другий – корупційний, коли родичі або самі жінки платять провідникам, щоб ті вивезли їх підпільно. Цей варіант – ненадійний, вартісний і небезпечний.

Минулого літа один з таких шляхів розсекретили. Контрабандисти намагалися переправити кілька сімей в цистерні водовозу. Охоронці вирахували сховок, почувши дитячий плач. Напівживих від спеки людей ледве витягли і привели до тями.

Держави, чиї громадяни опинилися в Сирії та Іраку, по-різному вирішують цю проблему. Одні країни репатріювали жінок і дітей – Саудівська Аравія, Марокко, Косово, Узбекистан, Таджикистан, Казахстан, – навіть коли для деяких із них мова йшла про сотні біженців.

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв після операції з евакуації пообіцяв підтримку жінкам та дітям: "Ці безневинні люди, котрі опинилися в такій складній ситуації, були безмірно раді своєму порятунку. Протягом місяця вони будуть проходити адаптацію та отримувати необхідну медичну допомогу".

У деяких європейських країнах репатріації передує судовий процес – приклад Бельгії, Німеччини або Великобританії. У Нідерландах суд прийняв постанову, в якій йдеться: "Діти не можуть нести відповідальність за вчинки батьків, якими б серйозними ті не були".

Частина держав тягне з рішенням через страх перед масштабом проблеми. А бувають і парадоксальні підходи, коли доля жінки залежить від того, з якого регіону країни вона походить. Наприклад, окремі суб'єкти РФ поставилися до репатріанток по-різному. Коли в Грозний у серпні 2017-го прилетів перший подібний спецборт з Іраку, то чеченки вирушили додому, а дагестанки – під суд.

Україна не відмовляється забирати своїх громадян. Проте й не забирає. У червні минулого року в Кабміні створили спеціальну робочу групу з представників різних відомств на чолі з першим віце-прем'єр-міністром Степаном Кубівим. Координацією дій всіх державних органів зайнялося МЗС.

Були складені списки охочих повернутися додому, ідентифіковані жінки та діти, проведені переговори з представниками сил, які впливають на ситуацію на сирійській території, продумана логістика, розглянуті варіанти евакуації – і все завмерло. З серпня минулого року вся ця робота сповільнилася, а потім просто зупинилася.

Родичі українок, які опинилися в сирійських таборах, постійно пишуть запити до різних відомств та отримують беззмістовні відповіді. У МЗС кажуть, що "можливості консульського реагування щодо захисту наших співвітчизників на території охопленої війною країни обмежені; компетентними органами України спільно з МЗС опрацьовуються модальності безпечної репатріації українців".

13 жовтня цього року під час онлайн-брифінгу глава МЗС Дмитро Кулеба на питання про те, чому евакуація затримується, відповів: "Я вас запевняю, робота ведеться. Але з огляду на учасників нашого процесу і саму проблему, там дуже багато конфіденційної інформації. Основний тягар роботи – не на МЗС, а на колегах зі спецслужб".

Глава Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров, який першим підняв це питання на державний рівень, каже, що списки жінок та дітей на евакуацію тривалий час лежать в кабінетах СБУ. Його слова в непублічних розмовах підтверджують також перші особи МЗС. У чому саме полягає проблема для працівників спецслужби – невідомо. Більше року не можуть перевірити два десятка жінок, опрацювати логістику або все ж уникають відповідальності за процес реінтеграції українок?

Чубаров підкреслює: "Робота з підготовки евакуації була проведена колосальна і, з моєї точки зору, в найкоротші строки. Але з того моменту, коли треба було приймати політичне рішення про евакуацію, – щось не спрацювало".

Політичне рішення – це компетенція Офісу президента. "Я не хочу говорити банальності про те, що життя кожної людини безцінне. Коли люди опиняються в умовах, де їхньому життю загрожує небезпека, держава має вести себе відповідально. Але щодо біженців у Сирії я такої відповідальності з боку Офісу президента не бачу", – підсумовує глава Меджлісу.

Молодшій доньці Єви три роки. Півтора з них жінку перевіряють МЗС, СБУ, Служба зовнішньої розвідки і Головне розвідувальне управління Міноборони. Весь цей час дівчинка живе в наметі разом з мамою і старшою сестрою в нездоровому та небезпечному середовищі. Але головна загроза для неї – в тому, що Офіс Президента так і не проявить "політичну волю".

"Ми досі пожинаємо плоди своєї помилки та будемо пожинати й далі. Дуже багато понівечених доль. Але це урок. Жалем уже нічого в нашому житті не змінити, головне – вдруге не наступати на ті ж граблі", – каже Єва.

"Я можу видалити наш діалог?" – "Так, Єво. Дякую".

"Повідомлень ще немає ..."