У рубриці #Герої року ми публікуємо матеріали про людей і компанії, які надихали редакторів і журналістів LIGA.net 2020 року. Ми не проводили конкурси із залученням експертного журі і не робили рейтинги зі складною методологією, а дотримувалися принципу: неможливо не згадати.

Лікарі – головні герої 2020-го, це абсолютний консенсус редакції. Особливе місце в нашому списку займають сотні загиблих українських медиків, які опинилися на передовій у боротьбі з пандемією COVID-19.

Від редактора

2020 року світ боровся з COVID-19. Людству ще належить підбити підсумки боротьби і скласти списки загиблих. Серед яких багато лікарів. В Україні ця робота може затягнутися надовго. І ось чому.

Часом складно розібратися – померлий доктор заразився на роботі та постраждав, виконуючи свій обов'язок, або ж його хвороба і смерть не були пов'язані з професійною діяльністю. Спроба відповісти на це питання часто призводить до конфлікту між сім'ями медиків і установами соціального страхування, які в першому випадку повинні виплатити компенсацію родичам.

Найчастіше права на компенсацію родичі вибивають через суд. "Спірні випадки" відображаються на статистиці. Якої де-факто в Україні немає.

Загалом від коронавірусу з початку пандемії померли понад 10 000 українців. З них, за словами головного санітарного лікаря Віктора Ляшка, – 140 медичних працівників. Таке число він назвав наприкінці жовтня 2020 року. Зараз, два місяці по тому, воно явно більше. Можливо – в рази.

Ми хотіли назвати цей матеріал так: "Список пам'яті". Планували перерахувати всіх лікарів і медсестер, які померли від коронавірусу. Але нам не вдалося отримати список. МОЗ не може його надати. А спроба самостійно зібрати й оприлюднити інформацію про померлих наштовхується на колізії українського законодавства про захист персональних даних.

Ми в жодному разі не залишимо спроб скласти Список пам'яті. І впевнені, що в нього повинні потрапити і ті, хто лікував інших від коронавірусу, і ті, хто щодня знаходиться в контакті з десятками пацієнтів з іншими діагнозами. Всі медичні працівники опинилися цього року у групі ризику. І ті з них, хто помер від COVID-19, гідні звання Герой року. Всім їм ми і присвячуємо цей матеріал.

– Ми з Ашотіком познайомилися у 2000 році в операційному блоці харківської лікарні швидкої допомоги №4. Я була медсестрою, він – ортопедом-травматологом відділення політравми. Обидва в масках, видно тільки очі, але цього вистачило.

Почали спілкуватися. На чергуваннях, коли була хвилинка, він вголос читав мені оповідання О'Генрі та "Маленького принца" Сент-Екзюпері. У нього була сім'я, я – розлучена і з дитиною. Він розлучився, і 2001 року ми почали жити разом.

Ми були разом 20 років. Де б не був Ашотік – у відрядженнях, на зборах – він щодня писав мені в вайбері: "Люсечка, я тебе люблю". Не приїжджав додому без подарунка. Захищав від усіх проблем. Казав: "Люсечка, я тобі рахунок на телефоні поповнив", "Люсечка, я тобі гроші в гаманець поклав", "Люсечка, що ти хочеш? Давай купимо". Моєму синові Сашкові, якого він виховував з семи років, Ашотік був ідеальним батьком.

Він був неймовірно ерудованим, до того ж у різних галузях. Про що б я не запитала – він все знав. Любив музику, багато читав. Весь час купував книги, а коли їх стало занадто багато в будинку, купив "читалку".

Усі 20 років нашого життя у нього були три роботи – лікарня №4, футбольний клуб "Металіст" і національна збірна України. Він був на зв'язку 24/7 навіть на відпочинку. Зазвичай у футбольній команді працюють кілька лікарів, у "Шахтаря" – взагалі свій медичний центр. Ашотік був єдиним лікарем "Металіста". Він лікував не тільки травми, а й застуди, хвороби шлунка та все інше.

У нього були чудові стосунки з хлопцями з "Металіста". Якось ми навіть їздили на кілька тижнів до Бразилії до півзахисника Едмара Галовського де Ласерда – він запросив нас у будинок до своїх батьків.

Коли почався карантин, футбольні матчі та збори скасували. Ашотік дуже чекав на них. Готувався до зборів – замовляв ліки, перевіряв склади, щоб не було проблем із антидопінговим комітетом, складав меню для футболістів. Виходив з дому раз на тиждень – син відвозив його на чергування в лікарню. Інше соціальне життя ми скасували.

Сидячи вдома, ми провели майже всю весну і половину літа. 15 липня вирішили піти на день народження. Добре провели час в ресторані. 16-го вранці у Ашотіка починалося добове чергування. Він прокинувся, сів на ліжку і почав кашляти. Я кажу: "Ашотік, любий, ти не захворів?". Він відповів: "Та ні, все в порядку". Я ще подумала: на дні народження ми танцювали, потім виходили на вулицю. Було прохолодно, він міг застудитися.

Вдень зателефонував з чергування: "Якось недобре почуваюся. Була температура, я випив німесильчик". Я попросила зробити знімок легень, він намагався заперечувати: "Що ти починаєш, просто температура". Я сказала: "Без знімка додому не пущу". Вранці він перетелефонував, сказав, що зробив рентгеноскопію, в легенях все чисто.

Ашотік прийшов додому і погано почувався. Поміряв температуру – 38. Він ліг спати, а я поїхала на роботу. Повертаюся ввечері – так і лежить. Я зателефонувала знайомій інфекціоністці, вона сказала: "Поки ви не здали тест, давай лікувати його за протоколом як для ковіду". Дала список ліків, я купила. Наступного дня Ашотік зробив тест, він виявився позитивним.

Температура то піднімалася, то падала. Ми обговорювали, лягати в лікарню чи не треба. 19 липня у мене був день народження. Ашотік прокинувся і сказав: "Люсечка, люба моя, вітаю! Пробач, що я захворів на твоє свято". Я заспокоїла його: "Ашотік, рідний, ну що ти говориш? У нас буде ще багато днів народження".

Вранці 20 липня ми поїхали в поліклініку. Лікар приймав на другому поверсі. Чоловік йшов сходами і почав задихатися. Ми злякались.

Вирішили лягати в лікарню №17 – її перепрофілювали під хворих на коронавірус. Поговорили з лікарем і поїхали на комп'ютерну томографію (КТ) легень. Коли поверталися, на вайбер прийшов результат – 70% ураження легень. Мене як вогнем пройняло. Я сказала: "Ашотік, любий, все буде нормально". Він засміявся і відповів: "Люсечка, ну звичайно, буде нормально. У мене далекосяжні плани". Хоча він доктор і розумів, наскільки все серйозно.

Чоловіка поклали в реанімацію і підключили до апарата CPAP – коли кисень подається через трубочку в ніс. Лікар казав, що стан стабільно важкий. Того ж дня у мене підвищилася температура до 37,7, потім пропав нюх.

22 липня я зробила тест – позитивний. Син був у шоці, не хотів відпускати мене в лікарню. Наш лікар йому пояснив: "У тата блискавична форма коронавірусу. У мами може бути так само". 23-го, у день народження сина, мене госпіталізували. Зробили КТ – легені були уражені чи то на 5%, чи то на 15%.

Мене поклали в одну палату з Ашотіком. Вдень ми зателефонували синові вайбером. Ашотік сказав: "Санєчка, вітаю! Ось вийдемо з лікарні – і я вам з мамою такий день народження влаштую!".

Я бачила, що чоловікові важко дихати, та й мені гіршало. Нескінченні крапельниці та уколи. Постійно приходили лікарі, обговорювали лікування, ліки. У лікарні були прості антибіотики і кроворозріджувальні препарати, але ми розуміли, що для ефективного лікування потрібні інші ліки.

Препарати коштували понад 10 000 грн на день на одного. Частину ліків неможливо знайти в Харкові, їх везли з Києва. На лікування перераховували гроші наші друзі, моя сестра Таня, колишній спортивний директор "Металіста".

25-го лікарі привезли до нас у палату новий апарат для подачі кисню, щоб дихати не через трубочку, а з кисневою маскою. Вони возилися з апаратом, я на секунду відволіклася. Потім повернулася до чоловіка і побачила, що голова і плечі у нього стали фіолетові. Я нереально злякалася, підбігла до нього. Побачила, що він закусив трубочку для подачі кисню, і зрозуміла, що це ТЕЛА – закупорка легеневої артерії тромбами. Почала кричати: "Ашотік, дихай!". Лікарі сказали, щоб я бігла в коридор і кричала: "Реанімація!".

Я так і зробила. Тут же прибігла реанімаційна бригада. Через вікно в коридорі я побачила, що приїхали мій син і сестра Таня. Вони привезли професора з 22-ї інфекційної лікарні до нас на консультацію. Я відкрила віконце і сказала: "У Ашотіка реанімація".

Не знаю, скільки це тривало, але довго. Потім вийшли лікарі: "Вибачте. Ми робили все, що могли. Прийміть наші співчуття". Далі все було, як не зі мною.

Мене перевели в іншу палату в реанімації. На тлі стресу стан погіршився, і мені підключили кисень. Два або три дні я погано пам'ятаю. Потім потрібно було ховати чоловіка, а я в лікарні. Спасибі доктору, що дозволив піти до моргу попрощатися. Син йшов попереду на відстані, я трохи далі в масці і рукавичках. Попрощалася біля закритої труни. Не пам'ятаю, як йшла назад.

За кілька днів мені зробили повторний тест – знову позитивний. На дев'ятий день мене не виписали. Я лежала в лікарні 20 днів. Це було жахливо – у мене чоловік помер, я в палаті, мені навіть нікого обійняти. Весь час сам на сам із цими думками. Без підтримки сина і його дівчини, сестри, друзів не знаю, як би я вижила.

У серпні були збори національної збірної, яких так чекав Ашотік. Вони проходили в гольф-клубі Харкова. Моєму синові Сашкові зателефонували з керівництва збірної і сказали, що хочуть поїхати на могилу до Ашотіка. Були Андрій Шевченко, Олександр Шовковський і ще троє людей. Саша потім сказав: "Мама, це було так щиро. Нашого Ашотіка дуже поважали".

У вересні наша збірна грала в Швейцарії. Вся команда була в чорних пов'язках, перед матчем оголосили хвилину мовчання і вивели на екрани фото Ашотіка. Потім Саша Зінченко забив гол, зняв пов'язку, підняв руки до неба і присвятив гол Ашотіку. Мені відразу почали писати хлопці з Ізраїлю, вболівальники: "Люсечка, Ашотік з нами! Він все бачить".

Усі близькі розуміли, як мені важко, і одного разу моя сестра Віта запропонувала: "Давай підемо в храм". Син був категорично проти – там багато людей, у мене ослаблений імунітет. Сестра домовилася зі священиком, і ми прийшли ввечері, коли нікого немає. Священик провів службу, а потім запросив нас до дому.

Ми довго розмовляли, пили чай. Я сказала: "Ми з Ашотіком збиралися повінчатися і не встигли. Але вважається, що після смерті разом в раю будуть тільки душі тих, хто вінчаний". Священик відповів: "Ви щиро кохали один одного? Що у вас зараз болить? Душа? Значить, вона існує. Ви розмовляєте з Ашотіком, кохаєте його, і вам від цього легше. Раз ваше кохання щире, значить, і ваші душі будуть разом після смерті". Мені полегшало після цієї розмови.

У нас було так багато планів – переїхати в нову квартиру до 2021 року, завести собаку, подорожувати. Ашотік мріяв, щоб наша збірна виграла Чемпіонат Європи. Зараз я не можу зрозуміти, як це – його немає, і все це не здійсниться? Всі 20 років з моїм Ашотіком – роки щастя, любові, турботи і підтримки. Я завжди буду це пам'ятати і кохати його.

– Ми з Юрієм Петровичем познайомилися в 1996 році в медінституті. Я був на другому курсі, він – на першому. Вчилися, грали в футбол – так і здружилися.

Ми працювали разом 13 років. Спочатку на кафедрі патанатомії в Івано-Франківській національній академії. Останній рік – у відділенні патанатомії в обласній лікарні. Юрій Петрович займався і практичною, і науковою роботою – писав статті, публікувався, зокрема за кордоном, їздив на конференції.

Він любив подорожувати Карпатами і шукав там невідомі українські колядки й пісні. Постійно витягав з розмов із місцевими щось давно забуте, записував і навіть співав. Був пристрасним грибником.

Наше відділення патанатомії почало брати участь у боротьбі з пандемією коронавірусу 1 квітня. Тоді до нас привезли перше тіло померлої. Відтоді ми працювали в активному режимі – в першу хвилю пандемії найбільше людей хворіли і помирали саме у нас, на західній Україні.

Юрій Петрович захворів наприкінці жовтня. У понеділок вдень ми працювали разом, про щось розмовляли. Він почувався нормально. А ввечері зателефонував і сказав, що підскочила температура до 38,5. У вівторок не пішов на роботу. Температура піднялася до 39 градусів, почався кашель. Тест на коронавірус був позитивним.

У середу його госпіталізували в ковідне відділення обласної лікарні. Протягом двох наступних тижнів ставало все гірше. З'явилася дихальна недостатність. Юрія Петровича перевели в реанімаційний блок і підключили до CPAP. Це апарат для штучної вентиляції легень. Підключений до нього пацієнт знаходиться в свідомості.

Наступні три тижні стан то покращувався, то погіршувався. Але загалом все було погано. 16 листопада у Юрія Петровича був день народження, я прийшов його провідати. Він був у тяжкому, але стабільному стані. 23 листопада з'явилися серйозні ускладнення. Реанімаційна бригада працювала дві години, але Юрій Петрович помер.

Зараз проводиться службове розслідування. Управління охорони праці збирає дані і аналізує ймовірність зараження на роботі. Я схиляюся до того, що вона висока. Юрій Петрович працював з пацієнтами, у яких посмертно підтверджувався коронавірус, та й серед персоналу лікарні є перехворіли.

У Юрія Петровича залишилися дружина, 20-річна донька – вона вчиться в меді, і восьмирічний син.

– Батько родом з Вінниці. Навчався в медучилищі, пішов в армію, потім вступив до медуніверситету та познайомився там з мамою. Тато – уролог, мама – терапевт. Вони разом поїхали вчитися в Куйбишевську військово-медичну академію. Потім їх скерували як військових лікарів до Угорщини, там народився мій старший брат. Після розвалу СРСР батьки переїхали до Львівської області – на батьківщину мами. І оселилися в Старому Самборі.

Грошей не було. 2000 року, коли я пішов у перший клас, тато поїхав на два роки в Лівію з обміну лікарями. Коли повернувся, працював у Львові, потім став заступником головного лікаря в Старому Самборі.

Три роки тому, коли почалася медична реформа, татові запропонували очолити первинну ланку медицини в Старому Самборі. Виділили поверх в старій поліклініці. Там не вистачало кабінетів навіть лікарям, не кажучи вже про адміністрацію. Все було старе і страшне. Тато зробив ремонт. Один великий кабінет переробив під три для лікарів. А для себе, заступників і бухгалтерії винайняв дві кімнати в будівлі Ощадбанку навпроти.

Ми весь час їздили на медичні конференції всією Україною, щоб перейняти досвід. Фінансування бракувало, і тато постійно подавав документи на всі мікропроєкти та тендери, які знаходив – українські та міжнародні. Його заступниця намагалася заперечувати: "Залишилося пів години до дедлайну. Ми не підходимо за умовами тендеру". Тато відповідав: "Подавай, а там подивимося". Їздив до Києва, ходив у міністерство і просив допомогти. Завдяки цьому, наприклад, у нашому районі з'явилися десять нових машин швидкої допомоги.

2016 року я навчався в Ужгороді, і раптово туди приїхав тато. Я запитав, навіщо, він відповів, що буде подаватися на візу в Європу (безвізу ще не було). Я почав розпитувати, куди і для чого, він відмахувався. А потім я почув його телефонну розмову: "Скільки залишилося жити з такою стадією? Яке лікування?". Я запитав: "Хтось із рідних захворів?". Він відповів: "Так. Я".

Це був рак простати на третій стадії. Звідки він взявся, незрозуміло – адже тато щороку проходив обстеження. Він не міг збагнути, як це можливо: він сам уролог, все життя бореться з цією хворобою, і тут – вона у нього.

Ми почали вивчати методи лікування. Вибрали експериментальні ліки. Раз на три місяці татові надсилали баночки з немаркованими таблетками, він пив їх, але не знав, чи це справжні таблетки, чи він потрапив до експериментальної групу з плацебо. Потім пройшов курс опромінення, і за три роки пухлина зникла.

Коли пандемія коронавірусу почалася в Китаї, тато відразу купив 2000 масок для лікарів первинки. Всі сміялися: "Навіщо? Це марна трата грошей". Але батько купив маски за 50 копійок, а потім почався ажіотаж, і вони подорожчали до 16-17 грн.

Улітку 2020 року в Старий Самбір прийшов наказ – скоротити амбулаторії в маленьких населених пунктах. Немає грошей їх утримувати. Тато розумів, що через це 300 осіб залишаться без роботи, а старі люди з маленьких сіл – без допомоги. Він постійно писав листи голові облради, до Львова. Просив залишити амбулаторії та пропонував варіанти дофінансування.

Тато захворів на роботі – він нікуди не ходив, крім неї, тому більше ніде. Почав покахикувати в четвер, 16 липня, в п'ятницю температура піднялася до 38 або 39. Я відразу запропонував зробити КТ легень, але тато сподівався, що це застуда. У понеділок ми зателефонували усім знайомим лікарям зі Львова, Харкова, Закарпаття. Вони сказали, що треба починати пити ліки за протоколом, як для коронавірусу.

У той самий день батько зробив КТ легень – виявилося, у нього двостороння пневмонія з ураженням легень чи то 59%, чи то 61%. Всі зрозуміли, що це – коронавірус.

Татові ставало все гірше. У середу ми дістали кисневий апарат, мама привезла його додому і підключила тата до кисню. У суботу, 25 липня, був мій день народження. Я приїхав додому і сказав: "Усе, забираємо батька в лікарню до Львова".

Я повіз його в реанімацію. Батька поклали на ліжко біля вікна. Знадвору висота до нього була півтора метра. Спочатку я підстрибував, щоб подивитися на нього, потім підставив смітник, забирався і так розмовляв з батьком. Він весь час просив: "Зателефонуй такому-то лікарю, домовся, щоб прийняв пацієнта – я обіцяв допомогти", "Зателефонуй губернаторові, скажи, що ти мій син, і поговори про амбулаторії".

27 липня тата підключили до ШВЛ і призначили лікування на понад 100 000 грн на день. У лікарні були тільки прості антибіотики – вони не підходили. Я почав шукати ліки у львівських лікарнях, просився на прийоми до лікарів, але мене не пускали. Телефонував навіть заступникові міністра. Я був у відчаї. А потім додзвонився головлікаря обласної лікарні – татового хорошого друга. Він запитав: "Які ліки потрібні? Приїжджай". Не знаю, де він їх дістав, але за годину у мене були препарати на 500 000 грн. Їх капали татові п'ять днів, потім він помер.

Це було в суботу, 1 серпня. У лікарні сказали, що не віддадуть тіло. Воно повинно дві години пролежати в реанімації, а потім його відвезуть у морг. Везти було нікому, і ми везли його на каталці удвох із санітаркою. Виявилося, це не функціонуючий морг, там немає холодильників. Санітарка просто завезла тата в кімнатку і закрила двері.

Мені сказали, що на вихідних патологоанатомів немає, розтин зроблять тільки в понеділок. Я був шокований: "Як так? На вулиці спека. Тіло розкладеться до понеділка". Почав телефонувати в різні лікарні, ніхто не погоджувався зробити розтин на вихідних. Допоміг тільки головлікар лікарні швидкої допомоги – в неділю вранці надіслав патологоанатома. Після розтину з'ясувалося, що тіло потрібно забальзамувати. І знову ніхто не хотів займатися цим у неділю. Я просив: "Зробіть щось, я просто хочу забрати тата". За кілька годин все ж таки забрав.

Довести, що тато заразився коронавірусом на роботі, неможливо. Я зібрав усі документи і виписки з лікарень, приїхав до Львова в Соцстрах і отримав відповідь: "Контакту з пацієнтом з COVID-19 не виявлено". Хоча контакт був, і той пацієнт помер через два дні після тата.

Мені плювати на гроші, тата вони не повернуть. Ми з братом працюємо і зможемо забезпечити маму. Але є сім'ї, де медик був єдиним годувальником, і він помер, бо заразився на роботі. Як бути їм?

Коли 27 липня тата перевели на ШВЛ, мені віддали його телефон. Я побачив, що він усі дні в реанімації писав смски губернатору і в інші інстанції – просив не закривати амбулаторії. Коли батько помер, губернатор мені відповів. Написав співчуття і сказав, що зробить все, що в його силах, щоб амбулаторії не закрили.

– Тато був медиком у третьому поколінні. Його бабуся – акушерка, батько – фельдшер. Тато закінчив спочатку медуніверситет, потім Куйбишевську військово-медичну академію, далі служив в Самарі, а потім його перевели в НДР. Я там і народився.

1991 року сім'я повернулася до Львівської області, і батько став начмедом артилерійської бригади. Наприкінці 90-х – начмедом тернопільської артилерійської дивізії. 2001 року – заступником начальника Військово-медичного клінічного центру Західного регіону у Львові, а 10 років тому – начальником.

Після початку війни батько курирував львівський військово-мобільний госпіталь у Покровську. Спочатку такі госпіталі робили в наметах, але батько домовився з місцевою владою, і госпіталь розгорнули на базі Покровської лікарні. Там були застарілі корпуси без ремонту, проблеми з водою. Зараз цей госпіталь не впізнати – все сучасне і працює як годинник.

Гордість батька – відділення реабілітації у Львові. Він розумів, що з війни повертаються багато хлопців з ампутацією, травмами хребта і спинного мозку, іншими складними пораненнями – і всім їм потрібна реабілітація.
Батько створив це відділення практично з нуля. На все не вистачало грошей, він знайшов спонсорів. Коли я приїжджав до Львова, водив мене туди, все показував. Я бачив, як він цим горить.

Цього року батько провів реконструкцію інфекційного відділення. Потрібно було міняти труби, електромережі, робити ремонт. Закінчували реконструкцію вже після смерті батька.

До пандемії батько ставився відповідально. Закупив бокси для перевезення інфекційних хворих. Завжди ходив у масці та рукавичках, обробляв все антисептиком і всім радив робити так само.

Тато почав погано почуватися в суботу на початку червня. Була температура, в неділю він відлежався вдома. У понеділок ми вирішили, що краще лягти в лікарню. Він пролежав там днів 10 і поступово стан погіршувався – наростав кашель. Комп'ютерна томографія показала спочатку 25% ураження легень, потім – 50%. Позитивної динаміки не було, і його перевели до Києва.

16 червня я приїхав до нього в лікарню. Бачив, як він ослаб під час хвороби – був на кисні тиждень або навіть 10 днів, постійно лежав на животі для поліпшення вентиляції легень. Будь-яке слово або рух – і у нього падав показник насиченості крові киснем. Складно було бачити його таким.

У ніч на 18 червня стан батька різко погіршився. Його перевели в Жовтневу лікарню, підключили до апарату ЕКМО (насичує кров киснем у разі важкої гострої дихальної недостатності. – Прим. Ред.). 18 червня вдень він помер.

У батька було дві мрії. Перша – зробити хірургічний корпус. Він займався цим останні років шість. Вже готова проєктна документація і кошторис, на вході в кабінет батька висить візуалізація корпусу з вертолітним майданчиком нагорі. Залишалося тільки знайти гроші і почати будувати. Думаю, цю мрію тепер здійснять колеги батька у Львові.

Друга – повернутися на пенсії в рідне село в Тернопільській області. Батько вже побудував там будинок – поруч з будинком, в якому жили його батьки і який залишився його молодшому брату Олегу. Вони були близькі і мріяли, що будуть проводити там разом час, туди приїжджатимуть діти і внуки. Але брат теж помер від коронавірусу. Не все стається так, як ми хочемо.

– Останній рік батько був завідувачем хірургічного відділення поліклініки №2 в Черкасах. До цього все життя працював хірургом у цій поліклініці. Весь час розвивався, розробляв свої методики лікування трофічних виразок. Працював над рецептами бовтанок, настоянок, додавав в мазі для загоювання знеболювальне. Намагався робити так, щоб ранки гоїлися швидше.

У батька була мрія – відділення хірургії одного дня в поліклініці. Щоб робити не тільки прості операції з врослими нігтями, нагноєннями та фурункулами, але й ширші – на венах, грижах на животі.

Коли батько став завідувачем, він надав під нове відділення кілька кімнат у поліклініці. До цього вони були порожні. Зробив там ремонт – частково на гроші поліклініки, частково – спонсорів, яких сам знайшов. Вже готові операційна, стерилізаційна, кімната санітарної обробки, палата для пацієнтів, кабінет лікаря. Залишалося знайти гроші на обладнання – і можна було починати працювати. Тепер цим ніхто не займається.

Коли почалася пандемія коронавірусу, батько поставився до цього серйозно. Змінював 20 масок на день, протирав все антисептиком і нікуди, крім роботи, не ходив. Рік тому я подарував йому собаку, він гуляв з нею біля Дніпра о п'ятій ранку, поки немає людей. І навіть там був у масці.

У червні на коронавірус захворів брат батька, Іван. Він військовий медик і жив у Львові. Вони були дуже близькі, постійно телефонували один одному: "Ти де? Куди йдеш? Чим займаєшся?". Коли тато дізнався про його хворобу, ходив сам не свій. Я заспокоював як міг: "Все буде добре. Коронавірус лікується, медицина зараз на високому рівні".

18 червня брат помер. Того ж дня у батька піднялася температура до 39 градусів. За тиждень до цього він скаржився на болі в животі, діарею. Швидше за все, вірус вже був у його організмі і прогресував на тлі стресу. Батько відразу здав тест на коронавірус – негативний. Здав другий – сумнівний. Третій тест виявився позитивним, і 25 червня батько ліг в лікарню.

28 червня стан погіршився. Легені були уражені з двох боків на 70%. Температура впала, але з'явився сильний кашель і задишка. Батько постійно дихав через кисневий концентратор. Намагався жартувати, розповідав анекдоти. Але я розумів, що це тільки маска.

В ніч з 28 на 29 червня батькові стало погано. 29-го його перевели в реанімацію, 30-го – на апарат ШВЛ. Того ж дня він помер.

Це сталося ввечері, а мамі я сказав тільки вранці наступного дня. У неї теж був коронавірус і пневмонія. Вона лікувалася вдома, і я хотів, щоб вона нормально переночувала. Боявся, що у неї, як у тата, погіршиться стан через стрес.

Тато не міг заразитися ніде, крім роботи. Він не ходив навіть у магазин, не користувався громадським транспортом. До нього приходили пацієнти з коронавірусом. Розслідування, яке проводило управління праці, підтвердило, що батько заразився на роботі. Є кілька варіантів, від кого, і один з них – найвірогідніший.

Якщо медик заражається коронавірусом на роботі і гине, його родині належить виплата компенсації – 1 млн 576 тис. грн. Але Фонд соціального страхування не визнає розслідування і не збирається виплачувати мамі компенсацію. Я планую подати на них до суду.

Через півтора місяці після смерті батька мені запропонували роботу в його клініці. Я погодився і зараз працюю там вісім-дев'ять днів на місяць. Працюю в тому ж кабінеті, де батько. Навіть табличку його не знімав. На ній було написано "Гайда О.М.". Я прибрав ініціали і залишилося тільки "Гайда".

У батька була мрія добудувати будинок у Черкасах. Спокійно жити на пенсії, ходити на рибалку і знати, що у дітей все гаразд. Але сталося інакше. Тепер я добудовуватимему цей будинок для мами, щоб їй там було добре.