Інший – їй десять років. Батьки прогоріли з бізнесом. У 90-ті кожен підприємець був під прицілом бандитських бригад. Зібравши останні $700, батьки відправляють доньку до Італії за італійсько-українською програмою, в якій українських дітей-чорнобильців беруть на час в італійські сім'ї. Марися до того моменту знає англійську. Дівчинка летить в Італію одна, маючи вельми умовне уявлення про країну.

В аеропорту її зустрічає сім'я, на вигляд роми, які їй вітально махають. З англійською в Італії туго. Її ніхто не знає. Гугл-перекладачів ще немає. Італійці про Україну знають чітко лише одне – що там був Чорнобиль і що Андрій Шевченко українець. Тому якийсь час місцеві діти грають з Марисею в гру – підбігають до неї з пейджером, потім з жахом і галасом відбігають подалі. Що це за гра Марися розуміє тільки згодом – насправді, це таке знущання, діти пейджерами "міряють" рівень радіації, яким "заражена" дівчинка з України.

Потім Марися подружилася з родиною, провела в Італії з перервами кілька років, вивчила італійську. А в 14 років повернулася з чергової поїздки в Італію з пірсингом у вусі та рожевим волоссям. На дворі був 2001-й. У той час на київських вулицях можна було ще дістати в обличчя за фенечки з бісеру на руці. Ну а рожеве волосся – було за межею. Зараз на пірсинг так само, як і на колір волосся, не звертають уваги навіть бабусі, а тоді народ на вулицях від дівчинки з рожевими волоссям сахався.

Третій спогад – вона підліток, йде з репетиторкою порожньою вулицею Троєщини. Та її за щось вичитує, Марися щось голосно кричить у відповідь. Репетиторка не витримує і каже те, що говорили тисячам у нашій країні в різний час: "Не кричи. Що люди скажуть?!" Марися озирається: вулиця – порожня.

– На якомусь етапі мені стало боляче жити, – каже вона. – Я подумала, якого хріна? Нарощу-но я собі шкіру. І стала абстрагуватися – на це не дивитимусь, з тими людьми не спілкуватимусь, нікого до себе не підпущу, буду закритою. Пів року так робила. А потім зрозуміла, що починаю змінюватися як особистість, яка займається творчістю. Що саме ось ця моя здатність пропускати через себе і бути без шкіри, допомагала мені дещо більше бачити. Це моя професійна навичка – пропускати через себе трохи більше, ніж інші. І якщо я цю навичку втрачу заради психологічного здоров'я, не зможу далі функціонувати як художниця. Я маю бути медіатором, у цьому і полягає моя робота – пропускати біль і радість через себе. Але сильні емоції треба правильно сублімувати в історію. З одного боку, треба бути без шкіри, щоб існував твій творчий механізм, а з іншого боку, цей творчий механізм і захищає мене, тому що я не в кров собі біль пускаю, а скеровую на сторінки.

Потім як сценаристка прийшла в проєкт "Україно, Goodbye!", в рамках якого було знято 25 короткометражок на злободенні для України теми. Те, що виходило за її сценаріями, їй не завжди подобалося. І тоді один з продюсерів запропонував їй спробувати самостійно зняти кіно. Марися стала відточувати режисерське ремесло на короткому метрі.

Фраза на безлюдній вулиці "Що люди скажуть?" увійде в її повнометражний дебют "Коли падають дерева", який потрапляє на конкурс престижного Берлінале. Опинитися з фільмом на цьому фестивалі вже велика удача для режисера. Згодом "Дерева" побувають на сорока кінофорумах, чотири з яких класу "А". Потім у Марисі трапиться зрив.

– Вона приховувала, що хвора, – розповідає Марися. – Згоріла за два тижні, і для мене це було дуже болісно. Я була у неї на прийомі, а за два тижні сиділа вдома, скролила Фейсбук і тут з'являється у чорній рамочці моя психологиня, з якою я спілкувалася сім років. І дочка її пише – через два дні прощання. Мене поплавило на гівно.

– Як гадаєш, чому, коли людина для тебе несподівано помирає, з'являється почуття провини? У тебе воно було?

– Так. У мене перша думка виникла – що ми, клієнти, її добили. Вона була крутим професіоналом і людиною великого серця. Тому після її смерті так багато людей і прийшло попрощатися. У мене з нею були моменти на останніх сеансах, коли я їй щось говорила, а у неї сльози з'являлися – я думала, може, їй мене шкода, людина не в ресурсі. Я не знала, що вона хвора. Ба більше, вона покашлювала, вона дуже схудла, а я думала – ой, як добре схудла, людина на дієті. Таке...

– Якби ти встигла сказати їй щось важливе, почуття провини було б меншим?

– Проблема в тому, що у мене з цим якраз дуже добре. Мої друзі, які теж до неї приходили як до психолога, дотримувалися професійної дистанції. А я її через три роки переступила – обіймалася з нею, писала щодня, телефонувала, і коли за кордоном була теж. Вона була моєю опорою, несучою стіною. Мені друзі казали: "Це непрофесійно, тобі треба змінити психолога". – Так, непрофесійно, можливо, потрібно змінити психолога, але мені було добре з нею, я її любила і мені пофіг, професійно це обніматися зі своїм психологом чи ні.

Протягом семи років я розмовляла з цією людиною. І раптом її більше немає... Я виходила на вулицю, блукала, вела з нею нескінченний внутрішній діалог, а одного ранку опинилася біля зруйнованого будинку. Як я там опинилася, я не пам'ятала. До того ж я не пила нічого, не вживала... Я зрозуміла, що зі мною щось не те відбувається. Я не можу прожити цю смерть...

Зі стану туги і тривоги Марисі допоміг вийти проєкт "Я, Ніна", точніше люди з онкодіагнозом, які стали прототипами героїв майбутнього фільму. Але про все за порядком.

Запитую у Нікітюк, скільки у неї коштує сценарій повного метра.

– Моя стандартна ціна і всі про це знають – $20 000, – відповідає вона. У цій відповіді є певна сміливість, тому що ось так прямо про ціну за сценарій або гонорар за фільм у нас взагалі не прийнято говорити.

Сценарій Марися писала рік. Попередньо проводила документальне дослідження теми. Навичка, здобута ще в той час, коли вона займалася театром і писала п'єси.

Існує такий напрям – докудрама, в основі якої інтерв'ю зі свідками або учасниками подій.

– Я домовилася з Яніною, що треба розширити інформаційну базу щодо раку і знайти додаткові історії для сценарію з життя різних людей. Три місяці брала інтерв'ю, опитала близько 40 осіб. Запитувала про анамнез, про те, як людина потрапила в діагноз, як переживала це. Частина сценарію базувалася на особистій історії Яніни, а частина – на базі прототипів.

Знімальну групу консультували лікарі-онкологи. Вони й знялися в сцені з операцією з видалення пухлини. Цю сцену знімали три години.

За словами Марисі, спочатку вона думала залучити до зйомок людей, які хворіють на рак або хворіли і зараз знаходяться в ремісії. Але повною мірою реалізувати задумане виявилося неможливо.

– Кандидатів запрошували на кастинг, – розповідає режисерка. – Вони погоджувалися, потім частина не приходила. Вони вибачалися, писали, що піднявся тиск, називали ще якісь причини. І стало зрозуміло, що не треба цих людей нищити зйомками, знову змушувати переживати травматичний досвід.

Але були й винятки. У фільм увійшли і люди в ремісії, і навіть ті, хто щойно закінчив лікування. Одного разу на кастинг прийшла, висока і дуже худа дівчина.

– Красива, дивна така – як я люблю, – пригадує Марися. – Дуже коротко стрижена і худа. Дивлюся, думаю – блін, як баба підготувалася! Підстриглася! І прямо дуже підходить на роль. Ми вирішили її затвердити. Запитали, як вона ставиться до нашої теми? – А вона у відповідь: "Взагалі-то, я лікуюсь". У неї тоді була остання хімія. Зараз ніби все гаразд. Їй 28 років... Ще я знайшла чувака – Юру Коберника – він став прототипом героя фільму Антона Безсмертного. У реальному житті Юра сам себе вилікував від раку. У нього була лімфома Ходжкіна і водночас резистентність до хімії. Було це чи то в 2013-му, чи то в 2014-му, коли в Україні ще не було ліцензії на імунотерапію. Юра через інтернет на різних спеціалізованих англомовних лікарських форумах став читати дослідження. У нього була неагресивна форма раку і відповідно запас часу був. Рік він вивчав цю тему. Вивчив термінологію, підтягнув англійську. Почав списуватися з лікарями, знайшов російського чувака, який на цю тему записував подкасти. Списувався із зарубіжними лікарями, консультувався. Врешті привозив собі контрабандою імунку для лікування, в цьому немає нічого протизаконного – просто вона тут не ліцензована. І видужав!

Питаю, це буде фестивальне кіно чи глядацьке для широкого прокату? Марися каже, що це буде арт-мейнстрим. Для довідки, арт-мейнстрим – модне поняття і відносно нове. Це – симбіоз двох різних напрямів артхаусу і мейнстриму, фестивального кіно для вузького кола поціновувачів і популярного. Тобто поєднання непоєднуваного. Наприклад, "німфоманки" Ларса фон Трієра можна сміливо віднести до арт-мейнстриму.

– У нас історія непроста, – пояснює Марися. – Сама собою тема досить складна. Історії про СНІД класні знімають – "Джиа", "Далаській клуб покупців" – але я б не сказала, що ці фільми розраховані на широку глядацьку аудиторію. Рак – травматична тема. Ми намагалися балансувати між темою і естетикою. У будь-якому разі, будувався фільм таким чином, щоб у фіналі був катарсис і була надія. Від законів драматургії ніхто не відходить. Щоб людині дати надію – її спочатку треба відібрати.

– Замість того, щоб бачити її, аналізувати, травмуватись і проходити цей етап – ми закриваємо на це очі. Тема ж раку обростає іноді настільки дрімучими помилками, що здається, ми живемо не в інформаційну еру, а за часів, коли люди вірили в те, що відьми можуть викликати дощі та хвороби.

– Що тебе здивувало під час роботи над фільмом?

– Упередження, які існують в суспільстві щодо хворих людей. Зараз це проявляється менше, але в 2010 році були випадки, коли онкохворим не подавали руку – боялися заразитися через рукостискання. Чи не вимовляли назву хвороби вголос. Мені одна дівчинка розповідала, як їй інша казала: "У вас же це на Р?" Не могла сказати "рак". Ще якісь люди мили руки після спілкування. Багато історій про те, як родичі перестають спілкуватися, друзі, як йдуть чоловіки або дружини. Якісь стрьомні такі речі відбуваються. Ніби смерті немає. А якщо з кимось вона стається – людина думає звалю-но я швидше. Одній з наших прототипів колишній чоловік так і сказав: "Я на раку не одружувався". Але, звичайно, є багато інших історій. Коли близькі залишаються з хворим до останнього. Була історія про Наташу Барську та її чоловіка, вони знайомі зі шкільних років. Їй лікарі сказали – поки буде паліативка, житимеш. Тобто, вона все життя повинна приймати ліки. І її чоловік пішов працювати далекобійником, щоб заробляти на терапію. Вона його місяцями не бачить, він заробляє. Це – велике кохання. І ця історія дуже надихає. Ми взяли її в кіно. Хочемо показати різні сторони життя з цим діагнозом. Основний посил фільму полягає в тому, що навіть якщо дуже хріново, потрібно зібратися і жити далі. Гасло проєкту "Варто жити" – мені дуже близьке.

– Ти щось нове для себе зрозуміла під час роботи?

– Мене захоплює людська здатність вижити. Щоб не зламатися і пройти через це, треба мати певний набір якостей, потрібно "наростити собі хребет". Людина, якій це вдається, набуває дуже якісне відчуття життя і часу.

– По-твоєму, усвідомлення, що ти помреш, може змінити якість життя?

– Так. Після знайомства з цими людьми, мені стало соромно. У мене ж все більш-менш норм, є нюанси, але я здорова людина, у мене тут батьки, сестра, кішка... І ось ти робиш інтерв'ю з людиною, у якої рак. Запитуєш, про що вона мріє – а сам у цей момент думаєш: "От би мені Оскара..." Людина відповідає: "Я кави хочу, три роки не пила. Дай мені свою каву, я понюхаю". І ти даєш їй цю свою каву, дивишся, як вона її нюхає і тобі дико соромно... І раптом ти усвідомлюєш, що все життя – це завжди один єдиний день. І цей день складається з дрібниць, які і є базовими: сніданок, кава, прогулянка, робота. Ти за звичкою не помічаєш ці дрібниці і думаєш, що завтра-післязавтра, двадцять-сорок років у тебе в запасі є, коли-небудь потім ти встигнеш відчути життя по-справжньому. Але, якщо закладатися на те, що завтра у тебе може й не бути, ти зовсім інакше п'єш каву, інакше, телефонуєш друзям і біжиш з ними обійматися.

За словами Марисі, раніше для неї було важливо, щоб людина горіла ідеєю. А ось як можна горіти життям, було незрозуміло. Під час зйомок настав екзистенційний момент, коли на чергове інтерв'ю прийшла людина. Вона перенесла рак і настільки "горіла життям", що здавалася людиною-сонцем – "біля неї мурашки тілом ходили".

– Після цього я зрозуміла, що горіти можна не тільки ідеєю чи мистецтвом, а допомогою іншій людині. Так навіть собі. Ба більше, допомагаючи собі, проживаючи власне життя більш усвідомлено, ти можеш надихнути інших – щоб піднятися і йти далі. І мене це так душевно підняло. Я зрозуміла, яким хочу зробити фільм – це буде ода життя, незважаючи на діагноз.

Під час роботи над проєктом її зневіра пішла. А чітке усвідомлення простої формули – що людина завжди живе один день і від неї залежить, яким він буде, всупереч і незважаючи ні на що – залишилося.