У зовнішності Гончарова не було нічого особливого: зріст трохи нижче середнього (167 см), статура міцна, волосся світле, риси обличчя правильні, очі сірі. Під час поверхневого знайомства зазвичай здавався стриманим. В одязі і побуті виявляв скромність, що межує з аскетизмом – роками ходив в одній і тій самій куртці. Легко знаходив спільну мову з товаришами по службі.

Після спецоперації, що була зафіксована на плівку, підійшов до фотографа Лукацького із запитанням: чи можна буде отримати фотокартку на пам'ять? Так зав'язалася багаторічна дружба. Фотожурналіст досі тепло відгукується про Гончарова, який допоміг зробити прекрасні репортажі. У них фігурував, зрозуміло, і сам молодий капітан.

Гончаров підтримував стосунки і з журналістом-криміналістом Олегом Єльцовим. Олег згадує, як вони з Ігорем ходили в бібліотеку – Гончаров брав книги Сервантеса. За словами Єльцова, Гончаров вигідно вирізнявся серед свого оточення: правильна літературна мова, ерудиція...

Зовсім вже ідеальним його назвати, звичайно, було не можна. Люди, які давно знали Гончарова, помічали його запальність і хворобливе самолюбство. Можливо – комплекс меншовартості. Чи могли бути в нього психологічні травми? Відповідь – у біографії.

Мати Гончарова вдруге вийшла заміж за військового, коли Ігор був школярем. Вітчима скерували в тривале відрядження на Далекий Схід. Мати поїхала з ним, а Ігоря відправили в інтернат. Вчився добре.

Після закінчення школи вступив до інституту легкої промисловості. Про свою першу спеціальність згадувати не любив. Пізніше вступив до Київського вищого танкового інженерного училища, але диплом так і не отримав. Причина – невідома. Заочно закінчив Московську школу міліції.

На початку трудового шляху працював фельд'єгерем (урядовий кур'єр, що забезпечує доставляння секретних документів). На службі в міліції через звання не перестрибував. Один з його товаришів по службі у Печерському РВВС не під диктофон сказав, що начальство видало йому відмінні характеристики, аби швидше позбутися. Так Гончаров потрапив в УБОЗ.

Керівник Управління кримінальної розвідки, полковник Валерій Кур наприкінці 1980-х став одним з творців УБОЗ. Тоді ж Кур на громадських засадах відповідав за загальну фізичну підготовку підлеглих. Значна частина занять зводилася до гри в футбол вихідними на Трухановому острові. У грі виявилася незвична риса Гончарова.

"Він перевершував більшість суперників за своїми фізичними даними... – згадує Кур. – Спочатку хлопців до нас добирали підготовлених, але з часом – у кого зайва вага, у кого діабет, а у кого, чого гріха таїти, проблеми з алкоголем. Ігор на їхньому тлі був у відмінній формі. Але технічно вони його часто обігравали! Він дуже переживав з цього приводу, напружувався. Можливо, образу затаїв. Це настільки відчувалося, що з ним і грати не всі хотіли... Може, і побоювалися..."

Проте навіть недоліки Гончарова здавалися продовженням його достоїнств. У колективі тримався осторонь. Товариші по службі не можуть пригадати випадку, коли б він на свій день народження накрив стіл. Але тут знаходилося розумне пояснення: Гончаров з презирством ставився до пияцтва.

А ось як охарактеризувала Гончарова одна з його коханих колись жінок: "Замкнена, потайна, владна та цілеспрямована людина. Улюблений вислів: "До перемоги треба йти за всяку ціну".

І все-таки, якби він через якісь причини загинув під час затримання злочинця наприкінці 80-х, то цілком міг би поповнити пантеон героїв радянської міліції. Сценаристу якогось байопіку про талановитого опера Гончарова нічого б не довелося вигадувати: вистарчило б фактів і спогадів друзів.

З роками він, звичайно, змінювався. За словами Лукацького, ставав ще більш замкненим. Але загалом його характер не змінився. Наприкінці 90-х він проходив психологічне тестування – обов'язкова процедура у разі зміни місця служби. На той час він уже був старшим офіцером і ватажком банди, особисто задушив кількох людей. Основна практична мета зустрічей правоохоронців з психологом – з'ясувати, чи можна людині довірити зброю.

Начальник відділу психологічних експертиз Київського НДІ судових експертиз Юрій Ірхін наприкінці 90-х працював у МВС. Саме він тестував Гончарова. Тут потрібно сказати, що полковник Ірхін мав справу не тільки з особовим складом, а й зі злочинцями. Зокрема, брав участь в розслідуваннях: складав профайли вбивць, серед яких і серійні. Криміналісти вважають його найкращим майстром психологічного портрета. Чи насторожило щось фахівця під час співбесіди?

"Нічого особливого, жодних акцентуацій, жодних проявів делінквентності (делінквентність – антигромадська, протиправна поведінка. – Ред.), – згадує Юрій Ірхін. – Він здався мені звичайним офіцером, з тих, у кого мета дослужитися до майора або, якщо пощастить, до підполковника і піти на пенсію. Для себе визначив його просто: нормальний пацан".

Випадок з життя "пізнього Гончарова". Після затримання, під час першого судового засідання, він впав, качався на підлозі, конвульсивно смикаючи ногами. З рота йшла піна. Присутні визнали таку поведінку симуляцією. Подальша психіатрична експертиза показала: "...Ознак будь-якого тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності не виявляв" (з матеріалів кримінальної справи 62-222). Також не було встановлено неврологічних захворювань. Проте є одне "але".

Збираючи факти з життя Гончарова, ми натрапили на інформацію під умовним грифом "неперевірена". Двоє наших співрозмовників пригадали, що у Гончарова "щось було". В одному випадку йшлося про епілепсію, в іншому – про "нервовий напад". Ба більше, нібито через ці напади йому свого часу довелося піти з вищого військового училища.

У жодних офіційних документах таких відомостей немає. Що, зрештою, зрозуміло. З діагнозом "епілепсія" зробити кар'єру бойового оперативника неможливо. Якщо ж це правда і він дійсно страждав на якесь неврологічне захворювання, то це частково може пояснити його скритність і підкреслену турботу про здоров'я. Але кримінальні схильності неврологія не пояснює.

У міру того, як перед працівниками сьомого (бандитського) відділу УБОЗ Києва вимальовувався масштаб діяльності банди, в прокуратурі справу перекидали – з району в місто, звідти – в Генпрокуратуру. У 2002-му оперативники затримали самого Гончарова і більшість його спільників. А також відшукали понад десяток трупів їхніх жертв. Тоді ж було створено досить велику слідчо-оперативну групу, яку очолив слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури Олег Гарник.

Сьогодні Олег Гарник керуючий партнер адвокатського об'єднання UNUM. Зустрічаємося в одному з кафе в ТРЦ Україна. Місце зустрічі обрано невипадково, але про це згодом.

Запитання про те, коли Гончаров перетворився на злочинця, викликає у юриста посмішку:

– Відповідь є в обвинувальному висновку. Чи міг Гончаров організувати групу раніше? Розглядати можна різні версії, але... Знаєте, юристи іноді жартома кажуть: мене цікавлять не факти, мене цікавлять докази. Що стосується доказів, то це – осінь 1997-го.

Згідно з матеріалами справи, у вересні 1997-го старший оперуповноважений з особливо важливих справ Боярського відділу по боротьбі з організованою злочинністю в Київській області Ігор Гончаров запропонував старшому слідчому з особливо важливих справ слідчого управління Києва Василю Гайдаю стати членом зібраної Гончаровим банди. Гайдай погодився.

Останній залучив у групу раніше судимого Олега Свердлова. Гончаров, до речі, був до цього теж добре знайомий зі Свердловим – колись вони разом з Гайдаєм цього Свердлова ловили і садили. Тоді ж, у 1997-му, до групи увійшли: офіційно безробітний Валерій Мельников (виконував безліч функцій, зокрема особистого водія Гончарова) і раніше судимий Павло Кеппель.

У 1998-99 роках "особовий склад" поповнився заступником начальника головного управління кримінального розшуку МВС підполковником Володимиром Лисенком. Що означала ця посада? Лисенко керував відділом кадрів в тому самому управлінні (спеціалізація підрозділу – зовнішнє спостереження), яке очолював генерал Олексій Пукач (згодом основний фігурант у справі про вбивство Георгія Гонгадзе).

У той самий період у банду прийшов ще один офіцер з "наружки" – оперуповноважений, капітан Сергій Кисилевич. І кілька осіб без певних занять. Зокрема, броварчанин Тарас Вознюк і такий собі Юрій Нестеров. Саме Юрій Нестеров в майбутньому стане ключовим свідком у справі Гончарова – вкаже більшість місць поховань жертв.

Деяких учасників злочинної групи, за версією слідства, Гончаров використовував втемну. Один з них – оперативник Юрій Навроцький. Виконуючи накази Гончарова, міліціонер вважав, що бореться зі злочинністю. Перераховувати всіх дійових осіб ми не будемо. По-перше, довго, по-друге, всіх не встановлено, а по-третє, згодом склад групи змінювався. Дехто вибував: іноді виїжджав за кордон, іноді – йшов на той світ.

Така доля двох сержантів спецпідрозділу "Сокіл" (силове крило УБОЗ) Пелюшка і Євтушенка. Вони брали участь у розбійному нападі на польську фуру з чаєм і захопленням водія. Побитого і накачаного горілкою поляка кинули в багажник жигулів і везли на зустріч з Гончаровим. На півдорозі, на заправці, поляк вибрався з багажника і кинувся під ноги патрулю, що проходив повз, з воланням: "Допоможіть!" Фактично бандити в міліцейській формі провалили операцію. Подальше вбивство Пелюшка і Євтушенка можна інтерпретувати як покарання з боку Гончарова.

На озброєнні злочинців була табельна зброя зі змінними стволами, нагани, автомат Калашникова, вибухові пристрої та отрути. Бандити мали цілий автопарк. Це були машини, що належали членам угруповання. Найбільш представницьким засобом пересування (Мерседес-Бенц-300) володів слідчий Василь Гайдай. У самого Гончарова автомобіля не було, і за кермом він не сидів. За можливості віддавав перевагу громадському транспорту.

Всі гончарівці мали посвідчення працівників МВС (для кадровика Лисенка не становило жодних проблем оформити службову ксиву хоч чортові). У банді дотримувалися суворої субординації. Гончаров контролював будь-які контакти членів групи між собою. Сама група складалася з трьох підрозділів.

Силовий блок: Мельников, Кеппель, Нестеров. Оперативна розвідка: Свердлов, Вознюк. Третя і основна ланка: діючі офіцери МВС. Вони збирали інформацію про потенційних жертв, підробляли документи. Іноді входили до складу слідчо-оперативних груп з розслідування своїх же злочинів. Створювали і підтримували агентурну мережу. Гончаров одноосібно приймав рішення про вибір жертви. Слідчий Гайдай виконував функції першого заступника.

Для позначення місць і часу зустрічей використовувалися кодові слова і цифри. Скажімо, якщо зустріч призначалася на 10:00, це означало, що на 11:00. У членів угруповання (крім Василя Гайдая) були прізвиська. Псевдо Ігоря Гончарова – Микола Петрович.

Така в загальних рисах офіційна хронологія створення банди, її чисельність і структура. Що в цій картині бентежить? Точка відліку – вересень 1997 року. Якщо уважно вчитатися в той самий обвинувальний висновок, то можна помітити, що тісні зв'язки Гончарова з іншими фігурантами сягають корінням початку 90-х або навіть кінця 80-х.

Ось лише кілька дат. Наприкінці 80-х Гончаров працював разом з майбутнім кадровиком "наружки" в Печерському РВВС Києва Володимиром Лисенком. У 1993-му слідчий Гайдай і оперативник Гончаров, як уже згадувалося, ловили злочинця Свердлова. У 1994-95-му капітан Кисилевич був у прямому підпорядкуванні Гончарова. У деяких злочинах теж проглядається "зв'язок часів". Скажімо, діяльність валютника Селевестрова (викрадений і вбитий бандою в 2000-му) Гончаров відстежував ще в 1994-96 роках. Виходить, банда сформувалася раніше осені 1997-го?

А тепер про те, чому місце зустрічі з ексслідчим Генпрокуратури Олегом Гарником, який, нагадаємо, очолював слідчо-оперативну групу у справі Гончарова, вибрано не випадково – кафе у ТРЦ Україна.

За вікном звичайна метушня. Наприкінці-середині 90-х вулична атмосфера тут була тривожною. Під універмагом Україна тупцювали кидали та міняйли в очікуванні клієнтів. Обмінювати валюту у них було небезпечно. Але і нелегальна діяльність міняйл теж була ризикованою. Іноді вони зникали разом із виторгом. Назавжди.

Через дорогу від універмагу, на Старовокзальній, 12 розташовувався УБОЗ Радянського району Київа, в якому з 1994-го до 1996 року працював майор Гончаров. З 1995-го він фактично очолював відділ. "Офіційно начальником був полковник Шевчук, але з якогось моменту він почав надовго брати лікарняні. Гончаров став не просто виконувачем обов'язків. "Він був, наче Сталін, батьком і вчителем", – розповідає пенсіонер МВС, підполковник Віктор Герасимов, який в ті роки був у підпорядкуванні Гончарова.

У Віктора Герасимова у всій цій історії виняткова роль. У 2000-му він, в званні майора, служив у сьомому (бандитському) підрозділі УБОЗ, який розслідував діяльність банди. Пам'ятаючи свою роботу під керівництвом Гончарова, знаючи про багато знайомств колишнього начальника, Герасимов намалював першу робочу схему зв'язків ватажка і склав ймовірний список учасників злочинної групи. У якийсь момент ліквідація банди перевертнів стала для нього справою життя. У 2012-му він видав книгу спогадів, велика частина якої присвячена цим подіям.

Що робили співробітники УБОЗ Радянського району в 1995-96 роках? Цитата з книги Герасимова: "Вся без винятку робота відділу зводилася до регулярних походів на площу, до універмагу Україна, де зграйками юрмилися валютники..." З документальної повісті випливає, що Гончаров домовлявся з кидалами про повернення. Суть схеми: громадянина "кидають", потерпілий звертається в міліцію, Гончаров або хтось із його підлеглих допомагає потерпілому повернути частину суми, але тільки частину – 10% забирає собі.

У листопаді 1995-го зникла валютниця Валя-красуня (Валентина Ларіонова), яка промишляла під універмагом. Разом з $30 000, приготованими для обміну. На ті часи – майже неймовірна сума. На ці гроші можна було купити декілька квартир у Києві.

У відділ прибігла перелякана дочка Валі-красуні. Хотіла зустрітися особисто з Миколою Петровичем – у Гончарова вже тоді був цей робочий псевдонім. Всі ці деталі важливі для розуміння того, з якого моменту розпочинається реальний відлік кримінальної кар'єри Гончарова.

Шефа не було. Герасимов пам'ятає, як проінструктував дівчину про те, куди і як правильно написати заяву про зникнення людини. Пам'ятає також і те, що Гончаров тоді працював десь "на виїзді". Коли ж з'явився на робочому місці, був неприродно блідий. Водій Гончарова теж виглядав переляканим. Що сталося "на виїзді", так і залишилося загадкою. Через кілька років, збираючи інформацію про обставини викрадення і вбивства валютника Євгена Селеверстова, Герасимов намагався до дрібниць відновити в пам'яті той листопадовий день.

Чи могло щось пов'язувати зникнення Валі-красуні та вбивство Селеверстова? Багато що. Колишній інженер Євген Селеверстов у 90-ті освоїв нову, так би мовити, професію – валютника. Шість років його робоче місце було біля універмагу. Згідно з матеріалами слідства, в 1994-96 роках він познайомився з майором Гончаровим. Останній вступив з ним у "ділові відносини", простими словами – Гончаров "кришував" Селеверстова.

У червні 2000-го Селеверстова викрали гончарівці. Валютника тримали в орендованому будинку в Броварах. З дружини Селеверстова вимагали викуп – $18 000. Поки жінка збирала гроші, її чоловіка били. П'ять днів.

Зрештою забирати викуп Гончаров відмовився, отримавши інформацію від члена банди і за сумісництвом слідчого з особливо важливих справ київського главку Василя Гайдая про те, що дружина заручника звернулася в міліцію. Селеверстова вивезли в Биківнянський ліс. Його дружині надіслали записку: "Женя поїхав до Валі".

Ця записка остаточно переконала оперативника Герасимова і його колег в тому, що зникнення Валі-красуні в 1995-му і вбивство Селеверстова в 2000-му – епізоди однієї справи. Хоча вбивство Валі-красуні в обвинувальний висновок так і не увійшло (основна причина – тіло не знайдено). Офіційно Валентина Ларіонова досі числиться безвісти зниклою. Для своєї дочки вона залишається живою.

Отже, в 1995-му Гончаров вже створив злочинну групу і вперше вбив людину? Герасимов вважає, що раніше. У 2002-му керівник опергрупи, що займалася бандою Гончарова, начальник УБОЗ Києва полковник Сергій Хамула витребував зі слідчого відділу Печерського району дев'ятирічної давнини "висяк" – справу про зниклого безвісти київському художника, реставратора і колекціонера. За стилем виконання це могло виявитися справою рук Гончарова.

Майстерню, в якій зберігалася колекція антикваріату, було пограбовано, власника викрадено. За його звільнення злочинці вимагали викуп $20 000, який дружина мала передати одному з провідників поїзда Київ-Москва. Жінка звернулася в міліцію. Була організована спецоперація – провідникові передали ляльку замість грошей. На цьому спецоперація закінчилася – невідомий непомітно для правоохоронців перехопив у провідника ляльку за п'ять хвилин після відходу поїзда і зник. Художника більше ніхто і ніколи не бачив. Його вдова після пережитого збожеволіла.

Точилися чутки, що справа не була розслідувана ще й тому, що викрадені предмети антикваріату згодом прикрасили інтер'єри українських високопосадовців. Ні це, ні інші подібні справи не ввійшли в обвинувальний висновок. І все-таки є підстави стверджувати, що кістяк банди сформувався не восени 1997-го, а в проміжку з 1993-го до 1995 року. Тоді ж і були здійснені перші вбивства. Скільки ж їх було загалом?

На самому початку оперативних розробок, в 2001-му, працівники бандитського відділу УБОЗ проаналізували банк даних УВС столиці. Виявилося, що протягом п'яти років з періодичністю в кілька місяців пропадають бізнесмени середньої руки або просто заможні громадяни.

"Тоді ж було висунуто обґрунтовану версію про існування в столиці стійкої злочинної групи, що займається викраденням і вбивством заручників", – згадує оперативник Герасимов. І не під диктофон додає, що в справі Гончарова "низом пройшло 30 трупів". Йдеться про нерозкриті злочини – про вбитих і безвісти зниклих.

За оцінкою Герасимова, банда здійснювала чотири-п'ять операцій на рік. Якщо припустити, що гончарівці орудували з 1993-го до 2001-го, то на їхньому рахунку може опинитися ціле кладовище – близько 40 представників вищого прошарку середнього класу, родичі яких потенційно здатні зібрати викуп $15 000-50 000. Але це гіпотетично.

Перебираючи різні версії того, коли ж чесний міліціонер перетворився на перевертня, ми з Олегом Гарником допиваємо по другій філіжанці кави. І дивимося у вікно, ніби там може майнути сам Гончаров. Ексслідчий з особливо важливих справ підсумовує бесіду:

– Так, достатньо аргументів для того, щоб припустити: банда сформувалася задовго до 1997 року. Чи міг Гончаров "кришувати" валютників? Це цілком логічне припущення: хто що охороняє, той те і має, – сміється Гарник. – Але нам було складно розслідувати епізоди початку-середини 90-х. Чи відчували ми опір колег? Звісно. Адже як нам з районів справи передавали? Тут сторінки бракує, тут миші папір погризли, там підтопило... Тому було окреслено той період, за яким ми могли в стислі терміни зібрати максимально повну доказову базу. Виходячи з тих ресурсів, які мала слідчо-оперативна група, ми зробили максимум.

Якби Гарник поставив собі за мету виписати детальну картину бандитських пригод, то вийшла б докторська дисертація, що реконструює історію однієї організованої злочинної групи. А кримінальна справа тривала б вічно з усіма наслідками, що випливають: частину підозрюваних через якийсь час довелося б випустити. Але завдання стояло інше: зібрати достатньо доказів для того, щоб зупинити низку вбивств та ізолювати основних фігурантів від суспільства на максимально можливий термін.

І це вдалося. Вперше в новітній історії України було доведено до суду справу банди перевертнів такого рівня. Незважаючи на зв'язки Гончарова в різних підрозділах МВС і СБУ, слідство просувалося. Гарник згадує, що учасники слідчо-оперативної групи побоювалися за своє життя:

– Відчуття було таке, що ми на сцені, а навколо темний зал. І ми не знали, як поведе себе гальорка. Доводилося вживати заходів безпеки...

Від себе додамо, що публіка в темному залі була особлива – силовики та криміналітет. Про те, до яких саме заходів безпеки доводилось вдаватися, Гарник не хоче конкретизувати, оскільки учасники слідчо-оперативної групи їх дотримуються досі.

За два роки здійснено фантастичну роботу. Хоч багато епізодів і деякі фігуранти так і залишилися в тіні, слідчі й оперативники довели провину самого Гончарова і його спільників, а також відповіли майже на всі основні запитання. Крім одного – чому Гончаров став перевертнем і звідки взагалі такі люди беруться?

У психолога-криміналіста, полковника Юрія Ірхіна є теорія. Він вважає, що суспільство можна розділити на три нерівні частини. 20% громадян – схильні до криміналу "за будь-якої погоди". 60% – пересічні люди, в повсякденному житті законослухняні, але здатні на злочин під впливом обставин. Ще 20% не скоюють злочинів ніколи.

Криміногенна ситуація в країні, на думку Ірхіна, залежить від того, в який бік схиляється основна маса – 60%. В історії бувають періоди, коли більшість наче зливається з криміногенною меншістю. Тоді наявними або прихованими злочинцями стають 80%.

Гончаров, незважаючи на жорстокість, за своїм психотипом і соціально-демографічними характеристиками належав до більшості. "Якби він жив у нецікаві часи, коли є стабільний дохід і прогнозоване просування по службі, то міг би зробити хорошу кар'єру і був би корисним членом суспільства", – упевнений колишній оперативник Віктор Герасимов. Але настав час, коли більшість громадян почала змішуватися з криміналітетом.

Деякі країни Європи пройшли через такий етап після Другої світової. У США схожа картина спостерігалася в період Великої депресії. Гангстери ставали народними героями, а кримінальна субкультура просочувала всі соціальні прошарки. Пострадянський простір занурився в стан тотальної криміналізації в 90-х.

У соціології та соціальній психології це явище називається аномія. Це коли одна система загальноприйнятих цінностей розвалилася, а інша ще не сформувалася. Уявлення про добро і зло розмиваються, мільйони громадян переживають кризу самоідентифікації, тобто не можуть відповісти на питання, хто я, яким повинен бути?

Пропорція 20-60-20, на думку Ірхіна, може застосовуватися для всіх соціальних і професійних груп. Працівники правоохоронних органів не виняток. Як і більшість пострадянських громадян, вони були деморалізовані, намагалися зорієнтуватися і вижити в новій реальності. В умовах, коли середня зарплата старшого офіцера міліції становила $20, слово "виживання" набувало свого буквального значення.

У процесі підготовки цього матеріалу ми поспілкувалися з колегами Гончарова і експертами-криміналістами з числа колишніх правоохоронців. Після інтерв'ю кожному поставили запитання: як вони самі пережили початок-середину 90-х. Хтось підробляв охоронцем, хтось зізнався, що брав відсоток за повернення, – коли міліціонер повертав раніше відібране грабіжником або злодієм майно, але за винагороду. "Божеська такса" становила 10% від вартості повернення. Гончаров, нагадаємо, теж не гребував таким заробітком.

Один відомий криміналіст згадав, що коли був простим міліціонером, охороняв базар. Робота була досить небезпечна. В його зоні відповідальності було кілька рядів – лотки з м'ясом і рибою. Після кожної відбитої атаки з боку місцевих кримінальних елементів, торговці йому віддячували: м'ясний ряд дарував палицю ковбаси, рибний – один-два оселедці. "З цього моя сім'я і харчувалася, – зітхає без п'яти хвилин доктор наук. – А я досі себе запитую: перевертень я чи не перевертень?"

Гончаров теж виживав по-різному. Його колеги згадують, що у вільний від роботи час він приторговував відеокасетами. Купив два відеомагнітофони і робив копії. Пробував писати статті. За допомогою журналіста Олега Єльцова, опублікував кілька матеріалів про реформу міліції і зробив для рубрики "Культура" в газеті "Україна молода" огляд вестернів. Гончарову подобався цей жанр, хоча його улюбленим фільмом був "Хрещений батько" за романом Маріо Пьюзо. Складно сказати, писав Гончаров заради самореалізації чи заради гонорару. Згодом необхідність в додаткових заробітках у нього із зрозумілих причин зникла.

У періоди аномії різні соціальні інститути, зокрема правоохоронна система і армія, деградують. Частина деморалізованих силовиків зливаються зі звичайним криміналом, частина офіцерів намагаються організувати альтернативні структури. Простіше кажучи, збиваються в банди і створюють таємні організації. Зі своєю ідеологією, принципами діяльності та кодексом честі.

У світовій історії є приклади, коли подібні організації створювалися і підтримувалися високопосадовцями. Так з'явилися, наприклад, латиноамериканські "ескадрони смерті", які боролися з мафією і політичними опонентами незаконними методами, що межують з масовим терором. Іноді такі підпільні структури самі ставали мафією: офіцерські банди займалися банальними розбоями та "кришуванням" нелегального бізнесу. Чи було щось подібне на пострадянському просторі?

У 90-ті серед силовиків була легенда про існування в країнах СНД таємної спецслужби під назвою "Біла стріла". Причому, за однією версією, це була законспірована урядова спецслужба (у 1996 році в Радбезі РФ дійсно розглядалася можливість формування подібної структури під назвою "Російський легіон"). За іншою – таємна організація, створена колишніми співробітниками КДБ і ГРУ СРСР. Нібито члени "Білої стріли" розстрілювали кримінальних авторитетів, керуючись благородними мотивами. Начитаний Гончаров не міг не знати про цю легенду.

За мотивами "Білої стріли" написані десятки книг у різних жанрах – від детектива до фантастики. Стандартний сюжет: герої-офіцери кидають виклик системі, "мочать" бандитів і корупціонерів, захоплюють владу і наводять лад у державі. Зараз вже незрозуміло, що виникло раніше – легенда про "Білу стрілу" чи її прототипи.

З 1992-го до 1996 року в Росії, на території Смоленської області, діяла група працівників УБОЗ, створена нібито для протидії місцевим ОЗГ неправовими методами. У 2002 році в Казахстані була ліквідована так звана банда Соболевського, що складалася з працівників кримінальної розвідки, вищих офіцерів КДБ і ГРУ Міноборони Казахстану. Спеціалізація: рекет, розбій, викрадення з метою викупу. Жертвами були бізнесмени і банкіри. Банда Гончарова з тієї ж серії.

Гончаров по-своєму намагався осмислити зміни в суспільстві. Стежив за політичними подіями в Україні та Росії. Кілька наших співрозмовників, які добре знали Гончарова, вжили одну і ту саму фразу: "Він був такий як би комуніст..." З подальших пояснень стає зрозумілим, що йдеться не так про політичні переконання, як про менталітет пострадянської людини. І по-людськи це зрозуміло: найсвітліша сторінка його біографії минула під гімн радянській міліції "Наша служба и опасна и трудна..."

Офіцер Гончаров з презирством ставився до успішних людей того часу. Не любив бізнесменів. Точніше – ненавидів. Найстрашнішою лайкою від нього було словосполучення "жирний кіт". Судячи з усього, саме ця ненависть і згуртувала декількох підполковників МВС, що склали кістяк злочинної групи.
У банди Гончарова було щось на кшталт ідеології. Перед кожною операцією Гончаров пояснював "піхоті", кого і за що вони карають. З гончарівських легенд випливало, що їхні дії це – частина таємного плану щодо неформальної боротьби зі злочинністю. Найчастіше йшлося про "боротьбу" з шахраями і "жирними котами". Іноді жертвами банди, дійсно, ставали шахраї.

Під час судового процесу один із членів угруповання, Юрій Нестеров, заявив, що вважав, ніби бере участь в секретній урядовій програмі. Ватажок змушував своїх "піхотинців" заповнювати анкети, на які наклеював їхні фото, даючи зрозуміти, що відтепер член банди – співробітник або агент якоїсь спецслужби.

Оперативник Герасимов каже, що спочатку хтось із бандитів вірив у цю байку. Але тільки спочатку. "Вони ж не дурні, – пояснює Герасимов, – вони не могли не розуміти, що співробітники спецслужб не виноситимуть з квартир техніку або не зніматимуть з жертв годинник". Але навіть якщо "піхотинці" не вірили, то гончарівські легенди все одно підтримували. Не могли ж вони звинуватити шефа у брехні.

У вузькому колі Гончаров розповідав, що в 1993-му брав участь у жовтневому путчі в Москві. І був серед захисників Білого дому (тобто на боці противників президента Бориса Єльцина). Виконував накази бунтівного генерала Альберта Макашова, тікав від переслідувачів московськими штольнями. Натякав на те, що підтримував і підтримує зв'язки з російськими спецслужбами.

Чи так це, ми не знаємо. Але навіть якщо це – одна з вигадок Гончарова, вона дає певне уявлення про його світогляд. Захисниками Білого дому були, переважно, ті, хто мріяв про реставрацію СРСР. Щодо його зв'язків зі спецслужбами, то це – тема окремої глави.

Офіцер МВС Ігор Гончаров співпрацював з КДБ СРСР, а згодом з СБУ. Цей факт не заперечують ні колишні товариші по службі Гончарова, ні його знайомі, ні члени слідчо-оперативної групи, яка розслідувала його злочини. Існує версія, що у нього було два основних місця роботи: МВС і КДБ (пізніше – СБУ). Чи таке можливо?

Можливо. У радянські часи КДБ, так би мовити, тримав під контролем МВС. Ці традиції зберігалися і в незалежній Україні, тільки роль КДБ відводилася тепер СБУ. Капітан Ігор Гончаров у 1989 році увійшов до групи по боротьбі з корупцією і виконував у МВС функції контролю – виявляв перевертнів у погонах.

Сам Гончаров неодноразово хизувався своїми зв'язками зі спецслужбами – українськими і російськими, показував колегам-спільникам якісь посвідчення, натякав на те, що "вирішує питання" неправовими методами в державних інтересах. І тут суперечність: якщо Гончаров дійсно був таким собі таємним агентом, то чому розкривав цю таємницю спільникам і просто знайомим?

Декому Гончаров показував посвідчення полковника СБУ (нагадаємо, що в МВС він дослужився лише до підполковника). Комусь пред'являв ксиву неіснуючої спецслужби – Національного бюро розслідувань України. І йому вірили. У другій половині 90-х незвичні посвідчення нікого не дивували.

Якщо Гончаров в якихось ситуаціях і блефував, то розмежувати правду і вимисел досить складно. Зв'язки зі спецслужбами у нього точно могли бути, хоча б тому, що деякі його колеги згодом перейшли на роботу в СБУ. Зокрема, прямий керівник Гончарова в УБОЗ – генерал Микола Піддубний у 2000-му став заступником начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ.

Оперативник Гончаров міг бути вхожий до багатьох високих кабінетів. Наприклад, під час слідства він не приховував, що відвідував хворого Євгена Марчука (1991-1994 роки – голова СБУ, 1995-1996 роки – прем'єр-міністр) в лікарні. Спільник Гончарова і його водій – Валерій Мельников згадував, що часто підвозив шефа до будівлі СБУ на вулиці Володимирській. Але тут знову нюанс.

Керівник слідчо-оперативної групи Олег Гарник уточнює: машина Гончарова завжди зупинялася на Володимирській біля бюро оформлення перепусток. Гарник не заперечує, що Гончаров міг з розумним виглядом заходити до Марчука – врешті-решт, Євген Кирилович спілкувався з сотнями людей. І агентом СБУ він, звичайно, теж міг бути. Хіба мало в СБУ "простих агентів"...

Водночас Гарник визнає, що слідчо-оперативній групі не вдалося отримати доступ до матеріалів СБУ. У те, що Гончаров міг бути полковником СБУ, він просто не вірить. "Кваліфікація Гончарова не відповідала такому званню, – вважає слідчий. – Ця людина за своїми професійними якостями – посередність, хоча і з неймовірними амбіціями... Своїми зв'язками він показував себе, створював імідж в своєму середовищі..."

А ось погляд одного з колишніх керівників Ігоря Гончарова в МВС наприкінці 1980-х полковника Валерія Кура. Кажучи про професійні якості Гончарова, він не такий однозначний.

– Ігорьок... – вимовляючи це ім'я Валерій Степанович сумно посміхається і витримує паузу. – Ігорьок намагався не виділятися. Основні якості: обов'язковий, виконавський. Але – зірок з неба не хапав. З одного боку, любив сподобатися, з іншого – героїзму не виявляв. Тримався в тіні. Тому його здібності, справді, можна охарактеризувати як середні. Але це якщо ми говоримо про Гончарова-оперативника. Кращі оперативники, я вам так скажу, люди прості, іноді без вищої освіти. Ігорьок же був непростий. А ось якщо уявити його в ролі розвідника... То тут його здібності могли б бути і вищими за середні.

З подальшої розмови з'ясовується, що Кур не просто вважає версію про те, що Гончаров був агентом КДБ, правдоподібною. Він у цьому впевнений:

– До мене приходили хлопці, скаржилися, казали: Степановичу, Гончаров вербує... Тож я про це знав. Але ж вербував він спочатку не в злочинність, а в контору (на сленгу "конторою" називали КДБ. – Ред.). Папірці там якісь підписували, мовляв, "добровільно згоден допомагати боротися з нечистю серед працівників міліції..." Групу створював. І в цю групу "по боротьбі з нечистю" іноді потрапляли ті, кого Гончаров сам ловив на компроматі... Отже, вербував за класичними методиками спецслужби. Сколотив, як потім говорили, бригадку. Але тоді, наприкінці 80-х, він, можливо, ще сам був романтиком, сповідував ідеали радянської розвідки.

– Чи міг Гончаров бути агентом КДБ, а згодом СБУ?

– З цими службами він співпрацював і, ба більше, відчувалося, що ця людина пройшла спецпідготовку.

– У нього могли бути покровителі в російських спецслужбах?

– Це називається куратори. Однозначно – могли.

З цього моменту з'являється спокуса побудувати складну конспірологічну гіпотезу. Офіцер СБУ і МВС, який створив під керівництвом московських кураторів "ескадрон смерті" в Україні та який вибудував складну агентурну мережу, в яку входили як працівники українських силових структур, так і представники криміналітету. Якщо так, то Гончаров не просто перевертень, а частина величезного невидимого спрута, який тримав у страху пострадянський простір.

Частка правди в цій замальовці може бути. Але тільки частка. Тому що "невидимий спрут" у 90-х представляв собою жалюгідне видовище. Якщо проаналізувати, як і чим жило МВС України в 90-х і початку нульових, то доведеться констатувати, що міністерство являло собою злочинне болото, поділене на генеральські "сфери впливу".

Це, звичайно, не означає, що всі міліціонери перетворилися на злочинців. Все-таки МВС – це дуже велика організація. У дореформений період число працівників сягало 250 000. (В Україні був один з найвищих показників у світі за чисельністю правоохоронців: 786 на 100 000 населення за середньосвітового рівня – 300 силовиків на 100 000.) Багато з них за будь-яких обставин залишалися людьми, вірними обов'язку. Але значна частина генералітету деградувала.

Хтось "доїв" нелегальний бізнес, хтось виконував політичні замовлення, хтось влаштовував маски-шоу в великих компаніях, а хтось налагоджував рутинні механізми передання корупційного виторгу від низу до верху. Отже, МВС виглядало як конгломерат банд.

Не в кращому стані перебувала і СБУ. Максимальну ефективність служба проявляла в вирішенні матеріальних проблем окремих керівників. Якщо вірити книзі другого президента Леоніда Кучми "Після Майдану", СБУ того часу не справлялася зі своїми завданнями. В очах глави держави її в якийсь момент просто не стало. Не дивно, що українські силові відомства могли бути легкою здобиччю російських спецслужб.

Однак самі російські спецслужби в той час перебували у такому самому жалюгідному становищі. Посилення їхньої ролі в державі та приведення в боєздатний стан розпочалося після другої чеченської кампанії (1999-2000 роки). На цьому етапі Гончаров вже завершував свою кар'єру.

Розквіт злочинної діяльності групи Гончарова припав на часи, коли метафоричний спрут і в Москві, і в Києві перебував в напіврозкладеному стані. Багато з вертикалей було зруйновано. Щупальця починали жити окремим життям, часто-густо конфліктуючи між собою. У таке середовище київська міліцейська банда вписувалася цілком органічно: більш-менш самостійне угруповання, яке могло епізодично підтримувати зв'язки з подібними собі як в Україні, так і в Росії.

Версія про те, що група Гончарова виконувала чиїсь замовлення, слідчими матеріалами не підтверджується.

Оперативник Віктор Герасимов вважає, що Гончаров "за своїм складом" не міг і не бажав бути знаряддям чужої волі. "Авторитетів для нього не існувало. Навіть якщо він і був агентом, то це той випадок, коли агент переграє своїх кураторів", – каже Герасимов. Слідчий Олег Гарник, розмірковуючи на тему можливих зв'язків Гончарова з вищим керівництвом МВС і спецслужб, дотримується тієї самої точки зору. Проте наче ненавмисне кидає фразу: "Хоча чистим фрилансером він, звичайно, не був..."