Оцінка роботи режисера дирекцією театру викликає питання. По-перше, для того, аби зрозуміти, що режисер не годиться – досвідченому керівникові року більш ніж достатньо. Лавренчук пропрацював в театрі три роки і щороку дирекція з ним продовжувала контракт – тобто, двічі за три роки. По-друге, приблизно в цей самий час керівництво опери запропонує "поганому режисерові" Лавренчуку поставити "Запорожця за Дунаєм", про що повідомить у пресі – Лавренчук відмовиться. По-третє, La Traviata Лавренчука стала єдиною великою постановою за три останні роки. Нагадаємо, що 2020-го його La Traviata дістала державну премію імені Леся Курбаса, яка присуджується театральним режисерам. Вперше в історії премії саме за оперу. У тому ж 2020-му ця вистава виграла престижну всеукраїнську театральну премію "ГРА" в номінації "За кращу музичну виставу в жанрі опери / оперети / мюзиклу". І в цій ситуації можливо одне з двох – або у журі премій проблеми зі смаком, або дирекція Одеської опери помиляється.

Також цього року опера, як уже йшлося, була номінована на Національну премію імені Тараса Шевченка. Напередодні третього туру цьогорічного добору до секретаріату Комітету почали надходити листи, анонімні та з підписами артистів, суть яких зводилася до того, що нагороджувати Лавренчука неприпустимо.

Члени журі змушені були написати відкритого листа, в якому дали оцінку подіям, що відбуваються. Це був не просто лист, це був ляпас недругам Лавренчука. 14 членів Шевченківського комітету, включно з головою, підписалися під вкрай категоричною і довгою заявою. Ось невеличка цитата:

Відразу обмовимося: зв'язок між нападниками на Лавренчука з працівниками опери слідством не доведено. Хоча на цей зв'язок натякають і прихильники Лавренчука, і прихильники Бабич. У цьому питанні вони парадоксально збігаються. З тією лише різницею, що для Лавренчука все виглядало як спроба його залякати, а для Бабич – як піар-кампанія молодого режисера з метою кинути тінь на директорку перед конкурсом...

Так хто ж насправді Лавренчук: гнаний геній, жертва обставин, творець, що заплутався, слабкий режисер, невдалий кар'єрист?

1999 року 17-річний Євген Лавренчук став переможцем дев'ятого львівського конкурсу, присвяченого Пушкіну. Відтоді поставив понад 30 вистав. Лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів. Автор власної семирівневої методики викладання акторської майстерності та режисури.

Вільно володіє англійською, французькою, івритом та польською. Учень Романа Віктюка. Працював у Німеччині, Литві, Польщі. Засновник і художній керівник Польського театру в Москві. 2013 року "За видатні досягнення в галузі культури і науки" Лавренчуку було присвоєно звання Заслужений діяч культури Польщі.

2014-го залишив Москву, висловивши тим самим протест проти агресії РФ щодо України. Кілька років працював в Ізраїлі. На конкурсі Євробачення-2017 був креативним директором Євроклубу та режисером фанзони. У 2018 році взяв участь у конкурсі на посаду головрежа Одеського оперного театру. Далі – відомо: премія Леся Курбаса, шорт-лист Шевченківської премії та синець під оком. За що?

Молодий режисер перебуває в щільному зв'язку з часом. Його завдання – говорити з глядачем сучасною мовою, а в ідеалі – мовою, що випереджає час. Один із майданчиків, де можна це зробити – держтеатри. І ось тут виникає нестикування. Українські держтеатри архаїчні, за словами театрального режисера і продюсера Влада Троїцького, вони застрягли в феодалізмі. "Старі кадри" опираються навіть якимось дрібним, побутовим пропозиціям.

Відповідаючи на запитання, що б він змінив, якби став генеральним директором, Лавренчук говорить про нові менеджмент, стратегії, підходи до постанов... А потім раптом згадує про дітей співробітників... За його словами, всередині Одеської опери діє неписане правило – дітям акторів і працівників театру вхід у нього заборонено. Тобто, не можна брати дитину на репетицію, не можна приходити мамам, що годують, з немовлятами.

– Я вважаю, що треба зробити дитячу кімнату за профспілкові гроші, в якій спеціальний соціальний працівник буде сидіти з дітьми тих, хто в цей час репетирує. Увечері ця ж кімната може використовуватися дітьми-глядачами. Це – не реформа, це – просто правильний менеджмент, а в їхніх очах це виглядає реформою...

Річ, звичайно, не лише в молодості головрежа. Швидше – в неприйнятті інновацій старими командами. Особливо якщо вони загрожують кадровими перестановками. Скандал з Лавренчуком в Одеській опері не перший.

2009 року був конфлікт з нині покійним Сергієм Проскурнею. Його тоді призначили художнім керівником театру і через 80 днів звільнили. Звільненню передував візит театральної опозиції на чолі з солістами опери Анатолієм Дудою і Людмилою Шириною до прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. Неприємності розпочалися після того, як Сергій Проскурня зажадав надати йому рапортички про продані квитки. Замість рапортички отримав звільнення.

Схожа ситуація не тільки в Одесі. В інших містах сюжет "режисер не вписується в держтеатр" розвивається за тим самим сценарієм.

– Ну уяви, в гримерці стелі п'ять метрів! Треба вкрутити лампочку, – Павло каже зі знанням справи – і я розумію, що львівська школа художнього керівника так не минула. – Електрика ніде немає. Актори з лампочкою приходять до мене. Перед тим ходили до заступниці, яка посилала їх прямим текстом. Я – до неї. Вона: "Вони що, безрукі?!" Загалом, все те, для чого мене запросили в театр, я робити там не міг. Це один з величезної кількості подібних випадків. Усі мої рішення саботувались керівництвом. Я поставив спектакль "Том на фермі", тема вистави керівництву не подобалася. Коли мене не було в театрі, робилося щось для того, щоб його неможна було показати – наприклад, сцену не змонтувати.

Користь від усіх цих зусиль була. Театр Лесі Українки згодом відремонтували, бо Ар'є та колишній директор за час своєї каденції вибили у міста 90 млн грн на ремонт. Проте перераховувати дрібні конфлікти зі старим керівництвом Ар'є може нескінченно:

– Або ось ще – я вирішую замовити дуже якісні маски для вистави, на них у театру грошей немає. Я домовляюся з виробниками, щоб вони зробили в борг, обіцяю, що театр заплатить. Театр дає "добро", а потім – нуль виплат. І так по колу. Так з усім. Я не давав їм реалізовувати якісь схеми, вони мені – працювати. Потім розпочалася інша проблема – вийшов новий закон, за яким в театрі більше немає художнього керівника, а є директор. І коли вони зрозуміли, що я можу стати цим директором – позначили мене ворогом номер один!

Одного разу Ар'є обікрали. Прямо в театрі, під час репетиції. Хтось зайшов до його кабінету і витягнув документи, зокрема закордонний паспорт. Сталося це за день до його поїздки на найбільший в Європі театральний бієнале, присвячений сучасній драматургії у Хайдельберзі. До слова, Павло був першим в історії цього бієнале українським куратором.

Пропажу документів він виявив вдома. Драматург – у поліцію. Там відмовилися взяти заяву, висунувши аргумент: "Може, ви були десь п'яним і в кафе втратили паспорт. Ідіть по кафе". Довелося використовувати київські зв'язки, щоб змусити львівську поліцію відкрити справу. У підсумку наступного дня документи у чарівний спосіб знайшлися. Поїздка в Хайдельберг відбулася.

Після цих пригод Ар'є захворів. Коли повертався з Німеччини в Україну, запізнився на літак, потім – ще на один рейс, оскільки був, за його ж словами, в стані нервового зриву. Полетів до Львова з третьої спроби. А потім звільнився. Наслідки зриву і затяжної депресії мучать його досі.

Здається, він дотепер не до кінця усвідомив – що це було? Можливо, таке саме запитання кілька років здаватиме собі й Лавренчук... Так що ж ховається за цими конфліктами?

Якщо відкинути все зайве, то будь-який гучний скандал, пов'язаний з держтеатрами, про те, що нове там не приживається. Чи то Одеса, Львів чи будь-яке інше українське місто. І це – шлях в нікуди. Тому що завдання режисера або художнього керівника – не воювати з привидами минулого, а створювати нову епоху.