Табір експедиції знаходиться посеред лісу, за пів години їзди від Києва. Тут проходять практику студенти-історики університетів Шевченка, Драгоманова, Донецького імені Василя Стуса, а ще культурологи Могилянки. Волонтерами тут встигли попрацювати представники близько 30-ти вишів.

– Двадцять років тому тут нічого не було, – пригадує Ігор Готун – керівник Північної експедиції Інституту археології НАН України.

Важко уявити це “нічого” на місці наметового містечка і десятка вагончиків, що його оточують. Особливо зараз, коли табором пливе запах борщу. Він булькає на саморобній печі, в чорному від кіптяви казані.

– Ми думали, що їдемо в глушину без світла і води. А тут усі умови. Навіть сміття сортують, – чергова по кухні практикантка Іра пояснює призначення двох сміттєвих пакетів: для органіки і не-.

Кожен знаходить своє. Прихильники цивілізації радіють електрочайнику і пральній машині. Якщо ж ви любите тайгову романтику, ніхто не заборонить вам розбити намет посеред хащів і довго спотикатись посіченою коренями стежкою до заповітної будки з брезентом замість дверей.

Ті з практикантів, хто не має намету, можуть поселитись у вагончик. Їх є два – чоловічий і жіночий. Інтер’єр чоловічого суворий: три пари двоповерхових ліжок, підлога з грубих неструганих дошок, зі стелі звисає лампочка. В жіночому гуртожитку підлога застелена лінолеумом, під стелею – плафон, а на ліжках лежать матраци. В білих наматрацниках.

– Від чоловічого гуртожитку був тільки скелет, – пояснює шеф.

Шефом називають Ігоря Анатолійовича хлопці-волонтери, що в експедиції вже не перший рік. Це вони зашили дошками підлогу і стіни, збили нари і провели світло.

– Ігоре Анатолійовичу, звідки всі ці вагончики?

– Більшість купили. Щось нам віддали через непотрібність. Один подарувало підприємство “Хутір Ясний”. Воно ж побудувало однойменне
котеджне містечко по сусідству. Від Хутора в таборі не тільки вагончик – й електроенергія також.

Експедиція має офіс. Це один з вагончиків. На літо сюди переїздять робоча бібліотека і комп’ютери. Інтернет поки що з модему.

Попри те, що всю ніч між вами і твердими шершавими дошками був тільки сантиметровий шар каремата, підйом о 5 ранку дається важко. Так, ніби вас намастили на ліжко. О такій порі над табором витає сонне бурчання, шурхіт наметів і грюкання дверей. Вистоюю чергу до умивальника. Артезіанська вода з-під крану пробуджує моментально. Одна проблема – після чищення зубів у роті лишається присмак пасти. Водою такої температури він не виполіскується.

Ми прокинулись на годину раніше, ніж зазвичай, аби швидше закінчити роботу і уникнути денної спеки. Щоб ми могли поснідати вівсянкою, чергові прокинулись за годину до нас.

Трава блищить від роси, хвоя під соснами за ніч набралась вологи, і навпаки, потемніла. Вгорі співає пташка. Двадцять душ обперлись на лопати і чекають. Хтось позіхнув. Ще хтось. Ще. З вагончика виходить шеф, вітається кивком. В бороді – посмішка. Він дістає цигарку, чиркає сірником.

– Я дивлюсь, з вами сьогодні дівчата будуть. Це добре, – каже Ігор Анатолійович. – Можливо, хлопці менше матюкатимуться.
Хлопці-волонтери переглядаються.
– Ні.
– Ні.
– Навряд.
– Ну і тьху на вас, – каже шеф. Усі сміються.
Він обводить нас поглядом, аби з’ясувати, чи всі мають головний убір і одяг з довгим рукавом. Сьогодні перевдягатись не відправляє нікого.

До гурту приєднується волонтер. За плечима в нього туго напакований ранець.
– Можемо йти? – питає він.
– Нічого не забули?
Він перераховує: хліб, перець, огірки, помідори, паштет, кабачкова ікра.
– Забули, – каже шеф. – Червону рибу забули.
Пізніше виявиться, що червона риба це кілька в томаті.

Дорога до розкопу неблизька. Ви йдете лісом і полем, минаєте аутлет-містечко “Мануфактура”, навпроти Мегамаркету переходите Обухівське шосе й залізничну колію. Далі довго рухаєтесь ґрунтовою дорогою, аж поки не впираєтесь в залізні ворота. Біля воріт потрібно зачекати. З’являється охоронець і пропускає вас всередину. Біля його будки гавкає алабай. Ворота зачиняються.

На закритій території повним ходом іде будівництво. Ґрунти тут болотисті – техніка ритмічно забиває бетонні палі. В котеджному містечку створили власне озеро.

Кілочки і мотузки ділять розкоп на квадрати. Копаємо на глибину штика. Іноді лопата шкрябається об щось тверде – дно горщика, цвях або кістку. Знахідки заносимо на план.

В різний час експедиція досліджувала літописні міста Вишгород, Білгород, Чернігів, а також проводила розкопки історичних населених пунктів Обухова та Ржищева. Окремий напрям діяльності – розвідки нових пам’яток та обстеження території перед господарським освоєнням.

Утім, найбільше Ігоря Анатолійовича цікавлять неукріплені київські передмістя, зокрема Софіївська Борщагівка і Ходосівка-Рославське, на якому ми зараз і знаходимось. Поселення датується XII-XIII століттями. Знайдені замки і ключі вказують на високий майновий рівень мешканців. Про те, що були вони людьми небідними свідчать також вишуканий столовий посуд, прикраси та імпортні речі.

– Ходосівка-Рославське – це щось на кшталт давньоруської Конча-Заспи? – питаю в шефа, зважаючи на близькість Конча-Заспи сучасної.

– От уяви, ти – олігарх. Ти дуже хотів би, щоб тобі у вікно диміла доменна піч?

Річ у тім, що на Рославському, поряд із товарами лакшері сегменту, знайдено рештки металургійного виробництва. Та й загалом місцева людність активно господарювала: обробляла кістку і ріг, кольорові метали, займалась ювелірною справою.

– Як зрозуміти, що мешканці поселення самостійно щось виготовляли, а не привозили звідкись?

– На це вказують напівфабрикати і брак. Як-от рештки майстерні з обробки бурштину. Знахідка, між іншим, незвична.

– В чому її незвичність?

– Вона має кілька аналогів. Усі – в столицях князівств. А Ходосівка-Рославське – це село.

Унікальною пам’ятку робить поєднання традиційних промислів і розвинутих міських ремесел, грубої лопати і коштовної шпильки. Це і не дозволяє однозначно відповісти, ким були мешканці поселення.

– Поки замало даних. Ті артефакти, що ми маємо, дозволяють вбачати в цих людях радше обслугу столичного мегаполісу, аніж селян-землеробів.

Коли на самих початках експедиції вирішувалось питання з продовольством, картоплю доводилось возити з “Фуршету” на Видубичах. Купити її на місці було ніде. Задіяні у столичній інфраструктурі селяни городину на продаж не вирощували.

***

Філософ Йоган Хьойзінґа про Середньовіччя сказав так: “Життя було просякнуте релігією настільки, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним”.

Розкопки на Рославському цю думку підтверджують.

Так, в одній з господарських споруд поряд зі скелетом поросяти знайшли фігурку Предстоячої Богородиці – фрагмент кіотного хреста. Від натільного такий хрест відрізняється значно більшим розміром і складною композицією. На ньому присутні всі канонічні сюжети.

– Напрошується одна аналогія. Ще донедавна наші селяни напередодні Різдва на дверях хлівів малювали крейдою або кіптявою святкової свічки хрести-обереги. Або прибивали хрести з металу чи дерева.

– Тобто Богородиця охороняла порося від нечисті?

– Я цього не казав. Для таких висновків поки що мало доказів. Не виключено, що фігурка потрапила в об’єкт з інших шарів.

Окрема категорія знахідок – реліквії, пов’язані з паломництвом. Північна експедиція знайшла два хрестики відвідувача Гробу Господнього. Один з них щоправда, лише імітація.

– Навіщо вона була потрібна?

– А навіщо на парад перемоги виходять 50-річні ветерани Великої Вітчизняної з неіснуючими орденами на грудях? – пояснює Ігор Анатолійович. – Логіка проста. Не вдалось сходити в Святу Землю, то хоч хрестик зробимо.

Якщо хрестики зі Святої Землі на Русі хоч і зрідка, але траплялись, то нашивка прочанина, що вклонився розп’яттю “Volto Santo” (“Святий лик”) в одному з храмів Тоскани поки єдина, знайдена під час розкопок не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі.

– Як вона з’явилась в передмісті Києва?

– Можемо припустити, що хрестик в Рославське приніс європеєць. Однак є логічніша версія. Шлях до Гробу Господнього пролягав униз по Дніпру, потім через Кавказ і Сирію. Втім, після нашестя Батия він став небезпечним. Лишався тільки західний маршрут, уздовж Середземномор’я і далі через Гібралтар. Цей маршрут мав свої принади, зокрема, дозволяв відвідати інші святині, як-от Константинополь і Афон. Розп’яття Volto Santo було по дорозі. З цієї точки зору відвідини тосканського храму видаються закономірними.

Вихідці з Русі заходили значно далі Апеннінського півострова. У соборах півдня Франції є написи кирилицею XII-XIII століть. Попри близькість 1054 року, коли християнська церква розкололась на західну і східну, католики і православні не оминали храмів одне одного. Умовною була межа і між християнським та язичницьким світоглядами. Про це свідчить один артефакт із Софіївської Борщагівки.

На поселенні в одній зі споруд знайшли вилочкові кістки гуски і качок, а також їх металеві імітації. Сьогодні багато народів використовують ці кістки для ворожіння.

Ігор Анатолійович пояснює знахідку так:
– Православ’я, звісно, було панівною конфесією. Однак речі, пов’язані з язичницьким світоглядом, свідчать про витоки давнього українського підходу “Бога люби, але і чорта не гніви”.

На тому ж поселенні, в одному зі спалених жител знайдено сліди зажинкового снопа. Або різдвяного дідуха.

Ще тільки десята, а сонце палить нещадно. Ми робимо часті перерви і п’ємо воду, що лежить у холодній траві під грабом. Тією ж водою з напіввідкрученої пляшки миємо руки перед обідом. Дівчата нарізають овочі та хліб. Незвично бачити в тендітних руках брутальний мультитул.

Обід у нас нехитрий. Бутерброди з паштетом і кабачковою ікрою, огірки, помідори, перець білозерка. Всі їдять з великим апетитом – особливо ті, хто проігнорував ранкову вівсянку.

О другій завершуємо. Чистимо лопати і під гавкіт виходимо з воріт.

– Золото знайшли? – питає охоронець. Це запитання археологи чують найчастіше.

– Сьогодні без золота.

Дехто з практикантів розчарований. Вони думали, що археологія – це про Індіану Джонса, а не про іржаві цвяхи і міліметровку.

Вервечкою розтягуємось дорогою. Якщо зайти в табір одним із перших і швидко зайняти чергу в душ, то є шанс помитись теплою водою. Нагрітої сонцем бочки вистачає восьми хлопцям або чотирьом дівчатам. Далі відкривається кран. Щоб не митись артезіанською, можна взяти брусок мила і піти на річку.

Збираємось за столом. На обід сьогодні зелений борщ і гречка. До борщу є сметана. До гречки – овочевий салат.

Частину практикантів забезпечують їхні виші. Денний бюджет – 30 гривень на душу.

– Як з такими бюджетами вам вдається годувати людей тричі на день?

– Це не моя заслуга, – шеф киває на співробітницю експедиції Тетяну. – Ось наш ангел-охоронець. Вона не тільки займається наукою, але й тримає на собі все господарство. Лише Таня не лінується нарізати кола Столичним ринком, аби знайти, де огірки на гривню дешевші. Гривня на кілограмі – це двадцять на ящику. А їмо ми не тільки огірки. За об’ємів, в яких ми купуємо сільгосппродукцію і п’ятдесят копійок різниці важливі.

В моєму борщі плаває куряче крильце.

***

Фондові колекції до Інституту археології потрібно передавати у дерев’яних ящиках. Такі вимоги. Кількість знахідок така, що виходить недешево.

– Нормальні вчені сидять під кондиціонером і стукають по клавіатурі, – сміється Ігор Анатолійович. – Ненормальні – годують в лісі комарів, нагинцем стоять з лопатою і купують власним коштом ящики для фондових колекцій.

Їх шеф купував на Чернігівщині. Фанеру замовив в одному місці, брусочки в іншому, а збиралось все це в третьому. За ціною одного “київського” ящика вийшло два “чернігівських”.

– Піднімаємо голови – і тут стоїть Павло Зібров. З голим торсом, – розповідають хлопці про випадок, що трапився при розкопках одного з давніх поселень Ходосівці.

Артист мешкає по сусідству. Раніше він просто передавав студентам яблука. Сьогодні з’явився сам.

– Ви, хлопці, викопайте яму поглибше, – попросив Павло Миколайович. – Будемо складати туди недругів.

– А як же ось це ваше “Я і друзів розумів, ворогів умів прощати?”
Тієї ж миті між деревами пролунало зібровське:
Бо хрещений батько мій
То Хрещатик, то Хрещатик.

У середині жовтня, коли практика буде давно позаду, в табір на вихідні приїдуть шеф і волонтери. До розкопу вийде чоловік і принесе яблук від Павла Миколайовича.

У далекому 2008-му в Північну експедицію приїздила співачка Олена Вінницька. В той період життя її хвилювала проблема охорони екології та культурної спадщини. Артистка попрацювала у розкопі і знайшла кераміку доби палеометалів. Знахідки під лопату їй не підкладали. Ігор Анатолійович пригадує, що Олена проявляла непідробний інтерес до всього, що відбувалось, а наприкінці робочого дня впевнено і правильно коментувала знахідки та їхній історичний контекст.

Через дорогу від табору знаходиться ліс. Цими місцями проходила перша лінія оборони Києва, і в липні-вересні 1941 тут велись бої. Якщо пройтись із металошукачем, земля пищить майже безперестанку. Саме пищання й вивело нас до чоловіка і жінки.

– Доброго дня. Ви знаєте, що це незаконно?

– А ви хто такі? – питає мужик із саперною лопаткою.

– Небайдужі громадяни.

Ця пара – теж археологи. Тільки чорні.

– Один з моїх старших колег казав, – пригадує Ігор Анатолійович, – що називати чорних копачів археологами – це те ж саме, що називати Чикатило чорним хірургом.

На опалій коричневій хвої видно свіжі ями.

– Ідіть куди йшли, і не страждайте, – відповідає мужик. – Вам зайнятись більше нічим?

– Тільки після вас “ананаси” збирати, щоб ніхто не підірвався.

“Ананасом” називається боєприпас, що за формою нагадує тропічний фрукт.

Парочка зачохляє металошукач і лопатку. Чоловік котить мотоцикл. Ми рушаємо за ними і даємо зрозуміти, що нікуди вони не поїдуть. Жінка хамить, мужик провокує на бійку. Ми мовчимо і посміхаємось.

Коли приїздить поліція, впевненості в копачів меншає. Ніхто нікого більше не збирається діставати з-під землі й ловити поодинці. Жінка переконує поліцейських, що з металошукачем вони шукали загублений напередодні золотий ланцюжок.

– На глибині 30 сантиметрів? – волонтер вказує на саперну лопатку. – У вас був пікнік з кротами?

Копи записують особисті дані чоловіка і жінки.

– З охороною культурної спадщини у нас проблеми, – зізнається Ігор Анатолійович. – На форумах скарбошукачів і в приватних колекціях є унікальні речі. А повинні вони бути в музеях.

Інтернет тріщить по швах від попиту і пропозиції. Багато сайтів продадуть і куплять монети, ікони, антикварні видання. Найбільший із таких майданчиків – Violity. Тут понад 400 000 активних продавців і майже стільки ж охочих придбати предмети колекціонування. Щодня на аукціоні виставляються десятки тисяч лотів. А ще чорні копачі тут безперешкодно збувають накопане.

У грудні 2020-го рекламою Violity обклеєні двері київського метро.

Біля вогнища порається хлопчик років шести. Він згріб на купу сухе листя, конусом поверх нього склав гілочки. Чиркає сірником – і вогник починає рости, аж поки не охоплює всю конструкцію.

В експедицію приїздять сім’ями. Тут їх склалося більше десятка. Вогонь і спільний прийом їжі єднали представників нашого виду надто довго, аби ми могли на це не зважати.

Щовечора ми збираємось довкола багаття, аби підвести підсумки робочого дня і спланувати наступний. Керівник розкопу Андрій Михайлович починає з мінілекції, а завершує проханням пригадати, які в кого були знахідки.

– Уламок скляного браслета, – практикант несміливо піднімає руку.
Під оплески він отримує цукерку. За серйозніші знахідки нагороджують банкою “згущонки”.

– Хто ще? – питає Андрій Михайлович.

– Цвях.

– Ніж.

– Фрагмент жорен.

Офіційна частина закінчується призначенням чергових і неофіційним гімном археологів. Слова практиканти вже майже вивчили.

Посеред вечора в табір приїздить Субару. Чоловік в сорочці та краватці зникає у вагончику, а за мить виходить у поношеній камуфляжній формі. Він дістає з багажника машини два великих пакети з Мегамаркету і несе на кухню.

– Хто це?

– Друг експедиції, – відповідає Ігор Анатолійович. – Один з друзів експедиції.
Решту вечора ми співаємо пісні.

Насамкінець чергові виявлять, що на завтра немає хліба. Ігор Анатолійович попросить волонтера сходити в АТБ і дасть йому зарплатну картку. Пін-код волонтер не питатиме. Всі й так його знають.

Я збираю рюкзак. Ігор Анатолійович цікавиться, куди.

– В Італію.

– Італію? – його очі спалахують цікавістю. – А куди саме?

– В Тоскану.

– Зайди на хвилинку.

Я піднімаюсь на ґанок вагончика, де опрацьовується матеріал, і присідаю у крісло-гойдалку. Через мить повертається шеф. У руках коробка сірників.

– Цю річ ми знайшли на Рославському, – Ігор Анатолійович дістає з коробки хрестик.

Розп’яття як розп’яття. З незвичного хіба що маленькі отвори по краях.

– Що це?

– На теренах України це перша знахідка. В Західній Європі ця штука називається Pilgrim Badge. Це нашивка. Такі в Середньовіччі носили паломники.

– А до чого тут Тоскана?

Ігор Анатолійович довго шукав, звідки походить знахідка. І знайшов. Нашивки саме такої форми в Середні Віки робили тільки в одному місці — при Соборі Святого Мартіна у місті Лукка. Там зберігалась одна з найбільших християнських святинь – розп’яття “Святий Лик” (Volto Santo). Назву і походження реліквії пояснює легенда. Одного разу учень Христа Никодим, котрий допомагав огортати тіло Христове після розп’яття, захотів вирізати з дерева скульптуру Спасителя. Все було майже готово, але Никодиму ніяк не давалось обличчя. Якось він заснув. Тої миті з небес зійшов ангел і завершив роботу.

“Святий Лик” зберігається в Луцці дотепер. На сьогодні його вважають найстарішою дерев’яною скульптурою Європи і датують VII-IX ст..
Досі там роблять і пілґрім-бейджі. Вони продаються як сувенірна продукція, по 4 євро за штуку.

Я починаю здогадуватись, навіщо шеф мене покликав.

– Владік, – каже Ігор Анатолійович, – скільки тієї Тоскани?

Я виходжу з потягу й одразу рушаю до Собору Святого Мартіна. Фасад закриває будівельне риштування. Смикаю за ручку. Храм зачинений.

Повертатись без хрестика я не хочу. В сувенірних крамницях тільки розводять руками і знизують плечима. Одного разу продавець-індус вивуджує з хаосу ятки коробочку і задоволено простягає мені.

Відкриваю. Спільного в хрестика з коробочки з моїм тільки форма.

Я ще раз смикаю двері собору. Вони зачинені.

Одразу біля Святого Мартіна виявляю щось на кшталт музейчику. Від музейних експонатів предмети у вітринах відрізняються наявністю цінника. З-поміж них є декілька хрестиків, деякі віддалено схожі на мій. Показую фото жінці за стійкою. Вона підводить мене до вітрини. Там хрестик. Ще раз дивлюсь на фото. Один в один.

Хрестик у вітрині — срібний і коштує 85 євро. Інших нема. З собою я маю 50 євро.

Сідаю за столик найближчого кафе і підключаюсь до Wi-Fi. В імейлі пояснюю ситуацію Ігорю Анатолійовичу. Встигаю випити два капучіно, поки приходить відповідь: “Як зробити так, щоб мої гривні перетворились у твої євро?”

За мить несу хрестик в оксамитовому футлярі й готуюсь повітрям здолати шлях, який майже за тисячоліття до того невідомий прочанин здолав землею.