Олег і Сергій намагаються сісти ближче до дверей входу в метро. Там тепліше. Але звідти їх постійно проганяють або працівники метрополітену, або поліцейські. Якщо не послухатися і не піти, то можуть бризнути в очі з перцевого балончика. Олег 1963 року народження. У минулому художник-реставратор, жив у Франції та Польщі, а зараз залишився без шматка хліба. Сергій – молодший і каже, що він з Криму.

Даша дізналася, що є ще третій друг. У той день, коли помер Руслан, цей третій десь сніг чистив, підробляв таким чином. Розповідає, що у Олега нога обморожена, він працювати не може. Тільки лежить в переході з двома безпритульними собаками під боком. Собак годує жінка, яка торгує поряд устілками і текстилем.

У понеділок Даша приготувала їжу, купила каремати з фольгою, сухі грілки, термоковдри та поїхала до безхатченків.

– Приходжу, а Олега трясе. – розповідає вона. – Кашляє. Блювотні спазми. "Холодно. Дуже холодно..." – постійно повторює. Каже, що вранці вставав і впав на сходах, можливо зламав ребро. Олега забрала швидка, яку ми викликали разом з охороною метрополітену. Сергій і третій товариш сіли їсти. Я ще в одній статті прочитала, що їм потрібна вода...

Даша продовжує:

– Сергій дуже дякував за пляшку води. Роздала їм грілки і ковдри. Ще кілька наборів грілок залишила жінці-продавчині, вона люб'язно погодилася взяти і їм вранці видати по набору. Дала мені свій номер телефону... Увечері я їй зателефонувала, вона розповіла, що Олега з лікарні вигнали на вулицю, тому що місць немає, і він зі своєю обмороженої ногою дошкандибав назад у перехід.

У ніч з понеділка на вівторок Даша майже не спала. Переживала. Перед очима стояли люди, які замерзають. З ранку приготувала їжу і знову поїхала на Кловську. У переході чоловіків не було. Уже знайома продавчиня розповіла, що прийшов якийсь вірменин і забрав усіх трьох...

Куди? Пізніше всі троє знайдуться в пункті обігріву на Дарницькому вокзалі. Олег залишиться в пункті. А Сергій пізно ввечері повернеться на Кловську – за речами. Вночі його поб'ють і обіллють водою місцеві відморозки. На вулиці буде мінус двадцять.

Даші років двадцять з невеликим, вона спортивна, красива, у неї модна професія і вона не волонтер. Вона просто не зуміла пройти повз. Під час нашого спілкування Даша виводить універсальну формулу поведінки людини, у якою є сором і совість: "Виходить, що від божевілля рятує тільки те, що допомагаєш тут і зараз".

Мороз для соцслужб – це щось на кшталт дедлайну на вчора, якого ніхто й ніколи не в змозі дотримуватися. У Департаменті муніципальної безпеки КМДА повідомляють, що в столиці функціонує 33 пункти обігріву, десять з яких –цілодобові.

Пункт обігріву - це такий опалювана намет, в якому можна посидіти й випити чаю. Зазвичай розрахований він на 50 осіб. 23 пункти відкриті не цілодобово – працюють або з восьмої ранку до п'ятої вечора, або з дев'ятої - до шостої, у деяких середа – короткий день. Вихідні – за розкладом. Адже мороз, на жаль, на вікенд не йде.

Цілодобово діє притулок на Суздальській, у Солом'янському районі. Добиратися туди громадським транспортом з центру міста десь годину. Гроші на проїзд у безхатченка є не завжди. У маршрутку можуть не пустити. Але навіть, якщо людина добереться до нічліжки, то зіштовхнеться з низкою запитань. Документи? Аналізи – ВІЛ, гепатит, сифіліс? Прописка? Флюорографія? Воші? Волонтерам з боєм вдається запхати туди нужденних, які все ж таки змогли туди дістатися. На ніч, дві, три.

Якщо не вписався в нічліжку або в пункт обігріву, можна вписатися в люк теплотраси. Днями одного безхатченка випадково "заварили" комунальники. Добре, що небайдужі громадяни почули крики про допомогу і витягли його звідти.

Люди, які роками живуть на вулиці, іноді розповідають дивні речі, від яких волосся стає дибки. Один із героїв серії робіт про безхатченків фотографа-документаліста Олександра Чекменьова – Юрій, у якого стаж на вулиці 20 років, розповів, як одного разу ліг спати просто неба, накрився тонкою ковдрою, а коли прокинувся, відчув, що чимось важким його притиснуло . Виявилося, сніг випав. "Краще на землі спати – вона спочатку нагрівається під тобою, а потім тобі ж віддає тепло. На бетоні можна застудитися, на лавці – отримати..." – такі ось лайфхаки від Юрія.

Альтернатива державним пунктам обігріву – волонтерські. Наприклад, на вокзалі "Дарниця". Через дорогу від будівлі вокзалу маяком стоїть білий намет. Це – цілодобовий пункт обігріву, який відкрили місіонери церкви "Нове життя". Євген Полозюк – адепт руху і волонтер. Опікується безхатченками з 2017-го. До цього працював з наркозалежними в реабілітаційному центрі.

У намет нерівно заходить пара – він і вона. Ще не старі. І обидва напідпитку.

– Обережніше, а ну йдіть сюди – озирніться!

Пара стає перед Полозюком, наче два школярі, що бешкетували. Він дає їм короткі інструкції щодо того, як поводитися. Вони проходять в глиб.

Усередині стоять довгі дерев'яні столи і лавки. Заходить чолов’яга, стягує вушанку. Але волонтер просить надіти назад. Головні убори тут – захист працівників центру від педикульозу. Останніх можна визначити не тільки за жилетками з помаранчевими смугами, а й за відсутністю шапок.

Площа намету – 90 квадратних метрів. За столами – людей сто, може й більше. Люди на лавках сидять щільно – один до одного. Так само вони і спатимуть. Ключове слово тут "тепло", а не "комфорт".

Вік безхатченків на око визначити важко. Таке відчуття, що він тут один на всіх. Але зорієнтуватися допомагає журнал, в який дівчина акуратним і чітким учнівським почерком записує імена, прізвища, місце та дату народження всіх новоприбулих. Трапляються хлопці 92-го року. Багато хто народився в 80-ті, київським переважно за 60-т. Жінок мало, і майже всі вони в парі з кимось.

З боку це нагадує збори в селі початку минулого століття, в яке приїхали народники.

За словами Євгена, за січень через пункт пройшло майже 1700 осіб. Було випито 630 літрів чаю. І з'їдено 3200 порцій їжі. 42 людини виїхали до притулку "Будинок милосердя". У лютому відбувся стрибок: за 13 днів тут побувало 3700 безхатченків.

Розпитую Євгена про обмороження. Їх багато. Щодня когось відвозять до лікарні на ампутацію. Часто з гангреною. Першопричина не тільки холод, а й запущені хвороби. Плюс регулярне вживання настоянок. Невинна аптечна настоянка – руйнує мозок і тіло.

- Ось дивіться, якщо не боїтеся.

Показує на мобільному відео з приймального відділення хірургії.

– Цій жінці 46 років. – Євген оглядає чергових гостей, що заходять з вулиці та продовжує. – Вона сиділа у нас тиждень. Ми її відвезли на Червоний хутір. Тут бачите кров йде – отже, живе там. Вдасться пальці врятувати. Їй пощастило.

Людину, якій не пощастило, я побачу наступного дня. Йому 56, звуть Василь. Він сидітиме на лавці в масці. З дитячим, не надто осмисленим поглядом і говоритиме: "До осені робив у монастирі – поїхав до мужика, а там і телефон остався, і всьо..." А через паузу тихо поскаржиться: "Я взутися вже не можу".

У цей момент йому бинтами перев'язуватимуть ступні. Точніше, те, що від них залишилося, - два чорних розпухлих обрубка, що нагадують стовбури дерев – з яких чомусь росте людина.

Потім Василь говоритиме: "Та не дійду я!" Маючи на увазі лікарню.

Євген: "Дійдеш, я довезу. Треба триматися".

У Василя буде тільки один варіант – ампутація.

Щодня Євген їздить за маршрутом: Дарниця – "Червоний хутір". Відвозить нових пацієнтів.

Він записує відеоролики і викладає на своїй сторінці в Фейсбуці. Багато роликів позначені написом "Дітям не дивитися!!!" (Читай – гангрена).

– Вони ходять, під черевиками цього не видно.

– За запахом визначаємо, – діловито підтримує розмову Люда.

Люді між сорока й п'ятдесятьма. Вона коротко обстрижена і миловидна. Один із її обов'язків – робити перев'язки. Якщо не знати її історію, можна подумати, що у неї є досвід роботи медсестрою. На обличчі ані натяку на бридливість. Швидше зосередженість хірурга на важливій ділянці роботи. Зараз вона волонтер. А чотири місяці тому жила на вулиці. Стаж – дев'ять місяців. Сама з Броварів. Працювала продавчинею. На запитання, як потрапила на вулицю, відповідає коротко: "Так склалося". Її відповідь більше в ніяковій посмішці, в якомусь спогаді, про який хочеться забути –що тінню пробіг по обличчю.

Запитую:

– Ви ж симпатична жінка, вам тут не страшно було?

– Страшно, але особливо вибору не було. Потім дізналася про годування. Потім – що є можливість піти з вулиці. Змінити життя. Я до цього усвідомлено прийшла.

Закінчує свою розповідь несподівано, словами:

– Ісус теж був на дні.

Потім я довідаюся, що у Люди є дорослі діти, які живуть за кордоном. Що вона не просила у них по допомогу, тому що загубила телефон. Його втрата – це як втрата пам'яті.

Вечорами Люда стоїть на роздачі супу.

Народ готується до вечері. Євген читає проповідь. Розкладає ніби кубики перед немовлятами – чому так добре, а так погано. Хтось із залу підтакує. Хтось, опустивши голову на руки, спить.

Я бачу обличчя дуже втомлених людей. Не сьогодні, а взагалі втомлених. Вже дуже давно. Люда наливає густий суп у великі пластикові стакани. Народ по черзі підходить і повертається на місця. Скоро можна буде поспати.

Для декого сон – розкіш. Як, наприклад, для чоловіка, у якого хворі нирки і якому волонтери змінюють памперси. Його важко поселити в притулок, тому що догляд за ним потрібен цілодобовий. Перед тим, як вийти з намету, я обертаюся на нього – він вже спить, поклавши по-дитячому опуклий лоб на акуратно складені руки. Я знаю, що сьогодні він не помре.

Наприкінці запитую у Євгена – чим допомогти пункту обігріву.

Ось короткий список того, що потрібно: каші, картопля, памперси для дорослого, мазі "Рятувальник" і "Левоміколь", натільна білизна, взуття великих розмірів, шкарпетки – гумки краще розрізати.