Одного разу мама Наталі розповіла історію, як везла її маленьку в трамваї, дочка голосила і жаліла всіх. Я запитую Ворожбит про цей епізод з дитинства. Все ж дитинство – територія, на якій відбувається орієнтування на місцевості, наводиться різкість на шлях, яким піде людина.

– Я росла у бабусі з дідусем в селі, – каже Наталя. – У них були корова, пес, свині, кролики. І кращого місця для мене тоді не було. Коли моя мама зрідка намагалася бути хорошою матір'ю і забирала мене до себе в цей чужий Київ, який я терпіти не могла, то я починала страждати... Я швидко перебудовувалася – в селі говорила українською, а коли приїжджала до Києва – переходила на російську. Тоді вважалося, що соромно голосно розмовляти українською в транспорті, на вулиці, в будь-якому громадському місці. Це я вже потім зрозуміла, коли підросла.

І ось мама везе мене в садочок у трамваї, морозному зимовому набитому, мені хочеться спати, і я заводжу українською з належними бабусиними інтонаціями: "Боже ж мій, хто ж корівці дійничку подасть, з ким же бабуся на молочарню піде" – і всілякі такі хазяйські штуки перебирала. А моїй мамі було страшно соромно. Вона готова була крізь землю провалитися, що у неї така сільська дитина.

Коли Наталя говорить про зимовий набитий трамвай, я думаю про те, що вона щойно парою слів окреслила картинку дитинства з 80-х мільйонів громадян, що ходили тоді на горщик. – Поєднання зими і повнісінького трамвая, в якому їде дитина. Саме за небагатослівною точності можна відрізнити стиль Ворожбит.

Розпитую її про дідуся, пост про якого колись давно прочитала у неї на сторінці в соцмережах. З поста запам'яталося, що у діда була "дірка в голові" після поранення на війні.

– Дідусь не любив розповідати про війну. У нього влада ордени відібрала, бо він спочатку воював у Другій світовій, був командиром, потім його контузило, він потрапив у полон. Втік звідти кілька разів, врешті-решт, американські союзники його врятували, але коли він потрапив на батьківщину, то його відразу посадили. Тож що він не повернувся героєм з війни. У нього була подвійна травма... Коли він випивав, то заходився нападами люті та крив триповерховим матом усіх – і німців, і москалів, і совєти, і бандерівців. Любив тільки американців. Оскільки ми з ним спали в одній спальні, то перед сном я його розкручувала на якісь розповіді потрошку. Він розповідав, як втік з полону, як хтось помер з голоду, як вони солі якоїсь об'їлися. Такі уривки спогадів. І так – ця "дірка в голові". Він лисий був. Повернувся з "діркою", без зубів, без нігтів – настраждалася людина. Коли вмирав у 76 років – мені здається, виглядав на всі 90 – він кричав "танки" і ховався під ковдрою. Ти розумієш, який відбиток війна залишила...

Наталя каже, що в її дитинстві постійно був присутній страх війни. Про неї говорили по телевізору, дорослі обговорювали між собою. У Києві вона з батьками жила на ДВРЗ (житловий масив у східній частині міста, де розташований Дарницький вагоно-ремонтний завод). Ночами на заводі ремонтували вагони. Стояв гуркіт. Вона прокидалася в риданнях та істериці, бо думала – війна починається.

– Було відчуття, що війна була вчора. Зараз так дивно – у нас йде війна і про неї набагато менше говорять, ніж про ту війну через сорок років.

Наталя була важким підлітком. Змінила шість шкіл. За її словами, вдома була складна сімейна ситуація. Вітчим не найкраща людина. У цей час вони жили всі разом в однокімнатній квартирі. Вона почала втікати з дому. Зрештою, щоб "врятувати дівчинку", мама вмовила знайомого тренера взяти дочку в спортивний інтернат.

– Як ти влилася в середовище спортсменок?

– А я не була їм конкуренткою! Я ж не вважалася перспективною. До того ж в спортінтернаті у мене вже була подружка Свєтка, тато якої туди мене і влаштував. Подружилася зі старшими дівчатами – вони мене якось полюбили. Чомусь мені там всі завжди розповідали свої лавсторі. Мабуть, я вміла слухати і навіть давала поради. Щось під гітару їм співала, вірші писала. Я була не така як вони, але все нормально у мене з ними... Проте там я себе не відчувала симпатичною.

– Чому?

– Ну не була. Спортсменки дуже багато уваги приділяють зовнішності. Це ж головне – гарна фігура, завжди догляд якийсь. Зрештою, ті дівчата, з якими я дружила, вони були зірки. Красуні! А я така сіра мишка – типу розумна, але сіренька.

– Невже?!

– Так! Але потім, коли я вступила до Літінституту, стала там зіркою. На тлі поетес у розтягнутих светерках із брудним волоссячком, цих хлопчиків у непраних роками штанях. Але всі – генії. І раптом я така київська приїхала. Ще у мами з'явилися гроші, я почала одягатися. Як – інше питання – це було жахливо. Але ситуація змінилася – мене раптом почали вважати красунею. Це дуже смішно.

Коли Ворожбит вже буде вчитися в московському Літінституті, то напише п'єсу про дорослішання "Галка Моталко", дія якої відбувається в спортінтернаті і яку потім поставлять десятки театрів. А коли шукатиме актрис на ролі дівчаток-підлітків для однієї з новел "Поганих доріг" забракує професійних претенденток і відбере на ці ролі спортсменок зі свого інтернату.

У Ворожбит є властивість – в яке б середовище вона не потрапила, у підсумку головний движ відбувається навколо неї. Секрет у спрямованості на іншу людину.

– Тобі часто люди розповідають свої історії?

– Завжди. Але мені насправді цікаво. Я пам'ятаю всі історії, які мені розповідали педикюрниці, манікюрниці, лікарі. Найпростіші – з їхніми дітьми, з чоловіками, здоров'ям.

– А навіщо ти це пам'ятаєш?

– Не знаю. Я можу прийти через п'ять років і запитати: "Ну як там твоя мала?"

2018 року померли люди, про яких Ворожбит каже так: "Без них мене б не було".

Мова про засновників московського театру документальної п'єси Театр.doc Михайла Угарова й Олену Греміну. Про Еліз Доджсон – керівницю міжнародного відділу лондонського театру Royal Court. Про продюсера "Поганих доріг" Юрія Мінзянова, який помер 2020 року.

– Ці четверо, як такі мами-тата – без них би Наталі Ворожбит не було точно... – коли вона говорить про Угарова, Греміну, Еліз, Мінзянова, інтонація змінюється – в голосі теплота. – Тому що без заохочення, без віри, без підтримки таких авторитетних людей – сам собою ти що?

Театр.doc усі свої 18 років існування стояв кісткою в горлі у місцевої влади. Після 2014-го розпочалося відкрите цькування. Театр тоді зробив низку проєктів на підтримку Майдану. Потім – Олега Сенцова. Прямо під час показу, присвяченого Сенцову, прийшли ФСБ-шники і влаштували шмон. Потім протягом декількох років добивали Док. Ось лише невеличкий уривок зі щоденника Греміної того періоду. Датований 7 травня 2015 року:

"Потім прийшли двоє, які вже з ранку маячили біля воріт – слідчий з карного розшуку, з відділу вбивст (!), спец з тяжких тілесних, як він назвався. І з ним нерозлучник – чоловік без імені та звання в штатському, який швидко сфотографував афіші Болотної Справи, Берлуспутіна та забуту кимось у нас коробку з написом Кримненаш ".

Угаров і Греміна померли навесні з різницею в 46 днів.

– Михайло і Олена – люди, для яких я писала, – говорить Ворожбит. – Ось, якщо вони мене хвалили, то думка інших була вже не такою важливою. Їх не стало і що? І хто мені скаже правду? Хто мірило? Михайло – розумний, саркастичний. Олена – велика, благородна, добра. Зрозуміло, що, якщо вона ображалася на когось, могла як грузинська жінка викреслити червоним, розпеченим залізом цю людину зі свого серця... Вони люди найвищого ґатунку. Вони ж примудрялися в театрі не домінувати – це була зона свободи й експерименту. Можливо, це і пафосно прозвучить, але все, що там робилося, мало якусь високу мету.

– Що ти маєш на увазі?

– Викриття несправедливості, злочинів. Починаючи з історії про Магнітського (Сергій Магнітський – аудитор, перебуваючи під арештом помер в ізоляторі "Матроська тиша". – Ред.), про якого мало хто говорив. А вони зробили виставу про нелюдське ставлення до ув'язнених. Вони ставили нашу п'єсу "Щоденники Майдану". Про тих самих "Пуссі Райот" робили виставу, до яких можна як завгодно ставитися – але ж ясно, що в демократичному суспільстві влада не повинна собі дозволяти те, що було дозволено щодо них. При цьому Олена була дуже віруючою людиною. Михайло – атеїстом. Але вони ж говорили про ситуацію з Толоконниковою та Альохіною в правильному контексті.

– Ти не думаєш, що Угарова та Греміну вбили?

– Ні. Їх убили в переносному сенсі. Їх добили. Гнобили театр. Потім була жахлива історія з Павленським. Це той випадок, коли вони помилилися в людині. Вони його пригріли, а він виявився рідкісним мерзотником. Репутаційно це настільки вдарило по театру ...

(Петро Павленський – скандальний художник-акціоніст, свого часу широко прославився тим, що прибив мошонку до бруківки на Червоній площі в знак протесту проти свавілля російської влади. Скандал з Театром.doc виник після того, як актриса театру звинуватила Павленського в домаганнях. – Ред.)

Гремина й Угаров до 2014-го були постійними учасниками українського фестивалю драми – "Тиждень актуальної п'єси", організованого Ворожбит і режисерами Андрієм Маєм і Марисею Нікітюк. До "Тижня" українська драматургія окреслювалася лише кількома іменами. Угаров і Гремина в Києві читали лекції про театр нового часу. Раніше таких людей називали просвітниками.

Еліз Доджсон "The Gardian" у некролозі назвав королевою міжнародного театру. Вона одна з ключових персон у творчому становленні Ворожбит. І вона ж 1999 року організувала майстер-класи в Москві, які привели до створення Театру.doc. А 2011-го в Україні запустила програму для українських драматургів.

Лондонський Royal Court – престижний театральний майданчик. Свого часу саме тут були поставлені перші п'єси Семюела Беккета, Джона Осборна, Сари Кейн.

Центром міжнародного руху була Еліз, яка вміла так подивитися на драматурга, що він почувався богом. Справжнє мистецтво може змінити, якщо не світ, то людину. Й іноді потрібен хтось сильний і зі зв'язками, хто може відкрити ім'я автора світу. Саме це і робила Еліз – в Україні, Мексиці, на Кубі. Список країн можна продовжувати нескінченно.

– Еліз мене відкрила для британської публіки. У мене було шість постановок у Великій Британії, зокрема в Ройал Корті та Шекспірівському театрі. Це все завдяки їй. Що потрібно? Щоб в тебе повірила людина, яка має можливість реалізувати твої проєкти. Вона вірила, вона замовляла мені п'єси. Казала – пиши, про що хочеш. Ось тобі тисячу фунтів, я від тебе чекаю тоді-то п'єсу... Я її навіть підвела одного разу. Але вона потім ці гроші у мене не забрала.

– Ти не написала їй п'єсу?!

– Написала пів п'єси, а далі не змогла. Не пішло і все. Це до війни було. Але у неї ж українське коріння – вона особливо чуйно ​​ставилася до українських драматургів. Мене вибрала... І коли її не стало, я подумала – ну все, ця сторінка в моєму житті завершена. Тому що без Еліз, я як без ангела. Ангела-продюсера. Те ж з Юрою Мінзяновим – людина довірила мені нульовій знімати кіно.

За іронією долі знакову для України п'єсу про Голодомор Наталя написала в нульові в рамках програми Royal Court для російських драматургів.

– Чому ти, живучи в Москві, взяла тему Голодомору?

– Тому що хотілося бути українкою в цій компанії. У мене завжди була така потреба. Хотілося говорити про наші проблеми і про нашу історію. Мене все життя коробило це "Наташа фром Раша" – за кордоном до певного моменту вважалося нормою так говорити.

І, крім того, в дитинстві цю тему я для себе відзначила, як страшну і важливу, тому що бабуся і дідусь періодично щось розповідали. Але я думала, що ближче до 60-ти за неї візьмуся. А тоді, коли мені тридцяти не було, я так ляпнула, а вони (британці) вчепилися за неї. Вони ж відчувають потенціал. До того ж вони поставили завдання – це амбітний проєкт шекспірівського розмаху, ви не повинні себе стримувати. Це може бути історична драма, дійових осіб може бути скільки завгодно. Таких завдань драматургам не ставлять ніколи – кажуть зазвичай на трьох стільцях розіграти п'єсу.

З десяти п'єс, написаних у рамках британської програми для російських драматургів, було відібрано дві. Одна з них про український Голодомор – "Зерносховище". Поставили її в престижному Шекспірівському театрі. Назву прем'єрних показів у Лондоні "Російські сезони" замінили на іншу.

Для Ворожбит – це режисерський дебют. До цього за її сценаріями знімали фільми, за п'єсами ставили вистави, але почути реальний голос авторки, без режисерських інтерпретацій, можна тільки в "Дорогах". Там немає жодної ноти повз. Для авторки також важливо знайти свого режисера, як для композитора – музиканта, який зможе точно передати його ідею. Такі збіги трапляються раз на мільйон. З похованих (читай невдало знятих) сценаріїв можна скласти не одне Байкове кладовище.

Якось в одному з інтерв'ю Ворожбит після театральної прем'єри (до речі, вдалої) за її п'єсою, запитали – чи знайшла вона свого режисера? На що вона, після паузи, сказала "ні". Можливо, авторка так довго не знаходила свого режисера лише з однієї причини – вона сама і є цим Режисером.

У "Поганих дорогах" є одна новела, що не увійшла в фільм. Це монолог самого автора про війну і кохання, яке схоже на війну. Я чула цей текст у німецькому Хайдельберзі в рамках театрального фестивалю. Читала його сама Ворожбит. Поставив Георг Жено. Вистава вийшла камерною. У залі упереміш сиділи українці, німці, швейцарці. Літня пара російських німців обурено вийшла з залу. Їх розлютила позиція автора щодо українсько-російського питання і стиль викладу. А швейцарці слухали, не ворухнувшись до кінця. Потім один з них, драматург, сказав мені, що це одна з кращих документальних вистав про війну.

Ворожбит протягом декількох років їздила в зону АТО. Збирала матеріал.

– Як для драматурга для мене – це паливо. Мені треба від реальних переживань відштовхуватися. Підключитися. А там ти підключаєшся моментально. Там смуток і драма розлиті в повітрі. Я її відчувала. Особливо, коли в перші роки їздили. Такий контраст з киїівським життям. З одного боку, в цьому є й егоїзм, тому що ти використовуєш враження у власних корисливих драматургічних цілях. З іншого – ти почуваєшся живим. Повертаєшся звідти і думаєш – блін, як же то добре жити нормально.

– Історії, які лягли в основу фільму, ти записувала?

– Нічого ніколи не записую. Те, що неможливо забути, залишається. Я сюжети ліплю з різних подій. У фільмі немає жодної історії, яка від початку до кінця була саме такою в реальності.

– Як тобі вдалося домогтися такої органіки існування акторів у кадрі?

– Я просто знала, як вони повинні говорити. Чого хочу від них добитися. Може, у людей по-іншому слух налаштований і їм нормально, коли актори переграють, а мені ні.

– У роботі з акторами, ти використовувала якісь методи, які застосовував Угаров у Театрі.doc?

– Угаров багато чого застосовував. Найпростіше – замучити актора, щоб він втомився і тоді він заговорить по-людськи. Так було з однією актрисою в нашому фільмі. Вона така театральна. Це видно відразу. Ми сцену з нею знімали вночі, було дуже холодно, і десь на десятому дублі вона так втомилася, що просто проговорила весь текст як треба. Без награності.

Одна з найбільш пронизливих і водночас дратівливих ролей у фільмі в актриси Оксани Черкашиної. Вона грає жінку, яка втратила коханого, і везе його тіло ховати. За кермом боєць. Вишенька на торті – голова коханого та його мобільний залишилися у сепарів. Час від часу з його номера приходять смс. Черкашина грає цю роль з таким бухим надривом, що врешті виникає бажання врізати її героїні кувалдою по голові – аби замовкла. За словами Ворожбит, саме такої глядацької реакції вона і прагнула. За цю роль Оксана отримала національну премію "Кіноколо" як найкраща актриса.

– З Черкашиною тобі легко працювалося?

– Так. Вона ж прийшла на проби з пляшкою коньяку. І пила під час проб. Нікому з інших актрис це й на думку не спало. Алкоголь не вітається ні під час зйомок, ні під час проб. Але я їй дозволила. Вона і на пробах пила, і під час зйомок.

– Гірше від цього не зіграла?

– Ні. Вона не п'яніла, але якийсь дурний кураж з'являвся.

– Як народилася історія з полоненою журналісткою та сепаратистом?

– Я знайома з режисеркою, яка була в полоні. Її історія вразила. Потім я ще чула розповіді тих, хто сидів у полоні. І я весь час, коли туди їздила, приміряла ситуацію на себе. Думала: а що я робитиму? Як я поводитимусь?

Ця новела – результат моїх страхів.

– Тобі не шкода було вбивати хлопця-сепаратиста?

– Не дуже. Для мене найстрашнішим моментом став той, коли героїні його треба було зрозуміти і пробачити. Проте є речі, які не треба розуміти і пробачати. Тому що все, що він зробив з нею, пробачити не можна. Водночас особливо глядачі-чоловіки дивуються, чому я його вбила. Жінки переважно нещадні – тому що в житті, зазвичай, прощають і терплять речі й гірші, але тут у них якась сатисфакція відбувається – вони отримують те, що не робили в житті. Вони вбивають цього мудака.

Остання новела стрічки відрізняється від попередніх – і змістом, і стилістикою. Сюжет простий. Міська панянка збиває на сільській дорозі курку. Пропонує господарям в якості компенсації завданої шкоди гроші. І несподівано сюжет зарулює в такі глибинні екзистенційні нетрі, що стає страшно.

– У фіналі ти показуєш тотальну бідність героїв. Банки з пророслою цибулею, сковорідку зі смаженої, що потопає в маслі картоплею, якісь ганчірки, засмальцьовану плиту. Чи була думка показати нашу бідність таким чином, щоб пояснити, чому деякі люди під час війни перетворюються на скотів?

– Я не планувала ці кадри знімати, але, коли ми приїхали в будинок на локацію – зрозуміли, що обстановка працює на історію. Там неймовірної краси натюрморти. І речі, призначення яких міській людині не зрозуміло. Половина предметів звідти містянину можуть здатися знаряддями катувань. Типу доїлкі для корів. Якісь дуже прості речі, що здаються інструментами для тортур, і стає страшно. Мені хотілося показати світ, в якому вони живуть. Наскільки він відрізняється від нашого. Так, безумовно, це бідність, але не тільки вона... У цих натюрмортах є щось демонічне... Хтонь якась...

– Якихось ірраціональних речей ти боїшся? Ти містик?

– Напевне так. Я це ловлю, відчуваю.

У цей момент з даху будинку зірвалася величезна бурулька і так гримнула по підвіконню, що ми обидві, сидячи по різні боки скайпу, здригнулися. І я поспішила перевести тему на більш раціональну і життєстверджувальну.

В українському кінобізнесі тема грошей найактуальніша. Попит явно переважує пропозицію. Пітчинг Держкіно – це справжня бійка. Відбувається він раз на рік. Є ще Український культурний фонд – там теж раз на рік виділяють кошти на кіно, але не настільки масштабно.

Із сотень проєктів фінансування отримують одиниці. У кінематографічному середовищі "кидають на гроші" настільки ж часто, як на базарі в 90-ті. У цього явища так багато осіб, що кіношник ніколи не знає, де посковзнеться. Найбільш уразливі – сценаристи, тому що вони мають писати сценарій у ситуації, коли не зрозуміло – чи вдасться виграти пітчинг чи ні. І часто багато хто потрапляє в відверто некрасиві історії, нерідко з власної дурості.

Один з наших спільних знайомих сказав про Ворожбит, що вона потужний драмер і якщо береться за масштабний проєкт – зробить. Написати 16 серій серіалу – це як пів року в шахті. У хорошого сценариста має бути не тільки дар, але і залізна дупа, а ще бізнесова жилка.

Запитую у Наталі, як сценаристам боронитися від обману або малоприємних ситуацій, коли написаний сценарій на пітчинг не пройшов, і, відповідно, грошей за роботу продюсери не заплатили.

– Аванси треба брати, коли людина тобі дає аванс – вона тебе вже не кине.

Розпитую про бюджет "Поганих доріг". Проєкт подавався в Держкіно, але не пройшов. 11 млн грн на фільм виділив УКФ. Для повного метра це мало. Як Наталя визначалася з режисерським гонораром?

– У мене був дуже маленький гонорар, я погодилася на стільки, скільки мені запропонували. Була вдячна – це як режисерські курси, за які тобі ще й заплатили щось. На наступну картину (мова про наступний фільм з робочою назвою "Демони", який виграв 14-й пітчинг Держкіно. – Ред.) бюджет більший. Перед тим, як обговорювати гонорар за фільм, я порозпитувала у знайомих режисерів, скільки вони беруть, і зрозуміла, що у всіх абсолютно різна інформація про суму – як і у сценаристів. Ось на скільки ти себе почуваєш, стільки і проси... Ситуативні нюанси треба звичайно враховувати. – Ось ти думаєш, якщо бюджет фільму 20 млн і якщо з них ти попросиш п'ять, то на кіно залишиться мало і тобі шкода. Ти ж хочеш, щоб фільм був хорошим. Ти ж не ворог сам собі... Але добре, що взагалі можна отримати це фінансування. Ще років десять тому це було неможливо. Так – рідкісні випадки. І давали переважно на таке гівно... Тому зараз треба розбиратися, уважно читати договори і знати собі ціну.

– Знімати тобі подобається більше, ніж писати?

– Ні, це взагалі по-іншому. Коли я почала знімати, я зрозуміла, що все-таки люблю писати. Тому що, коли ти пишеш – тобі тепло, ти спиш, скільки тобі треба. Сам себе регулюєш. У тебе немає в підпорядкуванні 50-ти осіб, ти не повинен ні на кого справляти враження. У тебе зона комфортного маленького світу. Хоча Михайло Угаров завжди говорив, що писати набагато складніше.

– Він говорив: "Писати – справа самотня".

– Так. А зйомки – це фізично важко. Тому що це завжди довгі зміни, то спекотно, то холодно. А найжахливіше – це очікування. 90% часу ти чекаєш – поки переставлять світло, камери, поки загримують артистів. Потім знімати по 15 однакових дублів – боже, як це нудно. Але кіно – наркотик, на який підсаджуєшся з першого разу. – Коли розумієш, що можеш свою історію сам від початку і до кінця розповісти. І жодний, сука, режисер, не буде трактувати, змінювати, прибирати, додавати. Я теж змінюю, прибираю, трактую, але я ж маю право. Я зрозуміла, що важливі для мене тексти вже ніколи нікому не віддам – ​​буду сама намагатися їх робити.

– На 1 квітня запланована прем'єра "Поганих доріг". У тебе є очікування за касовими зборами?

– Все-таки я сподіваюсь на резонанс. Коли працюю з серйозними темами – завжди намагаюся залишити місце гумору, іронії, парадоксу, а глядачі це цінують. До того ж там багато про любов і ненависть, це ж цікаво.

Наостанок задаю запитання про відчуття духу часу. Драматурги за природою інтуїти. Такі ворожки від пера. Отримую несподівану відповідь: "Я піддаюся панічним атакам, переживаю через все. Ситуації в світі, країні, дочки, мами... Але загалом мені дуже цікаво жити. Цікаво, що буде далі..."

Якщо подивитися на творчий шлях Ворожбит, може здатися, що це низка неймовірних збігів і удач. Фарт у творчості, як і на війні, ніхто не скасовував. Але перемог так багато, що до 2021 року в цьому простежується ломова закономірність, яка підкріплена нічим іншим як реальним даром.

Її першим гучним проєктом став серіал "Школа", який був знятий Валерією Гай Германікою і вийшов 2010 року. Тоді про "Школу", написану в традиціях "нової драми", широко заговорили на пострадянському просторі.

Коли розпочалася війна на Сході, Ворожбит та її друг, театральний режисер німець Георг Жено, з групою волонтерів поїхали на Донбас. В результаті поїздки було знято фільм Лізою Сміт "Школа №3", який переміг 2017 року на Берлінале у програмі Generation 14+.

У 2019-2020 за сценарієм Ворожбит вийшов серіал "Спійматі Кайдаша", на якому вона ж була шоураннеркою. Цей телепроєкт для українського ТБ став революційним, показавши, що можна робити успішні серіали в більш жорсткій і відповідній до реалій стилістиці, ніж звик український глядач.

І нарешті, дебютні "Погані дороги" потрапили на фестиваль класу "А", куди надсилають тисячі фільмів з усіх кінців світу цілком маститі режисери. Надсилають роками. Для когось потрапити на такий форум – справа життя та смерті. Не менше. Це як спортсмену, який з дитинства завзято тренувався в спортзалі, потрапити на Олімпіаду. Випадковостей або просто везіння в такій справі не буває.