Куди не кинь оком – одна лиш брунатно-бура земля. Рідкісні острівці зелені припорошені пилом того ж відтінку. На горизонті клюють носом нафтові качалки, десь вдалині зринають пасма вогню й стовпи чорного диму – невіддільний супровід кустарної переробки. Повітря – суміш жару, пилу й горілого палива.

На під’їзді до міста Хасеке різко звертаємо на схід, до кордону з Іраком, і відразу ж надцята перевірка документів. Це територія Сирійського Курдистану, або Рожави, як її називають місцеві, – самопроголошеного й не підконтрольного режиму Башара Асада автономного утворення в Сирії. Люди тут роками звикли жити в оточенні ворогів. На кожному бодай трохи важливому перехресті стоїть блокпост з озброєними бійцями курдських загонів народної оборони.

Ще година – й нарешті аль-Хол: сотні однакових колись білих наметів здалеку мерехтять у розжареному повітрі. Ще пів години перевірок, уточнень та розмов – і нам дають добро пройти на територію табору.

Під’їжджаємо до входу. Зліва – пост охорони: четверо чоловіків п’ють чай під тентом, у кожного автомат. Наша провідниця – струнка молода жінка в тугих джинсах та картатій сорочці, волосся заховане під хусткою, обличчя – за маскою, за поясом – кобура з пістолетом. Вона щось коротко каже охоронцям, ті кивають у бік входу – мовляв, туди.

Прохід завширшки для проїзду авто, з обох боків – металева сітка, за нею рови й земляні насипи – превентивні заходи від можливої втечі. Кілька метрів прямо й відкривається величезна територія табору. Вдалині за вихорами пилу видніються нескінченні ряди наметів. А прямо тут, біля входу, – територія ринку. Справа попід парканом – довга стіна з бетонних блоків під черепичним навісом, окремі торгові точки відокремлені дрібною металевою сіткою. Усе разом нагадує тюремні відсіки.

Від одного такого магазину до іншого сновигають десятки жінок в чорних абайях та нікабах, на деяких помічаю рукавички. Поміж ними бігають запилюжені діти, вітер здіймає купи піску й поліетиленового сміття – початок жовтня, уже вітряно, незабаром сезон дощів. За гудінням електрогенератора майже нічого не розібрати. Не минає і чверті хвилини, як помічаю двох жінок, котрі прямують до мене:

– Україна? – несміливо запитує одна.

– Yes, Ukraine! – випалюю на автоматі й відразу повторюю: – Україна, так.

– Здрастуйте. Зараз інші підійдуть, – чути з-під нікаба.

За хвилину навколо мене збираються зо два десятки жінок та дітей. Нас чекали тут дуже довго.

Табір аль-Хол розташований на північному сході Сирії. Подібний йому табір Рож – іще вище й правіше: на вузькому шматочку, затиснутому між Туреччиною та Іраком. Суцільний пісок, тисячі полотняних наметів, неможлива задуха й спека влітку – до +50-60, взимку – на рівні нуля, поривчасті дощі й буревії, а зрідка – навіть сніг посеред пустелі.

Аль-Хол і Рож – табори для біженців закритого типу. Це означає, що людей тут тримають силоміць під наглядом озброєної охорони. Його мешканці – жінки та діти з територій, раніше окупованих Ісламською державою – організацією, яка в прямому сенсі цього слова вирізала собі шлях до звання найжорстокішого терористичного угруповання світу.

Цих жінок і дітей називають “нареченими”, “дружинами”, “сім’ями” бойовиків ІД. Почасти так і є: цілі сектори табору населяють жінки, які й досі вірні ідеям Ісламської держави, прищеплюють їх своїм дітям, чекають на повернення “братів” (по вірі. – Ред.) та відродження псевдохаліфату. Тих біженок, які не з ними, вони вважають “віровідступницями”, спалюють їхні намети, залякують, калічать, навіть убивають.

Аль-Хол і Рож утримують та охороняють Сирійські демократичні сили (СДС). Основу цього військового альянсу складають курдські загони народної оборони. Курди – найзапекліші вороги Ісламської держави, яку вони розбили ціною величезних людських жертв.

Більшість населення таборів потрапило сюди взимку-навесні 2019-го, після облоги й взяття Багуза – останнього підконтрольного ІД поселення. Тоді залишки терористів пішли в підпілля, а жінки й діти рятувалися “коридорами життя”. На виході з арени бойових дій їх підбирали курди та відвозили до аль-Хола. Звідси й відповідне ставлення до мешканців таборів: тюремні порядки, обшуки, купа заборон та обмежень, зокрема, на зв’язок із зовнішнім світом.

Аль-Хол розрахований на 11 000-12 000 людей, але сьогодні він переповнений в рази. Зараз там близько 62 000 біженців і третина з них – діти до п’яти років. Умови життя в таборі – справжня “гуманітарна криза”. Саме так характеризують аль-Хол Червоний Хрест та Лікарі без кордонів, які найбільше і найчастіше працюють тут. В таборі немає каналізації та проточної води, опалення й електрики, не вистачає їжі, питної води, одягу, медикаментів та лікарів. Міжнародна організація Rights and Security International у своєму торішньому звіті порівняла аль-Хол із сумнозвісною американською в’язницею Гуантанамо, тільки для дітей і жінок, бо їх роками утримують силою без пред’явлення обвинувачень, слідства й суду.

Рож значно менший за аль-Хол – має близько 2000 мешканців. Там набагато кращі побутові умови, проте й нагляд в рази жорсткіший.

Про те, що у таборах є українці, уряду стало відомо ще навесні 2019-го. У кожної жінки власна історія того, як вона потрапила в Сирію. Є ті, хто поїхав слідом за чоловіком, сином чи братом у пошуках кращого життя для мусульман, довірившись розповідям чи піддавшись погрозам. Є і такі, хто сам пройшов цей шлях, наслухавшись казок вербувальників про ідеальну державу. Деякі переконують, що жили на мирних територіях, коли їх наздогнала війна, – а вибратися вже не вдалося.

Але є те, що всіх їх об’єднує: ці жінки та діти зуміли вижити під владою найстрашнішої терористичної сили світу. Їм пощастило пережити війну, холод, голод, обстріли й авіаудари та дістатися таборів. За якийсь час українки познаходили одна одну в аль-Холі, старалися триматися купи й шукали спосіб зв’язатися з рідними.

В Україні ключову роль у їхньому поверненні на початках відіграв Меджліс: родичі кримських татарок телефонували, писали й приходили до Рефата Чубарова, щоб той підказав, як повернути їх додому, – він не відмовив. При уряді створили міжвідомчу групу, МЗС відкрило гарячу лінію, за кілька місяців спецслужби ідентифікували й перевірили усіх жінок та дітей. Під Новий рік 2020-го обіцяли загальну репатріацію – а потім враз усе заглухло.

У підвішеному стані, підгодовувані обіцянками посадовців, жінки в таборах і їхні сім’ї в Україні мовчали до осені. У жовтні 2020-го терпець увірвався й жодні застереження більше не спрацьовували: родичі українок з аль-Хола і Рожа наважилися вперше розповісти про свою біду на загал. Після пресконференції історією зацікавилися ключові медіа країни, а процес перемовин та підготовки до репатріації значно пожвавився.

– Ми дуже раді, що ви приїхали. Дякуємо вам! – перше, що чую від жінок в аль-Холі.

Часу насправді обмаль. Нам дали всього пів години – і то пощастило: у Рожаві зараз повний локдаун через пандемію. Говорю жінкам, що тут і зараз – їхній єдиний шанс сказати усе, що хотіли би: рідним, чиновникам, навіть незнайомцям, які потім це побачать та почують. У відповідь навперебій:

– Ми дуже хочемо додому.

– Чекаємо, щоб нас забрали. Чимшвидше.

– Кажи: “Бабусю, привіт!” – одна з них звертається до хлопчика років чотирьох. Старша жінка підіймає на руки трирічну дівчинку:

– Скажи, що чекаєш Україну. Ми дуже чекаємо, щоб нас звідси забрали. Ось мої внуки щодня моляться про це.

Впізнаю голоси з аудіоповідомлень, які слухаю останній рік. Облич не видно – усі жінки в нікабах, частина ще й у сонцезахисних окулярах. Прийти сюди, говорити зі мною на виду в решти – це вже для них великий ризик.

– Те, що ви хочете поїхати звідси, небезпечно для вас? – даю шанс пояснити.

– Так, це… Тут є дуже сильно радикальні, – несміливо починає одна.

– Для таких, як вони, це проблема, – додає інша.

– Тут тебе навіть за колір хіджаба можуть покарати. У них більшість у таборі та свій самосуд. Можуть напасти так, що навіть не помітиш. Були випадки, коли штрикали ножем і били молотком, – емоційно розповідає молода тендітна жінка.

Знайомий голос, за ним – 25-річна кримська татарка, у якої двоє маленьких синів. Її історія нам вже відома. Майбутній чоловік завербував 18-річну дівчину в соцмережі “Однокласники”. Дуже швидко через інтернет вони уклали нікях (мусульманський шлюб). Після цього чоловік сказав дівчині, що вона тепер має його послухати і виїхати в Туреччину. А звідти повіз її в Сирію, де сам загинув.

– Тобто податися у список на репатріацію – небезпечно? – перепитую.

– Так, вони вважають, якщо ми їдемо додому, то “виходимо з ісламу”. Кажуть: маємо залишатися тут і чекати на “братів” (по вірі. – Ред.), – пояснює одна з жінок. Далі вже всі гуртом:

– А ми хочемо додому.

– Ми хочемо повернутися на свою батьківщину.

– Хто не хоче додому, нехай залишається.

– Ніхто їх не змушує їхати. А це наша справа.

Але тут все працює по-іншому. Схема проста: якщо хочеш вийти звідси й витягти своїх дітей із цього болота, то “відступаєш від віри” й мусиш бути покарана.

– Ось я сьогодні в кольоровому вийшла і скільки вже почула різного. Мовляв, та як ти одягнена, у тебе руки відкриті, та ти кяфір (невірна. – Ред.)! – розповідає висока струнка жінка в темно-синій туніці. На руках у неї білявий хлопчик трьох з половиною років. Її яскраво-голубі очі – величезна рідкість для цього місця, їх не сховаєш навіть за нікабом. Тож жінка називає себе без страху – це Інна Добровольська з Черкас.

Інна поїхала в Сирію з чоловіком та донькою. Обоє нині вже не живі.

– Йому запропонували відкрити тут школу для російськомовних дітей, навіть відео в інтернеті було, де чоловік розповідав про це. А я бачила, він мені показував ролики в інтернеті, де маленькі діти залишилися сиротами, в крові, розбиті, порвані. Мені їх шкода стало. Тому я теж їхала сюди з наміром допомагати дітям. Я навіть говорила чоловікові: якщо будеш бачити дітей, які залишилися без батьків, то приводь їх до мене, – розповідає.

Інна з сім’єю оселилася в місті Ракка, де-факто столиці Ісламської держави. Близько дев’яти місяців потому, коли чоловік їхав на авто, його зачепило уламком збитого літака. Там же, посеред дороги, він помер від втрати крові. Згодом Інна вийшла заміж вдруге та завагітніла сином. Десь у той же період від недіагностованої недуги померла її донька. Жінка підозрює, що це наслідок авіанальоту з використанням хімічної зброї.

– Як ви попали у табір?

– Вже після Багуза. Вийти з Даулі (так називають Ісламську державу ті, хто жив на її території. – Ред.) було практично нереально. Хто намагався – того ловили, повертали, саджали в тюрми, били, убивали. Одна знайома, у якої було шестеро дітей, спробувала вивезти сім’ю з Даулі платною дорогою, за гроші. Та коли провідники їх виводили, то старшу доньку просто застрелили. Дівчинці було 15 років.

В Інни про запас багато таких жахливих, проте цілком реальних історій. Як охоронець в аль-Холі застрелив десятирічного хлопчика, котрий просто набирав воду. Як діти тонуть в загальних туалетах, бо дірки закривають поржавілими кришками. Або як одні хлопчики розбивають камінням голови іншим, бо ті – кяфірські діти. Чи як автоцистерни з водою розчавлюють п’ятирічних малюків до такого стану, що “навіть зібрати нічого”.

Життя в таборі – нестерпна, болісна, нескінченна мука, на яку не заслуговує жодна душа. І все ж тисячі дітей, які тут ростуть, навіть не уявляють, що може бути по-іншому.

За рік після переломної пресконференції українські перемовники домоглися визволення всіх українських громадян з табору Рож. У новорічну ніч 2021-го літак привіз додому двох жінок та семеро дітей, ще одну сім’ю – матір і семеро дітей – репатріювали 15 червня й останню жінку та чотирьох її дітей спецрейс доставив 19 жовтня.

З Іман – як вона себе називає – ми встигли зустрітися ще в Рожі. Жінка була на межі своїх фізичних і душевних сил, бо понад місяць чекала від курдської адміністрації дозволу на вихід із табору. Вже двічі до того вона проводжала поглядом українські сім’ї й тепер залишилася в Рожі одна. Через це Іман з’їдав страх, що про неї з дітьми забудуть:

– Дуже додому хочеться. Я страшенно сумую за матір’ю, вона мене вже вісім років чекає. Я втомилася, не можу я вже, – Іман розклеюється з перших хвилин розмови й увесь час повторює рефреном, як мріє побачити матір.

Приїхати з Криму в Сирію Іман вмовив чоловік ще до проголошення Ісламської держави – у 2013-му. Вона забрала з собою і двох старших дітей.

– Потрапила сюди через їхнього батька, – киває в бік кароокого тихого хлопчика одинадцяти років. – Він кликав, кликав, кликав, я встала й приїхала.

– А що він вам говорив тоді?

– Приїжджай, будемо усі разом. Тут нормально, люди живуть і ми житимемо. Не бійся, привези дітей, я хочу, щоб вони росли тут. Послухала його, зібралася й поїхала. Але ми навіть не встигли зустрітися. Поки доїжджали, його вже не стало – йшли бої, він загинув.

Іман відразу ж хотіла повернутися додому, але на зворотний квиток не вистачило грошей. Намагалася й у 2014-му, поки не побачила в новинах, що Росія анексувала Крим, – це її зупинило. Також Туреччина перекрила шлях, яким Іман із дітьми легально потрапила в Сирію, – через прикордонне місто Кіліс:

– Застрягла я, коротше, на вісім років. Заїхати заїхала, а от вибратися звідти було вкрай складно.

З макару (будинок для вдів і дітей загиблих бойовиків) Іман вийшла заміж за азербайджанця.

– У мене не було іншого варіанту: я одна, з двома маленькими дітьми на руках. Народила від нього ще двох доньок. Була постійно під замком. Він нікуди мене не випускав з дому. Так моє життя й минуло.

– Ваш чоловік ще живий?

– Ні, його вже немає.

– Він був бойовиком?

– Так.

Старші діти Іман потребують особливого догляду. Синові ще в Сімферополі діагностували розлад психічного розвитку. Донька має складну ваду зору: сліпне на одне око й потребує операції. В самої Іман проблеми з серцем та вроджене викривлення хребта.

– Мені складно доглядати за дітьми. Тут переважно живуть завдяки переказам (грошей від родичів. – Ред.). У кого вони є – тим нормально, у кого немає – мучаться, як я зараз. Я вранці не знайшла навіть чим нагодувати дітей, вірите? Сусідка принесла їжу, от я й нагодувала, – з гіркотою й почасти соромом розповідає Іман.

Рівно за два тижні після нашої зустрічі її забрали додому. Спочатку курдська охорона табору довезла сім’ю на кордон Сирії та Іраку. Там їх зустріла вже українська делегація. Далі – до аеропорту Ербіля, столиці Іракського Курдистану, а звідти — нарешті до Києва.

Спецрейс приземлився на летовищі в Жулянах о 4 ранку 19 жовтня. Відразу за розсувними дверима збентежену сім’ю зустріли чиновники з Офісу президента, Міноборони та МЗС.

– Відчуваю радість і втому. Хочу подякувати всім, хто допомагав. Спасибі президентові й усім військовим, які допомогли нам вибратися із Сирії, – від виснаження та хвилювання Іман розгубилася і розплакалася.

Аль-Хол – великий головний біль для курдської адміністрації. Він критично перенаселений, погано організований та важко керований. За будь-якої нагоди на всіх платформах представники СДС закликають уряди країн репатріювати своїх громадян.

– Досі світова спільнота не відгукується на наші прохання, але через вас ми хочемо ще раз наголосити: це вкрай небезпечна бомба, яка може здетонувати в будь-який момент, – так табори і тюрми з іноземними бойовиками Ісламської держави характеризує Нурі Махмуд, спікер Загонів народної оборони Сирійського Курдистану.

Ставний підтягнутий чоловік за п’ятдесят у військовому однострої приймає нас у своєму кабінеті в Камишли (фактична столиця Сирійського Курдистану). За його спиною – три величезні стяги на древках: об’єднаної коаліції СДС та чоловічого й жіночого загонів народної оборони. Такі ж мініатюрні прапорці стоять на масивному столі. На протилежній стіні – чорно-біле фото вщент зруйнованого міста Кобане, на яке з висоти дивиться курдський снайпер. Визволення Кобане стало переломним моментом у війні з Ісламською державою: відтоді терористи почали втрачати землі, а не захоплювати їх. На полиці за шкіряним кріслом бачу з десяток нагород іноземних урядів, а на стіні розп’яття Христове – подарунок вдячності за допомогу в переговорному процесі.

– В аль-Холі 60-70% населення – це діти, які через п’ять-шість років стануть чоловіками й жінками, – продовжує Махмуд. – Вони зростають у закритому соціумі, матері виховують їх на принципах терористичної ідеології ДАІШ (курди лише так називають Ісламську державу, оскільки для бойовиків ця абревіатура образлива). Суть її в тому, що будь-якого християнина, єврея, єзида або навіть мусульманина, який не поділяє їхні ідеї, дозволено вбивати. Насправді проблема таборів і тюрем – не менш важлива, ніж знищення сплячих осередків ДАІШ, але ми з нею й досі залишаємося сам на сам.

Водночас в ОП, Міноборони та МЗС цілий рік запевняють родичів, що роблять усе можливе, аби репатріювати українські сім’ї. Тоді виникає запитання: якщо всі сторони однаково зацікавлені в результаті, то чому процес йде настільки повільно й важко?

– Складність завдання у тому, що ми ведемо переговори не з окремою державою. Українські громадяни перебувають у Сирії, але водночас на території, непідконтрольній офіційній сирійській владі. А вивозимо їх через автономне курдське державне утворення в Іраку – по суті країну в країні, – пояснює тонкощі процесу репатріації Фархад Шакер, Почесний консул України в Ербілі.

Шакер – головний перемовник від України. Сам він родом із Сирійського Курдистану, походить із поважної родини в Камишли. Завдяки його знанням тонкощів місцевої культури й особистим контактам вдалося витягти чотири українські сім’ї з Рожа.

За словами дипломата, кожен етап репатріації в Рожаві – щоразу інша загадка: немає ані чіткої процедури, ані конкретних посадовців, які ухвалюють рішення.

– Хочемо ми забрати одну людину чи сотню, щоразу доводиться вести нові переговори з місцевою владою. Знову від початку проходимо увесь шлях, який до того ж не стандартизований: немає визначених інстанцій, куди потрібно звертатися у такій ситуації. Уже втретє ми тут і втретє виходимо на інших відповідальних за ухвалення рішення людей. Це складніше навіть за гру в шахи.

Крім того, Шакер підкреслює: хоча курдські представники й зацікавлені у розвантаженні таборів, водночас біженці для них – це нагода заявити про свої дипломатичні й політичні інтереси:

– Сирійський Курдистан – ніким не визнана територія. Тому його керівництво використовує цю ситуацію для виходу на міжнародний рівень, налагодження контактів з іншими країнами. Наприклад, під час подібних переговорів вони домовилися про відкриття свого представництва у Фінляндії, Німеччині, Сполучених Штатах та Росії.

Українській стороні нічого запропонувати Рожаві. Базово – бо це невизнана держава, з якою представники уряду за замовчуванням не можуть мати офіційні дипломатичні відносини. А поза тим, хоча цього ніхто й не визнає публічно, в України надто добрі відносини з Туреччиною – головним ворогом Сирійського Курдистану. Тому українським перемовникам доводиться вирішувати найбільшу загадку з можливих: як визволити своїх громадян, нічого не пропонуючи навзаєм.

– Я хочу запевнити, просто щоб знали усі, хто перебуває в таборах: ми вас повернемо, нам важлива доля кожного громадянина України, – переконував присутніх Роман Недільський, виконувач обов’язки директора консульського департаменту МЗС, зустрічаючи в Жулянах останню українську сім’ю з Рожа.

За два дні до того з аль-Хола вивезли усіх жінок та дітей, які є в списках на репатріацію, – 33 людини. Проте курдські сили їх так і не передали українській стороні. Мовляв, до того жінки та діти мають відбути карантинний період. Люди просто зникли з радарів. Десять днів перемовники намагалися зрозуміти, куди їх запроторили і як надовго.

Увечері 27 жовтня таємними каналами надійшло повідомлення від мешканки табору Рож: охоронці заселили нові сім’ї, розставляють з десяток наметів, в одній із жінок вона впізнала українку. Людей вивезли з аль-Хола, проте замість репатріації на них чекала в’язниця в Хасеке, а після – переселення в інший табір.

Що це означає? Перемовини стартували з початку.

За останній місяць українським дипломатам та спецслужбовцям вдалося визволити ще три сім’ї з десяти зі списку на репатріацію. 22 листопада літак доставив додому найбільшу групу з усіх попередніх – трьох жінок та одинадцятьох дітей. Серед них і 63-річну бабусю, яка опікується трьома внуками-сиротами.

Відтак, у Рожі залишається ще семеро українських громадянок та дванадцять їхніх дітей, яким довелося набратися терпіння й сподіватися, що слова Романа Недільського призначалися не лише телевізійним камерам.