Я вирішив: зараз або ніколи. Потрібно порушити підписку про невиїзд і тікати в Україну. Поклав у рюкзак змінний одяг і трохи доларів. Щільно поїв. Сів в автобус і виїхав з Мінська до селища на кордоні з Україною. Була зима, снігу – вище коліна. Вийшов з автобуса і пішов. Ніч, завірюха. У мене був із собою компас, і я знав, що Україна на півдні. Телефон вимкнув.

Йшов і думав: поки я в Білорусі, то ще не зробив нічого протизаконного – не порушив підписку. Перетнув кордон пішки і опинився в Україні. У лісі неподалік від Чорнобиля. Дуже втомився, ноги задубіли. Впав і не міг підвестися. Майнула думка: якщо засну, то помру. Побачив дерево і повз до нього метрів десять, щоб спертися і встати. Так було кілька разів. Тривало це багато-багато годин.

Коли зрозумів, що треба валити? Коли мене випустили з СІЗО під підписку про невиїзд. Вибрав Україну, тому що знав: з Росії мене екстрадують, а інші кордони закриті. Подумав: потім з України поїду до Польщі, а може, ще далі. Розпитав у друзів, де жити в Києві, і мені сказали: "Їдь. Будеш коливером". Я запитав: "Ким?". Першу частину слова я взагалі не розумів – що таке "ко", а ось про "ливер" знав – це печінка.

Виявилося, що коливінги – це місця, де молодь живе по кілька людей. У Києві це переважно квартири в центрі міста. Моя – неподалік від Бессарабського ринку. У мене в розпорядженні або цей диван, або той, або на балконі можу затусити. Це в будь-якому разі краще, ніж у в'язниці. Майже все краще, ніж у в'язниці.

Мітинги відбувались щодня. 15 серпня мала відбутися наймасовіша стела в Мінську (мітинг в центрі міста біля пам'ятника-стели. – Прим. Ред.). Я вирішив їхати і звільнився з роботи. Взяв із собою тільки змінний одяг і біло-червоно-білий прапор.

Дорогою спостерігав, як звозили людей на альтернативну акцію – за Лукашенка. Пізніше побачив, як до стели з чотирьох сторін сходилися колони наших. Я йшов у числі перших і чув, як якісь пролукашенківські бабусі кричать мені в спину: "Політична повія!".

Та стела здавалася неймовірною. Зібралося десь пів мільйона. На самому протесті нікого не затримували. У силовиків була схема: місто засинає, прокидається мафія. Щовечора після протестів містом курсували менти і брали тих, хто зазівався. Били пресу та медиків. Один раз сильно побили чувака, який роздавав квіти жінкам. Він ледве живий залишився.

У Мінську мені було ніде жити, тому я вирішив, що щодня їздитиму на протести в різні міста. Курсував між Мінськом, Гродно, Брестом. Скрізь незнайомі люди пропонували їжу, помитися, навіть гроші. Була атмосфера абсолютної любові.

Потім я безвилазно був у Мінську весь вересень. Ночував на вписках. За місяць вирішив поїхати додому випрати речі, нормально помитися, відпочити. Зайшов в електричку – і ніби опинився в іншому світі. Бабусі обговорюють, як закручуватимуть помідори, хтось їде на риболовлю. У мене був шок. Я-то думав, вся країна схаменулася. А тут: моя хата скраю, нічого не знаю.

Відпочив і знову поїхав на протести. За тиждень мені зателефонувала мама і сказала, що до бабусі (а я у бабусі прописаний) прийшли менти і запитують, які у мене стосунки з опозицією. Потім вони відвідували всіх моїх родичів – запитували, де я і як зі мною можна зв'язатися. Довелося змінити номер телефону.

Спочатку хотів виїхати до Польщі і попросити там притулок, але потім вирішив залишатися. У голові крутилося: "Це що ж виходить – я вийшов, погаласував, а віддуватися будуть інші? Так не піде". Розумів, що по-любому потраплю на Окрестина (в'язниця в Мінську, розташована в провулку Окрестина. – Прим. Ред.). Адже я ходив на мітинги та репостив у інстаграмі петицію за відставку Лукашенка. Попередив мати та попросив її змиритися.

Став обережнішим. Сховав прапор. Їздив на мітинги в різні міста. Якби залишався весь час в одному місці, мене б прийняли швидше.

Взяли мене в жовтні. Я тоді винаймав квартиру в Мінську. Того дня пішов на мітинг і перед виходом сказав друзям: "Якщо мене вб'ють, нехай моїм ім'ям назвуть провулок. А якщо посадять – принесіть сигарет". Виходить, накликав...

Затримали на подвір’ї, коли я повертався. Не били. Везли в РВВС у бусику. Він був набитий людьми. Хтось сидів, когось скрутили. Мені сказали: "Не смикатися, і будеш живий". Забрали мобільний телефон. Він був запаролений, але можна розблокувати відбитком пальця. Поки ми їхали, я згриз шкіру на пальці.

У РВВС нас оформили, описали речі, з усіх зняли перстені, ремені, шнурівки. І доправили в "стакан". Це бетонне приміщення розміром метр на метр, без вікон. Нас було шестеро, ми стояли, як пінгвіни. Від задухи один чувак знепритомнів, і його забрали.

Потім нас в автозаку відвезли в Окрестина (однойменна в'язниця в Мінську, з в'їздом в 1-му провулку Окрестина. – Прим. Ред.). Їхали стоячи на колінах. Менти били кийками та ногами. Дубасили тих, хто говорив білоруською, хто модно або неформально виглядав. Загалом, усіх.

З автозаку нас вивели у внутрішній дворик Окрестіна. Ніхто нічого не пояснював і не називався. ОМОНівці кричали, що вони – цвіт нації, а ми – біосміття. Ми стояли там довго – з очима в підлогу, руками за спиною. Деяких відводили в бік і били. Тих, хто чинив опір, били так сильно, що вони не доходили до камери. Їх відразу відправляли в лікарню.

Десь за годину був фінальний огляд. Потім кожному видали простирадло та наволочку. Ані рушників, ані зубних щіток, ані мила. Розвели по камерах.

Вранці мені пред'явили підозру за статтею адміністративного кодексу "Несанкціоновані масові заворушення". Адміністративне порушення. Нічого страшного. Почали допитувати. Питання одні й ті самі по колу: "Як ти захопився політикою? Коли? Чому голосував за Тіхановську? Де живуть твої друзі? На які телеграм-канали підписаний?". Відповідав ухильно. Був готовий сісти. Уже починав дізнаватися, чи можна отримати освіту в тюрмі, щоб не втрачати час дарма.

Читайте також: Державний тероризм Лукашенка і рука Кремля. Статус-кво неможливий

Дні в камері тягнулися повільно. Ми ходили колами, розгадували кросворди, читали книги. За 15 діб мене вивели на прогулянку тричі. Митися не водили жодного разу.

Потім випустили, але майже відразу знову затримали і пред'явили кримінал – напад на співробітника МВС – це від 5 до 8 років строгача. Я нічого такого не робив! Вимагав доказів, але їх не було. Мені не давали зв'язатися з адвокатом і, врешті-решт, надали державного. Посадили в інше крило Окрестіна, в камеру для кримінальників. Я почав втрачати надію, що вийду.

Просидів у цій камері 15 днів. Останні три доби сидів один. Це було важко. Звик до сирої камери, до того, що після підйому о шостій ранку не можна сидіти та лежати на м'якому. Сидів на стільці, ліпив шахи з хліба і грав сам із собою.

Мене відпустили під підписку про невиїзд. Віддали речі, крім телефону. Чувак, який мене випускав, побажав більше сюди не потрапляти. В Окрестина траплялися співробітники, які ставилися до арештантів нормально. Але я про них не розповідатиму – це може зашкодити їхньому здоров'ю.

Вийшов на вулицю – а там золота осінь, і так ох**но на свободі. Дуже хотілося курити. Підійшов до хлопця, стрельнув сигарету. Почувався, як людина, яка багато років пролежала у комі та раптом прокинулася.

Тижнів зо три я провів так: прокидався на знімній квартирі в Мінську і цілими днями дивився у вікно на птахів. Максимально кайфував від їжі та алкоголю. Чомусь залишилася звичка ходити квартирою колами, як у камері.

Менти регулярно перевіряли моє місцеперебування та завжди знали, де я. Від цього я почав параноїти. Якось побачив у дворі машину, і мені здалося, що це синій бусик ментів. Я півтори години стояв неподалік і чекав, поки він поїде. З'ясувалося, що це була нова машина сусіда.

Потім з'явилася інформація, що учасникам мітингів почали давати реальні строки. Одній знайомій дівчині – два роки, хлопцеві – півтора. Я зрозумів, що якщо мене викличуть на допит, ні за що туди не піду. Тоді я і вирішив, що час валити з цієї кінченої держави.

Свідомо порушив підписку про невиїзд. Вивчив маршрут, зібрав необхідні речі та змився.

У Києві відразу зв'язався з правозахисниками та міграційною службою. І тим, і тим розповів реальну ситуацію і попросив про допомогу в ситуації, що склалася. Купив місцеву сімку.

Понад місяць живу на коливінгу. Інших білорусів тут немає. Поруч зі мною 15 хлопців. Більшості близько 20-ти. Я чілю тут з хлопцями, граю в плойку. Мені подобається, що немає ранкових перевірок, як у в'язниці, і зникло відчуття, що наді мною висить дамоклів меч. Тут всі почуваються вільними, можна спокійно говорити про політику.

Коли в Києві розпочалися мітинги за звільнення Стерненка, я виходив на них поспостерігати. Мені сподобалося, що поліція не лютувала. Ніхто не стріляв у людей, не кидав у них світлошумові гранати. Протестувальники не боялися – і це круто.

Розумію, що мій спосіб життя зараз – тимчасове рішення. Тому намагаюся не обростати речами. Почуваюся студентом, який приїхав вчитись далеко від дому.

Зараз я перебуваю в розшуку в Білорусі. Сподіваюся, що моїх близьких у Білорусі не репресують за мою втечу. Батьки вже літні, їм важко змінити життя. До родичів поки не приходили, тільки телефонували.

Вірю, що ситуація в Білорусі зміниться. Питання тільки – коли. Думаю, що головне вже сталося – громадяни відчули, що система гнила, зрозуміли, що собою являє Лукашенко. Його режим тримається лише на продажних людях – на тих, кому за лояльність обіцяють гроші та квартири.

Хочу повернутися додому. Але це можливо тільки, коли влада в Білорусі зміниться і з мене знімуть звинувачення.

Часто аналізую події останнього року і свої вчинки. Гріє думка, що моя совість чиста. Якби життя можна було відмотати на десять місяців тому, я вчинив би точно так само.

В Україні у мене статус туриста, я не можу перебувати тут довго. Зараз хочу поїхати в Польщу. Буду подавати документи на карту поляка.

Post Scriptum

Поки готувалася публікація, герою цієї розповіді вдалося-таки поїхати в Польщу. Останнє повідомлення, яке ми від нього отримали: "Зараз я в Варшаві, живу у білоруса, який перебрався сюди 20 років тому. Хочу отримати громадянство. Працюю поки декоратором – малюю паркани. Головне тепер накопичити на планшет і комп. Почуваюся фактично громадянином європейської країни".