ІСТОРІЇ
"Кому судилося померти,
той помре"
той помре"
Як місто Монастириська вже рік бореться з COVID-19
Автор: Тамара Балаєва
Автор: Тамара Балаєва
ІСТОРІЇ
"Кому судилося померти, той помре". Як місто Монастириська вже рік бореться з COVID-19
Автор: Тамара Балаєва
У березні минулого року епіцентром боротьби з коронавірусом в Україні стало маленьке містечко Монастириська у Тернопільській області. 23 березня тут зареєстрували першого хворого на коронавірус, за два дні він помер. У той же день уряд ввів на всій території країни надзвичайний стан.
Тоді ж у місцевій лікарні почали масово хворіти медики – у березні-квітні там перехворіли близько 50 медичних працівників. Загалом у Монастириському районі у березні було 47 хворих, у квітні – 102. Населення району – 26,5 тис.
Загалом в Україні в березні та квітні 2020 року захворіли понад 10 000 людей. І в Монастириськах, і в усій країні панували панічні настрої – люди намагалися не виходити на вулицю, ходити за продуктами раз на тиждень або замовляти доставку. Спілкування з друзями та родичами перейшло в онлайн. Усі боялись захворіти.
Спочатку медики Монастириської лікарні не мали навіть засобів індивідуального захисту, не говорячи вже про кисневі концентратори та апарати ШВЛ. Така ж ситуація була в інших містах – медикам бракувало обладнання, і його закуповували волонтери, в аптеках неможливо було знайти маски та спирт для дезінфекції.
Минулої весни місцева громада Монастириського району об’єдналася, знайшла фінансування та розгорнула на базі лікарні інфекційний шпиталь на 90 ліжок. Одночасно з цим у всій країні почали облаштовувати інфекційні відділення для хворих на COVID-19.
Особливо тяжкою в Монастириськах була ситуація медсестри Галини Радловської – вона майже тиждень провела під апаратом штучної вентиляції легенів і близько двох місяців – у лікарні. Після хвороби жінка отримала інвалідність і навіть зараз може спати лише з кисневим концентратором. Галина майже рік добивалася компенсацій від держави за те, що захворіла на коронавіру на роботі. Комісія визнала це лише місяць тому, а компенсацію в 300 000 грн Галина ще не отримала.
З такою ж проблемою зіткнулися медики в усій країні. У січні 2021 року в Україні були офіційно підтверджені майже 55 000 випадків захворюваності медиків, компенсації отримали лише близько 800.
Тоді ж у місцевій лікарні почали масово хворіти медики – у березні-квітні там перехворіли близько 50 медичних працівників. Загалом у Монастириському районі у березні було 47 хворих, у квітні – 102. Населення району – 26,5 тис.
Загалом в Україні в березні та квітні 2020 року захворіли понад 10 000 людей. І в Монастириськах, і в усій країні панували панічні настрої – люди намагалися не виходити на вулицю, ходити за продуктами раз на тиждень або замовляти доставку. Спілкування з друзями та родичами перейшло в онлайн. Усі боялись захворіти.
Спочатку медики Монастириської лікарні не мали навіть засобів індивідуального захисту, не говорячи вже про кисневі концентратори та апарати ШВЛ. Така ж ситуація була в інших містах – медикам бракувало обладнання, і його закуповували волонтери, в аптеках неможливо було знайти маски та спирт для дезінфекції.
Минулої весни місцева громада Монастириського району об’єдналася, знайшла фінансування та розгорнула на базі лікарні інфекційний шпиталь на 90 ліжок. Одночасно з цим у всій країні почали облаштовувати інфекційні відділення для хворих на COVID-19.
Особливо тяжкою в Монастириськах була ситуація медсестри Галини Радловської – вона майже тиждень провела під апаратом штучної вентиляції легенів і близько двох місяців – у лікарні. Після хвороби жінка отримала інвалідність і навіть зараз може спати лише з кисневим концентратором. Галина майже рік добивалася компенсацій від держави за те, що захворіла на коронавіру на роботі. Комісія визнала це лише місяць тому, а компенсацію в 300 000 грн Галина ще не отримала.
З такою ж проблемою зіткнулися медики в усій країні. У січні 2021 року в Україні були офіційно підтверджені майже 55 000 випадків захворюваності медиків, компенсації отримали лише близько 800.
Медики в Монастириськах не мали навіть засобів індивідуального захисту, не говорячи про кисневі концентратори та ШВЛ
Вже у червні нових випадків захворюваності в Монастириськах не було. Загалом в Україні також був спад захворюваності. Наприкінці серпня в Монастириському районі розпочалася друга хвиля коронавірусу. Її пік припав на жовтень, коли у районі було 256 хворих. Загалом у країні друга хвиля коронавірусу також розпочалася в жовтні, кожного дня фіксувалося 5000-8000 нових випадків.
З лютого у Монастириськах триває третя хвиля коронавірусу – за словами місцевих медиків, найстрашніша. За неповні три місяці 2021 году в районі від хвороби померли вже 18 людей. За весь 2020 рік їх було 23. В Україні загалом різке зростання захворюваності розпочалося у березні – зараз щодня фіксують 15 000-18 000 нових випадків.
Але людям і в Монастириськах, і загалом в Україні набридло сидіти вдома та дотримуватися правил безпеки. Вони розслабилися, ходять у гості та ресторани, не носять маски в громадських місцях та не дотримуються соціальної дистанції. Містяни втомилися і, здається, вирішили покластися на долю.
Liga.net поговорила з людьми, які вже рік борються та живуть з коронавірусом в Монастириськах. Вони розповіли, як пандемія стала частиною їхнього життя та чому вони вже не бояться коронавірусу.
З лютого у Монастириськах триває третя хвиля коронавірусу – за словами місцевих медиків, найстрашніша. За неповні три місяці 2021 году в районі від хвороби померли вже 18 людей. За весь 2020 рік їх було 23. В Україні загалом різке зростання захворюваності розпочалося у березні – зараз щодня фіксують 15 000-18 000 нових випадків.
Але людям і в Монастириськах, і загалом в Україні набридло сидіти вдома та дотримуватися правил безпеки. Вони розслабилися, ходять у гості та ресторани, не носять маски в громадських місцях та не дотримуються соціальної дистанції. Містяни втомилися і, здається, вирішили покластися на долю.
Liga.net поговорила з людьми, які вже рік борються та живуть з коронавірусом в Монастириськах. Вони розповіли, як пандемія стала частиною їхнього життя та чому вони вже не бояться коронавірусу.
"Живу звичайним життям"
Анна Поліщук, донька першого офіційно хворого та загиблого від коронавірусу в Монастириському районі Павла Бондарчука
25 березня був рівно рік, як батько помер. 12 березня він вперше сказав, що погано почувається, 17-го звернувся до сімейного лікаря та почав пити антибіотики, 21-го вже задихався, а 22-го швидка відвезла його у лікарню до Чорткова. Завідувач інфекційного відділення не хотів його приймати, але все ж прийняв. У тій лікарні батько не міг навіть лежати, бо задихався, і лише сидів на ліжку. Його майже не лікували – лише поставили крапельницю й дали кисневу маску. Лікар весь час казав нам із сестрою телефоном, що все гаразд, а потім від мера ми дізналися, що батько при смерті. Він помер за два дні в лікарні в Тернополі.
Батько Анни Поліщук помер від коронавірусу рік тому. Фото: Данило Павлов
Одразу, коли це сталося, я відчувала одночасно безсилля та злість. Хотіла, щоб лікар з Чортківської лікарні поніс відповідальність або хоча б щоб туди приїхала якась перевірка. Я телефонувала у різні інстанції, але результату не було. Журналісти, що писали про наш випадок, зверталися до Чортківської лікарні – і лікар просто не давав коментарів. Так усе і заглухло.
За цей рік багато чого змінилося. Моя мати, що працювала і жила в США, коли батько помер, тепер повернулася додому. Вона не може жити в їхньому з батьком будинку, тому ми його продаємо і купуємо їй квартиру. Моя донька, яка рік тому також перехворіла на коронавірус, поїхала жити та навчатися до Києва.
Коли було 40 днів зі смерті батька, люди були ще налякані, сиділи вдома. Ми лише з’їздили на цвинтар – й усе. Жодних поминальних обідів. На рік мама замовила обід у кафе і запросила людей. Всі прийшли.
Вже ніхто не боїться, хоча ситуація наче не стала кращою. Люди хворіють, але все одно ходять у магазин, в гості, спілкуються... Сестра розповідала, що у дитячому садочку, куди ходить її донька, хтось захворів на коронавірус. Ну захворів і захворів, то й що? Зараз це нікого не шокує.
Я не хворіла, мій чоловік також. Але не можу сказати, що я приймаю якісь особливі заходи для цього. Єдине, що роблю, – мию руки після повернення з вулиці, та й все. Я живу звичайним життям, бо неможливо стільки часу жити у напруженні та боятися. В мене така думка: кому судилося захворіти, той захворіє. Кому судилося померти, той помре.
За цей рік багато чого змінилося. Моя мати, що працювала і жила в США, коли батько помер, тепер повернулася додому. Вона не може жити в їхньому з батьком будинку, тому ми його продаємо і купуємо їй квартиру. Моя донька, яка рік тому також перехворіла на коронавірус, поїхала жити та навчатися до Києва.
Коли було 40 днів зі смерті батька, люди були ще налякані, сиділи вдома. Ми лише з’їздили на цвинтар – й усе. Жодних поминальних обідів. На рік мама замовила обід у кафе і запросила людей. Всі прийшли.
Вже ніхто не боїться, хоча ситуація наче не стала кращою. Люди хворіють, але все одно ходять у магазин, в гості, спілкуються... Сестра розповідала, що у дитячому садочку, куди ходить її донька, хтось захворів на коронавірус. Ну захворів і захворів, то й що? Зараз це нікого не шокує.
Я не хворіла, мій чоловік також. Але не можу сказати, що я приймаю якісь особливі заходи для цього. Єдине, що роблю, – мию руки після повернення з вулиці, та й все. Я живу звичайним життям, бо неможливо стільки часу жити у напруженні та боятися. В мене така думка: кому судилося захворіти, той захворіє. Кому судилося померти, той помре.
"Я відспівував померлих"
Павло Дронь, колишній заступник голови Монастириської районної ради та голова штабу з ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації. Зараз працює заступником начальника Обласного військового ліцею в селищі Коропець
Рік тому люди боялися приходити навіть на поховання. Не було кому хоронити померлих від коронавірусу. Тому це робили я та сільський голова. Першим ми ховали фельдшера швидкої допомоги. На похороні були лише ми та двоє людей, що викопували яму. Ми опустили труну в яму, а потім я відспівав “Христос воскрес” – це було після Великодніх свят.
Павло Дронь ночував на роботі під час першої хвилі коронавірусу в Монастириськах. Фото: Данило Павлов
Добре пам’ятаю ще одне поховання. Це було 2 травня, в мій день народження. Помер чоловік із села Криниця. Священик відмовився прийти, і я відспівував замість нього...
Минулого року наш район став першим осередком коронавірусу в Україні. Все почалося в березні. 3-го числа в нашому районі, в селі Ковалівка, хоронили священика. Ймовірно, там був хтось інфікований, тому що кілька людей захворіли саме після похорону. Перший позитивний тест був у 68-річного Павла Бондарчука з Ковалівки. Через кілька тижнів він помер.
Могла бути ще одна причина масового інфікування мешканців. Тоді багато людей поверталися з-за кордону, і хтось міг привезти коронавірус звідти. Як було насправді, вже ніхто не дізнається.
Тоді ж у березні в лікарні захворіла медсестра. Їй ставало все гірше, аналіз спочатку показав грип “А”, за кілька днів – коронавірус. У неї було сильне ураження легень, її приєднали до апарату ШВЛ. До того, як тест показав коронавірус, з нею контактували лікарі й медсестри без засобів індивідуального захисту. Вони теж почали хворіти.
Березень був дуже важким. Ми майже цілодобово обстежували людей і брали проби. Ночували на роботі. У лікарів не було засобів індивідуального захисту, майже не було ліків і багато чого іншого. В лікарні не було навіть інфекційного відділення – його закрили сім років тому. Нам довелося швидко розгортати інфекційний шпиталь на базі районної лікарні.
Минулого року наш район став першим осередком коронавірусу в Україні. Все почалося в березні. 3-го числа в нашому районі, в селі Ковалівка, хоронили священика. Ймовірно, там був хтось інфікований, тому що кілька людей захворіли саме після похорону. Перший позитивний тест був у 68-річного Павла Бондарчука з Ковалівки. Через кілька тижнів він помер.
Могла бути ще одна причина масового інфікування мешканців. Тоді багато людей поверталися з-за кордону, і хтось міг привезти коронавірус звідти. Як було насправді, вже ніхто не дізнається.
Тоді ж у березні в лікарні захворіла медсестра. Їй ставало все гірше, аналіз спочатку показав грип “А”, за кілька днів – коронавірус. У неї було сильне ураження легень, її приєднали до апарату ШВЛ. До того, як тест показав коронавірус, з нею контактували лікарі й медсестри без засобів індивідуального захисту. Вони теж почали хворіти.
Березень був дуже важким. Ми майже цілодобово обстежували людей і брали проби. Ночували на роботі. У лікарів не було засобів індивідуального захисту, майже не було ліків і багато чого іншого. В лікарні не було навіть інфекційного відділення – його закрили сім років тому. Нам довелося швидко розгортати інфекційний шпиталь на базі районної лікарні.
Усі носили маски та дотримувалися дистанції, поліція через гучномовці просила людей не виходити з дому. Фото: Данило Павлов
Ми почали зв’язуватися з благодійними фондами та підприємцями, щоб нам допомогли купити ШВЛи, кисневі концентратори, засоби захисту для медиків, ліки. Генпрокуратура навіть перерахувала нам одноденну зарплату всіх своїх співробітників – близько 600 000 грн. З міського та районного бюджетів виділяли кошти – 1 200 000 грн, 1 300 000 грн. Завдяки цьому, ми змогли купити все необхідне. На кінець квітня ми були вже повністю забезпечені ліками, а в травні мали запас засобів індивідуального захисту для медиків на чотири місяці наперед.
Усі приміщення загального користування у Монастириськах постійно дезінфікували, поліція їздила вулицями з гучномовцями та просила людей дотримуватися правил безпеки й не виходити з дому без потреби. Всі ходили в масках, а здебільшого – сиділи вдома. Боялися спілкуватися з людьми. Пам’ятаю, як я виходив з робочого приміщення на вулицю – а вона порожня. Лише до магазину хтось поодинокий іде.
З березня до травня в нас було 198 інфікованих. Наприкінці травня ми змогли подолати хворобу, і десь до кінця червня в нас не фіксувалося нових випадків взагалі.
З червня я вже не працюю в районній раді і відтоді знаю ситуацію як звичайний мешканець. Літо минуло спокійно, були лише поодинокі випадки захворюваності. А з кінця серпня розпочалася друга хвиля. Люди знову стали масово хворіти, і це тривало до листопада. Потім – затишшя, а з лютого – знову. Зараз, мені здається, в нас пікова ситуація. Якщо в апогей першої хвилі в нас було 35 шпиталізованих, то зараз їх приблизно 70. Є ті, хто хворіє повторно.
Зараз люди менше бояться коронавірусу. Багато хто взагалі з недовірою ставиться до пандемії – ніби її хтось вигадав. Інші просто звикли. На вулицях повно людей, а маскового режиму дотримується десь половина.
Усі приміщення загального користування у Монастириськах постійно дезінфікували, поліція їздила вулицями з гучномовцями та просила людей дотримуватися правил безпеки й не виходити з дому без потреби. Всі ходили в масках, а здебільшого – сиділи вдома. Боялися спілкуватися з людьми. Пам’ятаю, як я виходив з робочого приміщення на вулицю – а вона порожня. Лише до магазину хтось поодинокий іде.
З березня до травня в нас було 198 інфікованих. Наприкінці травня ми змогли подолати хворобу, і десь до кінця червня в нас не фіксувалося нових випадків взагалі.
З червня я вже не працюю в районній раді і відтоді знаю ситуацію як звичайний мешканець. Літо минуло спокійно, були лише поодинокі випадки захворюваності. А з кінця серпня розпочалася друга хвиля. Люди знову стали масово хворіти, і це тривало до листопада. Потім – затишшя, а з лютого – знову. Зараз, мені здається, в нас пікова ситуація. Якщо в апогей першої хвилі в нас було 35 шпиталізованих, то зараз їх приблизно 70. Є ті, хто хворіє повторно.
Зараз люди менше бояться коронавірусу. Багато хто взагалі з недовірою ставиться до пандемії – ніби її хтось вигадав. Інші просто звикли. На вулицях повно людей, а маскового режиму дотримується десь половина.
"Була чуйка, що не захворію"
Тетяна Сиваник, лікарка-інфекціоністка Монастириської центральної районної лікарні. Зараз у декреті.
Коли все тільки розпочалося, було страшно. Після того, як стало зрозуміло, що в Монастириська прийшов коронавірус, всі хто мав симптоми ГРВІ, побігли до лікарні. Люди були налякані, нервували, не знали, що робити.
Лікарня була переповнена, медики ходили до хворих додому. Фото: Данило Павлов
Спочатку в нас була вказівка: виявити хворих на коронавірус, ізолювати їх, викликати бригаду з Тернополя та доправляти їх туди. Але ніхто не очікував, що хворих буде так багато. Дуже швидко ми зрозуміли, що Тернопіль не зможе всіх забрати. Не було чіткого алгоритму, ми діяли за ситуацією. Допомагали людям, як могли – хоча б полегшувати симптоми.
В той час я щойно закінчила інтернатуру і почала працювати. Була вагітна та вже мала маленьку доньку. Напевно, я була надто молодою, щоб боятися за себе – мені було 25 років. Було скоріше цікаво дізнатися щось нове, допомагати людям. Можливо, була якась чуйка, що я не захворію. Так і сталося – пізніше я здавала аналіз на антитіла, і їх не знайшли.
Єдине, чого я тоді я боялася, – заразити рідних. Коли приходила з роботи, знімала верхній одяг надворі, також там залишала сумку та пакети. В хату не несла нічого. На вулиці мила руки та протирала обличчя. Лише після цього заходила додому.
Мої родичі хворіли на коронавірус, але не в тяжкій формі. Пересиділи вдома з бронхітами – та й все. Я консультувала їх телефоном та ходила до них додому ставити крапельниці. Також ходила до хворого сусіда. Лікарня була переповнена, а людині треба було допомогти вже – хвороба ж не чекає вільного місця в лікарні.
Коли в Монастириськах почався кіпіш, життя міста змінилося. Зранку йдеш на роботу – як у пустелі. Нікого немає, лише собаки гуляють вулицею. Де-не-де видно людину, що йде у масці, а поверх неї ще й замотана шарфіком – боїться.
В той час я щойно закінчила інтернатуру і почала працювати. Була вагітна та вже мала маленьку доньку. Напевно, я була надто молодою, щоб боятися за себе – мені було 25 років. Було скоріше цікаво дізнатися щось нове, допомагати людям. Можливо, була якась чуйка, що я не захворію. Так і сталося – пізніше я здавала аналіз на антитіла, і їх не знайшли.
Єдине, чого я тоді я боялася, – заразити рідних. Коли приходила з роботи, знімала верхній одяг надворі, також там залишала сумку та пакети. В хату не несла нічого. На вулиці мила руки та протирала обличчя. Лише після цього заходила додому.
Мої родичі хворіли на коронавірус, але не в тяжкій формі. Пересиділи вдома з бронхітами – та й все. Я консультувала їх телефоном та ходила до них додому ставити крапельниці. Також ходила до хворого сусіда. Лікарня була переповнена, а людині треба було допомогти вже – хвороба ж не чекає вільного місця в лікарні.
Коли в Монастириськах почався кіпіш, життя міста змінилося. Зранку йдеш на роботу – як у пустелі. Нікого немає, лише собаки гуляють вулицею. Де-не-де видно людину, що йде у масці, а поверх неї ще й замотана шарфіком – боїться.
Вулиці Монастириськ минулої весни були порожніми. Фото: Данило Павлов
Я пішла в декрет у червні, і тоді як раз кілька тижнів у нас зовсім не виявляли нових хворих. Хтось кашляв, в когось була температура, але тести були негативні. А потім у серпні все знову розпочалося з однієї людини. Здається, тоді в міській адміністрації були якісь збори, і на них була інфікована жінка. Спочатку коронавірус виявили у неї, потім у двох інших людей, далі – ще в трьох. І пішло.
Коли почалася друга хвиля, люди вже по-іншому ставилися до коронавірусу. В масках вулицею вже ніхто не ходив. Лише у приміщенні, і то, тому що так треба. Хтось перестав боятися, а хтось – взагалі вірити у коронавірус. Я спілкувалася тоді з людьми, які щойно дізналися про свій позитивний тест, і вони казали: “Це неправда. Цього не може бути. Це вигадки”. Таку реакцію можна зрозуміти. Люди не хочуть сидіти вдома, їм нема за що жити і потрібно працювати. Вони не думають, що треба не заразити інших, зупинити пандемію. Вони просто думають, як жити та виживати.
Люди живуть звичайним життям – ходять у магазини, в гості та на шашлики. Але якщо вже починають хворіти, то одразу йдуть до лікаря. Всі бояться ускладнень, бо знають – коронавірус не чекає і б’є у найслабші місця.
Коли почалася друга хвиля, люди вже по-іншому ставилися до коронавірусу. В масках вулицею вже ніхто не ходив. Лише у приміщенні, і то, тому що так треба. Хтось перестав боятися, а хтось – взагалі вірити у коронавірус. Я спілкувалася тоді з людьми, які щойно дізналися про свій позитивний тест, і вони казали: “Це неправда. Цього не може бути. Це вигадки”. Таку реакцію можна зрозуміти. Люди не хочуть сидіти вдома, їм нема за що жити і потрібно працювати. Вони не думають, що треба не заразити інших, зупинити пандемію. Вони просто думають, як жити та виживати.
Люди живуть звичайним життям – ходять у магазини, в гості та на шашлики. Але якщо вже починають хворіти, то одразу йдуть до лікаря. Всі бояться ускладнень, бо знають – коронавірус не чекає і б’є у найслабші місця.
"Більшість медиків вже зробили щеплення"
Наталя Дзюбінська, завідувачка відділення організації епідеміологічних досліджень Бучацького міжрайонного відділу
Зараз вже навіть дивно згадувати, що творилося в районі минулої весни. А тоді було страшно. Ми першими в Україні зустріли коронавірус, нас навіть прозвали українським Уханем. Перший випадок захворювання офіційно був зареєстрований 23 березня. Він же був першим смертельним.
Спочатку лікарі не знали, що робити з хворими на коронавірус. Фото: Данило Павлов
Тоді люди дуже боялися. Всі бачили в новинах італійські труни та переповнені морги. Люди сиділи по домівках. Для мене як для лікаря тоді найважчим було те, що я не знала, що і як робити. Треба було бути психологом з людьми, яким я повідомляла про позитивний результат тесту. Заспокоювати їх, казати, що все буде добре, допомагати не впадати в паніку.
Зараз, вже маючи досвід, я бачу, що тоді в нас не було такого масового зараження, як зараз, і хвороба протікала легше. Тоді 80% людей хворіли безсимптомно або в легкій формі. Якщо в родині хворів хтось один, інші могли не заразитися.
Зараз в родинах хворіють всі, вірус набагато легше передається від однієї людини до іншої, хвороба протікає важче. Стало набагато більше пневмоній та госпіталізацій. До того ж зараз часто важко хворіють молоді люди 30-40 років без супутніх захворювань. Протікання хвороби стало непередбачуваним. Часто буває так, що людина отримує позитивний тест і каже, що нормально почувається, є лише слабкість та незначні симптоми. Минає кілька днів – і її госпіталізують. А з легкою та навіть середньою формою в нас нікого не госпіталізують, самі розумієте.
Зараз, вже маючи досвід, я бачу, що тоді в нас не було такого масового зараження, як зараз, і хвороба протікала легше. Тоді 80% людей хворіли безсимптомно або в легкій формі. Якщо в родині хворів хтось один, інші могли не заразитися.
Зараз в родинах хворіють всі, вірус набагато легше передається від однієї людини до іншої, хвороба протікає важче. Стало набагато більше пневмоній та госпіталізацій. До того ж зараз часто важко хворіють молоді люди 30-40 років без супутніх захворювань. Протікання хвороби стало непередбачуваним. Часто буває так, що людина отримує позитивний тест і каже, що нормально почувається, є лише слабкість та незначні симптоми. Минає кілька днів – і її госпіталізують. А з легкою та навіть середньою формою в нас нікого не госпіталізують, самі розумієте.
Зараз набагато більше смертей. За 2020 рік в Монастириському районі померли 23 людини, а за три неповних місяці 2021 – вже 18
До того ж тепер це часто люди 40-50 років, які не скаржилися на здоров’я раніше.
З минулого березня ми налаштували роботу лікарні, і зараз в нас є достатньо кисневих концентраторів та всього обладнання. Лікарня не переповнена. В нас є 90 ліжок, з них зайнято 61.
Щодня буває 20-30 нових хворих. Не думаю, що коронавірус найближчим часом зовсім зникне з району. Але сподіваюся, третя хвиля скоро спаде і будуть лише поодинокі випадки. Також сподіваюся, що цьому сприятиме вакцинація. В нас, на диво, багато бажаючих вакцинуватися, й люди записуються в чергу у сімейних лікарів. Більшість медиків вже зробили щеплення.
З минулого березня ми налаштували роботу лікарні, і зараз в нас є достатньо кисневих концентраторів та всього обладнання. Лікарня не переповнена. В нас є 90 ліжок, з них зайнято 61.
Щодня буває 20-30 нових хворих. Не думаю, що коронавірус найближчим часом зовсім зникне з району. Але сподіваюся, третя хвиля скоро спаде і будуть лише поодинокі випадки. Також сподіваюся, що цьому сприятиме вакцинація. В нас, на диво, багато бажаючих вакцинуватися, й люди записуються в чергу у сімейних лікарів. Більшість медиків вже зробили щеплення.
Дата: 03.04.2021
Верстка: Анна Андреєва
Верстка: Анна Андреєва
© 2021 Усе права захищено.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ
