Для впровадження реформ потрібна сталість і компетентність критичної кількості залучених до процесу людей. LIGA.net поспілкувалась із шістьма представниками культури у держсекторі – колишніми і нинішніми, які публічно відмовились давати оцінку колегам, але більшість з них запевняють: з обома цими факторами у Мінкульту є проблеми. Реформуванню заважає ручне управління, не вистачає компетентності, проактивності та суб’єктності працівників.

З 2014-го до 2017 року Міністерство тричі змінювало очільника: двічі міністром культури був Євген Нищук і один раз – В’ячеслав Кириленко. Увесь цей час багато говорилось про створення стратегії культурної політики, про децентралізацію в культурі та протидію інформаційній війні – так з’явились “чорні списки” Мінкульту, закон про квоти на радіо та обмеження ввезення книг з Росії.

Перша післямайданна спроба реформування самого Мінкульту відбулась у 2017 році: тоді в Міністерстві культури (яке очолював актор Євген Нищук) розпочалась внутрішня реформа: департаменти замінили на директорати, чиї керівники мають обиратись на конкурсних засадах, а функцію управління об’єктами та розподілення фінансування планували повністю передати центральним органам виконавчої влади та державним установам. Директорати міністерства мають формувати державну політику, а органи та установи – Державне агентство з питань кіно, Інститут книги, Інститут національної пам’яті чи Український культурний фонд – її реалізовувати. Так Міністерство культури мало перестати виконувати функцію державного івент-агентства і зайнятись тим, чим аналогічні міністерства займаються в Європі – створенням культурних політик.

В певному сенсі, цю реформу продовжує Мінкульт в його нинішньому вигляді. На пресконференції 8 червня Олександр Ткаченко презентував структуру ЦОВВів, які підпорядковуються Мінкульту і мають виконувати створені міністерством політики. Можливо, пану Ткаченку не довелось би розпочинати цю реформу заново, якби попереднім інкарнаціям міністерства дозволили завершити почате.

У 2019 році Міністерство культури розформували, щоб створити велике гуманітарне відомство, яке опікуватиметься культурою, молодіжною політикою, спортом, інформаційною політикою та туризмом. За словами Володимира Бородянського, колишнього медіаменеджера, який очолив об’єднане міністерство, всі ці сфери є частиною гуманітарної політики держави, а міністерство мало б цю політику сформувати.

Примітно, що нове відомство зібрали на базі Міністерства інформаційної політики, а не Міністерства культури. “Це зробили для того, щоб наново набрати штат людей у міністерство. Ми планували оновити 60-70% штату”, – розповідає Ірина Подоляк, колишня заступниця міністра культури, молоді та спорту. За її словами, до ліквідації в Міністерстві культури працювали 242 людини, з яких 156 перейшли працювати в нове міністерство. Загалом в об’єднаному Міністерстві культури, молоді та спорту мало працювати 575 людей, але воно так і не завершило своє формування, а, за словами наших співрозмовників, багато старих кадрів повернулись на свою роботу.

На початку 2020 року, після заміни Кабінету міністрів Олексія Гончарука на уряд Дениса Шмигаля, об’єднані міністерства, зокрема МКМС, роз’єднали. Для влади це означало визнати, що експеримент з об’єднанням варто замінити експериментом з роз’єднанням, а для міністерств це вилилось у заблоковану через бюрократичні процедури протягом кількох місяців роботу. З вересня 2019 року до березня 2020-го тривало передання новому міністерству повноважень і прав старих міністерств, а також переоформлення документів. У березні 2020-го все розпочалось наново.

З березня до червня 2020-го, доки шукали нового міністра, його обов’язки виконувала Світлана Фоменко, яка працювала за різних очільників Мінкульту і продовжує працювати досі заступницею міністра.

Сьогодні Мінкульт називається Міністерством культури та інформаційної політики, і з червня 2020 року очолює його ще один колишній медіаменеджер – Олександр Ткаченко, людина, чиєю ідеєю було свого часу об’єднання міністерств.

Попри те, що зараз МКІП є комбінацією двох старих міністерств – культури та інформаційної політики, тут працює 216 людей – менше, ніж в одному Мінкульті до його ліквідації.

Бюджет Міністерства культури та інформаційної політики на 2021 рік загалом складає 13,1 млрд гривень. Це рекордний показник – минулоріч на Мінкульт планували виділити 15 млрд, але через секвестр бюджету залишилось 8 млрд.

У 2021 році 10,9 млрд гривень закладено в загальний фонд і 2,3 млрд – в спеціальний, який наповнюється, зокрема, доходами від грального бізнесу. Саме зі спеціального бюджету МКІП планує взяти 1,7 млрд гривень на програму “Велика реставрація” (передбачає реставрацію, консервацію, ремонт пам’яток культурної спадщини, зокрема замків, інших фортифікаційних, оборонних, палацово-паркових комплексів). Ще 300 млн – на ті самі цілі підуть з бюджетної програми “Фонд розвитку закладів загальнодержавного значення” загального бюджету. Це одна із найбільших статей видатків Мінкульту.

Всі ці видатки потроху зростають з року в рік. На 2022 рік Олександр Ткаченко анонсував збільшення бюджету МКІП удвічі – на проєкт “Велика реставрація”, в рамках якого планують відреставрувати 150 об’єктів, навіть включивши до списку об’єкти, які перебувають у комунальній власності і наразі не можуть претендувати на фінансування з бюджету МКІП.

В Олександра Ткаченка працює п’ять заступників: Ростислав Карандєєв, Світлана Фоменко, Лариса Петасюк, Тарас Шевченко і Артем Льозін. Державний секретар – Ярема Дуль. Троє з них працювали в міністерстві за різних міністрів – Ростислав Карандєєв був і радником, і заступником у В’ячеслава Кириленка та Євгена Нищука, наразі він формально опікується ЦОВВами; Світлана Фоменко була заступницею у Нищука та Бородянського і опікується міжнародкою; а Лариса Петасюк свого часу очолювала юридичне управління Мінкульту, її сфера відповідальності, зокрема – УКФ та Український інститут книги. Тарас Шевченко прийшов з недержавного сектору і займається інформаційною політикою, а Артем Льозін відповідає за цифрову трансформацію міністерства, раніше він працював керівником VOD-платформи 1+1 video.

Утім, за словами наших трьох співрозмовників, які побажали залишитись анонімними, складається враження, що в Міністерстві культури два міністри – перший заступник Ткаченка Ростислав Карандєєв є доволі впливовим і репрезентує у цьому візії Офісу президента. До свого призначення першим замом Карандєєв був радником нинішнього голови ОП Андрія Єрмака. За свідченнями наших візаві, Карандєєв зарекомендував себе в ОП як людина, яка добре знає культурний сектор, ключових людей та може забезпечити потрібний вплив.

Андрій Єрмак – не стороння для української культури людина і продовжує нею бути, вочевидь, впливаючи на важливі призначення та рішення в цій сфері. Будучи кінопродюсером, він, зокрема, співпрацював з Артемом Колюбаєвим, нині головою Ради з державної підтримки кінематографії – важливого органу, який затверджує розподілення фінансування на фільми та серіали. Голову Держкіно Марину Кудерчук, яку призначили в результаті скандального другого конкурсу на посаду, теж – на анонімних засадах – називають "людиною Єрмака".

Ще одна область зацікавлень Андрія Єрмака – комеморація трагедії у Бабиному Яру. Зокрема, в.о. директора Національного заповідника "Бабин Яр" призначена Роза Тапанова, колишня юристка, яка працювала в Адвокатському об'єднанні "Міжнародна правнича компанія", засновником та співвласником якої до 2019 року був голова Офісу президента Андрій Єрмак. Наразі будівлю заповідника в колишній конторі єврейського кладовища готують до оренди приватним Меморіальним центром "Бабин Яр", інвесторами якого, зокрема, є Міхаїл Фрідман, Віктор Пінчук та Павло Фукс, а художнім керівником – російський кінорежисер Ілля Хржановський. Лояльність влади до приватного проєкту меморіалізації трагедії підкреслюється тим, що саме Андрій Єрмак видає розпорядження стосовно термінової розробки програми заходів до 80-річчя трагедії, які держава організовує спільно, або радше під крилом приватного меморіалу.

Міністр Олександр Ткаченко, який спочатку артикулював незадоволення приватним проєктом комеморації Бабиного Яру за російські гроші, в лютневому інтерв’ю відповідає, що проєкт "обдуманий та осмислений" і "ризиків не несе". Окрім того, міністерство погодило будівництво меморіальної синагоги на території Бабиного Яру, яка, за словами голови Інституту національної пам’яті Антона Дробовича, перебуває на території колишнього православного кладовища.

Утім, у міністра залишаються сфери, де він є суб’єктним – інформаційна безпека, програма з популяризації читання, підтримка креативних індустрій тощо.

Можливо, саме для збереження суб’єктності та роботи з людьми, яким він довіряє, Олександр Ткаченко привів у свою команду 11 радників і радниць.

Це не новина, у міністрів завжди були радники – і штатні, і позаштатні. Утім, донині, за словами наших співрозмовників – працівників держсектору в культурі, вони не мали стільки повноважень.

У чинного міністра культури Олександра Ткаченка – 11 радників – штатних, позаштатних та “"залучених позаштатних експерток". Не всі вони публічні – хтось пише про свій статус в соціальних мережах, когось тегає в постах на фейсбуці міністр, а хтось не світиться взагалі.

Така невидимість може розв’язувати руки – за тобою не пильнує НАЗК, ти не подаєш декларації, не проходиш спецперевірки, на тобі не висить тягар ставити підпис на документах. Ти можеш бути візіонером, пропонувати (або гальмувати) реформи і не ризикувати водночас стати суб’єктом кримінального провадження за нецільове використання бюджетних коштів.

"Радники потрібні міністру, щоб розвантажити його і допомогти сфокусуватись, – коментує Яна Барінова, яка була радницею Олександра Ткаченка з вересня 2020 року до лютого 2021-го, а наразі очолює Департамент з питань культури КМДА. – Ти приходиш працювати в колектив, де можеш нікого не знати, і тобі складно почати ставити правильні питання правильним людям. Радники в цьому допомагають".

Наразі в Олександра Ткаченка три штатні радниці: Ольга Боровикова, Наталія Пюро та Олена Музиченко.

До заходу Олександра Ткаченка до влади Ольга не працювала в держсекторі: була керівницею групи зовнішніх корпоративних комунікацій холдингу "1+1". За її словами, нинішній міністр, який до 2019 року був генеральним директором групи каналів "1+1 Media" не був її прямим керівником. Зараз вона виконує функції прессекретаря міністра та відповідає за всю комунікацію зі ЗМІ.

Наталія Пюро – радниця із загальних питань секретаріату міністерства з серпня 2020 року. Олена Музиченко – радниця з березня 2021-го, в її сфері відповідальності – організаційні питання в проведенні заходів та проєктів.

Всі вони є частиною патронатної служби міністерства та отримують за свою роботу зарплату.

Поза штатом в радниках міністра значаться: Юрій Курка (з питань безпеки), Марія Василейко (з питань координації міжнародної технічної допомоги), Анна Павлова (з питань стратегічних комунікацій), Віктор Гринюк (радник держсекретаря міністерства Яреми Дуля), Юлія Лактіонова (призначена нещодавно і опікується сектором книговидання) та Лариса Карамушка. Всі вони мають працювати на громадських засадах.

Ще двоє радниць згадуються в розмовах, але не зазначені в списку, наданому МКІПом у відповідь на запит, – це Наталя Микольска та Людмила Зелінська. Як коментує пресслужба міністерства на запит Liga.net, вони – залучені позаштатні експертки, які "надають свої коментарі та консультують без права ухвалення рішення".

Наталя Микольська, експертка зі стратегічних трансформацій, юристка-міжнародниця, провадить зовнішню експертизу з листопада 2020 року, в її сфері відповідальності – "розвиток креативних індустрій та креативної економіки, взаємодія із сферою з проблемних питаннь". У 2015-2018 рока вона була заступницею Міністра економічного розвитку та торгівлі, а наразі є членкинею Наглядової ради Укргідроенерго.

З усіх перелічених, Людмила Зелінська та Лариса Карамушка – найвпливовіші радниці міністра, які ходять з ним на зустрічі та фактично виконують функції очільників відповідних відділів у Мінкульті.

За офіційним коментарем міністерства, Людмила Зелінська залучена до експертизи лише в квітні 2021 року. А за словами наших співрозмовників, вона відповідає за всі кадрові рішення як в міністерстві, так і в інституціях, якими Мінкульт керує, і в цьому нібито має більше впливу, ніж кадровий відділ. Як коментують у міністерстві, завдання, поставлене перед Зелінською Олександром Ткаченком, – "організація та координація з розробки стратегії МКІП, консультації у галузі управління та розвитку персоналу". Вона також залучена до створення стратегії міністерства – документу, над яким сідає працювати кожен новий міністр і на який не зважають його наступники.

Лариса Карамушка опікується фінансовими питаннями. Згідно з офіційним коментарем МКІП, вона “долучилась до команди міністерства у липні 2020 року як спеціалістка із впровадження реформ від UNDP (Программа розвитку ООН. – Авт.). Вона консультує у прийнятті рішень з управління державними фінансами та майном”.

В її сферу відповідальності, за нашою інформацією, входить погодження змін до бюджетів інституцій, підпорядкованих міністерству, та моніторинг фінансових документів, які лягають на підпис міністру. Карамушка – досвідчена чиновниця: свого часу вона очолювала Департамент фінансів Київської ОДА і Департамент економіки та фінансів МОЗу. За словами наших співрозмовників в держсекторі культури, ця радниця має більше повноважень, ніж голова відповідного департаменту – на зустрічах пані Ларису представляють як "фіндиректорку міністерства". Її основна задача – впорядкувати фінансування культури в міністерстві та захистити міністра від ризиків, пов’язаних з кримінальною відповідальністю.

За фасадом ребрендингу, нових логотипів, "Великої реставрації" та бюджету в 13 мільярдів гривень в Міністерстві культури криються інтриги та поділ зон впливу. Прийшовши до влади, команда Володимира Зеленського взялась змінювати те, що, як їй здавалось, треба змінювати, – тобто все.

В культурі це призвело до фокусу на масштабність в радянському стилі – реставрація має бути великою, на святкування Дня незалежності треба витратити майже 2 млрд грн, а українські фільми мають бути обов’язково для масового глядача. Задля досягнення видовищних результатів, нехтують принципами та процедурами, змушуючи їх оминати (цікаво, чи буде державний аудит так прискіпливо вивчати бюджет заходів до Дня незалежності, як він вивчає звіти Українського культурного фонду?).

Бажання робити візіонерські проєкти не нове – будівництво меморіальних комплексів та музеїв (Музей пам’яті жертв Голодомору або Музей Майдану), конкурси патріотичних фільмів, створення "мегаміністерства" культури, молоді та спорту – теж свідчать про прагнення залишитись в історії. Не на всі ці проєкти є запит від спільноти, але їхня гучність привертає увагу до усього середовища культури, навіть попри недосконалість процедур, за якими ці проєкті втілюються.

Натомість інституційна розбудова, яка не є такою привабливою для пресрелізів, справді може вносити системні зміни. Український культурний фонд вчить українську культуру заповнювати заявки на гранти і звітувати про витрачені кошти. На контрасті працюють національні спілки, які беруть сотні тисяч гривень з державного бюджету і не звітують детально про те, куди їх витрачають. Держкіно, яке існує з 90-х, а перевинайдене було ще на початку 2010-х, першим запровадило конкурсний механізм розподілення державного фінансування. Інститут книги нарешті втілив в собі мрії сектору книговидавничої справи, бібліотек та книгорозповсюджувачів, який давно прагнув визнання державою своєї суб’єктності, що не обмежується програмою "Українська книга" при Держкомтелерадіо.

Присутність цих інституцій дає привід для розмови та роботи сектору культури над помилками. Не всі плани та проєкти втілюються успішно. Спільними для усіх них є проблеми з: експертизою, недосконалим законодавством та несталістю Міністерства культури.

До 2019 року системні зміни і великі проєкти рухались паралельно і поволі. Одна з таких змін – введення конкурсної системи призначення директорів закладів культури – театрів та музеїв. Це спричинило появу свіжої крові на чолі інституцій, які трохи пожвавили процес змін в феодальних конструкціях театрів та консервативних музеях. Олександр Ройтбурд – в Одеському художньому, Олеся Островська – в Мистецькому Арсеналі, Тамара Трунова та Стас Жирков – в Театрі на Лівому Березі, Ольга Гончар – в "Території терору" – це все успішні кейси появи незалежних менеджерів в державних структурах.

Український культурний фонд може похвалитись тим, що належить до обох категорій – системотворчий проєкт став флагманським для президента – наглядову раду УКФ навіть очолила перша леді Марина Порошенко. Тим самим вона викликала на себе хвилю критики і обурення з приводу ймовірного повернення до ручного управління, але цього не сталось. Це відбувається зараз, коли Офіс президента та міністр культури делегували в наглядову раду фонду людей, які, на думку експертів УКФ, перевищили свої повноваження та порушили процедури ухвалення рішень. Попри заклики міністра взяти самовідвід, Олександр Сусленський та Ігор Тулузов цього робити не поспішають. Натомість голова наглядової ради Лариса Мудрак, Катерина Чуєва та Артем Сурін вже склали свої повноваження.

Ще одне прагнення сьогоднішньої влади, яке важко перебити здоровим ґлуздом та апелюванням до процедур, – бажання все контролювати. Про це свідчить намагання усюди поставити "своїх" людей. Це бажання еманує з Офісу президента і сягає далеко за межі культури. В культурі це відбувається чи то непроведенням конкурсів начебто через ковід (як у заповіднику "Бабин Яр"), чи то підриванням процедури зсередини (як з виборами членів наглядової ради УКФ, коли президент та міністр культури делегували людей, які після тотальної дискредитації ради відмовляються брати самовідвід попри всі заклики), чи то заведенням в конкурсні комісії лояльних до влади людей, які проголосують за потрібного кандидата (безуспішний випадок Довженко-центру, коли підтримана владою кандидатка на посаду директора Олена Лавренюк програла на конкурсі, а підтриману колективом переможницю досі не призначають у порушення процедури).

У всього цього є позитивні результати: культурна спільнота консолідувалась, щоб захистити Український культурний фонд та відстояти прозорість рішень, що там ухвалюються. Чи то криза в УКФ стала останньою краплею в серії подій, що демонтують здобутки післямайданного періоду, чи то УКФ є найчутливішим місцем загартованої кризами спільноти. На черзі – вибори директора в Мистецькому Арсеналі та Українському інституті, на яких можна перевірити, чи не зацікавився Офіс президента новими сферами – сучасним мистецтвом та культурною дипломатією.